Методика аналізу валютного ринку

Завдання

1. Розробити і реалізувати у вигляді програми алгоритм пошу-ку в глибину.

2. Виконати завдання 1 для графа з кількістю вершин N = 5, в якому досліджувані вершини є досяжними. Результат вико-нання програми вивести у файл.

3. Виконати завдання 1 для графа з кількістю вершин N = 5, в якому досліджувані вершини є недосяжними. Результат ви-конання програми вивести у файл.

Виконати завдання 2-3 для N = 100, вивівши результат ви-конання програми у файл.

План

1. Сутність та структура валютного ринку

2. Методи визначення валютного курсу

3. Валютне регулювання та його вплив на макроекономічні процеси

1. Сутність та структура валютного ринку

Валютний ринок — це сфера економічних відносин з купівлі-продажу іноземної валюти і цінних паперів в іноземній валюті, а також операцій з інвестування валютного капіталу.

Об’єктом аналізу валютного ринку є:

· валютні цінності — іноземна валюта;

· цінні папери — фондові цінності в іноземній валюті: акції, облігації, чеки, векселі, акредитиви;

· дорогоцінні метали (за винятком ювелірних виробів) — золото, срібло, платина;

· природне дорогоцінне каміння.

Функціональне призначення валютного ринку — забезпечення свободи дій власника валюти. У процесі здійснення валютних операцій суб’єкти ринку намагаються отримати певний дохід.

Валютні операції пов’язані з:

· переходом прав власності на валютні цінності;

· використанням валюти як засобу платежу в процесі зовнішньоекономічної діяльності;

· ввезенням, вивезенням, пересилкою валютних цінностей;

· здійсненням міжнародних грошових переказів.

Отже, валютному ринку властиві атрибути будь-якого ринку: він завжди виступає як конкурентний ринок; обмінні операції на валютному ринку пов’язані з певним валютним ризиком.

Сучасний валютний ринок є інституційно регульованим, але в певних межах. До його основних суб’єктів належать:

ü Національний банк;

ü уповноважені банки — комерційні банки, які отримали ліцензію Національного банку на право здійснення валютних операцій;

ü інші кредитно-фінансові установи (страхові, інвестиційні, дилерські), які отримали ліцензію Національного банку на право здійснення валютних операцій;

ü юридичні особи, які уклали з уповноваженими банками угоди на відкриття пунктів обміну валют;

ü кредитно-фінансові установи — нерезиденти (іноземні банки), які отримали дозвіл НБУ на право здійснення операцій на міжбанківському ринку України;

ü валютні біржи або валютні підрозділи товарних і фондових бірж, які отримали ліцензію НБУ на право організації торгівлі іноземною валютою.

Головним органом валютного регулювання є Національний банк. Він регулює валютні операції, видає комерційним банкам ліцензії на здійснення валютних операцій, видає суб’єктам ринку дозвіл на відкриття депозитних рахунків за кордоном. Національ­ний банк визначає сферу і порядок обігу іноземної валюти на території країни, встановлює комерційним банкам максимальні розміри курсового ризику; визначає єдині форми обліку валютних операцій.

У процесі аналізу вирізняють валютний ринок [2]:

— функціональний; інституційний; організаційно-технічний;

— за сферою поширення; за валютними обмеженнями; за видами валютних курсів; за ступенем організованості;

Функціональний валютний ринок забезпечує своєчасні міжнародні розрахунки, страхування від валютних ризиків, валютну інтервенцію.

Інституційний валютний ринок представлений банками, інвес­тиційними компаніями, біржами, брокерськими конторами, які здійснюють валютні операції.

Організаційно-технічний валютний ринок являє собою телеграфні, телефонні, телексні, електронні системи, які поєднують між собою банки різних країн.

За сферою поширення розрізняють валютні ринки: внутріш­ній, регіональний, міжнародний. Внутрішній валютний ринок функ­ціонує в межах однієї країни. До регіональних валютних ринків належать:

· американський (центри — Нью-Йорк, Чикаго, Лос-Ан­джелес);

· європейський (центри — Лондон, Франкфурт-на-Майні,
Цюріх);

· азіатський (центри — Токіо, Гонконг, Сингапур, Мельбурн).

Міжнародний валютний ринок охоплює валютні ринки всіх країн, пов’язує між собою регіональні валютні ринки і працює цілодобово.

