Державне регулювання аграрного сектору

ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ЕТАПІВ ТИПОВОГО ЖИТТЄВОГО ЦИКЛУ ТОВАРУ

Розроблення	Виведення на ринок	Зростання	Зрілість	Насичення ринку і занепад
Аналіз можливостей виробництва продук­ції. Дослідження і дос­лідно-конструкторські розробки. Маркетингові дослідження. Рин­кові випробування	Надходження товару в продаж. Нова марка товару має короткочасні (монополістичні) переваги	Реакція конкурентів у відповідь. Швид­ко зростаючий ри­нок. Марка товару збільшує або скоро­чує свою частку. Зростання спожи­вання на душу на­селення. Мінливий, нестабільний ха­рактер	Стабілізація. Зростання продажу, але все повільнішими темпами, потім припинення зросту і, зрештою, скорочення продажу. Значна кількість покупців вибирають марку товару, тобто віддавання переваги марці стає істотним фактором, спо­живання на душу населення спадає	Увесь ринок скорочується. Виникає надлишок потужностей. Мож­ливі злиття фірм. З’являються товаризамінники

Типові ознаки сільських депресивних територій:

1. Складна демографічна ситуація, низькі доходи населення та високий рівень безробіття.

2. Пасивність і неготовність сільських мешканців до змін у життєдіяльності своїх громад, зневіра в результатах будь-яких реформ.

3. Погіршення умов життя людей не окремих сільських поселень, а цілих спільнот.

4. Посилення неоднорідності сільської місцевості (приміські райони, периферійні території, сільські райони навколо столиці).

5. Ущільнення економічного простору, зокрема зростання концентрації виробництва сільськогосподарської продукції у найбільш вигідних за агрокліматичними умовами регіонах і приміських районах.

6. Низький рівень фінансової самодостатності сільських територіальних громад, зменшення, насамперед, їх людського потенціалу.

Сьогодні фактично єдиним джерелом їх фінансування є державний бюджет країни.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів» на дані цілі передбачається щороку виділяти не менше 0,2% державного бюджету. У «Державній цільовій програмі розвитку українського села на період до 2015р.» на подолання депресивності сільських територій заплановано виділити 526,6 млн. грн. (на 2008-2015рр.) крім того, фінансування окремих заходів щодо стимулювання розвитку сільських територій здійснюється через державні цільові програми, субвенції з державного та місцевих бюджетів на реалізацію окремих проектів з будівництва на селі об’єктів інфраструктури, сфери послуг тощо.

На сьогоднішній день механізм бюджетного фінансування галузі здатен забезпечити не більше 10-20% загальної потреби. Відтак постійне недофінансування галузі на рівні 80-90% призводить до суттєвого зниження ефективності використання бюджетних коштів та не призводить до стрімкого

Основу багатофункціонального розвитку становить, перш за все, місцеве підприємництво, яке спрямовано на різні форми залучення капіталу, з одного боку, розширення аграрної діяльності, розвиток перевиробництва на селі та розвиток нових сільськогосподарських напрямів виробництва, а з іншого – становлення бізнесу, не пов’язаного з аграрним сектором місцевої економіки.

Підприємництво в аграрній сфері характеризується розвитком виробництва основних продуктів сільського господарства, нетрадиційної (альтернативної) продукції рільництва, її переробки, виробничим обслуговуванням сільського господарства. Несільськогосподарська сфера включає розвиток комунальних послуг, торгівлю, промислове виробництво на місцевій сировині, а також обслуговування соціально-культурної та туристичної інфраструктури.

Отже, багатофункціональний розвиток полягає у диференціації сільської економіки, вмілому впровадженню у сільський простір дедалі більше функцій несільськогосподарського призначення.

Створення нових робочих місць на сільських територіях є основною умовою підвищення суспільно-виробничого потенціалу країни. При цьому проблеми села і сільського господарства мають розглядатися комплексно, оскільки існують залежності між модернізацією сільського господарства і багатофункціональним розвитком сільських територій. Створення можливостей та умов праці для тих, хто бажає відмовитись від ведення сільськогосподарської діяльності, але має наміри постійно проживати на селі, потрібно розглядати у національній стратегії окремо, а на вирішення таких завдань мають виділятися бюджетні кошти.

Ефективність підприємницької діяльності у сільській місцевості залежить від ряду чинників, зокрема, організаційно-економічного, фінансового, соціального, психологічного та демографічного фактору. Побудова регіональної політики щодо розвитку малого і середнього бізнесу залишається складним завданням на фоні загального кризового стану у сільському господарстві, що є гальмівним чинником підвищення соціальної функції підприємництва та розвитку сільських територій[ 21 ].

Розвиток сільських територій відбувається під впливом дії певних факторів, які є спільними для кожної сільської території, відмінним буде лише пріоритетність того чи іншого фактора для кожної конкретної території. Зовнішні та внутрішні фактори розвитку сільських територій представлено на рис. 3.2

Рис. 3.2 Фактори розвитку сільських територій.

