Історичний характер релігії

ТЕМА ЛЕКЦІЇ № 2 Ранні форми релігії. Давні вірування праукраїнців.

Шлях пошуку бога людиною був вельми тривалим та утаємниченим. І сьогодні неможливо детально й однозначно описати його. Тому дослідники часто вдаються до різних гіпотез, здогадок, для підтвердження яких інколи бракує фактів.

Як правило, появу релігії пов’язують із початком символічного відображення людиною світу, що виникає в первісному суспільстві разом із доцільною предметною діяльністю (збиральництвом, полюванням, землеробством). Символічне відображення набуває форми міфологічної свідомості.

МІФ – (грец. mythos – розповідь, переказ, оповідка) – духовне відтворення дійсності у формі легенд, розповідей, персонажі й події яких визнаються об’єктивно наявними або такими, що існують в минулому.

Міфі виникають як результат колективної творчості й опанування навколишнього світу за допомогою уяви, у формі наочно-чуттєвих образів. Вони поєднують у собі інтелектуальне, емоційне і вольове ставлення до світу, що отримує різноманітне відображення у малярстві, піснях, танцях, ритуалах.

Колективізм первісного суспільства переноситься на природні явища: природні властивості та зв’язки пояснюються на зразок відносин у родовій общині, шляхом одухотворення природних явищ і наданням їм людських рис. Таке пояснення називається АНТРОПОМОРФІЗМОМ.

Формуються різноманітні системи міфів здебільшого як етіологічні оповідки (розповіді про походження певних явищ). Ці пояснення дають відповіді на питання на кшталт „чому”, „звідки”, „яким чином”, „для чого”, а узагальнення не виходять за межі принципів „усе є все”, „все у всьому”, „частина є ціле”. Найпоширеніші були космогонічні (про виникнення світу), теогонічні (про походження богів), астрогонічні (про сонце, Місяць, зорі), антропогонічні (рпо людину), етногонічні (про рід, родові зв’язки) міфи, а також легенди про кінець світу, душу, небесний вогонь.

Наприклад у грецьких міфах космос виникає із яйця „блискучого і білого, як срібло”, яке зніс Хаос.

Символом творення світу у фінікійців є зображення змії, яка тримає в роті яйце. Із подібним уявленням пергукується і кельтська легенда про чарівне космічне яйце.

АНІМІСТИЧНІ ФОРМИ ВІРУВАННЯ. Одним із перших з’явилися вірування первісних людей у духів, які виникли з міркувань про природу, сон, хворобу, смерть, потойбічне життя. Які отримали назву анімістичні.

АНІМІЗМ – віра в існування самостійної духовної сутності (сили чи істоти), здатної вселятися в людину, тварину, рослину чи полишати їх.

Найпоширеніше анімістичне вірування описав у книзі „Первісна культура” (1871) відомий англ..етнограф і релігієзнавець Едуард-Бернет Тейлор. Він доводив, що вірування в духовні істоти, які є у всіх народів планети, доцільно вважати мінімумом релігії. Тай лор обстоював ідею природного і поступового розвитку релігійних ідей у людському суспільстві, вказував на те, що нижчі фази розвитку релігії слугують для пояснення вищих.

Найпростішою формою анімізму була віра в духів. Її появу етнографи в першу чергу пояснюють своєрідним тлумаченням первісними людьми цілої низки оптичних і акустичних явищ: тіні, луни, відображень, шумів, в реальності яких вони зовсім не сумнівалися. Це примушувало думати первісну людину, що поряд із тілесним існуванням у навколишньому світі є істоти, що мають здатність бути невловимим у своїй тілесності. Ці істоти – духи.

Найвищою формою анімізму є віра у відносно самостійне існування душі. Тому найчастіше анімізм визначають як уявлення про існування в тілі людини її двійника – душі, від якої залежить життя, фізіологічний і психологічний стан.

