Ііі. Сучасні концепції природного права

Розрізнення давніми греками природного права і закону продовжує жити й у правознавстві XXI ст. Природно-правові концепції розвивають традиції філософського осмис­лення права і визнають існування поряд з позитивним правом (законами і звичаями) ідеального порядку відносин між людьми. Цей вищий нормативний порядок (за наявності системи пози­тивного права) і називають природним правом. Відповідно до та­ких поглядів закони держави є дійсними і легітимними, якщо вони відповідають ідеальному праву.

Сучасне розуміння природного права істотно відрізняється від трактувань епохи антифеодальних революцій, поглядів на лю­дину як носія природних прав. По-перше, на противагу доктри­нам минулого, філософія і правознавство XX століття розгляда­ють людину не як відособленого індивіда, а як учасника різноманітних суспільних зв´язків. У перелік природних прав вклю­чаться не тільки невід´ємні права особистості, покликані гаран­тувати її незалежність від державної влади, але і політичні, соці­ально-економічні і культурні права людини, права соціальних спільнот (права народу, нації, національних меншин).

По-друге, послідовники І. Канта (неокантіанці), зокрема, ні­мецький теоретик права Рудольф Штаммлер (1856—1938), абсо­лютним природним правом оголосили початок справедливості, «природним правом зі змінним змістом», яке включає моральні і ду­ховні цінності конкретного суспільства чи народу. Цей початок став сприйматися як вимога справедливості й відповідного при­стосування права до цінностей існуючого суспільства. На думку Штаммлера, не можна заперечувати природне право, якщо ба­чити в ньому й критерій для права позитивного як керівництва законодавцю.

По-третє, вчення про природне право у XX ст., розвиваючи традиції філософського осмислення права, утворили кілька фі­лософських течій — неокантіанство, неотомізм, персоналізм та ін., які зближуються в його трактуванні.

Сучасні неотомісти зводять своє розуміння природного пра­ва до філософії Т. Аквінського, чиє вчення було визнано като­лицькою церквою канонічним. Видатний представник неотомі­зму французький філософ і громадський діяч Жак Марітен (1882—1973) брав участь у підготовці Загальної декларації прав людини 1948 р. У своїх творах «Інтегральний гуманізм», «Права людини і природний закон», «Людина і держава» будував свою концепцію на традиційних для релігійної філософії уявленнях про божественне походження права і держави, спираючись на принципи історизму, соціальної обумовленості політики.

В ессе «Права людини і природний закон» Марітен визначає природне право як неписаний закон. Це означає, що існує, в силу самої людської природи, «вказівка чи положення, яке людський розум може відкрити і відповідно до якого людська воля повинна діяти, щоб бути в згоді з необхідними цілями людської істоти».

Природний закон, властивий кожній розумній істоті, повинен сприйматися як писаний кодекс і стати еталоном будь-якого справедливого закону. Природний закон доповнюється «рядом положень людського закону залежно від розмаїтості конкретних моментів і обставин», прийнятих людьми зобов´язань і прав, в міру розвитку культури. Кожна епоха, вважає він, має свій істо­рично конкретний ідеал.

Ж. Марітен запропонував виділити права різних рівнів: 1) Від­повідаючі абсолютній вимозі природного закону (тобто фунда­ментальні права) — право на життя й особисту свободу, право одружуватися, право приватної власності, право на прагнення до щастя й ін. Ці права особистості є природними в точному значенні слова, тому що кореняться в самій природі людини як вільної і духовної істоти. Особистість, писав Маритен, належить світу ви­щих цінностей.

2) Політичні права (чи права громадянина) визначаються за­конодавством країни, утворюють продовження природного права: право народу встановлювати конституцію держави і визначати форму правління, право громадян на активну участь у політич­ному житті, у т.ч. у виборах, право об´єднання в політичні партії і громадські об´єднання, свобода висловлювань і дискусій, рів­ність громадян перед законом і судом. Марітен пише, що остан­ні види свободи ймовірно ніколи не будуть вивищені до абсо­лютного права, але вони складають право в суспільстві, яке досягло «стану політичної справедливості».

