Міфологія сну

Божественна природа сну.

На початку заняття було зазначено, що в класичних культурах снам приписували божественне походження, оскільки сюжети, які розгортаються уві сні, не залежать від волі того, кому вони сняться. В культурі слов’ян терміни, що позначають природу сну мали обмежений значеннєвий діапазон. Наприклад, по відношенню до сну не вживаються активні дієслова. Пор.: думати / думаю, кричати / кричу, бачити / бачу, спати / сплю, але не снитись / сню, родити / родю. В такому разі сон як і народження не належить комусь конкретно, оскільки стосується сфери божественного.

Активні дієслова на звуковому рівні «примусово» впливають на дійсність, тому розуміються як засоби свідомого регулювання і цілеспрямованого впливу на предмети. Наприклад, рубати / рубаю, плигати / плигаю, садити / саджаю, гомоніти / гомоню, жувати / жую, м’яти / мну тощо. Отже, вживання дієслівної форми „сню” сприймається як засіб свідомого впливу на сон, тому її уникали називати.

Сон / смерть.

Зима / сон / ніч

Літо / день

Сватання відбувалося на Покрову, напередодні «великого» сну / ночі, коли відбувається зачаття, тоді діти народжуються влітку і в них більше шансів вижити.

Слов’яни вважали, що сон може бути засобом комунікації між божественним і земним. Під час сну передавались сакральні знання, наприклад, лікувальні замовляння. Пояснення подібних феноменів виходить за межі логічних силогізмів. Відомий випадок, коли креслення дев’ятибанного храму у Новомосковську було побачено уві сні. Можливо, що під час глибокого сну людина перебуває у силовому полі колективного підсвідомого, обумовленого тисячолітнім досвідом, усталеними традиціями і віруваннями, звідки спонтанно отримує інформацію.

Під час сну можна побачити покійних. Тому сон вважався важливим джерелом інформації, яка передавалась «з першоджерела» – безпосередньо від пращурів, які уособлюють все, що стосується сфери підсвідомого і непізнаного. В міфології пращури стимулюють життєві процеси, в тому числі ріст дітей. Раптове пробудження, безсоння вважалось шкідливим, небезпечним і могло викликати захворювання, оскільки „несанкціоновано” припиняло цей зв’язок (своєрідне втручання в інкубаційний період).

У традиційному світогляді сон розуміється, як тимчасова смерть, а смерть, як тривалий сон, що підтверджується лексичним й етнографічним матеріалом. Пор. із семантикою прикметників рос. усопший – „той, хто спить”; покійний – „спокійний / нерухомий”.

Таке ставлення до сну пояснює семантику окремих обрядів, де його імітація застосовується в якості магічної дії, виконання якої має зупинити рух грозової хмари або знищити хворобу (присипляє хмару). При лікуванні переляку недужого клали вздовж сволока і міряли червоною ниткою, яку згодом намотували на віник. Його кінчики відрубували біля голови, рук і ніг. Залишки віника забивали у глухий кут осиковим кілочком.

Горизонтальне розташування хворого нагадує тіло покійного, з якого ниткою знімають мірку. Доторкнувшись до мертвого, вона набуває інших ознак і може використовуватися в ритуалах, спрямованих на знищення, тому на похоронах родичі покійного уважно слідкують, щоб мотузки, якими зв’язують його руки і ноги, не потрапили до чужих рук. Аналогічного значення набуває нитка в лікувальному обряді, але співвідноситься з недужим, який розташовується вздовж сволока, імітуючи таким чином покійника, тіло якого традиційно розташовують ногами до дверей. У зв’язку з цим існують значеннєві відмінності між звичайним лежанням і сном.

Обереги під час сну. Асоціація сну і смерті слугує поясненням тих традиційних заборон, які регламентують його час і тривалість. Відмінність полягає у тому, що охоронялись від покійного, але охороняють того, хто спить. Уявні образи, що з’являються уві сні, розцінюються як видіння душі, яка вночі залишає тіло і повертається вранці. Залишене душею тіло є об’єктом нападу потойбічних сил, які намагаються вселитися в нього, що пояснює звичай виголошувати перед сном молитву. У зв’язку з цим важливим було регламентувати час сну, оскільки тривала відсутність душі в тілі вважалась не лише шкідливою, але й небезпечною. Народні уявлення відбились у творчості англійського поета і художника Уільяма Блейка (1757–1827), який стверджував, що сюжети його творів приходять до нього під час сну, наприклад метод глибокого друку. Можливо, уві сні народився сюжет гравюри «Жалість».

Простір має бути закритим, замкненим. Наприклад, не рекомендувалося спати напроти дзеркала, яке розмикає простір, є вхожом

Навколо місця відпочинку засобом слова створюється уявний, обмежений від втручання негативних сил простір. Він охороняється за допомогою словесних і речових оберегів: „Ангел мій, хранитель мій, бережи мою душу і тіло”; „Сам Господь – сторож наді мною. Стережи, Господь, мою душу”; „Спатоньки ложуся, хрестом наложуся, Ангола під голову, а сторожа на сторону. Гляди, душа, тіла, ще нас грішних до життя вічного”.

У зв’язку з цим наявними є зіставлення ліжка з престолом / храмом. Подібні асоціації не є випадковими збігами, оскільки місця моління і ночівлі організуються за єдиним принципом, в основі якого знаходиться хрест. При будівництві храму навкруги статичного центру окреслюється лінія, що імітує добовий рух сонця. Дві перпендикулярні прямі поділяють коло на чотири частини, утворюючи таким чином хрест: Місяця перетину ліній з колом позначають основні географічні координати – схід / захід, південь / північ. На сході розміщується вівтар, на заході – вхід до храму, в аркосоліях південної стіни зображуються портрети фундаторів християнської віри, ктиторів і патріархів, на фресках північної стіни змальовуються сюжети воскресіння Лазаря і вічного життя Ісуса Христа.

При організації місця відпочинку в головах можуть ставити ікони Діви Марії і Спасителя, які вважаються охоронцями душі.

Магічний захист відбувається у двох площинах – тілесному і невидимому, уособленої в імені. В цьому аспекті ім’я співвідноситься з поняттям душі, тому могло табуюватися. Таке розуміння імені пояснює звичай називати у магічних текстах немовлят Адамом і Євою, імена яких вважаються найбільш статусними, оскільки мають божественне походження.

Вживання не властивих для слов’ян семітських Адама і Єви пояснюється загальною тенденцією вшанування божественних імен. В архаїчному світогляді називання когось (придумування імені) асоціювалось з його підкоренням, тому Адаму було дозволено назвати всіх тварин. Однак він служить лише одному Богу, від якого отримав ім’я.

Дата добавления: 2014-01-07