Духовні виміри буття і проблеми свідомості в філософії

Одним із фундаментальних понять філософії, яке ха­рактеризує наявність у людини духовного світу — думок, ідей, почуттів, — є поняття «свідомість». Природа свідо­мості, її закони і властивості завжди привертали увагу ми­слителів, письменників, художників. Вчення про свідо­мість репрезентують теоретичні спроби відповісти на чи­сленні її загадки, наявність яких істотно, якісно відрізняє людину від інших, у т. ч. високоорганізованих, живих іс­тот. Серед таких загадок і таємниць — питання про появу, генезу, сутність, структуру, призначення, форми свідомо­сті. Проблемним є і філософське визначення науки про сві­домість. Свідомість — процес відображення дійсності мозком людини, який охоплює всі форми психічної діяль­ності й зумовлює цілеспрямовану діяльність людини. Ба­гаторівневий, розмаїтий характер свідомості зумовлює різні підходи до неї.

Характеристика свідомості як філософської феноменології є досягненням найпоширенішого в сучасній західноєвропейській філософії напряму з'ясування людсь­кого світоусвідомлення.

Феноменологія ( грец. phainomenon — те, що з'являється, і logos — вчення) - наука про свідомість як специфічний вид реальності, духовно-емоційного буття, про явища (феномени) свідомості і їх д, які можна аналізувати науково.

Проблема свідомості, її виникнення (природа) настіль­ки складна, що, на думку грузинського філософа М. Мамардашвілі, взагалі «не піддається теоретизації». Однак, починаючи з Нових часів, феномен свідомості активно дос­ліджується, в т. ч. в теоретичному аспекті.

У процесі з'ясування сутності свідомості дослідники наголошують на особливості як специфічному прояві інте­лектуальної і чуттєвої життєдіяльності людини, завдяки якій вона одержує знання про навколишню дійсність, ін­телектуально усвідомлює її. Ці відомості забезпечуються Діяльністю мозку, який перетворює інформацію про зовнішній світ в ідеальні образи, уявлення, поняття, ідеали та інші акти свідомості, надає їх результатам характеристик ідеально-суб'єктивної реальності. Свідомість — головна, найвища складова психіки як духовної організації люди­ни, сукупності таких душевних якостей індивіда, як здатність мислити і відчувати, пам'ятати і забувати, згадувати і передбачати, любити і ненавидіти.

Найяскравішим виразником і показником людської свідомості є розум — здатність мислити і розуміти (у грецькій філософії — це нус, в латинському варіанті — ін­телект). Тільки завдяки йому відбувається такий процедур­ний акт Свідомості як мислення — вищий ступінь людсь­кого пізнання, інформаційна діяльність мозку, що набуває якості опосередкованого, узагальненого відображення об'єктивної реальності. Автор вчення про ро­зум - Р. Декарт.

Завдяки розуму відбувається процес розуміння — про­цедура духовно-практичного освоєння, смислового опану­вання дійсності. Німецький філософ В. Дільтей вва­жав проблему розуміння найголовнішою у філософії. При цьому предметом розуміння, згідно з Дільтеєм, є життя, «світ людини», її життєвий досвід. Філософія, як зазначає він, не повинна бути умоглядною, відірваною від людини метафізикою, тобто абстрактною дисципліною. Єдиним об'єктом філософської уваги має бути розуміння конкрет­ного життя, яке безпосередньо переживається людиною. Розуміння відбувається в таких формах, як судження (форма логічного міркування) і здоровий глузд (буденне мислення, життєво-практичне міркування). Людині та­кож притаманний практичний розум — здатність до вільного (морального) самовизначення, не пов’язаного безпосередньо з вимогами зовнішньої доцільності. Розум, судження, розуміння, інтелект забезпечують усвідомлення людиною свого Я, самоспоглядання, самовиз­начення, свідоме формування власного світоставлення як прагматичного, тобто підпорядкованого міркуванням корисності, доцільності.

Сучасний американський філософ Деніел Деннет (нар. 1942) вважає, що свідомість — це такий процесуаль­ний вид діяльності, коли окремі «інформаційні кадри», які «постачаються» чуттєвими органами, переробляються мозком у цілісну «картину». Тобто свідомість «виробляється», за Деннетом, всім людським організмом, а не окремою його частиною.