3) Соціальні права людини (права трудящих): право на пра­цю, створення профспілок, на справедливу заробітну плату, на соціальне забезпечення та ін., «обумовлені загальним благом». Визнання соціальних прав людини поряд із правом приватної власності дозволяє, писав Марітен, уникнути пороків як капіта­лізму, так і соціалізму. Французький філософ відстоював ідею «третього шляху» розвитку суспільства.

Отже, права людини Грунтуються на природному праві, яке є джерелом прав і обов´язків. З прийняттям Загальної декла­рації прав людини, Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р., наступних Протоколів до неї, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. й інших конвенцій була створена ефективна система між­народних норм для захисту прав людини. Тим самим природно-правова теорія вирішила одне зі своїх основних завдань, але не втратила свого значення в правознавстві.

Природно-правове сприйняття права піддає оцінці позитивне право не лише з інструментального, але і з погляду позапозити-вних правових принципів моральності і справедливості. Щоб від­повідати вимогам права, закони повинні враховувати ці прин­ципи і ґрунтуватися на них, а законодавець повинен слідувати природному праву. На думку Штаммлера, «суб´єкти суспільних відносин і законодавець, керуючись ідеєю права, а не сваволею, прагнуть до належного упорядкування суспільних відносин, тобто до «істинного», або природного права».

Головна мета права полягає в утвердженні справедливості. Тому так важлива внутрішня мораль права, вважає сучасний англій­ський правознавець Лон Фуллер. Він доводив взаємодію внут­рішньої і зовнішньої моралі права. Правова норма як певне спо­лучення належної мети і належних засобів являє собою моральну цінність. У природно-правовій концепції Фуллера мораль набу­ває конкретного характеру, того часу як для теорії «чистого» права трактування подій і конфліктів є характеристикою байду­жою, несуттєвою. Американський юрист Рональд Дворкін вва­жає, що фундаментальні суб´єктивні права утворюють ті прин­ципи і критерії, які повинні братися в основу морального виміру права з погляду справедливості. Ведучим, головним і визна­чальним принципом, на його думку, є право на рівність, по-іншому — «право на рівну повагу і ставлення».

Американські теоретики Джон Роулс і Джон Фінніс тлума­чать справедливість як правильність, сумлінність, неупередже­ність, як свого роду «процесуальну справедливість», яка забез­печується за допомогою правових норм, що відповідають принципу правління справедливого закону. Владним і результа­тивним інструментом справедливого розподілу сукупності сус­пільних благ чи цінностей людського життя може бути тільки позитивне право, відповідне справедливості.

Отже, основною формою розрізнення права і закону в сучасній філософії права є природно-правова думка з її оцінюючими і пояснювальними підходами до правових явищ. Сама специфіка концепцій природного права, неза­лежно від відмінностей окремих його шкіл, визначилась загальним для них методом осмислення, пояснення й оцін­ки правових явищ або загальним методологічним встанов­ленням праворозуміння, яке виражене у понятійному роз­різненні та критичному зіставленні права і закону, насамперед з позицій ”природної” справедливості. Сучасні прихильники природно-правового європейського мислен­ня, майже всі без винятку, сутність права розкривають як невстановлену, неконвенційну, безумовну, втілену в ”при­роді” справедливість, як ідеальну, трансцендентальну, екзестенційну тощо істинність людських відносин.

Для концепцій природного права, що виникли на осно­ві вчення І. Канта про право, основоположним є принцип даності ”істинного” права лише через суб’єктивне мислен­ня. Вихідний пункт неокантіанства - не право як соціаль­на реальність, а апріорні поняття права й ідея права, які потім додаються до дійсності, але як незалежні від неї (Р. Штаммлер, Г. Радбрух та ін.). У руслі кантівських положень про співвідношення належного і сущого, формаль­ного і фактичного неокантіанці доводять, що закономір­ність соціального життя людей є закономірністю юридичної форми. При цьому під закономірностями та метою суспільного життя і суспільного розвитку маються на увазі апріорні ідеї розуму, а також апріорні ідеї права і правові належності.

З цих позицій у неокантіанстві критикувалося мар­ксистське вчення про визначальну роль економічних від­носин та вторинний (духовно-побутовий) характер права і стверджувалося, що суспільне життя обумовлено право­вим регулюванням.