За валютними обмеженнями існують вільний та обмежений ринки. Валютні обмеження — це система державних заходів щодо встановлення порядку здійснення операцій з валютою.

За видами валютних курсів розрізняють валютний ринок з плаваючими, фіксованими курсами валют і змішаним курсом.

За ступенем організованості існує біржовий і позабіржовий валютний ринок. На біржовому валютному ринку діє валютна бір­жа, це організований ринок. Позабіржовий валютний ринок організується дилерами, котрі можуть бути або не бути членами валютної біржі та укладають угоди по телефону, телефаксу, комп’ютерних мережах.

Складовою валютного ринку є ф’ючерсний ринок, основними учасниками якого виступають фінансові центри, центральні банки, великі фінансові організації. Валютні ф’ючерси дозволяють мінімізувати економічний ризик під час проведення валютних операцій, тобто здійснити хеджування валютних ризиків. Хеджування сприяє зниженню собівартості продукції та підвищенню ефективності експорту та імпорту. Особливістю ф’ючерсних контрактів є перерозподіл ризику. Шляхом фіксації обмінного курсу одна сторона уникає непередбачуваних збитків, а друга — відмовляється від непередбачуваного (спекулятивного) прибутку, що зменшує ризик втрат від можливої зміни валютних курсів. Додаткове хеджування валютних ризиків досягається за допомогою опціонів.

Однак в умовах відсутності в Україні необхідної методично-правової бази оцінки валютних ризиків, хеджування не набуло поширення. Тому учасники зовнішньоекономічної діяльності можуть застосовувати досить поширений метод мінімізації валют­них ризиків — валютні застереження. «Валютне застереження — це умова, яку включають до тексту зовнішньоекономічної угоди. Її суть у тому, що валюта, за якою здійснюється платіж за контрактом, пов’язується із стійкішою валютою (або декількома валютами), і сума платежу ставиться в залежність від змін курсу останньої. При цьому валюта платежу може збігатися з валютою ціни — тоді застереження буде прямим, а може і не збігатися — застереження буде опосередкованим»[1].

Операції на валютному ринку аналізуються за такими напрямами:

· переказ валюти;

· рух капіталу;

· спекулятивні операції;

· здатність капіталу приносити високий дохід.

Вирізняють поточні валютні операції, які здійснюються протягом 180 днів, а також операції, що здійснюються понад 180 днів, — пов’язані з рухом капіталу.

У процесі аналізу валютного ринку розглядають способи проведення міжнародних валютних операцій та засоби регулювання руху капіталів між національним і міжнародними ринками.

Валютні кошти резидента або нерезидента зберігаються на його валютних рахунках у банку. Валютна виручка від експорту зараховується спочатку на транзитний рахунок, а після обов’язкового продажу на внутрішньому валютному ринку залишок її перераховується на поточний валютний рахунок суб’єкта ринку. Валютна виручка, одержана після операцій на внутрішньому валютному рин­ку, безпосередньо зараховується на поточний валютний рахунок.

Фінансові операції на валютному ринку здійснюються різними способами:

· телеграфний переказ — переказ грошових засобів за допомогою телеграфа;

· переказний вексель — розпорядження, за яким банк зобо­в’язаний заплатити пред’явнику визначену кількість грошей;

· операції безпосередньо з валютою (купівля-продаж);

· операції з подорожніми чеками.

Валютна система формується у процесі розвитку міжнародних господарських зв’язків і за своєю суттю є державно-правовою формою організації валютних відносин. Мета цих правил полягає у полегшенні процесів міжнародної торгівлі, забезпеченні її максимальної ефективності.

Вирізняють національну, світову та міжнародну валютну системи.

Національна валютна система визначається національним законодавством, є формою організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються її валютні кошти.

Створення міжнародного валютного ринку привело до формування міжнародної валютної системи. За своєю суттю вони є фор­мою реалізації валютних відносин, закріплених міжнародним угодами. Регулювання, контроль та управління міжнародною валютною системою здійснюють дві валютно-фінансові та кредитні організації — Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнарод­ний банк реконструкції і розвитку (МБРР).

Міжнародна валютна система у своєму розвитку пройшла пев­ні етапи: золотомонетного та золотодевізного стандартів, Бреттон-Вудська та Ямайська валютні системи.