Розмірковуючи над проблемою зв'язку мозку і духу, французький дослідник, природознавець і філософ Е. Мо­рен писав: «Яка онтологічна, логічна і епістомологічна прірва лежить між мозком і духом! Що може мати спільно­го цей желатиноподібний мозок з думкою, релігією, філо­софією, добротою, жалісливістю, любов'ю, надією, свобо­дою! Яким чином ця піддатлива маса, настільки ж диво­вижна.

Мозок як матеріальне утворення достатньо різно­бічно вивчено. Наука довела, що мозок — це один із орга­нів нервової системи, елементами якої також є нерви, ган­глії (нервові вузли), механізми відчуттів, які у сукупності забезпечують сприйняття, аналіз і перероблення інформа­ції (сигналів-подразників), відповідні реакції організму. Нервова система людини нараховує 50 млрд нервових клі­тин (нейронів), з'єднаних між собою мережею контактів (синапсів). Однак залишаються не вивченими механізми функціонування мозку, його здатність сприяти свідомому життю людини.

Свідомість не тотожна психіці. Крім неї, у внутрішньо­му духовному світі людини існують пласти несвідомого або підсвідомого, які перебувають за межами розуму (сно­видіння, сомнамбулізм, «стани неосудності»). Французький дослідник Л. Бернард, наприклад, нараховує понад 15 тисяч людських інстинк­тів. Останнім часом суттєво посилилася увага вчених до несвідомого, оскільки віра у всемогутність розуму, свідому і відповідальну поведінку людей (людства) підривається проявами явного нерозум'я, немотивованою агресивністю, імпульсивною псевдоактивністю.

Структуру свідомості утворює і така сфера психіки як надсвідоме (інтуїція, осяяння, інсайт, прозріння). Найроз­винутішою в історії філософії є концепція інтуїції та пов'язана з нею течія — інтуїтивізм. Інтуїцією (лат. intuitio — уява, споглядання) є здатність до безпосереднього осягнення істини без обґрунтування її певними доказами.

Отже, структуру духовності людини утворюють пласт раціонального (розумне) і пласт ірраціонального (емоції, почуття, інстинкти, які впливають на людину, спосіб її мислення і поведінки). 3. Фройдом і його послідовниками (неофройдизм) доведена важлива роль в життєдіяльності індивіда «неусвідомлених» механізмів.

Філософи, починаючи з піфагорійців, значну увагу приділяли з'ясуванню тих пластів людської психіки, які зумовлювали існування сталих, незмінних у своїй основі (Інваріантних) уявлень про цінності, на які людина має орі­єнтуватися. Давні греки називали їх архетипами — відоб­раженням у глибинах свідомості та структурах психічного життя культурно-історичного Досвіду людей, їх багатовіко­вих традицій (міфологеми, образи етико-нормативної сві­домості, системи табу, національні ментальності тощо). Свідомість — це взаємодія Я зі сві­том, яка розглядається крізь призму культури.

Мислителі по-різному трактують сутність свідомості. В історії філософії сформувались кілька напрямів вивчення її як феномену: екзистенціальний (Ж.-П. Сартр), неопози­тивістський (Л. Вітгенштейн), герменевтичний (Г.-Г. Гадамер), психологічний (3. Фройд), феноменологічний (Е. Гусберль). Найпоширеніший серед них — феноменологічний.

Гасло феноменологічної теорії свідомості — «назад до ре­чей» (Е. Гуссерль) — виражає прагнення подолати проти­ставлення об'єкта (зовнішнього) і суб'єкта (внутрішнього). Концепція феноменології зосереджується на проблемі спрямування (інтенції) актів людської думки на певні предмети осмислення. Свідомість людини, адресована зов­нішньому світові, відображає його в ідеальних формах («картина світу»), створює уявлення про світ як про певну реальність (онтологія свідомості). Водночас свідомість може бути і спрямованою на внутрішній світ особистості, реалізуючись як самосвідомість — пізнавальна актив­ність, спрямована на себе.

Поняттю «самосвідомість» близьке філософське по­няття «рефлексія» (лат. reflехіо — обернення назад), яке передбачає звернення свідомості до себе з метою утворен­ня понять «мислення мислення», «пробудження свідомо­сті». Рефлексією вважають тип філософського мислення, спрямований на осмислення і обґрунтування власних ду­мок (самопізнання, розмірковування про власні думки тощо).