Усвідомлення сутності сільського розвитку базується по-перше, на визнанні багатофункціональності сільського господарства як виду економічної діяльності і багатофункціональності села як соціально-територіальної підсистеми суспільства; по-друге, на визнанні людино центристського характеру цього розвитку, тобто такого, головним рушієм і головною метою якого є сільський житель

Багатофункціональність сільського господарства полягає в тому, що його результат – виробництво не лише продовольства, сировини для харчової та переробної промисловості, а останнім часом – енергетичної сировини, а й ряд важливих суспільних благ, які також користуються в сучасному світі зростаючим попитом. До таких благ належать:

· продовольча безпека країни, що розглядається як вільний фізичний та економічний доступ населення до безпечного продовольства в достатній кількості для задоволення своїх потреб й уподобань в обсягах, необхідних для здорового активного життя;

· вплив на навколишнє середовище;

· підтримання життєдіяльності населення на сільських територіях через використання їх природних ресурсів для економічної діяльності;

· відтворення і розвиток селянства як носія національної ідентичності, хліборобської культури і духовності.

Щоб прослідкувати основні тенденції процесів регулювання що відбуваються у такому специфічному секторі ринкової економіки, як аграрний сектор у сучасних розвинутих країнах, можна розглянути існуючий досвід до економіки України. Аграрний сектор, як ніякий інший в економіці, володіє поєднанням і найбільшою тривалістю регулювання і найбільшим ступенем інтенсивності регулювання з боку держави.

Особливий акцент при розгляді питання доцільно зробити на аналізі еволюції державного регулювання сільського господарства у провідній аграрній країні світу — США. Сільське господарство США є нині високо конкурентною і динамічною галуззю американської економіки, зразком для вдосконалення сільського господарства в інших країнах. Значною мірою це обумовлено державною політикою регулювання сільського господарства, яка проводиться у США впродовж останніх 70-ти років.

Державне регулювання сільського господарства є важливим фактором розвитку американського агробізнесу, створює сприятливе зовнішнє економічне середовище для діяльності фермерів і фірм агробізнесу. Еволюція державного регулювання в сфері агробізнесу в США за останніх 70 років полягає в переході від державної підтримки національного сільськогоспо-дарського виробництва до проведення політики дерегулювання, що найповніше відобразилося у прийнятті Farm Bill у 1996 р., в переході від захисту фермерів до забезпечення інтересів споживачів продовольчої продукції[40].

Державне регулювання сільського господарства для європейських країн явище не випадкове, оскільки ефективність агропромислового комплексу — незмінна передумова процвітання всього суспільства.

В межах державного регулювання розв’язуються найрізноманітніші завдання: підтримка цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників, цілеспрямоване формування належних умов збуту та виробництва, ресурсозбереження, природоохоронна діяльність, соціальна підтримка виробників та інфраструктурна політика щодо сільської місцевості. Відповідно застосовується й різноманітний арсенал методів і засобів.

Аналіз вітчизняного та іноземного досвіду переконливо свідчить про те, що формування конкурентних ринків і подолання монополістичних тенденцій в економіці є можливим лише в результаті цілеспрямованої діяльності інститутів державного управління. Динаміка цін є таким результативним показником стану господарства, в якому знаходять відображення всі без винятку економічні процеси. Саме тому система цін є найважливішим об’єктом державного регулювання[11].

Процес державного регулювання складається з правил, що вводяться державними органами для заохочення або обмеження економічної діяльності, шляхом встановлення цін, призначення стандартів продукції і встановлення умов, за яких нові фірми можуть увійти в галузь, а також — з комплексу заходів, що забезпечують їх виконання. Отже, держава, впливаючи на економічні суб'єкти, заміщує тим самим координацію економіки за допомогою ринку, координацією економіки за допомогою держави.

Рис. 3 Дерево цілей державного регулювання економіки агропромислового комплексу

На противагу цьому, державним дерегулюванням є процес зменшення контролю над цінами, обсягами виробництва, умовами входження в галузь. Історично вважалося, що сільське господарство є тією галуззю, яка регулюється державою оскільки, по-перше, на ринках аграрної продукції найбільшою мірою проявляється «фіаско ринку»; по-друге, діють зовнішні ефекти від економічної діяльності; по-третє, існує суспільна вигода. Остання, наприклад, характеризується тим, що гарантування безпеки їжі і добре навколишнє середовище високо оцінюються людьми, але забезпечити їх – справа держави. Тільки в результаті регулюючої ролі держави в агробізнесі (тобто, в сільському господарстві та пов'язаних з ним галузях) можна досягти збереження і підвищення рівня конкуренції, ефективного захисту прав власності та свободи вибору.

Саме держава в розвинутих країнах гарантує чесність і справедливість для фермерів. Так, для того, щоб досягнути мети забезпечення фермерів засобами існування приблизно на тому ж рівні, що і мешканців міста, у США субсидується державою надання електроенергії в сільських районах. Особливо активно держава регулює використання основного фактора виробництва в сільському господарстві – землі. Метою регулювання у даному випадку є збереження і посилення конкуренції в галузі. Для досягнення цього держава встановлює вимоги до власника земельної ділянки – бути не тільки власником землі, але й безпосереднім виробником сільськогосподарської продукції – з одного боку, а з другого – надає різні пільги для фермерів – власників землі[35].

