Правова психологія особистості (індивідуальна правова психологія)

Особистість, яка досягла досить високого рівня соціального, морального та інтелектуального розвитку, володіє якостями, що є базисом її правомірної поведінки. Разом з тим, надійні взаємовідносини особистості з правовою системою, що виключають її неправомірну поведінку та забезпечують правильне вирішення нею правових питань, котрі виникають в процесі життєдіяльності – все це вимагає, щоб особа була розвиненою й у правовому розумінні.

Правова психологія особистості має свою структуру, яка за формою та змістом тісно переплітається із загальною структурою особистості та її якісними характеристиками. Структуру правової психології особистості складають:

- спрямованість на правомірну поведінку;

- правова компетентність;

- морально-правові компоненти особистості;

- психофізіологічні властивості.

Спрямованості на правомірну поведінку належить пріоритетна роль у правовій психології особистості. Вона визначає вибірковість активності і відносин особи, включаючи взаємовідносини з правовою системою, і включає в себе її правоорієнтаційні рушійні сили:

1) гармонійно розвинені духовні і матеріальні потреби, відсутність криміногенних деформацій (алкоголізму, наркоманії тощо);

2) високий рівень правової культури – правові погляди, ідеї, переконання, ідеали справедливості, законності, рівності, єдності прав та обов’язків і т.ін.;

3) правомірні цілі, плани, наміри у житті та діяльності за умови повної неприйнятності протиправних. Так, присутні в деяких соціологічних анкетах запитання у стилі “За скільки тисяч доларів Ви б погодилися вбити свою бабусю?” є абсолютно неприйнятними і не підлягають навіть обміркуванню, вони повинні відразу ж відкидатися свідомістю. Правова психологія особистості створює імунітет до протиправних намірів та їх конкретизації у будь-яких життєвих намірах та планах;

4) правові установки, що знаходять вираження у пильній та стійкій увазі та інтересі до правових аспектів життя суспільства, колективу, групи, членом яких є особа, та суто законному їх вирішенню;

5) зацікавленість та потреба у правомірній поведінці та сприянні укріпленню законності й правопорядку, в особистій посильній участі у такій роботі, у підтримці правоохоронних органів, у вжитті заходів для дотримання правових норм і правил у своєму оточенні, в сім’ї, на роботі, у наданні допомоги людям, які зробили помилку та вступили у конфлікт із законом, але зрозуміли хибність своїх поглядів і готові спокутувати провину;

6) правові мотиви – рушійні сили особистості, виражені у особистісній цінності правомірної поведінки, у відповіді для себе на запитання “заради чого?”.

Правові мотиви можуть бути декількох різновидів:

- громадський: “у суспільстві, де немає порядку, жити неможливо. Усі повинні підтримувати порядок. Якщо я не буду поводитися гідно, порядку ніколи не буде”;

- державний: “держава створена для того, щоб підтримувати порядок, для чого і видає закони. Необхідно ці закони поважати, інакше порядку не буде”;

- громадянський: “закон визначає мої свободи, права і обов’язки та забезпечує їх. Як громадянин, я можу скористатися ними та отримати те, що передбачено та гарантовано правом”;

- колективістський: “підтримання законності і порядку – спільна справа, в яку і я маю внести посильний вклад”;

- мотив особистої гідності: “не хочу бруднити совість злочинними вчинками”;

- мотив доцільності: “діючи за законом, я досягну більше”;

Як відомо, у реальному житті особа частіше керується не одним, а декількома мотивами. Особистості зі стійкою правомірною поведінкою притаманні мотиви, що знаходяться на верхніх рівнях ієрархії.