Золотомонетний стандарт виник у ХІХ ст. після промислової революції. Юридично ця система була оформлена на конференції в Парижі у 1867 р. Згідно з цією угодою всі функції грошей виконувало золото, і воно визнавалось єдиною формою світових грошей. Кожна валюта мала свій золотий вміст та конвертувалась у золото. Золотий стандарт забезпечував довгострокову рівновагу платіжного балансу, виконував роль стихійного регулятора вироб­ництва, зовнішньоекономічних зв’язків тощо.

Друга світова валютна система була юридично оформлена у 1922 р. на Генуезькій міжнародній конференції та дістала назву золотодевізного стандарту. Основою цієї системи були золото та девізи — іноземні валюти, але статус резервної валюти не був закріплений за жодною з валют.

Під час економічної кризи 1929—1933 рр. золотодевізна валютна система була розділена на валютні блоки — угруповання країн, залежних в економічному та валютно-фінансовому відношеннях від однієї країни-лідера. До валюти цієї країни прикріплювався курс залежних валют.

Третя світова валютна система була юридично оформлена на Бреттон-Вудській конференції у 1944 р. Згідно з цією системою золото зберігало свою функцію загального платіжного засобу. Усі валюти прив’язувалися до золота опосередковано в основному через долар США, а також через англійський фунт стерлінгів (але значно обмежено). Міждержавне валютне регулювання здійснювалось через МВФ.

Криза Бреттон-Вудської системи була зумовлена змінами у світовій економіці на початку 70-х рр., коли високого рівня економічного розвитку досягають Західна Європа та Японія і стають суперницями США на світовому ринку. Відбувається перехід від фіксованих паритетів валют до системи «плаваючих» валютних курсів.

У 1976 р. в м. Кінгстоні на Ямайці відбулась нарада представників країн — членів МВФ, на якій була започаткована нова валютна система — Ямайська. Юридично оформлений перегляд уставу МВФ було здійснено у 1978 р. Відповідно до нової валют­ної системи здійснювалась повна демонетизація золота; долар як резервна валюта прирівнювався до інших вільно конвертованих валют, запроваджено «плаваючий» валютний курс, посилювались контрольні функції МВФ як основи міждержавного валютного регулювання.

Щоб протистояти гегемонії долара, у 1977 р. було створено європейську валютну систему (ЄВС). Міжнародним засобом
платежу до 1999 р. стає ЕКЮ (ЕСU — European Currency Unit) —
європейська розрахункова валютна одиниця, яка змінила чинну з
1970 р. розрахункову одиницю — спеціальні права запозичення (SDR — Special Drawing Rights). Вартість SDR обчислювалась на базі валютного кошика як середня вартість валют п’яти країн: США, ФРН, Франції, Великобританії та Японії.

З 1 січня 1999 р. в Європі запроваджена єдина європейська грошова одиниця євро (EURO). Для надійності спільної валюти члени ЄС поставили жорсткі вимоги щодо фінансово-економіч­них показників країн, які бажають користуватися євро:

· дефіцит бюджету не може перевищувати 3 % від ВВП;

· державний борг не може перевищувати 60 % від ВВП;

· річна інфляція не може перевищувати середній рівень інфляції у трьох країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції (приблиз­но 3—3,5 %) більш ніж на 1,5 %;

· середнє номінальне значення довгострокових відсоткових ставок не повинно перевищувати 2 % середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС з найстабільнішими цінами (приблизно 9 %).

Країни, які переходять на нову європейську валюту, мають дотримуватись установлених меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейських валютних систем. Функція євро, як і ЕКЮ — протистояти пануванню американського долара на міжнародних фінансових ринках. Запровадження євро впливає на функціонування валютного, фондового ринків та ринок боргових зобов’язань.

2. Методи визначення валютного курсу

Важливим індикатором фінансової стабільності є обмінний курс національної валюти. Валютний курс як економічна категорія є ціною грошової одиниці однієї країни, вираженою у грошових одиницях інших країн. Він є формою світової ціни кредитно-паперових грошей. Установлення курсу називається котируванням валюти. Котирування — це визначення офіційними державними органами (Національним банком або іншою фінансовою установою) ціни іноземної валюти. У більшості країн, коли встановлюється валютний курс, застосовується пряме котирування. Тобто певна постійна сума іноземної валюти (1, 10, 100 одиниць) використовується для виразу змінної величини відповідної суми національної валюти (наприклад 1 дол. = 5,34 грн). Іноді застосовується непряме котирування, коли одиниця національної валюти порівнюється з певною сумою іноземної валюти (наприклад 1 грн = 0,02 дол.).