Всі розвинуті країни, а особливо Великобританія та Японія, почали проводити економічну політику, що реалізує прагнення країни до самозабезпечення продуктами харчування. Крім очевидної політичної мети — жодна країна не хоче бути залежною від поставок продуктів ззовні, оскільки це породжує її слабкі захисні позиції у випадку війни або загрози останньої, або просто погіршення політичної обстановки, є дуже важлива і дуже чітка економічна причина для субсидування свого (національного) сільськогосподарського виробництва: значний мультиплікативний ефект, що впливає на розвиток інших секторів національної економіки. Майже всі грошові засоби, які отримуються у формі підтримки, фермери витрачають на продукти і послуги всередині країни, допомагаючи тим самим створенню робочих місць в інших галузях агробізнесу; в той же час грошові засоби, витрачені на імпорт продовольства, є втратою для країни, оскільки йдуть з неї назавжди.

Таким чином, політика імпортозаміщення продовольства, будучи дещо затратною для країни в короткотерміновому періоді виявляється ефективною для економіки країни в довготривалому періоді.

Витрати на здійснення державного регулювання аграрної сфери — це нормальна плата, яку суспільство (держава) несе за стабільне і повне забезпечення населення продовольством, це для агросфери спосіб вистояти в цілому у міжгалузевій конкуренції[4].

Досвід низки розвинутих країн, таких як США, Канада, Японія, країни Європи (Данія, Швеція, Німеччина, Франція, Угорщина, Польща та ін.) свідчить, що держава всебічно підтримує аграрний сектор економіки країни та галузі, які з ним щільно пов’язані. Так, у США, незважаючи на загальну ідеологію вільного ринкового господарства, держава здійснює активну аграрну політику регулюючого та підтримуючого характеру, що реалізується шляхом: прямої державної підтримки: допомога сільському господарству складає близько 70,0 млрд. дол. на рік, або 324 дол./га; лобіювання продажу сільськогосподарської продукції на світовому ринку. Нині вивозиться до 25 % продукції, що виготовляється (у 1950 р. – 7,0 %), що формує близько 20,0 % суми експортних надходжень країни; контролю за дотриманням паритетних засад у взаєминах сільського господарства й промисловості, що забезпечується у США за рахунок підтримки рівня цін на продукцію фермерів, державних закупівель, квотування виробництва тощо.

Загалом, у будь-якій країні за будь-якої соціально-економічної системи економіка регулюється певним втручанням держави. При цьому державні заходи впливу включають: прямий вплив шляхом директивних, адміністративних, економічних методів регулювання; опосередкований вплив, який забезпечується ціновим, кредитно-фінансовим, податковим, інвестиційним механізмами.

Агропромисловий комплекс як синтез галузей національної економіки включає виробництво засобів виробництва для сільського господарства (І сфера); власне сільськогосподарське виробництво (ІІ сфера); переробку та реалізацію сільсько-гоподарської сировини та продукції (ІІІ сфера). Останнім часом пропонується виокремити четверту сферу АПК – виробничу й соціальну інфраструктури, які забезпечують загальні умови виробництва продукції та життєдіяльність працівників АПК. Провідну роль в агропромисловому комплексі відіграє сільськогосподарське виробництво, оскільки забезпечує виробництво продуктів харчування та сільськогосподарської сировини для переробних підприємств.

Відносно сільського господарства використовуються різні методи державного регулювання. Зокрема: податкове регулювання; грошово-кредитне регулювання; бюджетне регулювання; регулювання шляхом державного замовлення; цінове регулювання; соціальне регулювання; регулювання трудових відносин та оплати праці; регулювання охорони та відновлення навколишнього середовища; регулювання за допомогою обмежень; безпосереднє управління сільськогосподарськими підприємствами, що є державною чи муніципальною власністю.

Досвід країн світу переконливо засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери у сільській місцевості значною мірою зумовлені державним регулюванням.

Головним завданням державного регулювання у країнах з ринковою економікою в аграрні сфері є: підвищення прибутковості сільського господарства і розширення експорту основних видів продовольчих товарів; обмеження виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції; обмеження монополізму у суміжних із сільським господарством галузях економіки.

Особливістю державного регулювання економіки в Японії є використання системи соціально-економічних планів і науково-технічних програм як інструментів регулювання. Планування має тут індикативний характер. Плани соціально-економічного розвитку являють собою сукупність державних програм, що орієнтують структурні ланки економіки на досягнення загальнонаціональних цілей. Плани розробляють на основі завдань уряду, у них сформульовано лише найважливіші стратегічні цілі.

В Японії основним засобом досягнення соціально-економічних цілей є технологічний розвиток, орієнтований на галузеву структуру виробництва залежно від конкурентоспроможності на світовому ринку. Особливий інтерес для України має використання економічних важелів і стимулів у цій сфері. Уряд стимулює дослідження і розробки за допомогою податкових пільг і прискореної амортизації. Основне джерело фінансових ресурсів для технологічного оновлення – пільгове довготермінове кредитування[31].

