Л е к ц і я 1. 6. Термодинамічні властивості реальних газів та процеси з ними

Висновки

Масова комунікація

Масові аудиторії завжди розглядалися честолюбними і властолюбними індивідами й активними соціальними групами як об'єкт комунікаційного керування. Мало хто піклувався про благо народу і тому тріумфував принцип правда і неправда з розрахунку. Наш час особливо багато професіоналами в справі комунікаційного насильства. Реклама, имиджмейкерство, паблик рилейшенз — це області митецького маніпулювання довірливою публікою. Хіба були б можливі фінансові піраміди типу МММ без рекламної діяльності? Особливо могутнім потенціалом розташовують засобу масової комунікації, що обслуговуються армією талановитих технологів. Вони уміло використовують умовчання, селекцію і перекручування фактів, конструювання версій, поширення слухів. Ними створюється відразливий образ ворога і привабливий образ свого «хазяїна», що оплачує комунікаційні послуги. Культ особистості вождя був створений радянськими письменниками і газетярами відповідно до партійного замовлення, а не виник мимовільно в народному середовищі.

Утім, що прагнуть до правди народні маси легко піддаються неправди в благо. Найдавнішою «неправдою в благо» була міфологія, що виродилася зараз у слухи, соціальну міфологію, іноді навмисне розповсюджувану хитромудрими технологами. Секрет впливу міфу на масову свідомість полягає в наступному:

• міф переконливий, тому що він одночасно впливає на раціональну й емоційну сферу;

• міф мобілізує на дії: він малює привабливий приватний приклад, вселяючи ілюзію його загальнодоступності;

• міф відповідає сподіванням, чеканням, звичним стереотипам соціального середовища.

1. Комунікаційна дія — завершена операція значеннєвої взаємодії, що відбуває без зміни учасників комунікації. У залежності від мети учасників комунікаційна дія може здійснюватися в трьох формах: наслідування, керування, діалог. Комунікаційна діяльність складається з комунікаційних дій. Переважна форма комунікаційних дій (наслідування, або керування, або діалог) стає формою відповідної комунікаційної діяльності.

2. Суб'єктами й об'єктами комунікаційної діяльності можуть бути: індивідуальна особистість (И), соціальна група (Г), масова сукупність, аж до суспільства в цілому (М). Ті види комунікаційної діяльності, де в якості активного, цілеспрямованого суб'єкта виступає И, або Г, або М, називаються відповідно мікрокомунікацією, мидикоммуникацией, макрокомунікацією. Ті види, де И, або Г, або М виступають у ролі об'єкта впливу, називаються відповідно міжособистісним, груповим і масовим рівнем комунікації. Діалог можливий тільки між суб'єктами одного рівня; керування і наслідування — між суб'єктами всіх рівнів.

3. Мікрокомунікаційна діяльність у всіх її формах являє собою мистецтво, тобто творчо продуктивну, ігрову, а не ритуально-репродуктивну діяльність.

4. Мидикоммуникационное керування є рушійним центром духовного життя суспільства, виступаючи на різних стадіях культури у виді мифоцентризма, религиоцентризма, литературоцентризма, наукоцентризма, политикоцентризма.

5. В історії всіх країн, а держави Російського особливо, макрокомунікація (запозичення досягнень, взаємодія культур, інформаційна агресія) служила джерелом внутрішньополітичних і соціально-культурних переворотів.

6. Комунікаційна діяльність не ланцюжок послідовних комунікаційних дій (операцій), а єдність комунікаційних і некомунікаційних актів; і навпаки, будь-яка некомунікаційна діяльність (пізнання, праця) включає у свою структуру комунікаційні дії.

7. Комунікаційна діяльність включає не одного, а двох соціальних суб'єктів (на відміну від трудової і пізнавальної діяльності), що мають одного виконавця. Звідси випливає, що комунікаційна діяльність є суспільні відносини, полюсами якого є співробітництво і конфлікт.

