Форми визнання

Закон України «Про внесення змін до Конституції України» було прийнято 8 грудня 2004 року.

Третій етап охоплює період від 8 червня 1995 року до 28 червня 1996 року.

У липні 1995 року було створено групу з підготовки проекту Конституції України. На основі підготовлених нею матеріалів 24 листопада 1995 року Конституційна комісія України утворила з числа її членів робочу групу для підготовки проекту.

% травня 1996 року Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну Комісію для доопрацювання проекту Конституції.

28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України, яку 12 липня 1996 року урочисто підписали Президент України і Голова Верховної Ради України.

Четвертий етап почався з прийняття після прийняття Конституції України з 28 червня 1996 року і тривав до часу прийняття Верховною Радою України Закону про імплементацію у текст Основного закону змін і доповнень. На підставі рішення Всеукраїнського референдуму від 16 квітня 2000 року і схвалення всіх питань, внесених на обговорення, Верховна Рада України мала імплементувати в текст Конституції такі питання: про скорочення кількості народних депутатів в парламенті до 300 осіб; про право Президента України достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо вона на протязі місяця не може сформувати постійно діючу парламентську більшість або на протязі трьох місяців не затвердить державний бюджет України; про створення в Верховній Раді другої палати.

П’ятий етап конституційного процесу почався 24 серпня 2002 року, коли Президент обґрунтував необхідність переходу від президентсько – парламентської до парламентсько – президентської системи, яка найбільш поширена в демократичних країнах Європи.

Були запропоновані три законопроекти від Президента, Тимчасової спеціальної Комісії, від депутатських фракцій Верховної Ради України. Конституційний Суд України від 30 жовтня та 12 листопада 2003 року зробив висновки, що всі три проекти відповідають вимогам статей 157 і 158 Конституції України і є обов’язковими до виконання, остаточними і такими, які не можуть бути оскаржені.

Верховна Рада України 24 грудня 2003 року проголосувала за проект Закону «Про внесення змін до Конституції України».

У міжнародному праві існують такі форми визнання:

— de facto;

— de jure;

— ad hoc.

Визнання de facto — це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відносин, але це не є обов'язковим. Визнання de facto є практичне визнання, що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних контактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держава (уряд), у відношенні якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнародні відносини як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки.

Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у визнання de jure.

Визнання de jure — повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб'єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цінностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п. Іноді таке визнання супроводжується різноманітними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територіальні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великобританією Союзу РСР у 1924 році) або про відношення до міжнародних зобов'язань (роблена Великобританією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році).

Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв'язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку говорять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В'єтнамі (СІЛА і три в'єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких випадках не повинна відбиватися на юридичній чинності договору.

Дата добавления: 2014-01-07