На зламі 80-90-х років постсоціалістичні країни Східної Європи та колишнього Радянського Союзу розпочали реформування економічної та політичної систем. Незважаючи на дещо подібні стартові умови реформування, Польща, яка першою стала на шлях радикальних суспільно-економічних трансформацій, досягла за останні двадцять років набагато вагоміших успіхів порівняно з Україною.

За відносно невеликий період польським реформаторам удалося досить швидко стати на шлях нарощування валового національного продукту, підвищити конкурентоздатність продукції на світовому ринку, досягнути значного зростання іноземних інвестицій та ін. Якщо порівняти динаміку даних показників в економічних системах Польщі та України, то стає очевидним, що Польща значно (на 7-10 років) випереджає Україну у реформуванні народного господарства та становленні соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Вітчизняний аграрний сектор відстає, і досить суттєво, за показниками продуктивності праці, урожайності зернових і зернобобових культур, цукрових буряків та продуктивності виробництва м’яса всіх видів. Виробництво валової доданої вартості (ВДВ) у розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь дорівнює 158 тис. євро, або на 41,1% від досягнутого польськими аграріями, і 18,6% від середнього по країнах Євросоюзу.

Отже, Польща є вдалим прикладом для України щодо запровадження системи регулювання ринкового обігу сільськогосподарських угідь. Цю систему підпорядковано досягненню таких цілей: а) рівномірному розвиткові сільських територій; б) збереженню привабливості сільського укладу життя, особливо для молоді; в) конкурентному ро

4. Регуляторна політика у сфері малого та середнього підприємництва.

Цілеспрямована державна підтримка малого підприємництва має виключно важливе значення для перехідної економіки України. Необхідно зазначити, що формально державна підтримка малого підприємництва вже кілька років визначається в урядових документах як один із головних напрямів економічної реформи.

Зарубіжний досвід і аналіз вітчизняної практики розвитку підприємницьких структур доводять, що державна підприємницька політика має включати такі складові:

- державне регулювання всіх тих процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі та є формотворчими його факторами: політика роздержавлення та приватизації; конкурентна або антимонопольна політика; інститут банкрутства суб'єктів підприємництва тощо;

- державна система підтримки підприємництва.

Механізми державного регулювання підприємництва — це система заходів, розроблених державою, з урахуванням вимог ринку та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності.

До цієї системи входять правовий і фінансовий механізми, механізми стимулювання, підтримки, сприяння, контролю; форми та методи реалізації державного регулювання, державні органи та фонди, покликані займатися діяльністю суб'єктів підприємництва.

Державне регулювання здійснюється за допомогою системи норм та заходів, які регламентують поведінку суб'єктів підприємницької діяльності, як використовуючи адміністративні методи впливу (закони, укази, накази, постанови, інструкції, положення тощо), так і через систему економічних методів та регуляторів (податки, ціни банківські проценти, пільги, санкції та ін.).

Державне регулювання підприємництва має свої функції, інструменти (методи) та відповідні органи[2].

Основні функції державного регулювання підприємництва такі:

1) підтримка пропорційності виробництва та споживання, антициклічне регулювання;

2) підтримка та розвиток конкуренції, антимонопольні заходи;

3) перерозподіл доходів та соціальний захист підприємців і споживачів.

До інструментів, або методів державного регулювання підприємництва, належать:

- податково-бюджетна система (фіскальна);

- цінове регулювання;

- кредитно-грошове регулювання;

- зовнішньоекономічне регулювання (митні збори, ліцензії, квоти).

Органами державного регулювання підприємництва є центральні органи виконавчої влади, а також місцеві органи виконавчої влади та органів самоврядування, які реалізують державну політику щодо регулювання, підтримки та розвитку підприємництва. Зокрема, основним центральним органом влади стосовно здійснення державного регулювання і підтримки підприємництва та ліцензування підприємницької діяльності є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Існують й інші центральні органи влади, які здійснюють державне регулювання підприємництва, зокрема функції координатора макроекономічної політики держави в Україні виконує Міністерство економіки України, функції контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, захисту суб'єктів підприємництва й споживачів від його порушень — Антимонопольний комітет України тощо.

Перш за все необхідно визначити поняття державної політики підтримки малого підприємництва, її об'єктивну необхідність та суть. Державна політика підтримки малого підприємництва, на нашу думку, — це сукупність (комплекс) пріоритетних рішень, які визначають основні напрями і форми правового, економічного та організаційного сприяння розвитку малого підприємництва з урахуванням інтересів держави та суб'єктів господарювання.

Під державною підтримкою слід розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектору економіки, що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку малого підприємництва, а, з іншого боку, — створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються у сферу малого підприємництва на пільгових засадах або безоплатно.

Щодо підтримки малого підприємництва як важливої економічної функції держави необхідно визначати два елементи: забезпечуючий і управлінський.

Забезпечуючий елемент у даному разі означає обслуговування суб'єктів малого підприємництва, як зазначено в Законі України "Про підприємництво".