Серед філософів права неокантіанського напряму значне місце належить Рудольфу Штаммлеру(1856 - 1938). На неокантіанській основі він розробив ідею ”при­родного права з мінливим змістом”, яка відіграла велику роль у розвитку природно-правової думки XX ст. Значен­ня цієї ідеї полягає насамперед у виключенні природно-правового дуалізму з нормативних систем. Р. Штаммлер ставив завдання знайти загальнозначимий формальний ме­тод, з допомогою якого мінливий матеріал історично обу­мовлених правових установлень можна було б обробити, впорядкувати і визначити наявність у ньому ”властивості об’єктивно істинного”. На його думку, те, що можна роз­глядати як природне право, володіє дійсністю іншого пла­ну, ніж позитивне право: перше як масштаб, друге як примусова норма. Отже, ”природне право з мінливим змістом” за Р. Штаммлером є, таким чином, не системою норм, дійсних у відповідній історичній ситуації, а формальним метафізичним началом, що уособлює справедливість як критерій оцінки і виправлення права в законі.

Теорія Р. Штаммлера заснована на припущенні, що іс­нують чисто формальні категорії. Він намагається вивести конкретні правові положення з чисто формальних принци­пів. За допомогою поняття права та деяких інших апріор­них категорій соціальна реальність сприймається як орга­нізована цілісність, і в ній виділяється саме право. В розвитку права Р. Штаммлер вбачає основу становлення всього суспільства.

Р. Штаммлер також вважав, що юридичні науки вини­кають, встановлюються і починають діяти незалежно від державної організації. Не можна схвалити погляди, дово­див він, коли право розглядається як соціальне правило, за яким стоїть сила. Таке ототожнення права і фактичної си­ли неправильне. Не кожний соціальний припис влади має юридичний характер, а лише частина з них.

Р. Штаммлер поділяє право на справедливе і неспра­ведливе. Ідея такого розмежування полягає в тому, щоб довести, що немає ніяких особливих правових положень, які б включали в свій умовний зміст безумовний фактор. Іншими словами, немає правових положень, які б раз і на­завжди були тільки справедливими або виключно неспра­ведливими в кожній ситуації.

Самому праву за його суттю властиве внутрішнє ба­жання досягти об’єктивно справедливої цінності соціаль­ного життя, йому внутрішньо властивий рух до соціально­го ідеалу. Ідеал суспільства - це суспільство людей, які вільно бажають.

Істотний внесок у розвиток природно-правової думки XX ст. зробила філософія права неогегельянства. Цей напрям, головним чином, виходив із визначення ідеї права як свободи. Г. Гегель писав: ”Філософічна наука про право має своїм предметом ідею права - поняття права та його втілення... Ідея права є свободою... Право є наявним бут­тям свободної волі... Система права є царством реалізова­ної свободи”. Так, західноєвропейський філософ М. Мюллер зробив спробу розглянути всю історію права і суспільства в цілому як ”історію свободи”, спираючись у пізнавально-методологічному плані на еклектичне об’єд­нання об’єктивного ідеалізму та екзистенціалізму: розви­ток права - це результат історичного саморозвитку сво­боди, що виявляється у процесі усвідомлення людиною своєї сутності. Сучасні послідовники Г. Гегеля, як і він сам, намагаються довести, як уявлення, що розвиваються у свідомості людей, формують історію, суспільство, право. Обумовлене ж історичним саморозвитком свободи право прагне формувати вільне спільне людське існування, зако­нодавство і суспільний лад у цілому.

Деякі неогегельянці, насамперед Е. Шпрангер, вдають­ся до інтерпретацій філософії духу в спробах пояснити іс­торичний розвиток права. За Е. Шпрангером, природне право - це образ справедливого права, що міститься у правосвідомості й виник у результаті діалектичного роз­витку духу.

Неогегельянство тлумачить ідею права в дусі панлогіз­му і стверджує, що коли немає розумного права, то є пра­вовий розум, який повинен бути втілений у позитивному праві. Неогегельянську теорію права розробляли Т. Герінг, Ю. Біндер, Ф. Блашке, Г. Геллер, Л. Ціглер, І. Пленге та ін.