Процес рефлексії с процедурою співвід­несення елементів мислення і дійсності. Найчастіше під рефлексією розуміють здатність соціальних суб'єктів до самоаналізу. Класичною формулою рефлексії є антична настанова: «Пізнай самого себе»

Здатність свідомості не лише відображати навколишній світ, але й творити його (В. Ленін), можливості мислення утворювати ідеальне (ідеали), віддалятися від повсякденної рутини, зазирати в майбутнє зумовлюють існування «ви­переджальної свідомості». Ця особливість свідомості забез­печує її проектно-конструктивну функцію, уможливлює по­становку цілей, розроблення планів їх здійснення. Вона є основою процесів моделювання, прогностичних методів.

Й.-В. Гете зазна­чав: «Я особисто завжди намагався зберегти свою свободу від філософії, і точка зору здорового глузду і розсудливості є також і моєю точкою зору».

Функціонування свідомості в усіх її формах і проявах забезпечує особистості можливість здобувати знання про світ, його закономірності, зв'язки, уможливлює постанов­ку цілей, створення і здійснення планів. У структурі філо­софського знання це призначення свідомості оформилося у великий самостійний розділ — гносеологію.

Література:

1. Гаврюшин Н.К. Самопознание как таинство // Вопроссы философии. – 1996. - №5.

2. Гилберт Райл. Понятие сознания. – М., 2000.

3. Дельдаго Хосе. Мозг и сознание. – М., 1994.

4. Лой А.М. Проблема свідомості: історичність досвіду // Філософська і соціологічна думка. – 1992. - №7.

5. Мамардашвили М.К. Сознание как философская проблема // Вопросы философии. – 1996. - № 10.

6. Проблема сознания в современной западной философии. – М., 1989.

7. Фрейд З. Психология бессознательного. – М., 1989.

2.3. Зміст і форми філософського вчення про розвиток

Діалектика (грец. dialektike — мистецтво вести бесіду) — теорія розвитку і вчення про найзагальніші зв'язки в природі, суспільстві, свідомості, людському житті.

Спершу діалектику розглядали як один із загальних методів пізнання, з'ясування сутності зв'язків, форми від­ношень, у яких перебувають всі речі. На сьогодні діалек­тичний метод — теоретичний спосіб мислення і практич­ної дії, що ґрунтується на визнанні об'єктивного існування взаємозв'язків, розвитку і суперечностей як його джерела.

Засновник античної діалектики Сократ вважав діалек­тику методом відшукання істини шляхом діалогу.

Геракліт пов'язував цю науку з ідеєю безперервного руху природних і суспільних явищ: «Все тече, все змінюється».

Уявлення про сутність діалектики змінювалось. У дав­ніх греків головною ідеєю діалектики був не розвиток або єдність, взаємоперехід протилежностей, як у гегелівсько-марксистській версії діалектики, а ідея становлення в про­цесі безперервного руху.

Діалектика як метод одержала обґрунтування у філософії Гегеля. Гегелівська концепція діалектики була теоретич­ним відображенням ідей, суджень розуму, ідеалістично представленою діалектикою самого буття. Вона характе­ризувала цю науку як теорію пізнання, що обґрунтовувала ідею тотожності (єдності) мислення про буття і самого буття.

Розуміння діалектики як методу, що встановлює відно­шення мислення в його теоретичній формі й об'єктивних зв'язків у явищах і процесіях природного світу, було харак­терне і для матеріалістичної теорії марксизму. Уявлення про діалектику як уні­версальний метод, діалектичний тип мислення формува­лось упродовж періоду становлення й еволюції філософсь­кої методології.

Для розуміння діалектики як філософського вчення важливе поняття «взаємозв'язок» — процес, під час якого одні об'єкти впливають на інші, спричиняють в них певні, нерідко радикальні, якісні зміни. Діалектика як вчення про універсальні, всезагальні зв'язки, як метод їх пізнан­ня ґрунтується на таких поняттях, як «відношення», «принципи», «закон», «категорії».

Закони — найзагальніші і найсуттєвіші зв'язки, що діють у найріз­номанітніших сферах буття.

Найхарактерніші ознаки законів — необхідність, іс­тотність, повторюваність, стійкість, регулярність. У зако­ні є «сталість, що зберігається» (Г.-В.-Ф. Гегель).