Держава сприяє забезпеченню його матеріально-технічними ресурсами, надає земельні ділянки, передає державне майно, сприяє організації інформаційного обслуговування, надає цільові кредити та інші види допомоги.

Управлінський елемент державної підтримки малого підприємництва завжди пов'язаний із розв'язанням організаційно-адміністративних питань, плануванням, контролем.

Саме цей елемент, на нашу думку, має стати провідним, оскільки він надає розвитку малого підприємництва стійкого, більш ефективного та управлінського характеру.

Поняття "підтримка малого підприємництва", яке так часто використовується, означає, на думку О.А. Шулуса, і з цим важко не погодитися, "...синтез управлінського та забезпечуючого аспектів системи, що розглядається".

Комплекс практичних заходів державної підтримки, що спрямовані на перелом негативних тенденцій у процесі становлення та розвитку малого підприємництва, а в кінцевому підсумку — на здійснення останнім усіх своїх соціально-економічних функцій, необхідно зосередити на трьох основних напрямах.

По-перше, наведення елементарного порядку в зовнішньому середовищі малого підприємництва. Це передбачає насамперед: створення та вдосконалення відповідної правової бази; реформування оподаткування; ліквідація (у крайньому разі — обмеження) адміністративних бар'єрів; захист суб'єктів малого підприємництва від злочинних посягань; покращення умов збуту; сприяння розвитку кооперативних зв'язків з великим бізнесом тощо.

По-друге, це здійснення регулюючого впливу на внутрішнє середовище малого підприємництва, перш за все по лінії надання виробничої прямої ресурсної (насамперед фінансової) підтримки суб'єктам малого підприємництва. Ясна річ, що тут має бути визначено чіткі пріоритети. До пріоритетів фінансової підтримки малого підприємництва слід віднести: підприємництво виробничої сфери; стимулювання інноваційної діяльності та інвестиційної активності тощо.

По-третє, це організаційне вдосконалення системи (підсистеми) державної підтримки. Формування та вдосконалення системи державної підтримки малого підприємництва має враховувати два аспекти; по-перше, в структурі цієї системи розрізняються та взаємодіють три рівні: загальнонаціональний, регіональний (як правило — обласний) та місцевий; по-друге, кожен рівень сам утворює відповідну систему, яка містить три взаємопов'язані блоки: концептуально-програмний, організаційно-ресурсний та функціональний.

До концептуально-програмного блоку входять цілі, принципи, методи, концепції та програми підтримки малого підприємництва. Організаційно-ресурсний об'єднує спеціалізовані органи державного управління малого підприємництва, а також об'єкти інфраструктури, які мають відповідні ресурси та кадри. Функціональний блок охоплює основні напрями діяльності системи в цілому.

Основними завданнями державної політики розвитку малого підприємництва є:

— забезпечення зростання внутрішнього валового продукту за рахунок діяльності суб'єктів малого підприємництва;

— залучення суб'єктів малого підприємництва до розв'язання соціально-економічних проблем на державному і регіональному рівнях;

— удосконалення структури малого підприємництва;

— створення конкурентного середовища;

— підвищення технологічного рівня виробництва малих підприємств;

— заохочення розвитку малих підприємств у пріоритетних галузях і на територіях пріоритетного розвитку;

— створення нових робочих місць, зменшення безробіття;

— сприяння максимальній самореалізації громадян у підприємницькій діяльності;

— формування соціального прошарку власників і підприємців.

Основні принципи державної політики розвитку малого підприємництва, що визначаються в Концепції, такі:

- системність та комплексність механізмів державного регулювання розвитку малого підприємництва;

— цілеспрямованість та адресність підтримки суб'єктів малого підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їхньої реалізації;

- рівноправний доступ суб'єктів малого підприємництва всіх

- форм власності до матеріально-сировинних, фінансових та інших ресурсів;

— всебічна мобілізація та концентрація фінансово-кредитних ресурсів для розвитку малого підприємництва;

— посилення регулюючої функції держави у здійсненні політики підтримки підприємництва, особливо на перехідному до ринкових відносин етапі;

— створення сприятливих умов для використання іноземних інвестицій, розвиток спільного підприємництва.

Важливою умовою формування і здійснення політики державної підтримки малого підприємництва є визначення суб'єктів та об'єктів відповідної державної політики.

Конструктивною є концепція багатосуб'єктності політики. Суб'єктами, що виробляють державну політику розвитку малого підприємництва, мають бути працівники, які зайняті у малому підприємництві, підприємці через їхні громадські об'єднання, профспілки та державні організації.

Об'єктом державної політики підтримки та розвитку малого підприємництва є реальні потреби та інтереси суб'єктів малого підприємництва. Тому дуже важливо у проекті Закону України "Про державну підтримку малого підприємництва" чітко визначити суб'єкти.

До суб'єктів малого підприємництва слід відносити зареєстрованих у встановленому порядку фізичних осіб — підприємців, які займаються підприємницькою діяльністю, а також юридичних осіб — малі підприємства будь-якої організаційно-правової форми (крім акціонерних товариств та об'єднань підприємців).