Валютний курс виконує важливі економічні функції.

1. Валютний курс виступає як засіб інтернаціоналізації грошових відносин.

2. На основі валютного курсу здійснюється зіставлення умов і результатів виробничої діяльності різних країн: продуктивності праці, темпів економічного зростання, торговельного та платіжного балансів.

3. За допомогою валютних курсів зіставляються національні та світові ціни. На його основі витрати національної економіки прирівнюються до єдиного вартісного еквівалента — суспільно необхідних світових витрат.

4. Механізм валютного курсоутворення здійснює перерозподіл національного продукту між країнами — членами зовнішньо-економічних зв’язків.

Вирізняють курси продавця, за якими банки продають іноземну валюту, і курси покупця, за якими банки купують іноземну валюту. За умови прямого котирування курс продавця завжди вищий від курсу покупця. Різниця між курсами продавця та покупця становить банківський прибуток.

За видами платіжних документів існують: курс телеграфного переказу, курс поштового переказу, курс чеків, курс векселів
тощо.

В основі визначення валютних курсів лежить співвідношення купівельної спроможності різних національних валют. Купівельна спроможність валют — це вартість товарів і послуг, які можна придбати за певну грошову одиницю. Співвідношення купівельної спроможності валют називається паритетом купівельної спроможності (РРР). Для певного набору товарів паритет може бути частковим, а для всього ВВП — загальним.

Існує кілька методик обчислення РРР.

1. На основі зіставлення рівня цін стандартного набору товарів і послуг (споживчого кошика):

(8.1)

де Р_d — індекс цін національної економіки порівняно з базисним періодом; Ρ_f. — індекс цін іноземної економіки порівняно з базис­ним періодом.

Цей показник називають абсолютним паритетом. Слід зазначити, що його обчислення досить складне, тому що використання різних цін і різних наборів товарів по країнах дає різні результати. Отже, необхідним є обґрунтування «товарного кошика».

2. На основі співвідношення витрат виробництва. Це неціновий метод, тобто він дає можливість абстрагуватися від цінових коливань.

3. На основі зіставлення ефективних виробничих витрат у країнах. До ефективних виробничих витрат відносять: заробітну плату (W), ренту (R), відсоткову ставку (I_r), продуктивність праці (LP). Для визначення РРР використовується формула

(8.2)

Такий паритет називається відносним. Паритет купівельної спроможності характеризує товарне наповнення грошових одиниць різних країн. Але в дійсності в поточному періоді валютний курс, як правило, суттєво відхиляється від паритету і збігається з ним лише за умови функціонування золотого стандарту.

Валютний курс формується безпосередньо під впливом по­питу й пропозиції на валютному ринку. Оскільки головними суб’єктами валютного ринку виступають світові транснаціональні банки, то валютні курси формуються, як правило, у процесі здійснення міжбанківських операцій. На валютний курс впливають також чинники: темпи зростання ВВП; продуктивність праці; діяльність фірм, організацій, фізичних осіб, які зайняті в різних зовнішньоекономічних сферах; діяльність комерційних банків, які здійснюють валютне забезпечення зовнішніх зв’язків; діяльність Національного банку та казначейства; стан платіжного балансу країни; рівень відсоткових ставок; динаміка цін на національному ринку та інфляційні очікування; економічна і політична стабільність; валютні інтервенції.

Важливим індикатором стану національної економіки є ВВП. Зі зростанням ВВП підвищується платоспроможний попит суб’єк­тів ринку, конкурентоспроможність вітчизняних товарів, пожвав­люється приплив іноземних інвестицій тощо. Все це сприяє зростанню попиту на національну валюту та її зміцненню.

У практиці валютних відносин використовують такі види курсів:

· фіксовані;

· гнучкі;

· змішані.

Фіксований валютний курс передбачає наявність зареєстрованого (офіційного) паритету, який підтримується державними валютними органами. Зазначений курс може бути:

а) справді фіксованим — базується на золотому паритеті і мож­ливий за умови золотого стандарту;

б) договірно фіксованим — базується на одній, кількох валютах або умовно встановленій «офіційній» ціні золота.