Закони є головною ланкою в системі багатоманітних зв'яз­ків. При цьому будь-який взаємозв'язок виявляє в «учасни­ків цього союзу» протилежні якості, взаємодія яких забезпе­чує рухливість і плинність буття. Ця концепція є однією із найголовніших у діалектиці. Вміння бачити і розуміти меха­нізми постійного руху різноманітних об'єктів, взаємодію («боротьбу») суперечностей, яка спричинює процес розвит­ку, є джерелом еволюції, «революції», «стрибків», прогресу, вдосконалення, а також регресу, занепаду, руйнації, тобто безперервних змін всього сущого.

Головними концептами теорії розвитку є вчення про прогрес — поступ, рух вперед, який супроводжується наростанням складності, впорядкуванням і структуралізацією об'єкта.

Гегель стверджував, що основою механізму супереч­ливої взаємодії «усього з усім», що забезпечує рух, є три основних закони: закон єдності і боротьби суперечностей; закон взаємного переходу кількісних і якісних змін; закон заперечення заперечення. Вони демонструють на­самперед суперечливий характер взаємозв'язку проти­лежних сторін: єдність і боротьба; кількість і якість; за­перечення (відкидання, позбавлення) і збереження, спад­коємність. Водночас вони логічно виражають сутність процесу розвитку. Закон єдності і боротьби суперечностей розкриває джерело розвитку, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін з'ясовує механізм розвит­ку, закон заперечення заперечення визначає основні напрями розвитку.

Категорія (грец. kategoria - ознака, обвинувачення) — відобра­ження в поняттях фундаментальних, найсуттєвіших зв'язків і від­носин об'єктивної дійсності і пізнання.

Зміст і функції категорії були визначені у працях Арістотеля, Г.-В.-Ф. Гегеля, І. Канта. Поняття «категорія» першим застосував Арістотель і запропонував їх класифі­кацію. За Арістотелем, одні категорії позначають сутність речей, інші — якість, кількість, відношення, окремі кате­горії характеризують дію або час, місце.

Катего­рії «матерія», «час», «простір», «рух» відображають най­загальніші властивості матеріального, соціального, духов­ного світів. Таку загальну природу мають категорії «причина» і «наслідок», «сутність» і «явище», «форма» і «зміст», «одиничне» і «загальне», «необхідність» і «ви­падковість». Вони суб'єктивні за формою, є породженням думки людей, їх розумових здібностей, однак, об'єктивні за змістом, бо відображають реальні зв'язки між процеса­ми, які описують, «схоплюють» категорії.

Категорії, наукові поняття є мовою кожної науки. їх наявність дає змогу сприймати філософію як наукове знання. При цьому кожний філософський напрям (матеріалізм, ідеалізм, позитивізм, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм тощо) використо­вує як загальні, так і власні категорії, визначає їх зміст і су­бординацію.

Діалектика — важливий, але не єдиний метод пізнан­ня, не унікальна теорія розвитку. Сильним її опонентом є метафізика.

Метафізика (грец. «Meta ta physika» — після фізики) — протилеж­ний діалектиці спосіб мислення і метод пізнання, який розглядає предмети і явища поза їх внутрішнім зв'язком розвитком, а також не визнає внутрішніх суперечностей як джерела саморуху.

Діалектика, як і філософія, не втратить своєї актуальності доти, доки існуватиме людське суспільство.

2.4. Основний зміст пізнавальної діяльності

На думку Платона: «Немає ні­чого сильнішого за знання, воно завжди і в усьому перевер­шує і задоволення, і все інше».

Гносеологія охоплює будь-які форми і види пізнання людиною навколишньо­го світу — наукові, донаукові, ненаукові.

Гносеологія (грец. gnosis — пізнання і logos — вчення) — галузь філософі), яка вивчає сутність пізнавального процесу, його зако­номірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітті.

Важливим розділом філософської гносеології є вчення про структуру і методи пізнання, його рівні і способи, завдяки яким відбувається одержання знань, їх систематиза­ція, оформлення у наукові гіпотези, концепції, теорії. Центральним пунктом гносеології є проблема істини як ре­зультату адекватного відображення у свідомості суб'єкта пізнавальної діяльності сутнісних властивостей об'єкта дослідницького інтересу. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істина — велике слово і велике діло; в більшій мірі вона - ставлення до життя, позиція, від самого поступу, самого наближення до якої, якщо дух і душа людини здорові, вище здіймаються груди, глибше дихається.

Проблеми пізнання навколишньої дійсності завжди хвилювали мислителів.