Відомий укр. Фольклорист і етнограф Володимир Гнатюк (1871-1926) подає такі узагальнені відомості про душу, відтворені з численних записів розповідей своїх співвітчизників. У нашого народу, пише він, немає чіткого погляду на природу душі, її витоки. Немає однозначних уявлень і про місце перебування душі у тілі. Одні думають, що місце душі в голові або ямці під шиєю, інші – що в крові, грудях, у животі. Коли людина вмирає душа покидає тіло, виходячи через рот у вигляді пари, та має вигляд маленького чоловічка у вигляді пари. Може з’являтися як біле ягня, золота, пташка, бджола.

Отже, анімізм має два основні „догмати”: перший – про духів, а другий – про „чуттєво-надчуттєву” душу, здатну існувати самостійно поза людським тілом.

ФЕТИШИЗМ. Складовою первісного міфологічного комплексу є й фетишизм.

ФЕТИШИЗМ (фр. fetishe – амулет) – віра в те, що окремі предмети мають надзвичайні якості, та відповідне пошанування їх.

Фетишизм – форма найдавніших вірувань, у яких предмети неживої природи (каміння, кістки), а згодом і виготовлені людиною речі наділялися „чуттєво-надчуттєвими” якостями: здатністю зцілювати, запобігати хворобам, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні та ін. Такі речі мають назву АМУЛЕТІВ.

Фетишам не поклонялися, але їх шанобливо берегли. Гносеологічно фетиш мав своїм підґрунтям уявлення первісної людини про те, що зміни в природі, за аналогією з її власними вчинками, пов’язані з розумово-вольовою діяльністю і можуть бути спрямовані на людину та її довкілля.

ТОТЕМІЗМ – (алгонкін., букв. – його рід) – уявлення або віра в існування „чуттєво-надчуттєвих” кровних (родинних) зв’язків між певною групою людей (родом, племенем) і певним видом тварин, рослин чи явищем природи.

Люди вірили, що вони є братами і сестрами тварин, рідше – рослин, походять від спільного з ними предка, що тотемні тварини ставляться до них як до своїх родичів. Тотем видавався реальною істотою, яка завдяки особливим, „надчуттєвим” якостям робила свою конкретну справу: піклування про людей певного роду, надавала їм певну допомогу, навіть могла наділяти людей своїми визначними здатностями: орел – гостротою зору, ведмідь – силою.

Уперше тотемістичні уявлення описав англ.. етнограф Джеймс-Джордж Фрезер у 12-томній праці „Золота парость” (1911-1915). Природу тотемізму дослідник тлумачив неоднозначно. Спочатку він виводив тотемізм із анімізму. На його переконання, душа зі смертю людини покидає її тіло і змушена знаходити собі прихитсок. Ним стає тотемна тварина чи рослина. Пізніше Фрезер пояснював тотемізм як різновид суспільної магії, спрямованої на примноження тотемного виду.

За Фрезером, тотемізм двоаспектовий: з одного боку, він є формою соціального об’єднання, як таємничий зв’язок між групою кровних родичів, з іншого – це релігійна система вірувань і практичних дій.

Тотемом було те, з чим людна була безпосередньо пов’язана у своєму житті (олень, вовк, орел, кабан0. Це міг бути й об’єкт, що привертав увагу якимись особливими рисами, наприклад черепаха кольору, що нагадував кров. Тотемів берегли.

Згідно з Іпатіївськими літописами (прибл. 1425) наші предки вірували і поклонялися не тваринам, а рослинам. Вони шанували окремі гаї та ліси, забороняючи полювати в них, ловити рибу, птахів, рубати дерева.

Тотемізм не просто система вірувань і обрядів, а своєрідний соціальний інститут, що обумовлював відносини між людьми, їхню поведінку.

МАГІЯ – (грец. mageia - чаклунство) – сукупність уявлень і обрядів, в основу яких покладено віру в таємничі сили, з допомогою яких шляхом певних символічних дій можливо здійснювати вплив на людей, предметний світ чи хід подій.

