Лекція 4. Українська держава й право на сучасному етапі

Лекція 3. Україна на поч. 90-х р.

1. Конституційна форма правління.

2. Декларація прав національностей.

3. Вибори у Верховну Раду в березню - квітню 1994 р.

4. Президентські вибори в 1994 р.

5. Конституція України.

6. Президентські вибори в 2004, 2009 рр.

11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верхов­ної Ради. 24 квітня Верховна Рада прийняла проект за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спец­іальну комісію Верховної Ради України з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли пред­ставники всіх депутатських фракцій і груп.

У червні комісія закінчила свою надзвичайно складну роботу — адже до проекту було подано понад 5000 змін і допов­нень — і передала для першого читання у Верховну Раду доопрацьований варіант. Розпочалася копітка ро­бота щодо обговорення найважливішого нормативно-правового акту держави. Але політичні суперечки за­важали плідній роботі — до 26 червня Верховна Рада не ухвалила жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного проце­су, 26 червня Президент України підписав Указ, яким призначив на вересень 1996 р. Всеукраїнський рефе­рендум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу з розгляду Кон­ституції, змінивши технологію цього процесу. Було ство­рено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо.

О 9.30 ранку 28 червня 1996 р. нову Конституцію України було прийнято. Україна — єдина держава на пострадянському просторі, яка парламентським шляхом отримала свою нову демократичну Кон­ституцію.

1. Джерела права України.

2. Конституція України 1996 р. як основний закон і джерело права.

3. Судова система. Прокуратура.

4. Закон України "Про громадянство".

5. Побудова правової держави.

Література [2, 4]

Протистояння Президента і Верховної Ради на фоні все охоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити повноваження і звернутися до виборців з проханням підтвердити мандати. У березні і квітні 1994 р. відбулися за мажоритарним законом з системою абсолютної більшості вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими у парламенті.
Виборці по-різному реагували на бездіяльність владних структур перед обличчям кризи. По-перше, переважна більшість народних депутатів попереднього складу, яка балотувалася на новий строк (138 з 188), не була обрана. По-друге, багато виборців залишилося вдома, демонструючи своїм абсентеїзмом недовіру до будь-якої влади. Було заповнено тільки 338 депутатських місць із 450. Ще 56 депутатів з явилося після нових турів голосування влітку і восени. По-третє, партії здебільшого не набували довіри виборців, і після трьох турів голосування у парламент пройшло 212 позапартійних депутатів проти 182 за партійними списками. Депутатські фракції чисельністю понад 10 чол. дістали тільки 4 партії: комуністів (90), Народний рух (22), Селянська партія (21) і соціалісти (15). У грудні 1994 р. парламент погодився з пропозицією Центральної виборчої комісії припинити виборчий марафон і відкласти призначення виборів у 44 округах, де вони тричі визнавалися такими, що не відбулися через неявку виборців або депутата не було обрано.
26 червня 1994 р. відбулися вибори Президента України. За кількістю поданих голосів претенденти розподілилися в такому порядку: Л. Кравчук, Л. Кучма, О. Мороз, В. Лановий, В. Бабич, І. Плющ, П. Таланчук. Другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Л. Кучмі.
Серед п'яти партій, які здобули найбільшу кількість мандатів, три належать до лівих: Комуністична — 25 відсотків від загальної кількості обраних, Селянська — 5,3 і Соціалістична — 4,1 відсотка. Решта — Народний рух України (5,9 відсотка) та Українська республіканська партія (2,4 відсотка) належать до правого флангу політичного спектру. З обраних на той час депутатів 168 мандатів, або 49,7 відсотка отримали позапартійні кандидати.
Завдяки кількісній перевазі у парламенті лівим партіям вдалося висунути своїх представників на ключові посади: лідерів Соціалістичної партії, партії О. О. Мороза та Селянської — О. М. Ткаченка було обрано відповідно Головою Верховної Ради та його першим заступником. Члени цих партій очолили також значну кількість постійних комісій.
Прем'єр-міністром незадовго до президентських виборів знову став В. Масол. 19 липня Л. Кучма, О. Мороз і В. Масол опублікували спільну заяву, в якій проголосили про готовність дотримуватися діючої конституції і змінювати її положення тільки за доброї волі всіх сторін. Отже, представники законодавчої і виконавчої гілок влади зобов'язалися розв'язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.
Депутати від партій, які отримали найбільшу кількість мандатів — КПУ, СПУ та НРУ — створили у 1994 році свої фракції.
За три роки після виборів ситуація в парламенті відчутно змінилася. Внаслідок довиборів кількість обраних депутатів збільшилась до 415. Істотні корективи внесла і поява нових партій, а також внутрішні політичні незгоди і тертя. Зокрема, значно послабилися позиції Селянської партії — її депутати змушені були об'єднатися в одну фракцію з представниками Соціалістичної партії України (АПУ), яка створила свою фракцію в парламенті.
На вересень 1997 р. у Верховній Раді були представлені 22 політичні партії, діяло 10 депутатських угрупувань: 3 фракції (Комуністичної партії України, об'єднана Соціалістичної та Селянської партій України, Народного руху України) та 7 депутатських груп.
Станом на початок березня 1997 р. в Україні було зареєстровано 41 політичну партію загальною чисельністю 350—400 тис. осіб. Приблизно половина з них здійснювала регулярну роботу на загальнодержавному рівні, решта виявляла епізодичну активність, або, залишаючись формально зареєстрованими, практично не діяли.
З розгортанням підготовки до парламентських виборів 1998 року активізувалася діяльність політичних партій у напрямку створення передвиборних коаліцій та блоків, поширення впливу на профспілки, національно-культурні товариства та інші громадські об'єднання, релігійні конфесії.
Зокрема, були утворені політичні об'єднання «Рух за народ, за Україну» (НРУ, громадські організації), «Національний фронт» (Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія, Українська національна консервативна партія, Державна самостійність України) «Вперед Україно!» (Християнсько-демократична партія В. Стретовича, депутатська група «Реформи», інші структури), формувалися політичні об'єднання Соціалістичної та Селянської партій, «Трудова Україна» та інші. Крім того, створювалися непартійні структури у регіонах — громадські об'єднання, фонди — для забезпечення виборної кампанії.
Водночас у Верховній Раді загострилися дискусії навколо закону про вибори. Основним їх предметом було визначення системи виборів — мажоритарної чи змішаної пропорційно-мажоритарної. Полярність поглядів політичних партій не дала змоги досягти консенсусу в цьому питанні, і закон не було прийнято до парламентських канікул 1997 року.

Дата добавления: 2014-01-07