Поховальні ігри

Доказом того, що згадане Лукою питання є сакральним актом (не просто знущанням), може слугувати звичай українців: «В Подільській губернії, в будинку, де є покійник... чоловіки заводять ігри – б’ють лубка. Ця гра відправляється лише на похоронах і полягає у тому, що хто-небудь з гравців накривається кожухом так, щоб нічого не міг бачити. Інший гравець б’є його жмутом – «б’є лубка» – и той мав угадати, хто його ударив. Коли вгадає, – на його місце йде той, хто його ударив, коли ні – його б’є хто небудь інший і т.д.». Пор. з казкою про півника, який бив лубка: «цок цок і в лубок».

Ця гра вписується в інші ігри, залучені до поховального обряду. Лубок похідне від луб – «кора». «Бити лубка» - буквально «здирати кору, часто з липи» / лід. пов’язують з поховальним інвентарем – шматком дерева або човном, на якій покійник відправляється до іншого світу: «На лубе отца спустил, и сам того же жди» «Лубяные глаза» - позбавлені смислу, розпусні. Рос. Лубоватость споріднен з прим. луботь – «старий, зашкарубла шкіра». Лубенить – делать лубоватым – «робити твердим». Лубянеет пашня – «твердішає в засуху», река лубянеет – «замерзає» Рос. «Гола матрена для всех страшна, а лубком покрыта, для всех ходка?» (замерзла ріка), руки лубянеют – «костеніють, застигають» (словник Даля).

Фарсовий характер похорон пояснюється уявленнями, що смерть грає з людиною, але й людина також сама по собі грає у смерть. Поховальні обряди відбились у дитячих іграх, зафіксовані на Новгородщині на початку ХХ ст. («купы-купы купанушко», «золото хоронить» - ховати у значенні «тимчасово зберігати»). Один з гравців закривав очі і намагався вгадати, в руці кого з інших гравців захований камінчик. Гра супроводжувалася співом:

Купы-купы, купанушко,

Где купался, Иванушко?

Середи белово камышка.

Белой камень у меня!

Белой камень у меня!

Куды золото упало,

Куда серебро упало?

Во калинушку,

Во малинушку,

Во чистую серебринушку.

Незважаючи на відсутність зору, мрець має побачити і надати побаченому статус актуального для усіх гравців. Сліпець у цьому випадку репрезентує світ невидимого, то подібні запитання складають діалог між цим і тим світами.

Страх перед смертю і потойбічним світом переборюється за допомогою гори у жмурки. Смерть не всесильна, з нею можна грати, оскільки в ігровому полі існує інша реальність, не прикладна до буденного життя. В цілому подібне ставлення до смерті в історії культури уявляється формою психотерапії і методом соціалізації суб’єкта суспільства.

Людина більшою мірою орієнтується на життя, а не на смерть, хоча тема смерті при цьому не табуюється (за Фрейдом одним з головних людських захоплень є «прагнення смерті»). Суспільство зобов’язує громадян думати про життя, але не забувати про смерть. Що стосується гри у жмурки, то це є реалізація цього обов’язку.

Під час святкування Масляної, Костроми, іноді поховальних обрядах покійник вшановується, але часто виступає об’єктом непристойних жартів, ризикованих містифікацій. Маски мертвих прості і часто обмежуються пов’язками на очах. Похорони мнимого покійника виглядає як травестійна дія (Костома). Рядженого цілували, але він підводився й колов учасників обряду схованою у масці шпилькою.

Такими ж були «похорони» таракана, які побутували до 30-40 рр. у Південно-Східних областях Росії під час Різдвяного посту (в україні прусак, тобто нечистий / чужий німець). Тараканом називали опудало покійника (набиті соломою сорочка і штани). Іноді мерцем прикидувалась учасниця посиденьок. На Рязанщині гра у жмурки передувала похоронам таракана. «Вперед в жмурки играють, а патом уш таркана харонють, Завязують глаза да и лавють, хто каво паймаить. А патом яво панясуть хыранить — кричать, шумять! Рызбырут яво, салому разбрыкають,и идуть вродь памянуть яво».

Покійник викликає страх, тому опиняється у центрі соціального безстрашності. Його образ висміюється і спрощується. В рос. загадках іменується як «пиріг з м’ясом», «корка деревянная», «стоит домик, а в домике Жучка, а на Жучке мучка».

Ігрові і нарративні пристрасті дітей становлять собою як спрощені етали дорослого обряду, репрезентують універсалії колективної пам’яті

Вивчаючи гру з точки зору психодіагностики і психології дитини Д. Эльконін писав, що основною одиницею дитячої гори є поведінка дорослої людини. При цьому, «чем обобщеннее и сокращеннее игровые действия, тем глубже отражены в игре смысл, задача и система отношений воссоздаваемой деятельности взрослых: чем конкретнее и развернутее игровые действия, тем больше выступает конкретно-предметное содержание воссоздаваемой деятельности» Коли говорити про етнографічний контекст, то діти зберігають форму, але не зміст гри.

Прикладом висміювання смерті є дитяча гра у покійника, яка побутувала у народів комі. Декілька хлопчиків і дівчаток 10-11 років збиралася пізньою весною чи раннім літом. Рахували, кому виконувати роль покійника. Мнимий покійник лягав на землю, а усі інші рвали траву і причитали: «На кого ти нас залишив, чому пішов від нас, вернись». Коли трава покривали тіло «покійника», про нього начебто забували і починали говорити про буденні теми. Тим часом покійний різко піднімався і наздоганяв гравців. Той, до кого він доторкався, ставав «покійним».

Дата добавления: 2014-01-07