За умови гнучких курсів у валют немає офіційних валютних паритетів. Вирізняють:

а) плаваючий валютний курс, який вільно формується на валютному ринку під впливом попиту й пропозиції;

б) керовано плаваючий валютний курс, який також змінюється під впливом попиту й пропозиції, але прив’язується до валютних «кошиків» і корегується валютними інтервенціями Національного банку з метою зменшити різкі курсові коливання.

Треба відзначити, що плаваючі валютні курси ускладнюють зовнішньоекономічні розрахунки, тому деякі країни об’єд­нуються у валютні союзи і встановлюють фіксовані співвідношення між своїми валютами. Валютний «кошик» дозволяє визначити зміну курсу валюти відносно багатьох грошових одиниць і являє собою набір національних валют.

Змішаний валютний курс є за своєю сутністю контрольованим плаваючим курсом. Держава вибирає валютний режим виходячи з конкретної економічної ситуації. Формою змішаного курсу є валютний коридор, коли встановлюється мінімальне і максималь­не значення відхилення валютного курсу.

Вирізняють також крос-курси — це котирування двох іноземних валют, які не є національною валютою даної країни. Наприклад, крос-курсом вважається курс японської єни до євро, встановлений українським банком. Крос-курсом може бути будь-який курс, виведений розрахунковим шляхом із курсів двох валют до третьої валюти. Наприклад, якщо відомі курси японської єни і євро до національної валюти, то поділивши ці курси, можна вивести крос-курс єни до євро.

Залежно від видів валютних угод існують спот-курси (поточні) і форвардні курси (термінові). Спот-курс указує, наскільки високо оцінюється національна валюта на момент проведення
зовнішньоекономічної операції. Це валюта однієї країни, виражена у валюті іншої країни на момент укладання угоди. Форвард-курс, на відміну від спот-курсу, характеризує вартість валюти через певний період часу (понад три дні після узгодження). Під час укладання поточних валютних угод обмін валюти здійснюється за попередньо встановленим форвардним курсом.

Для аналізу динаміки валютних курсів враховується рівень інфляції, що потребує визначення номінального та реального валютного курсу.

Номінальний валютний курс — це відносна ціна національної валюти під час обміну на іноземну, і навпаки.

Реальний валютний курс враховує зміни рівнів цін в обох країнах. Цей курс у формі прямого котирування розраховується за формулою

(8.3)

де е_p, е_н — реальний та номінальний валютні курси; Р_d — «внутрішній» рівень цін (дефлятор національної економіки); P_f — індекс цін (дефлятор) іноземної економіки.

Індекси цін співвідносяться за один базовий рік. Реальний валютний курс відображує сукупний вплив цінових чинників на конкурентоспроможність, оскільки він враховує погіршання чи покращання відносної конкурентоспроможності експортерів, пов’язані з інфляцією.

3. Валютне регулювання та його вплив на макроекономічні процеси

Зміни валютного курсу суттєво впливають на розвиток макроекономічних процесів у національній економіці та на зовнішньоекономічні позиції країни. Від валютного курсу залежить стан платіжного балансу, зовнішньої торгівлі, рух довгострокових та короткострокових капіталів тощо. Тому регулювання валютного курсу враховує цілі макроекономічної політики і конкурентну ситуацію на світовому ринку. Валютне регулювання здійснюється на двох рівнях:

· міжнародному — через систему міжнародних валютних організацій, союзів та угод;

· національному — шляхом застосування розглянутих нижче різних методів впливу на валютні курси.

У практиці валютного регулювання на національному рівні застосовуються такі методи, як девальвація та ревальвація валюти, валютна інтервенція, корекція відсоткових ставок Національного банку, валютні обмеження, регулювання платіжного балансу, режим конвертованості валют.

Девальвація має на меті зниження валютного курсу для стимулювання експорту та обмеження імпорту. Основною причиною девальвації є, як правило, криза платіжного балансу. Такі дії стимулюють споживчий попит на внутрішньому ринку, підвищують конкурентоспроможність експортних товарів країни на світовому ринку.