Правова компетентність забезпечує правильне розуміння юридично значимих ситуацій та прийняття правомірних рішень. Компонентами правової компетентності є:

правова освіченість – обсяг правових знань, необхідний для адекватної правової регуляції своїх вчинків, відносин, прийняття повсякденно-побутових та професійних рішень. У різних членів суспільства така освіченість може коливатися від мінімуму, нижче якого знаходитися небезпечно, до професійної юридичної освіченості, межі досконалості якої не існує;

правові уміння і навички – їх обсяг також визначається місцем даної особи у правовій сфері. Щонайменше, кожен громадянин повинен: володіти навичками правової регуляції поведінки у різних життєвих ситуаціях (на вулиці, в дорозі, у громадських місцях, в сім’ї, під час відвідування державних установ і т. ін.); вміти вирішувати незначні правові проблеми (звернутися до державних органів за консультацією, оформити юридично значимі документи, вірно діяти у випадках, коли він стає винуватцем чи очевидцем правопорушення, виявляє факти чи речі, що можуть мати юридичне значення);

підготовленість, що сприяє зниженню особистої віктимності: знання, що підвищують особисту обережність, обачність; навички поведінки, що знижують ризик стати жертвою (при потраплянні у небезпечні місця, спілкуванні з підозрілими особами); розвинута спостережливість, зібраність, самовладання, спеціально засвоєні навички самозахисту тощо.

Морально-правові компоненти особистості – визначають методи та засоби досягнення цілей. До морально-правових компонентів особистості слід віднести:

ставлення до життя, до використання його можливостей, що характеризується осмисленістю, цивілізованістю, порядністю, гідністю та правомірністю;

повагу до закону та законності, ставлення до них як до норм життя, що затверджують та захищають найвищі моральні цінності, як до блага, без якого неможливо цивілізованим шляхом реалізувати себе, свої життєві плани, як до найбільш надійного способу розв’язання проблем, як до сили, що покликана та здатна захищати права і свободи від злочинних посягань;

цивілізоване ставлення до власних прав і свобод, яке можна сформулювати наступним чином: “Мої права і свободи закінчуються там, де починаються права і свободи іншої людини”;

повагу до свого громадського обов’язку, почуття відповідальності за надані суспільством права і свободи, відповідальне виконання обов’язків у трудовому колективі, сім’ї, стосовно до інших осіб;

неприйняття корпоративної, групової відповідальності та дружби, коли йдеться про аморальні, протиправні вчинки;

вибір правомірних методів і засобів задоволення власних потреб, досягнення цілей, реалізації намірів;

стійкість до спокус та можливостей, які містяться у протиправних шляхах задоволення потреб, легкої наживи та збагачення;

високоморальне, вимогливе ставлення до себе, до власної поведінки у суспільстві, що характеризуються розумінням органічної єдності свої прав і обов’язків, обов’язком задовольняти власні потреби та інтереси, не завдаючи шкоди іншим людям і суспільству в цілому;

розвинені почуття гідності, честі, совісті, самоповаги, які не дозволяють здійснювати вчинки, що принижують особистість не тільки в очах інших, а й у своїх власних та можуть призвести до втрати самоповаги;

повагу до правоохоронних органів, їх представників, до безумовного виконання їх вимог та надання допомоги в укріпленні законності і правопорядку.

Психофізіологічні якості особистості за умови нормально розвиненої психіки не визначають ні цілі, ні мотиви, ні способи дій особи, але визначають динаміку перебігу психічних процесів. Це знаходить своє вираження у різній силі, рухливості, швидкості, узгодженості, емоційній забарвленості проявів індивідуально-психологічних особливостей.

Правова ідеологія і правова психологія є тісно між собою пов’язаними та взаємовпливовими. Правова психологія формується під впливом системи права, правової ідеології, але й елемент індивідуального, особистісного присутній в ідеологічному відображенні правової дійсності: та чи інша ідеологічна доктрина створюється і формується, як правило, окремими людьми – вченими, філософами, політичними діячами, які є залежними від власної психології, як індивідуальної, так і групової, а далі стає надбанням багатьох конкретних людей, які досягають у своїй свідомості системного цілісного відображення держави і права.

2.3. Правова культура – система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності.

Правову культуру можна визначити і як вираження державно-правового досвіду конкретних соціальних спільностей та індивідів у матеріальних та духовних продуктах життєдіяльності, у навичках та цінностях, що впливають на їх юридично значущу поведінку.

Як вже було зазначено вище, правова культура тісно пов’язана з правосвідомістю, спирається на неї, але при цьому є відносно самостійною категорією, оскільки включає у себе не тільки соціально-психологічні процеси, що відбуваються у суспільстві, а й юридично значиму поведінку членів суспільства, правову діяльність у вигляді правотворчості та її результатів, традиції правотворчості, практику функціонування правових інститутів в цілому.