Природу магії досліджував Дж. Фрезер. Він вважав, що магія не є релігією. Вона є її попередником в еволюції мислення, своєрідною формою „примітивної” науки, яка була притаманна ранньому періоду розвитку людства. Але цей погляд не набув загального визнання з боку як антропологів, так і етнографів.

Магічне мислення у своїй основі має два принципи:

1. подібне творить подібне, або наслідок схожий на свою причину;

2. речі, хоч раз торкнулися один одного, продовжують взаємодіяти на відстані й після припинення безпосереднього контакту.

Звідси й своєрідний імператив магічних операцій – „parso pro toto” (частина замість цілого). Волосся, крапля крові, зрізані нігті, слід ноги на землі чи снігу, будь –який (бажано – натільний) предмет одягу заміщують у магічному ритуалі ціле – саму людину. Частинами (замість цілого0 виганяється з тіла неміч. Так само частинами „навіюється на людину” або „виводиться з неї” любовна жага. Навіть сама хвороба ділиться на частини – окремі її симптоми.

Залежно від змісту ранніх релігійних вірувань магію поділяють на фетишистську, тотемістичну та анімістичну. У функціональному відношенні (за метою впливу) магія буває мисливською, лікувальною, любовною, лиходійною.

Фрезер поділяв магію на позитивну (чаклунство) й негативну (табу). Метою позитивної – завдання зробити так, щоб бажана подія відбувалася, то в її основі – імператив „дій так-то, щоб відбулося те-то”.

Поняття фетишизму, тотемізму, анімізму й певною мірою магії репрезентують перший, „чуттєво-надчуттєвий” тип надприродного, характерними рисами якого є уявлення про зрощенність надприродного з тілесним, взаємозумовленість „чуттєвого” і „надчуттєвого”. При цьому „надчуттєве” є дифузним, індивідуалізованим, обмеженим у своїх діях, зведеним до розпорядницької функції.

„чуттєво-надчуттєві” фетиші, тотеми, душі стали передумовою виникнення другого типу надприродного – демоністичного. Йому властиві уявлення про демонів (від лат. daimon – дух), в основі яких лежить ідеалізація надприродного, перетворення його на духовну сутність, що існує поряд із тілесним і є незалежною від нього.

Демоністичний тип надприродного, особливо віра в духів-господарів, у свою чергу, передує зародженню й розвитку третього типу надприродного – теїстичного (політеїстичного), тобто вірі у богів. На вдміну від фетишів, тотемів, душ і духів, образи богів не зоо-, а антропоморфні: вони вже мають людську подобу і людські імена, є доброчинними, караючими й милостивими. Вони одружують, вмирають, воскресають, учать, судять, контролюють.

У найдавніших формах віри не знайти жодного випадку, щоб один фетиш чи тотем панував над іншим, щоб одна душа була підпорядкована іншій. Та вже у Давньовавилонському царстві бог Мардук вважався царем богів. У стародавніх греків верховному богу Зевсу, що управляв усіма сферами, підкорялися, виконуючи його волю, всі інші боги. Прадавні українці творцем Всесвіту, Богом на богами вважали Рода. На їх погляд, він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя людям, звірам, птахам, лив дощ на посіви та давав людині долю.

З’являється й деміургічна функція (функція творення) богів, якої не було в ранніх віруваннях. Хоча фетиші, тотеми, духи могли оберігати від хвороб, ворогів, викликати дощ, господарювати в лісах, горах, степах, водах, вони не створювали їх. Боги ж творять предмети, явища і світ в цілому з нічого.

Отже, формування уявлення про надприродне та розвиток віри в нього є тривалим і складним процесом, що розпочався в сиву давнину. Кожен етап розвитку первісних вірувань має свої особливості.

Дата добавления: 2014-01-07