Ревальвація має протилежний зміст, означає підвищення валютного курсу з метою утримати на внутрішньому ринку спожив­чий попит, стимулювати товарний імпорт і приплив іноземних інвестицій.

Причинами девальвації та ревальвації є інфляція й порушення рівноваги платіжного балансу, розрив у купівельній спроможності грошових одиниць різних країн.

Валютна інтервенція — це пряме втручання Національного банку у валютний ринок. Вона санкціонована МВФ як норма міждержавних валютних відносин і пов’язана з операціями купів­лі або продажу власної валюти та конкурентної валюти іншої держави. Національний банк купує іноземну валюту, коли її пропозиція надмірна, а курс низький, і продає її, коли курс іноземної валюти високий. Національний банк може скуповувати також власну валюту, зменшуючи її пропозицію на валютному ринку і тим самим підвищуючи її курс, і навпаки, продавати національну валюту з метою збільшення її пропозиції та зниження курсу. Такими способами обмежуються коливання курсу національної валюти.

Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок:

· власних резервів валют;

· отримання на ці цілі короткострокового кредиту від міжнародних організацій та інших країн у валюті цих країн, для чого укладаються спеціальні своп-угоди — договори з приводу отримання кредиту;

· продажу цінних паперів, розміщених в іноземній валюті.

Оскільки резерви іноземної валюти для здійснення інтервенції обмежені, її продаж повинен поєднуватися з купівлею. А це можливо тільки тоді, коли нерівновага платіжного балансу є незначною.

Поширеним методом впливу на валютні курси є зміна відсоткових ставок Національного банку з метою впливу на рух інозем­них короткострокових капіталів. Підвищення відсоткових ставок у періоди погіршання стану платіжного балансу сприяє припливу капіталів з країн, де відсоткова ставка нижча. Це підвищує курс національної валюти і покращує стан платіжного балансу. І навпаки. Але підвищення відсоткової ставки не зажди є ефективним, тому що веде до подорожчання кредиту в самій країні.

Оскільки показником дохідності капіталу є відсоткова ставка, а країни мають різні темпи інфляції, то в розрахунках визначається реальна відсоткова ставка з урахуванням «ефекту Фішера»:

(8.4)

де Ir _н, Ir_р — номінальні та реальні відсоткові ставки; π — темп
інфляції.

Звідси:

(8.5)

Якщо реальна відсоткова ставка зростає, можна отримати біль­ший дохід від вкладених в економіку цієї країни капіталів, отже, вартість її валюти підвищується. Тому в короткостроковому періоді зміни реальних відсоткових ставок сприяють мобільності вільних капіталів і впливають на валютний курс (рис. 8.1).

Валютні обмеження — це система нормативних правил, які регламентують права суб’єктів ринку щодо здійснення різних валютних операцій. Валютні обмеження є проявом прямого втручання держави в процес формування валютних курсів. Вони використовуються для здійснення контролю за рухом капіталу, блокування валютної виручки, регламентації вивозу валюти громадянами тощо.

Рис. 8.1. Залежність між відсотковою
ставкою та валютним курсом

Валютний курс суттєво залежить від стану платіжного балансу. Якщо експорт перевищує імпорт (активний платіжний баланс), то курс національної валюти підвищується. Якщо ж імпорт перевищує експорт (пасивний платіжний баланс), то виникає перевищення валютних витрат над валютними надходженнями, внаслідок чого курс національної валюти знижується.

Регулювання платіжного балансу з метою впливу на валютні курси здійснюється такими методами: експортних субсидій, митних тарифів, податкових пільг, страхування втрат, зумовлених коливаннями валютних курсів.

Валютне регулювання охоплює також заходи щодо забезпечення конвертованості валюти. Конвертованість — це здатність національної грошової одиниці обмінюватись на інші валюти. Проблеми конвертованості національної валюти ширше власне валютних відносин, є загальноекономічними і притаманні взагалі ринковій економіці. Конвертованість передбачає відкритість економіки, вільну міграцію капіталу, забезпечення збалансованості експортно-імпортних операцій. Вільно конвертованою вважається валюта тієї країни, яка взяла на себе зобов’язання, передбачені статутом МВФ. Вирізняють конвертованість валюти:

а) повну та часткову;

б) зовнішню та внутрішню.