Так, філософи-скептики (Піррон, Секст Емпірик, М.-Е. де Монтень, Д. Юм) висловлювали сумнів щодо мо­жливості отримати істинне знання. Інші філософи, зокре­ма І. Кант, заперечували здатність людини до пізнання сутності об'єктів («речі в собі»), агностики обмежували пізнання сферою явищ («речі для нас»). Цим вони обґрун­товували розповсюджений в сучасній некласичній філосо­фії гносеологічний песимізм (лат. pessimum — найгірший) — зневіра у можливості людського розуму пізнати сутність речей і процесів.

Їх опоненти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Г.-В.-Ф. Гегель, К. Маркс) наголошу­вали на необмежених можливостях людського розуму, його пізнавальній могутності, вірі в його здатність осягнути істину. На цьому ґрунтується гносеологічний оптимізм (лат. optimus — найкращий) — віра у всемогутність сили розуму, його здатність озброїти людство істинним знан­ням, яке уможливлює продуктивно-доцільне використан­ня природних ресурсів і суспільних надбань.

Філософи-сенсуалісти (Дж. Локк, Т. Гоббс, Д. Берклі) визнають головним чинником пізнання людські почуття. На думку англійського філософа Дж. Локка, всі людські знання мають чуттєво-досвідний характер, а людська душа — «чиста дошка», «білий папір без будь-яких знаків та ідей», на якому досвід залишає свої письме­на. Теза Дж. Локка, що відчуття є першопричиною вини­кнення ідей.

Філософи-раціоналісти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Б. Спіноза) визнають провідну роль розуму в одержанні знання, вважають його джерелом істини. Р. Декарт був перекона­ний в тому, що лише розум вказує надійний шлях дося­гнення істини, оскільки почуття здатні вводити людину в оману. Єдиним достовірним для людини є усвідомлення іс­нування власного розуму. «Мислю, отже існую» (Cogito, ergo sum) — декартівська формула, яка, на його думку, є наріжним каменем науки про людське Я, суб'єктивність (мисляча субстанція) і всіх людських наук.

В історії філософії була порушена важлива для тео­рії проблема методу пізнання — сукупності правил, прийо­мів, процедур пізнання і відповідної практичної діяльності. Вчення про методи (шляхи, засоби, прийоми пізнавального процесу) є одним із головних у філософській гносеології.

У процесі пізнання використовують такі методи:

1) емпіричні;

2) сенсуалістичний;

3) раціоналістичний.

Філософи, які надають перевагу емпіричному і сенсуа­лістичному методам, сприймають логічне мислення як «шосте чуття», яке впорядковує здобутий емпіричний ма­теріал.

З огляду на це Ф. Бекон запропо­нував оригінальну метафору щодо основних методів пі­знання: «шлях павука» (здобуття істини із власної свідомості»); «шлях мурахи» (безсистемне збирання фак­тичних даних); «шлях бджоли» (поєднання здібностей досвіду — збирання нектару і роботи розуму — перетво­рення його на мед (знання)).

Формами чуттєвого пізнання (живого споглядання) є:

а) відчуття — відображення властивостей, якостей предметів і явищ об'єктивного світу, внутрішніх станів ор­ганізму внаслідок їх впливу на рецептори;

б) сприймання — цілісне відображення у свідомості людини предметів і явищ об'єктивної дійсності та їх вплив на рецепторні поверхні органів чуття;

в) уявлення — образи предметів і явищ дійсності, ство­рені внаслідок їх впливу на органи чуття.

Раціональне пізнання здійснюється завдяки мисленню на таких рівнях, як розсудок (початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми) і розум (вищий рівень ра­ціонального пізнання, для якого притаманне творче оперу­вання абстракціями і рефлексією). Його формами є:

а) поняття;

б) судження;

в) умовивід.

Дедалі частіше у філософії утверджується думка, що чуттєве (сенсорне) і розумове (раціональне) в людському пізнанні не є двома роз'єднаними й автономними ступеня­ми, а двома моментами єдиного пізнавального процесу.

Думка про єд­ність чуттєвого і розумового з часом набула статусу постула­ту (аксіоми). У логічній формі думку про необхідність син­тезу чуттєвого і раціонального сформулював І. Кант: «По­няття без почуттів порожні, а почуття без понять — сліпі».