Правова культура існує на двох рівнях: правова культура суспільства та правова культура особи.

Структурними елементами правової культури суспільства виступають компоненти юридичної дійсності в їх особливому ракурсі еталонів поведінки: право, правосвідомість, правові відносини і законність, правопорядок і правомірна діяльність суб’єктів. Призначенням правової культури є прогресивний розвиток особи і суспільства, тому повною мірою вона може бути зрозуміла лише в загальному контексті соціально-правового прогресу, показником якого стають:

- правові знання;

- добровільність виконання вимог правових норм;

- престиж, авторитет юридичної науки;

- участь громадян в управлінні державою;

- реальність прав і свобод громадян;

- якість роботи правоохоронних органів;

- ефективність правового регулювання;

- належне правове виховання;

- належний рівень розвитку всієї системи юридичних актів;

- стан законності у суспільстві, тобто якою мірою суб’єкти правовідносин дотримуються юридичних норм, що діють у суспільстві.

Правова культура особи, як компонент правової культури суспільства і залежна від неї величина, відображає ступінь і характер її розвитку, так чи інакше забезпечуючи соціалізацію особи і правомірну діяльність індивіда. Її структура має три складових елементи, що знаходяться в нерозривному зв’язку та єдності:

- ідейно-теоретичні правові уявлення, що проявляються, насамперед, у готовності особи до сприйняття прогресивних правових ідей і законів, у вмінні і навичках користуватися правом, а також у вмінні оцінити власні знання у галузі права;

- позитивні правові почуття, що проявляються у ставленні особи до права і правових явищ, усвідомленні соціальної значимості права і правопорядку, повазі до прав іншої людини;

- творча діяльність особи в правовій сфері, в процесі якої вона набуває і розвиває свої правові знання, вміння, навички, набуває громадсько-правової активності.

Правова культура виконує одночасно декілька специфічних функцій.

1. Пізнавально-реформаторська функція пов’язана з теоретичною й організаторською діяльністю щодо формування правової держави і громадянського суспільства. Ця функція створює правові та моральні гарантії загальнолюдських цінностей (чесність і порядність, доброта і милосердя, моральний самоконтроль і сумлінність, людська гідність і свобода вибору).

2. Праворегулятивна функція спрямована на забезпечення стійкого, злагодженого, динамічного і ефективного функціонування всіх елементів правової системи. Вона дозволяє не тільки здійснювати правове спілкування між громадянами, але й регулювати їх взаємовідносини в юридичній сфері.

3. Ціннісно-нормативна функція правової культури знаходить вираження за допомогою системи аксіологічних характеристик і проявляється при вивченні оціночного ставлення особи до результату і цілей її дій, що спрямовані на зміну оточуючої правової дійсності, до еталонів і зразків поведінки, передбачених нормами права. Оціночна діяльність у правовій культурі полягає у „вимірі” індивідом, спільнотою людей права, законності, правопорядку, правовідносин, механізму правового регулювання шляхом зіставлення з відповідними правовими цінностями. Це – оцінка всієї сукупності законодавства, конкретних правових норм поведінки громадян, діяльності правоохоронних органів щодо протидії злочинності.

4. Правосоціальна функція може бути вивчена через призму формування правових якостей особи. Безперечно, суттєвий вплив на цей процес чинить правова дійсність. Разом із тим, необхідна цілеспрямована правовиховна робота щодо організації юридичного всеобучу населення, надання йому юридичної допомоги.

5. Комунікативна функція – існує у формі спілкування громадян у юридичній сфері і впливає на нього. Таке спілкування опосередковується юридичними виданнями і сьогодні значно розширюється у зв’язку з удосконаленням діяльності засобів масової інформації.

6. Прогностична функція охоплює правотворчість і реалізацію права, містить аналіз тенденцій, що характерні для всієї правової системи. Вихідною передумовою прогнозування розвитку правової культури виступає дослідження не тільки цінностей, а й пошук шляхів, що долають протиріччя в законодавстві й правовій системі, забезпечують правовий розвиток особи.

Дата добавления: 2014-01-07