В умовах режиму повної конвертованості всі операції купівлі та продажу валюти здійснюються без будь-яких обмежень. Повну конвертованість валюти мають високорозвинуті, конкуренто­спроможні економіки з ефективними грошовими та інвестиційними ринками.

Часткова конвертованість означає існування певних обмежень на операції купівлі та продажу валюти; обмін національної валюти на іноземну дозволяється лише для поточних міжнародних операцій — це платежі за зовнішньоторговельними операціями, для погашення позик і відсотків тощо. Часткова конвертованість передбачає лібералізацію зовнішньої торгівлі.

За умови зовнішньої конвертованості повна свобода валютних операцій надається тільки іноземним фізичним та юридичним особам. Цей режим сприяє припливу валюти у країну.

За умови внутрішньої конвертованості право обмінних операцій національної валюти на іноземну мають тільки резеденти цієї країни.

Зовнішня і внутрішня конвертованість належить до часткової.

Зазначимо, що конвертованість валюти має як позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних належать: сприяння процесу демонополізації економіки, подолання кризи платіжного балансу, інтеграції у світову економіку. Негативними наслідками конвертованості є: можливе знецінення національного багатства і робочої сили, банкрутство виробників окремих видів продукції, поглиблення соціального розшарування населення.

Забезпечення конвертованості валюти пов’язане з проблемами валютного регулювання. Наприклад, штучне завищення валютного курсу спричиняє дефіцит платіжного балансу, виснаження валютних резервів, підрив конвертованої національної валюти.

Валютний курс впливає на зміну експорту та імпорту. Так, якщо курс національної валюти зростає, це означає, що зростає ціна національних грошей і попит на них збільшується. Відповід­но, попит на іноземну валюту зменшиться, що призведе до скорочення експорту і збільшення імпорту:

e ↑→ X ↓→ ІМ ↑→ NХ ↓. (8.6)

Крім того, у разі зростання курсу національної валюти експорт товарів і послуг з даної країни стає дорожчим, його конкурентоспроможність на світовому ринку знижується. Цей чинник також призводить до зменшення експорту і зростання імпорту. Отже, за таких умов зменшується чистий експорт. І навпаки, зниження курсу національної валюти стимулює експорт і гальмує імпорт, чистий експорт зростає (див. рис. 8.2).

e ↓→ X ↑→ ІМ ↓→ NХ ↑. (8.7)

Рис. 8.2. Крива чистого експорту
залежно від валютного курсу

Таким чином, можна зробити висновок про обернену залежність між валютним курсом і чистим експортом.

Відомо, що чистий експорт є компонентом ВВП. Якщо зниження валютного курсу на внутрішньому ринку стимулює зростання чистого експорту, це означає, що така тенденція курсу національної валюти за незмінних інших умов сприяє зростанню ВВП, тобто економічному зростанню. І навпаки. Однак чистий експорт, отже, і ВВП, змінюються по-різному в умовах плаваючого і фіксованого валютного курсу. Розглянемо ситуацію з плаваючим валютним курсом.

Обернена залежність між експортом і валютним курсом пояснює неефективність протекціоністських заходів за умови зростання курсу національної валюти. У такому разі протекціоністське скорочення імпорту не компенсуватиметься зростанням експорту. Чистий експорт може навіть знизитись, якщо темпи зменшення експорту перевищать темпи скорочення імпорту. Як наслідок, протекціонізм не приведе до зростання національного доходу за умови зростаючого валютного курсу.

За умови фіксованого валютного курсу політика протекціонізму може привести до зростання ВВП. У даному разі процес розгортається за такою схемою. Зростаючий ринковий курс національ­ної валюти підвищує попит на більш дешеву іноземну валюту. Суб’єкти ринку починають скуповувати і продавати її Національному банку в обмін на внутрішню валюту за фіксованим курсом. Це, у свою чергу, збільшує пропозицію національної валюти. Так триватиме до тих пір, поки ринковий та фіксований курси не будуть збігатися. У такій економічній ситуації протекціоністськими заходами штучно скорочується імпорт. В той же час завдяки фіксованому валютному курсу експорт не змінюється. Це означає, що в підсумку чистий експорт збільшується і забезпечує зростання національного доходу.

[1] Цимбал М. А. Валютні ризики та їх мінімізація // Фінанси України. — 1998. — № 10. — С. 71.

Дата добавления: 2014-01-07