Процес пізнання здійснюється на науковому і донауко­вому рівнях. Буденне пізнання спирається на повсяк­денний життєвий досвід людей, апелює до їх здорового глузду («наївний реалізм»). Цим воно відрізняється від наукового пізнання (логічний реалізм). Однак у кожному випадку людина (пересічний громадянин, висококваліфі­кований науковець) прагне зрозуміти сутність того, що спостерігає, про що розмірковує.

Центральною в класичній теорії пізнання є проблема істини. Про це свідчить, наприклад, за­питання Понтія Пілата, звернене до Христа як провідника і носія істини: «Що є істина?». У гносеологічній теорії істини особлива увага приді­ляється двом питанням: які ознаки (властивості) істини; що є критерієм (мірилом, показником) істини? Ознаками істини вважають такі її інваріантні (незмінні) властивості, як об'єктивність за змістом, обґрунтованість, переконли­вість доведень?

Пізнання є багатоступеневим, складним, глибоко супе­речливим процесом.

Гносеологія узагальнює конкретні методи пізнання, якими користуються різноманітні науки (технічні, при­родничі, суспільні, гуманітарні тощо), виокремлюючи се­ред них сукупність загально логічних і специфічних мето­дів — індукція і дедукція, аналіз і синтез, аналогія, ідеалі­зація, типологізація, порівняння (компаративістика). Наукові досягнення останніх десятиріч доповнили гно­сеологічний інструментарій такими новітніми методами, як синергетика моделювання, системний метод, метод додатковості тощо.

Сучасний етап розвитку науки зосе­реджує увагу дослідників на необхідності використання Міждисциплінарних методів, теорії самоорганізації, альтернативістики з урахуванням методологічних у гносеологіч­ному сенсі понять «невизначеність», «вірогідність», «віртуальність», «випадковість», «нелінійність», «біфуркація» та «флуктуація», які сукупно відображають характеристики несталого, складного і рухливого світу (динамічний хаос).

Складними математичними методами обґрунтована гіпотеза розширюючого Всесвіту. Згідно з нею уся маса матерії Всесвіту напередодні Великого Вибу­ху була сконцентрована в точці з діаметром в мільйон мі­льярдів разів меншим за діаметр атома водню. Вражаючим науковим відкриттям астрофізики є і фіксування наявно­сті у Всесвіті «темної матерії», одним із виявів якої є «чор­ні діри».

Кант намагався з'ясувати межові можливості «чистого» і «практичного» розуму.

Так, Р. Рорті вважав, що істина — це просто найбільш узгодже­на і «сильна теорія», і ніякої відповідності з реальністю для її обґрунтування не вимагається. К.-Р. Поппер запро­понував як альтернативу принципу верифікації принцип фальсифікування: якщо теорія не піддається спростуван­ню, то це є доказом її хибності.

Отже, поняття «істина», «значення», «смисли» та інші категоріальні одиниці теорії пізнання набувають проблем­ного характеру. Плюралізм істини, альтернативність ме­тодів пізнання — характерні ознаки ситуації, в якій пере­буває філософська теорія пізнання.

У сучасній науці помітно посилюється роль універсаль­ного діалектичного філософського методу, який об'єднує багато із зазначених особливостей пізнання навколишньо­го світу, актуалізується проблематика взаємозв'язків і ро­звитку, їх філософського осмислення, дослідженням чого займається діалектика.

Отже, філософська теорія пізнання (гносеологія) вив­чає процеси, закони, форми і методи одержання знання про навколишню реальність, окреслює шляхи досягнення об'єктивної істини. У раціональному (науковому) пізнанні істинним має бути не тільки кінцевий результат пізнання(наукові дані), а й метод його одержання. Важливим зав­данням цього методу є виявлення взаємозв'язків, які нада­ють світові цілісності.

Література:

1. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. – К., 1994.

2. Аболіна Т.Г., Єрмоленко А.М., Киселева О.О., Малахов В.А. Етичні норми і цінності: проблеми обґрунтування. – К., 1997.

3. Несторенко В.Г. Вступ до філософії: Онтологія людини. – К., 1995.

4. Шелер М. Формализм в этике и материалестическая этика ценностей. Избранные произведения. – М., 1994.

5. Шрейдер Ю.А. Ценности, которые мы выбирае: мифы и предпосылки ценностного выбора. – М., 1990.

6. Франкл Б. Человек в поисках смысла. – М., 1990.

Дата добавления: 2014-01-07