8. Усна комунікаційна діяльність є духовне спілкування соціальних суб'єктів; вона не буває поза спілкуванням.

9. Гра — творческо-коммуникативное дія, що послужила джерелом формування людської культури. Гра є творче (продуктивне) духовне спілкування незалежних суб'єктів, здійснюване в рамках добровільно прийнятих ними умовних правил і обладающее етичної і эстетической привабливістю. У залежності від мети гри поділяються на чотири типи: гра-маскарад, гра-ілюзія, гра-розгадка, гра-змагання.

10. Псевдоигра — гра, що утратила творчу складову, але зберегла комунікаційну складову, укладену в ігровій формі. Псевдоигры поділяються на трудову повинність, обрядові ритуали, повсякденні ритуали (етикет). Ритуально-етикетні псевдоигры входять до складу соціальної пам'яті.

11. Правда — достовірне і суб'єктивно мотивоване повідомлення коммуниканта, не суперечним етичним представленням реципієнта. Антипод правди — неправда (фальш) виступає у виді омани, напівправди, неправди. Обман — комунікаційне керування за допомогою чи неправди напівправди. Ілюзія — добровільний самообман.

12. Terra incognita коммуникационно-пространственной діяльності дуже велика, бути може, уступаючи в цьому відношенні лише коммуникационно-временной (мнемической) діяльності, ще менш вивченої. Сформулюємо тільки двох проблем:

• Для реципієнта в однаковій мірі марні повідомлення, у яких містяться лише уже відомі йому змісти, і повідомлення, що складаються з невідомих змістів. Перші відкидаються як беззмістовні (тривіальні), другі — як незрозумілі (недоступні). Оптимальним є повідомлення, у якому відоме дозволяє зрозуміти (раскодировать) невідоме і зробити його надбанням свідомості реципієнта. Стало бути, у повідомленні повинний дотримуватися баланс між відомим і невідомим реципієнту. Який цей баланс?

• Людина не може звільнитися від комунікаційної взаємодії з іншими людьми; жити в суспільстві і бути вільним від соціальної комунікації не можна. Ми усі знаходимося в мережах керуючих (манипулирующих) нами комунікаційних служб. Ці служби часто оперують неправдою з розрахунку. Однак не існує «детектора неправди», що діагностував би несумлінні акції на рівні групової чи масової комунікації. Не можна чи в противагу технологіям комунікаційного керування розробити технології виявлення нещирості?

Література

1. Алексєєв А.А., Громова Л.А. Зрозумійте мене правильно, чи книга про те, як знайти свій стиль мислення, ефективно використовувати інтелектуальні ресурси і знайти взаєморозуміння з людьми. — Спб.: Економічна школа, 1993. — 351 с.

2. Борев В.Ю., Коваленко А.В. Культура і масова комунікація. — М: Наука, 1986. — 303 с.

3. Войскунский А. Я говорю, ми говоримо. Нариси про людське спілкування. — М.: Знання, 1990. — 239 с.

4. Глебкин В.В. Ритуал у радянській культурі. — М.: Янус — ДО, 1998. — 168 с.

5. Доценко Е.Л. Психологія маніпуляції: феномени, механізми і захист. — М.: Черо, 1997. — 344 с.

6. Землянова Л.М. Сучасна американська коммуникативистика: теоретичні концепції, проблеми, прогнози. — M.: Изд-во МГУ, 1995. — 271 с.

7. Знаків В.В. Психологія розуміння правди. — Спб.: Алетейя, 1999. —181 с.

8. Каган М.С. Світ спілкування. — М.: Политиздат, 1988. — 321 с.

9. Карнегі Д. Як завойовувати друзів і впливати на людей: Пер. с англ. — М.: Прогрес, 1989. — 544 с.

10. Козирєв Г.И. Введення в конфликтологию: Учеб. посібник. — М.: ВЛАДОС, 1999. — 176 с.

11. Коузер Л.А. Основи конфликтологии: Учеб. посібник. — Спб.: Світлячок, 1999. — 192 с.

