Педагогічні погляди Г. С. Сковороди

Мета виховання: Самопізнання та самовдосконалення, досягнення щас­тя, якого можна досягти цілковитою перемогою духу та душевним спокоєм. Виховний ідеал: "Істинна людина", для якої потрібне є неважким, а ва­жке непотрібним Обов'язки батьків: Благо породити, турбуватися про здоров'я дітей, на­вчити вдячності.

Принципи виховання

Принцип природовідповідності: Сродність – життя за внутрішнім блаженним духом, що означає: навча­тися тому, до чого народжений, обрати працю згідно своїй натурі.

Принцип народності: "Кожен повинен взнати свій народ і в народі себе".

	Дидактичны погляди
Принципи навчання: виховуючий характер; посильність і послідовність; свідомість; активність; систематичність; наочність; міцність знань.	Зміст навчання: відповідно до ідеї сродності треба навчати тому, що потрібно людині для самопізнання, пізнання навколишнього світу, для щастя і праці.	Предмети навчання: рідна мова, іноземні мови, література, піїтика, історія, філософія, арифметика, природознавство, „грецькі музи” (музика, живопис тощо), ремесло та землеробство, богослов’я.	Методи навчання: словесні: бесіда, лекція; самостійні роботи: виконання перекладів, написання віршових переказів, прозових творів, листування, читання книг, спостереження під час екскурсій.

6. Статут 1786 року Російської імперії про зміст та особливості шкільної системи

У 1786 році було затверджено "Статут народних училищ у Російській імперії", згідно з яким у губернських містах запроваджувались головні народні училища – 4-х класні школи, але з 5-річним курсом навчання, а в повітових – малі народні училища – 2-класні з дворічним терміном навчання. Навчання оголошувалось безстановим і безплатним.

Реформа 1786 року мала на меті дати освіту в основному міському населенню. Прийняття Статуту впливало на освіту України, сприяючи відкриттю нових шкіл у ряді міст. Проте охопити все населення училища не могли і тому не стали масовою школою. Широкі маси українського народу, по суті, були позбавлені можливості здобувати освіту, та й сам її зміст мав антинародний характер: у школах заборонялася українська мова, ігнорувалися народні звичаї, традиції виховання. Переслідувалися прогресивні діячі освіти, школа перетворилася у знаряддя русифікації українського населення.

Населення України ставилось негативно як до головних, так і до малих народних училищ, вважаючи, що вони готували лише канцеляристів і сутяг, ненависних народу. Український народ, як і раніше, хотів учити своїх дітей у дяківських школах, але уряд не визнав цих шкіл і вживав проти них рішучих заходів, забороняючи ходити до дяківських шкіл і змушуючи відвідувати урядові. Але й за цих засобів боротьби з дяківськими школами, в них вчилося значно більше дітей, ніж в урядових школах.

Недостатня кількість шкіл змушувала українську шляхту віддавати своїх дітей на навчання до Петербургу і Москви, або ж до західноєвропейських вищих навчальних закладів. Українська шляхта відчувала потребу власного університету в Україні. Але жоден з проектів створення в Україні університету не діждався реалізації за часів Катерини II, оскільки нейтралістська політика російського уряду взагалі була спрямована на те, щоб не допустити на Україні існування вищого навчального закладу – може, з міркувань, що саме український народ має особливу "схильність до наук".

Дещо інший шлях у II половині XVIII ст. пройшла освіта і школа у Східній Галичині, на Буковині та в Закарпатті, які опинились під юрисдикцією австро-угорської монархії. Український народ одразу відчув увесь тягар австрійської бюрократичної державної машини. Австрія дозволяла польській шляхті брати участь в управлінні краєм, внаслідок чого український народ терпів подвійний гніт.

Із посиленням експлуатації українського народу австро-польська шляхта спрямувала свою діяльність на знищення всього українського. Австрійські колонізатори з презирством ставились до культури, мови, традицій західних українців, намагалися притупити їхнє прагнення до возз'єднання з усім українським народом. У школах Галичини навчання велось переважно польською, іноді німецькою мовою.

Уже на початку XIX ст. в Східній Галичині було скасовано обов'язкове навчання, встановлено плату за навчання у головних школах. Це був продуманий крок, спрямований на гальмування розвитку освіти для простого люду. Посилювався суворий нагляд за діяльністю навчальних закладів, весь навчальний процес був пройнятий релігійністю.

Поступово народні школи Галичини перейшли у відання консисторій, які забороняли викладання українською мовою. До 1817 року в Галичині не існувало жодної тривіальної школи з українською мовою навчання.

Єдиними школами, в яких не заборонялося навчати українською мовою, були парафіяльні (хоч рівень їх вважався дуже низьким). Галичина проводила боротьбу за українську школу, за її національний характер.

7. Загальна характеристика освіти Правобережної і Лівобережної України у ХVІІІ ст. (самостійно). Левківський с. 99

Дата добавления: 2014-01-07