Цивільне право. Засадничим у регулюванні цивільних правовідносин була нерівна правоздатність і дієздатність за ознакою станової

Засадничим у регулюванні цивільних правовідносин була нерівна правоздатність і дієздатність за ознакою станової, національної, релігійної, статевої приналежності, за місцем проживання, законно- чи незаконнонародженістю тощо, внаслідок чого закріплювалось безправ`я кріпосних селян і міських низів. Дворяни мали право володіти нерухомим майном і кріпосними людьми, натомість, селянам, навіть які отримали свободу, було заборонено виділятись з общин і закріплювати за собою у приватну власність наділ, який перебував у їх користуванні.

У “Зводі законів Російської імперії” вперше в історії російського законодавства було дано визначення поняття права власності як права володіти, користуватись і розпоряджатись майном. В окремих випадках це право обмежувалось сервітутами, відомими ще з 18 ст. Захистом закону користувалось не лише право власності, а й право володіння, що розглядалось як особливий правовий інститут.

Розрізнялось рухоме і нерухоме майно. Нерухомим майном вважались землі й угіддя, села, будинки, заводи, фабрики, лавки, будівлі, пусті дворові місця. Верховне володіння державним майном належало виключно самодержавній владі імператора, володіння удільним майном належало виключно членам Імператорського дом; а усі інші права на майно могли набувати: члени Імператорського дому, двірцеві управління, казна; дворянські, міські і сільські товариства; єпархіальне начальство, монастирі і церкви; кредитні установи, релігійні заклади, наукові і навчальні заклади, приватні особи; стани осіб – товариства, компанії, конкурси.

З розкладом феодалізму наприкінці 18 – на початку 19 ст. значна частина земельних наділів вільних селян і козаків перейшла до поміщиків. Право дворян розпоряджатись нерухомою власністю не обмежувалось. Іменний указ 1828 р. обмежив право власності козаків на землю – заборонив їм продавати належні їм на праві власності землі. За правовою традицією на Правобережжі допускалось право власності дворян-татар (нехристиян) на кріпаків, придбаних до уведення загальноросійського законодавства. Кріпосний стан селян визначався положеннями “Зводу законів Російської імперії”, а також сеймовими постановами про пожалування селян і судовими рішеннями. На Правобережній Україні, де поміщиками були переважно поляки, прямо чи побічно пов`язані з польським національно-визвольним рухом, царський уряд провів у 1848 р. інвентаризацію їх землеволодінь, на підставі якої уклав інвентарні правила, які визначали розміри селянських господарств (які формально не підлягали змінам) та форми взаємовідносин між селянами і поміщиками.

У першій половині 19 ст. певна своєрідність у договірних відносинах в Україні, порівняно із Росією, полягала у наданні власникам вотчин права продавати свої вотчини, якщо вони за договором чи судовим рішенням перебувають у тимчасовому володінні третіх осіб. Договір укладався за взаємною домовленістю сторін; його предметом могли бути майно або дії осіб, а мета його мала відповідати закону, добропорядності і суспільному порядку. На власний розсуд за взаємною домовленістю сторони могли включати у договір умови про строк, оплату, неустойку, забезпечення тощо. Договори і зобов`язання могли за взаємною домовленістю скріплюватись і забезпечуватись: порукою, неустойкою, заставою нерухомого майна, закладом рухомого майна.

Шлюбно-сімейні відносини. У шлюб могли вільно вступати православні, у т.ч. іноземець з російською підданою, будь-якого стану, крім ченців і священослужителів на час їхнього перебування у цьому сані. Шлюбний вік становив для чоловіків 18 р. і для жінок 16 р., та заборонялось вступати у шлюб по досягненні 80 р., а також заборонявся шлюб з душевнохворими. Заборонялось укладення шлюбу без згоди батьків, опікунів чи піклувальників, а також заборонялось поміщицьким селянам і дворовим людям вступати у шлюб без дозволу їх власника. Шлюб укладався у формі усного чи письмового договору між 2 сторонами. Шлюб вважався законним при дотриманні усіх обрядів весільного процесу, який часто відбувався за деякий час по здійсненні церковного обряду. Крім законних шлюбів із церковним вінчанням у правобережних губерніях існував шлюб “на віру”, тобто фактичні шлюбні відносини, притому жінка була рівноправною з чоловіком.

Чоловік був зобов`язаний любити свою дружину як власне тіло, проживати з нею у злагоді, поважати, захищати, вибачати її недоліки і полегшувати її немічність, а також надавати їй харчування і утримання відповідно до свого стану і можливостей. Дружина була зобов`язана коритись своєму чоловікові як главі сім`ї (притому, вона не звільнялась від зобов`язань і щодо своїх батьків), перебувати у любові, пошані і необмеженому послуху йому, догоджати йому у всьому як господиня дому. Дружина, яка належала до нижчого стану, набувала усіх прав і привілеїв, пов`язаних із станом, чином чи званням її чоловік, і не втрачала їх, навіть якщо він за вчинений ним злочин позбавлявся прав свого стану. Подружжя було зобов`язане проживати разом, а відтак: 1. заборонялось самовільне розлученя; 2. дружина була зобов`язана слідувати за чоловіком у разі його переселення, зміни місця служби тощо, крім заслання його на каторжні роботи чи на поселення; і чоловік міг вимагати здійснення свого права особистої влади над дружиною через поліцію, яка видавала паспорт дружині лише за згодою чоловіка; 3. при передачі кріпосного права одним власником іншому подружжя кріпаків не розлучалось. Шлюб не утворював спільної власності майна подружжя – кожен з них міг мати і набувати свою окрему власність. Дорослі діти, проживаючі з батьками, не мали права вступати у зобов`язання і видавати векселі без згоди батьків.

Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з подружжя або розривався: 1. за клопотанням в разі заслання одного з подружжя за судовим вироком за вчинення злочину на каторжні роботи чи на поселення; 2. за клопотанням в разі безвісної відсутності другого з подружжя; 3. за позовом про розлучення. На Лівобережній Україні визнання шлюбу недійсним чи розлучення подружжя за постановою духовного суду мали наступні наслідки щодо його майна: 1. якщо чоловік визнавався винним, то був зобов`язаний повернути дружині її придане, а також дружина отримувала у пожиттєве володіння майно чоловіка, яке слугувало забезпеченням її приданого; 2. якщо суд обвинувачував дружину, то вона втрачала своє придане на користь чоловіка; 3. якщо жоден з подружжя не визнавався винним, а їхній шлюб з якоїсь причини оголошувався недійсним, то їхнє майно поверталось у його дошлюбний стан; 4. якщо при розірванні шлюбу, укладеного на заборонених ступенях спорідненості чи свояцтва, викривалась обізнаність обидвох з подружжя про існуючі перешкоди до укладення їхнього шлюбу, вони визнавались винними і позбавлялись права розпоряджатись своїм майном, яке переходило до їх дітей від попереднього законного шлюбу, а в разі відсутності таких дітей – до їх ближчих родичів; та притому вони отримували від тих, хто набув їхнє майно, утримання відповідно до свого стану і доходів від цього майна.

У спадковому праві заборонялось заповідати родове майно; лише якщо власник родового маєтку був бездітним, то міг заповісти майно одному з близьких чи далеких родичів.

Дата добавления: 2014-01-07