12. Кривко-Апинян Т.А. Світ гри. — Б. м.: Эйдос, 1992. — 160 с.

13. Крижанская Ю.С., Третьяков В.П. Граматика спілкування. 2-і изд. — М.: Зміст, 1999. — 279 с.

14. Леонтьев А. А. Психологія спілкування. 2-і изд. — М.: Зміст, 1997. — 365 с.

15. Леонтьев А.А. Основи психолінгвістики: Підручник. — М.: Зміст, 1999. — 287 с.

16. Парыгин Б.А. Анатомія спілкування: Учеб. посібник. — Спб.: Изд-во Михайлова В.А., 1999. — 301 с.

17. Парыгин Б.Д. Соціальна психологія. Проблеми методології, історії і теорії. — Спб.: Спбгуп, 1999. — С. 297 —431.

18. Петров Л. В. Масова комунікація і культура. Введення в теорію й історію: Учеб. посібник. — Спб.: Спбгак, 1999. — 211 с.

19. Психологія й етика ділового спілкування: Підручник для вузів. 2-і изд. — М.: Культура і спорт. ЮНИТИ, 1997. — 279 с.

20. Семенов В.Е. Мистецтво як міжособистісна комунікація. — Спб.: Изд-во Спб ун-та, 1995. — 200 с.

21 Смелкова З.С. Педагогічне спілкування. Теорія і практика навчального діалогу на уроках словесності.— М.: Флінта, Наука, 1999.—232с.

22. Сопер П. Основи мистецтва мови: Пер. с англ. — М.: Прогрес, 1992.? 416 с.

23. Хейзинга Й. Людина граючий. — М.: Прогрес, 1992. — 464 с.

24. Шостром Э. Анти-Карнеги, чи Людина-маніпулятор: Пер. с англ. — Мн.: Поліфакт, 1992. — 128 с.

25. Щербатих Ю. Мистецтво обману. — Спб.: Азбука-Терра, 1997. — 368 с.

26. Экман П. Психологія неправди. — Спб.: Питер, 2000. — 270 с.

[1] Прилюк Ю.Д. Общественные отношения и социальное общение // Общественные отношения (Социально-философский анализ). — Киев, 1991. — С. 37.

[2] Парыгин Б.Д. Анатомия общения. — СПб., 1999. — С. 44, 46.

[3] Пави П. Словарь театра. — М.: Прогресс, 1991. — С. 233.

[4] Подробное рассмотрение проблемы «ритуалы и ритуализм» содержится в книге: Ионин Л. Г. Социология культуры. — М., 1996. — С. 126 —147.

[5] Хейзинга Й. Homo ludens. Человек играющий. — М., 1992. — С. 14.

[6] М.М. Зощенко в своей «Голубой книге» (1935 г.) не без издева­тельства писал: «Отчасти даже курьезно, что у людей коварство есть, а у остальных этого нету. А люди как бы все-таки, чего бы там ни гово­рили, в некотором роде есть венец создания, а не наоборот. Вот это даже странно. И как-то нелепо».

[7] Полисемичность слова «правда» отражена в словарях. В совре­менном «Большом толковом словаре русского языка» (СПб., 1998) приведены два значения слова «правда»: 1) то, что соответствует действительности; истина, например, «сущая правда», «горькая правда»; 2) справедливость, порядок, основанный на справедливости — «жить, поступать по правде»; «пострадать за правду».

[8] Лихачев Д. С. Тревоги совести // Лит. газ. 1987. № 1. — С. 6.

[9] Толстой Л. Н. Собр. соч. в 22-х томах. Т. 21. — М., 1985. — С. 106.

[10] Мандельштам Н. Воспоминания. — Нью-Йорк: изд-во им. Чехова, 1970. — С. 25.

[11] Зощенко М. М. Голубая книга. — М., 1999. — С. 203 —204.

Дата добавления: 2014-01-07