Досить плідно й ретельно опрацювали правові ідеї Г. Гегеля італійські неогегельянці Б. Кроче і Ф. Джентіле. Свою концепцію Б. Кроче назвав ”релігією свободи”. За його твердженням, свобода - найвищий закон людської історії і буття. Але якщо у Г. Гегеля йдеться про розумні форми об’єктивізації свободи в ході історичного процесу, то Б. Кроче акцентував увагу на принциповій неможливос­ті визначити характер свободи.

Ідею необумовленості свободи ніякими фактичними умовами Б. Кроче використав для обгрунтування фор­мальної, юридичної свободи і неможливості фактичної свободи. На думку Б. Кроче, лише ”меншість, яка править” (”політичний клас”), знає, чого вона хоче.

Захищаючи формальні, юридичні права особистості, Б. Кроче вважав, що свобода без суб’єкта - це пусте сло­во і абстракція, якщо не визнається свобода особистості.

Таку саму спрямованість мало положення про те, що не держава вище моралі, а, навпаки, мораль підноситься над державою.

У цьому плані показовим є і твердження Ф. Джентіле, згідно з яким у юридичному досвіді поєднані логічна фор­ма, економічний інтерес та етичні ціннісні позиції, вони змішуються одне з одним настільки, що неможливо замис­литись над питанням про взаємозв’язок між тим, що є, і тим, що має бути.

У цілому в концепції права Ф. Джентіле провідне місце належить ірраціоналізму і містицизму, критиці розуму з позицій волюнтаристського ”актуалізму”, ”чистого акту”, співзвучному фашистському ”активізму”. Він стверджував, що істинний індивід має універсальні характеристики і за­вершує Бога в своїй сутності. Свою інтерпретацію духу як ”чистого акту” Ф. Джентіле використав для атаки на ідею правопорядку і режиму законності, для виправдання фа­шистського ”активізму” і беззаконня.

Ідею Г. Гегеля про державу як моральну цінність Ф. Джентіле використав для прямого виправдання фа­шистської держави як вищої моральності та свободи. Саме до цього звелось його звернення до поняття держави Г. Гегеля, коли він виступав на 2-му конгресі неогегельянців у Берліні в 1931 р. Після другої світової війни неогегельянство (в першу чергу німецьке й італійське), що орієнтувалося на виправдання фашистського і нацистсько­го режимів, у цілому зійшло з історичної арени. Післяво­єнне гегельянство, що подекуди мало місце, ставило своїм завданням очищення творчої спадщини Г. Гегеля.

Реалістична філософія права. У 1930 р. у США була опублікована книга «Судові рішення і матеріали по справах про купівлю-продаж», курс лек­цій «Кущ ожини» К. Ллевеліна і монографія «Право і сучасна свідомість» Дж. Френка, що принесли їм широку популярність і викликали бурю в академічних колах. Вони зіграли величезну роль у розвитку американської юриспруденції, поклавши поча­ток формуванню правового реалізму як доктрини. У чому її сут­ність?

Карл Ллевелін (1893—1962), викладач Колумбійського уні­верситету, і Джером Френк (1889—1957), адвокат з Чикаго, бу­дували свою доктрину правового реалізму на принципах праг­матизму, поєднання соціологічногоі психологічного підходів до вивчення права. Вони піддали критиці юридичний позитивізм і закликали досліджувати не тільки правові норми, встановлені в законах і судових рішеннях, але й сам процес впливу права на поведінку людей. За їх загальною думкою, формально-догматичні прийоми вивчення правових актів вже не відповідають вимогам сучасної науки: вони повинні бути «ретельно вивчені, — писав Ллевелін, — з погляду інструменталізму, під кутом зору їх праг­матичного і соціально-психологічного змісту». Саме судова й адміністративна практика утворює, на його думку, «кістяк пра­вової системи». Юристам слід не сперечатися про зміст загаль­них принципів і норм права, а насамперед узагальнити існуючу юридичну практику.

Діюче право, відповідно до поглядів реалістів, створюється не законодавчим шляхом (воно містить лише загальні приписи і норми, які швидко відстають від життя), а судовими й адмініст­ративними органами в ході вирішення справ і конкретних супе­речок між людьми. «Сферою права, — писав Ллевелін, — є діяль­ність, що відноситься до вирішення спорів. А люди, здійснюючі цю діяльність за посадою, будь-то судді, шерифи, чиновники, тюремники чи юристи, є офіційними виразниками права. Те, що ці посадові особи вирішують стосовно спорів, і є, на мою думку, саме право». Правові норми, вторив йому Френк, «не діють самі по собі». Вони містять певні ідеали, втілюють соціальну політику держави, проте вони не породжують у індивідів суб´єктивних прав доти, поки не будуть застосовані в рішенні з конкретної справи. «Право складається з рішень, а не з норм. Якщо це так, то суддя створює право всякий раз, коли вирішує справу».

