Дискримінація клієнтів

Для того, щоб відчути, що означає бути клієнтом, достатньо згадати свій досвід у ролі пацієнта медичних установ, клієнта або відвідувача служб соціального захисту тощо. Рідко цей досвід можна вважати позитивним. Бути клієнтом – невеликий привілей. Очевидно, ви згадали про почуття залежності, безпорадності, приниження, провини, гніву, образи, розгубленості, відчуття, що ви «ніщо» або «ніхто». Часто клієнти соціальної роботи зазнають дискримінації, тобто упередженого, негативного ставлення, яке ґрунтується на певних характеристиках, як-от: раса, стать, релігія, етнічність. Таке ставлення спирається на стереотипи – відносно стійкі уявлення про соціальне явище, соціальний статус або об’єкт (конкретного індивіда або групу), що є, як правило, спотвореним, оскільки базується на поверхневих характеристиках або надмірному узагальненні характеристик, які спостерігаються у деяких членів групи. Дискримінація часто проявляється у навішуванні ярликів, певної назви людині або її проблемі на основі характеристик або моделей поведінки. Наприклад, упереджене ставлення до людей похилого віку (ейджизм) на практиці призводить до дискримінації за віком [9]. Дискримінації за віком можуть зазнавати й діти. Наприклад, за даними опитування дітей 9-17 років, яке проводив в Україні центр «Соціальний моніторинг» за сприяння ЮНІСЕФ, лише 1% дітей соціально-незахищених категорій вважає, що права дітей в Україні не порушують. Таким чином, діти почувають себе безправними в світі дорослих, у них обмежені можливості висловлювати та відстоювати свою думку [10].Якщо ж водночас, дитина належить до національної меншини або є темношкірою, то вона стикається з дискримінацією за етнічною ознакою (расизм). Наприклад, у школах таких дітей можуть дражнити, представники правоохоронних органів демонструватимуть більш упереджене й прискіпливе ставлення (досить згадати постійні перевірки документів на вулицях великих міст України, яких зазнають «особи кавказької національності» і темношкірі іноземці), роботодавці не прийматимуть на роботу тощо.

Стереотипи й упереджене ставлення виявляються, зокрема, і в мові. Одна з очевидних мовних проблем – це використання особових займенників (соціальний працівник – це переважно «він» у фаховій літературі, хоча левову частку працівників соціальної сфери становлять жінки). Але проблеми використання мови значно глибші й делікатніші, ніж вживання особових займенників. У більшості служб спостерігається виразна картина: жінки становлять основну частину користувачів служби, доглядальників, практичних працівників, тоді як серед вищого керівництва переважають чоловіки [11]. Це може слугувати прикладом дискримінації за статтю (сексизм).

Дискримінація призводить до нерівності влади, неоднакового доступу до суспільних ресурсів і послуг, тобто до того, що отримало назву соціального виключення, про яке йшлося вище. Дискримінація часто пов’язана з місцем людини в структурі суспільства, з особистісною ідентифікацією, наприклад, за статтю, соціальним станом, віком, сексуальною орієнтацією, функціональними обмеженнями, належністю до тієї чи іншої національної меншини тощо. Така ситуація є результатом матеріального та ідеологічного пригноблення.

Клієнти соціальної роботи інколи піддаються стигматизації. Стигму розглядають як процес дискредитації індивіда через приписування йому соціально-негативних рис або характеристик, які сприймаються в даному середовищі як принизливі, спричиняють пов’язані з цим негативні суб’єктивні переживання. Стигма – це надзвичайно сильний соціальний ярлик, який радикально змінює концепцію індивіда і його соціальну ідентичність. Соціальна робота має бути орієнтована на зняття «стигми», або тавра суспільного відторгнення клієнтів (наприклад, розумово-відсталих, людей з функціональними обмеженнями, які живуть з ВІЛ тощо) як «дефектних» або «меншовартісних». Ставлення до таких людей має спиратися на визнання в них передусім особистості та прийняття їх такими, якими вони є, повагу до їхньої честі та гідності. Як відзначає британський науковець Ш. Рамон, основна проблема полягає не в обмеженні можливостей певної людини або групи людей, пов’язаних з порушенням тих чи інших функцій організму, а в існуючому у суспільстві ставленні до інвалідів та інвалідності. У сучасному світі, на думку цієї дослідниці, набуває поширення принцип «нормалізації» або «соціальної валоризації», який ґрунтується на переконанні, що перебування в установах закритого типу небажане для людей з будь-якою патологією, оскільки майже всі особи, навіть зі стійкими вадами, повинні мати нормальне і повноцінне життя у соціумі, отримуючи необхідну індивідуальну підтримку.

Отже, соціальна робота повинна спиратися на антидискримінаційну практику – тобто комплекс настанов та реальних заходів з метою подолання порушення прав будь-яких груп клієнтів соціальної роботи за класовими, національними, релігійними, статевими та віковими ознаками [13, 14]. Водночас, соціальні працівники визнають існування пригноблення не тільки у поведінці та стосунках до окремих людей чи груп, але й в установах, різних структурах, суспільній свідомості [15].

У соціальній роботі всі учасники повинні активно працювати, аби протистояти шкідливим наслідкам соціального пригнічення шансів та можливостей тих, хто живе в несприятливому соціальному оточенні. Практичне застосування принципу не пригнічення означає, що основою достойної практики соціальної роботи має стати наснаження (імпаурмент).

Дата добавления: 2014-01-07