Важливою ціллю державного регулювання є оптимальне поєднання та співпраця великого бізнесу з малим та закріплення їх за відповідними секторами економіки. Правильні дії владних структур щодо регулювання економіки вимагають з’ясування природи та інтересів великих та малих підприємств, їх ролі в економічному розвитку країни.

Державні органи створюють відповідний клімат у підприємницькому середовищі та формують комплекс правил поведінки на національному ринку для усіх суб’єктів економіки. Законодавчі та виконавчі органи влади встановлюють загальнодержавні пріоритети щодо розвитку конкретних галузей економіки, а також окремих підприємств, визначають зовнішньоекономічну політику України.

Одним із методів державного регулювання економіки є підтримка суб’єктів підприємництва з боку державних органів влади.

Система державної підтримки підприємництва є важливою складовою механізму його державного регулювання і являється пріоритетним важелем виходу суб’єктів підприємницької діяльності з кризи. Місце держаної підтримки в державному регулюванні економіки пропонуємо зобразити за допомогою схеми (рис.1.7).

Рис. 4. Місце державної підтримки в державному регулюванні економіки

За засобами впливу механізми регулювання підприємництва можуть бути прямими, тобто такими, що здійснюються за допомогою прийняття Верховною Радою України законодавчих актів, на яких ґрунтуються дії виконавчої влади, та непрямими, котрі ґрунтуються на використанні різних економічних, фінансових важелів (цін, податків, кредитів, відсотків, пільг тощо).

Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:

- податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і процентів за державними кредитами;

- податкові пільги, ціни і правила ціноутворення, цільові дотації;

- валютний курс; розміри економічних санкцій;

- державне мито і систему резервів, ліцензій, концесії, лізинг, соціальні, економічні та інші норми і нормативи;

- науково-технічні, економічні та соціальні загальнодержавні й регіональні програми;

- договори на виконання робіт і постачань для державних потреб.

4.Державне регулювання діяльності фінансових посередників

Основними учасниками фінансового ринку, що забезпечують ефективне його функціонування та перерозподіл фінансових ресурсів, є фінансові посередники.

Фінансові посередники – це сукупність фінансових установ (банки, страхові компанії, кредитні спілки, пенсійні фонди тощо), які акумулюють кошти фізичних та юридичних осіб, зокрема й шляхом випуску цінних паперів, а потім на комерційних засадах надають ці кошти позичальникам. Фінансові посередники або фінансові інститути – це організації, що випускають фінансові зобов’язання (вимоги до себе) і продають їх як активи за гроші.

Розвиток фінансових посередників є необхідною передумовою розвитку інших секторів національної економіки. Акумулюючи значні обсяги коштів, фінансові посередники є потужним джерелом інвестицій, а отже, інноваційного розвитку економіки. Однак через повільну трансформацію вітчизняної економіки, низький життєвий рівень населення та незначні грошові заощадження діяльність вітчизняних фінансових посередників в Україні не є активною. Створення фінансових інститутів відбувається досить нерівномірно, що призводить до відсутності можливості їх ефективного функціонування і відсутності довіри з боку власників заощаджень.

За характером проведення операцій виділяють депозиторські фінансові інститути, ощадні та інвестиційні.

Депозиторські установи – класичні комерційні банки, ощадні установи, кредитні спілки, характер проведення операцій яких полягає в тому, що вони залучають тимчасово вільні фінансові ресурси у фізичних та юридичних осіб, а потім розміщують їх у вигляді кредитів суб’єктам господарювання.

Ощадні установи контрактного типу включають страхові компанії зі страхування життя, страхові компанії, що забезпечують інші види страхування та недержавні пенсійні фонди. Зазначені фінансові установи залучають кошти перш за все фізичних осіб з розрахунку, що для більшості з них найближчим часом не потрібно буде здійснювати виплати, які формують довгострокові інвестиційні кошти.

Третя група – це безпосередньо інвестиційні посередники – інвестиційні банки, різноманітні інвестиційні фонди та компанії з управління активами, які безпосередньо працюють на ринку капіталу з цінними паперами емітентів.

За іншою класифікацією фінансових посередників поділяють на банки та небанківські фінансові інститути (страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, кредитні спілки, ломбарди, факторингові та лізингові компанії, інститути спільного інвестування).

Фінансові посередники виконують ряд важливих функцій у розвитку економіки країни:

1) забезпечення ефективного зведення заощадників і позичальників;

2) забезпечення рівноваги на фінансовому ринку шляхом узгодження попиту та пропозиції на фінансові ресурси, приведення фінансових інструментів відповідно до потреб ринку;

3) зниження трансакційних витрат на основі ефекту масштабу;

4) диверсифікація ризиків окремих вкладників і забезпечення її зниження;

5) нейтралізація проблеми асиметричної інформації на фінансовому ринку країни.

Проте макроекономічна роль фінансового посередництва полягає в акумулюванні заощаджень та трансформації їх в інвестиції, що, у свою чергу, впливає на економічне зростання, соціально-економічний розвиток.