Таким чином, під правом реалісти розуміли сукупність інди­відуальних предписань, тобто правил поведінки, установлених ком­петентними органами держави стосовно конкретних ситуацій.

Дж. Френк визнає фундаментальні принципи природного пра­ва як основу сучасної цивілізації, аде вважає за необхідне на­близити юридичну систему «до прийнятих в суспільстві спосо­бів рішення проблем справедливості». Дія високоморальних норм тоді набирає сили, коли суддя, завдяки своїй психологи, інтуїції, виносить правильне рішення. Реалісти стверджували, що суддя, розглядаючи справу, спочатку приймає рішення за інтуїцією і тільки потім підшукує для нього аргументи за допомогою логіч­них умозаключень, посилань на статті закону, прецеденти і т.д. їх інтерес до інтуїтивної стадії судочинства був продиктований прагненням спростувати концепції юридичного позитивізму, який зводив процес судового розгляду до логічних операцій під­ведення конкретного випадку чи суперечки під абстрактні нор­ми права.

Своєрідність реалістичної доктрини права полягає, таким чи­ном, в тому, що практико-прикладна проблематика в ній прева­лює над теоретичним змістом. Основні думки сучасних реаліс­тів можна звести до трьох тез: 1) позитивний юридичний матеріал практично завжди є недостатнім, щоб наслідок кожної конкре­тної справи на рівні винесення рішення і апеляції був визначе­ний логічно; 2) у таких випадках судді вирішують правові спори з допомогою досвіду суддівського розсуду; 3) у невизначених ви­падках судові рішення можуть бути результатом політичних і моральних, а не юридичних міркувань судді.

ВИСНОВКИ ЗА ТЕМОЮ

1. У XX ст. формується некласична модель правосвідо­мості як своєрідний протест проти влади формаль­них норм, які заважали людині реалізовувати свою екзистенціальність. У загальному руслі розвитку природничо-наукових і суспільних наук значно оновлюється юридична наука, вдосконалюється по­нятійний апарат, прийоми і методи юридичного ана­лізу, розширяються методологічні підходи до права, філософських тлумачень співвідношення права і за­кону, оцінок позитивного права тощо.

2. Істотні зміни відбулися в юридичному позитивізмі, який трансформувався у неопозитивізм. Під впливом теорії наказів Дж. Остіна, ”чистої теорії права” Б.Кельзена, аналітичної концепції Г. Харта сформу­вались і поширилися нові юридично-позитивістські підходи до розуміння права (лінгвістичний, юридич­но-логічний, структуралістський тощо).

3. Посилилася тенденція звернення до природного пра­ва як частини соціальної реальності. Розробляються головним чином концепції ”відродженого права”, ”природи речей”, неогегельянства, неокантіанства, екзистенціалізму, онтологічної філософії права тощо. У теоріях ”природного права” акцентується на ціннісно-ідеальнІй ”реальності” права і ця реальність є умовою прагнення людей до справедливості як ідеалу, як гармонійного поєднання всіх цінностей.

4. Розмаїття сучасних концепцій права і типів праворозуміння дозволяє праву розвиватись, змінюва­тись і удосконалюватись, використовуючи переваги кожного з підходів і залучаючи сучасні досягнення конкретних наук. Сьо­годні «інтегративна юриспруденція» підходить до права як багатомірного соціального явища. Сучасна вітчизняна концепція при­родного права включає:

1) права людини, головними з яких є свобода, рівність, власність, прагнення до щастя;

2) права те­риторіальної громади, що стосуються спільних інтересів регіо­нального значення;

3) права нації (збереження власної ідентич­ності, самовизначення у межах етнічної території);

4) права народу.

У такому вигляді природне право є тією основоположною доктриною, що лежить в основі всіх галузей права (насампе­ред — конституційного) розвинутих країн.

Дата добавления: 2014-01-07