Основними диспропорціями у розвитку сучасного фінансового сектору є: непропорційне щодо реального сектору зростання активів фінансових установ; домінування короткострокових форм інвестування; відрив потоків капіталу від потоків товарів та послуг; ускладнення контролю та регулювання за функціонуванням установ фінансового сектору; суттєве ослаблення ліквідності провідних фінансових ринків; кількісне та якісне домінування спекулятивних складових у структурі фінансових потоків; тощо.

Необхідність державного регулювання фінансового посередництва пояснюється також специфікою діяльності банків. Так, банки працюють в основному за рахунок залучення коштів великої кількості вкладників, тісно пов'язані з іншими банками через систему міжбанківських зв'язків. Банки виконують важливі для національної економіки функції. З їх допомогою забезпечується грошовий обіг, вони мають величезний вплив на стабільність грошової одиниці, акумулюють кошти багатьох учасників фінансового ринку, здійснюють розрахунки тощо. І найменші перебої у цих функціях можуть заподіяти великої шкоди національній економіці, зокрема, спровокувати системну фінансово-економічну кризу.

Державне регулювання фінансового посередництва – це система заходів, за допомогою яких органи державної влади забезпечують стабільне, безпечне функціонування фінансових інститутів та запобігають дестабілізуючим процесам у фінансовому секторі. При цьому основною метою регулювання фінансово-посередницької діяльності в цілому виступає забезпечення фінансової стабільності та захисту інтересів споживачів фінансових послуг.

З метою забезпечення фінансової стабільності та стимулювання економічного розвитку основними напрямами державної політики є:

— проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

— захист інтересів споживачів фінансових послуг;

— створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;

— створення умов для ефективної мобілізації та розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

— забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;

— додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;

— запобігання монополізації та створення умов для розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

— сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності фінансових посередників в Україні, крім загальних органів державної влади, здійснюють спеціалізовані фінансові регулятори:

ü діяльності банків — Національний банк України;

ü діяльності небанківських фінансових інститутів — Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України;

ü діяльності усіх фінансових інститутів на ринку цінних паперів - Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг) мають право на доступ до інформаційних баз даних одне одного, які ведуться з метою регулювання ринків фінансових послуг, і зобов'язані своєчасно повідомляти один одному про будь-які спостереження та висновки, необхідні для виконання покладених на них обов'язків.

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється з метою реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних; створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства; одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів та інші види діяльності.

Держфінпослуг є уповноваженим органом — спеціальним органом виконавчої влади, на який покладено функції регулювання ринків фінансових послуг. Держфінпослуг працює за колегіальним принципом на основі Положення, затвердженого Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

До головних завдань діяльності Держфінпослуг належать: розробка стратегії розвитку та вирішення системних питань функціонування ринків фінансових послуг в Україні; здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства у цій сфері; захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування в межах своїх повноважень заходів впливу з метою запобігання та припинення порушень законодавства на ринку фінансових послуг.

У межах своєї компетенції Держфінпослуг розробляє та запроваджує нормативно-правові акти, обов'язкові до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, учасниками ринків фінансових послуг.

Державне регулювання діяльності фінансових інститутів здійснюється у таких формах:

1) Ведення державних реєстрів фінансових установ. Держфінпослуг веде Державний реєстр фінансових установ; Єдиний державний реєстр страховиків (перестраховиків); Державний реєстр страхових та перестрахових брокерів; реєстр аудиторів, яким надається право на проведення аудиторських перевірок фінансових установ; тощо. Національний банк України, у свою чергу, веде: Державний реєстр банків; офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем.

2) Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку веде: реєстр професійних учасників ринку цінних паперів; реєстр інститутів спільного інвестування; реєстр аудиторів і аудиторських фірм, які можуть проводити аудиторські перевірки фінансових установ, що здійснюють діяльність на ринку цінних паперів та їх похідних; Державний реєстр уповноважених рейтингових агентств.

3) Ліцензування діяльності з надання фінансових послуг. Діяльність фінансових установ на ринку фінансових послуг відбувається на підставі ліцензії, що видається Уповноваженим органом.

4) Нагляд за діяльністю фінансових установ. Нагляд за діяльністю фінансових установ — система контролю та активних упорядкованих дій уповноваженого органу, спрямованих на забезпечення дотримання фінансовими установами законодавства України та встановлених нормативів (щодо ліквідності, платоспроможності, прибутковості та ін.), з метою забезпечення стабільності фінансової системи та захисту інтересів клієнтів.

5) Застосування Уповноваженим державним органом заходів впливу. У разі порушень фінансовими установами законів або інших нормативно-правових актів, Уповноважений орган може застосовувати певні заходи впливу, а саме: зобов'язати порушника вжити заходів для усунення порушення; вимагати скликання позачергових зборів учасників (акціонерів) фінансової установи; накладати штрафи на фінансові установи; тимчасово зупиняти або анулювати ліцензію на право здійснення діяльності з надання фінансових послуг; порушувати питання про ліквідацію установи та ін.

У світовій практиці залежно від особливостей функціонування національних фінансових систем, зумовлених специфікою історичного розвитку, законодавства, традиціями, політичною структурою, рівнем економічного розвитку та регулювання економіки, виокремлюють три основні моделі наглядових систем: секторну, за завданнями та модель єдиного нагляду.

Секторна модель ґрунтується на чіткому розподілі завдань і функцій наглядових органів за діяльністю окремих секторів — банківського, страхового та фондового (інвестиційного). Для більшості країн така модель є базовою, оскільки становлення нагляду за діяльністю фінансового сектору починалося саме з неї. Це пояснюється тим, що окремі сектори історично з'являлися незалежно один від одного та розвивалися різними темпами на основі використання різного законодавства, різних інструментів і методів. Як свідчить аналіз, уперше тенденція відходу від секторної моделі для більшості європейських країн найчіткіше простежувалася в 2000 р., а з 2003 р. значно посилилася. Протягом 2000—2006 рр. від секторної моделі відмовилися 13 європейських країн. Однак Греція, Іспанія, Кіпр, Литва, Словенія, а також Болгарія і Румунія, які приєдналися до ЄС з 1 січня 2007 р., зберігають секторну модель у повному обсязі.

Відповідно до моделі за завданнями обов'язки наглядових органів розподілено на основі завдань і функцій нагляду на: пруденційний нагляд за діяльністю фінансових посередників і на регулювання бізнесу у фінансовому секторі (Нідерланди, окремі її елементи застосовуються у Франції, Португалії та Італії). Зазначену модель слід розглядати як перехідну від секторної до моделі єдиного нагляду.

За умови використання моделі єдиного регулятора відбувається концентрація всіх наглядових функцій в єдиному наглядовому органі. У деяких країнах ці функції виконує центральний банк (Чехія, Словаччина), в інших — єдиний наглядовий орган відокремлено від центрального банку (Естонія, Латвія, Мальта, Угорщина).

Вважається, що модель єдиного нагляду може бути найбільш прийнятною лише для невеликих країн з відносно малим або недостатньо розвинутим фінансовим сектором. Разом із тим, можна навести приклад Данії, Швеції, Великої Британії та Норвегії — країн з добре розвинутим фінансовим сектором, які застосовують третю модель нагляду.

Зміни у структурі регуляторних органів зумовлені низкою чинників, головними серед яких є такі: розширення та інтеграція міжнародних фінансових ринків, що потребує посилення координації зусиль та уніфікації відповідальності наглядових органів, які регулюють діяльність фінансових установ; інституційне, технологічне, технічне, правове та функціональне ускладнення бізнесу у фінансовій сфері; посилення взаємозв'язків між окремими складовими фінансового сектору; поява фінансових конгломератів, що об'єднують різні ринки фінансових послуг.

Системи регулювання та нагляду за діяльністю установ фінансового сектору характеризуються посиленням ролі та розширенням наглядових функцій і повноважень центральних банків. Це пов'язано з тим, що центральні банки відіграють ключову роль у забезпеченні фінансової стабільності. Наприклад, центральні банки Бельгії, Великої Британії, Естонії, Латвії, Польщі, Фінляндії, Франції, Швеції беруть безпосередню участь в управлінні банківським наглядом шляхом призначення (або рекомендації для призначення) членів правління органу банківського нагляду, а також шляхом участі представників центрального банку в наглядовій раді цього органу. Спільне використання центральним банком та іншими наглядовими органами фінансових ресурсів і персоналу характерне для банків Бельгії, Франції, Латвії, Польщі та Ірландії.

Існує кілька причин створення єдиного мегарегулятора фінансового сектору: універсалізація діяльності фінансових інститутів, ускладнення структури фінансового сектору (утворення конгломератів), економія бюджетних коштів на управлінні тощо.

На сьогодні в Україні найкраще організований нагляд і регулювання діяльності банківських установ, оскільки найбільший досвід роботи має саме Національний банк України. Основні проблеми організації регулювання та нагляду за функціонуванням небанківських фінансових установ полягають у частій зміні законодавства та інституційних рамок нагляду, недостатньому рівні незалежності наглядових органів і прозорості їх діяльності, політичної та громадської підтримки, дефіциті кваліфікованих кадрів, недостатньому фінансовому та матеріально-технічному забезпеченні.

Звертаючи увагу на позитивні й негативні аспекти створення об'єднаного органу регулювання і нагляду за діяльністю установ фінансового сектору та враховуючи світовий досвід розвитку такого процесу, можна стверджувати, що в перспективі Україна також змушена буде піти шляхом консолідації наглядових і регулятивних функцій у фінансовому секторі разом із запровадженням відповідних інституційних змін. З метою економії бюджетних коштів, забезпечення фінансової стабільності, кращої координації дій та відповідальності за прийняті рішення поступове створення фінансового мегарегулятора в Україні є виправданим. Однак такий процес потребує досить багато часу, а його ефективність визначатиметься рівнем розвитку фінансового сектору.

[2] Варналій З. Основи підприємництва: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2002. – 239 с. – С.150.

Дата добавления: 2014-01-07