Лекція № 4. сторони у цивільному процесі

сторони у цивільному процесі

Хто такі сторони цивільного процесу?

У попередній лекції йшлося про те, що відносини без суб’єктів не існують, та про те, що суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин є ті, кому цікаво, як саме (на чию користь) вирішиться спір, та ті, кому цікаво, щоб він вирішився просто правильно (відповідно до закону), а не обов’язково на чиюсь користь. Ті суб’єкти, яким цікаво, на чию саме користь спір має вирішитися, є такими, що мають матеріально-правову заінтересованість, тобто заінтересованість, яка ґрунтується на матеріальному праві, заінтересованість у тому, які матеріально-правові вигоди отримає той, на чию користь суд ухвалить рішення, і що втратить у матеріально-правовому плані той, хто справу «програє».

Причому пряму (тобто особисту) матеріально-правову заінтересованість мають лише два суб’єкти, які йменуються у цивільному процесуальному праві сторонами. Вони уособлюють у собі дві крайні точки, кінці відрізку, якщо цивільні процесуальні правовідносини уявити як відрізок певної довжини. Усі інші суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин знаходяться між цими крайніми точками на цьому відрізку, між сторонами.

Саме між цими сторонами й виникає матеріально-правовий спір, який і має бути вирішений судом. Інші ж суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин якщо й мають матеріально-правову заінтересованість, то лише тому, що вирішення матеріально-правового спору між його безпосередніми сторонами, може прямо чи опосередковано вплинути на права й обов’язки таких осіб.

У залежності від того, матеріально-правовий інтерес якої сторони цікавить такого суб’єкта, він знаходиться на тому ж відрізку ближче до цієї сторони. Центральну частину відрізку займають ті суб’єкти, які зацікавлені у вирішенні спору відповідно до закону, та які не мають власного матеріально-правового інтересу. Це – суд, секретар судового засідання, свідки, експерти…

Сторонами у цивільному процесуальному праві вважаються ті суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, між якими виник спір, у який вони втягнули усіх інших учасників процесу. Якщо би цього спору не існувало, або якщо би сторони не вирішили звернутися до суду, то між ними не існувало б також і цивільних процесуальних правовідносин. Отже, для того, щоб сторони стали такими, необхідні дві умови:

- наявність матеріально-правового спору між ними, наприклад спору про сплату боргу, чи визнання права власності;

- та наявність процесу, що виникає внаслідок реалізації однією із сторін свого процесуального права на судовий захист. Допоки це право існує, але жоден з учасників матеріально-правового спору цим правом не скористався, цивільні процесуальні правовідносини не виникають, бо предмет спору не передано на розгляд суду, тобто не виникає процес.

Сторонами у цивільному процесуальному праві є позивач та відповідач. Основна риса, яка відрізняє сторін від інших учасників цивільного процесу – це те, що і позивач, і відповідач мають особистий юридичний інтерес у справі, власну зацікавленість у тому, як буде вирішено спір. І цей інтерес позивача є протилежним інтересові відповідача, як у процесуально-правовому, так і в матеріально-правовому плані.

Так, процесуально-правовий характер інтересу позивача полягає у тому, щоб суд задовольнив його позов, тобто в судовому рішенні було вказано: «Позов задовольнити». З точки зору процесуально-правового характеру інтерес відповідача є протилежним інтересу позивача та полягає у тому, щоб суд відмовив у задоволенні позову, тобто відповідач бажає отримати судове рішення з таким формулюванням: «У задоволенні позову відмовити». При цьому обидві сторони називатимуть справу «виграною», якщо отримають саме таке рішення. Хоча сам «виграш» полягає у матеріально-правовій складовій юридичного інтересу сторони, у тій користі, яку отримав той, хто виграв у результаті виграшу. Бо процесуально-правова складова означає, що суд вирішив справу на користь однієї із сторін, проте не пояснює, у чому саме така користь полягає.

Друга складова юридичного інтересу сторін полягає у їх матеріально-правовій заінтересованості. Саме вона втілює у собі те, заради чого сторони вступили у судовий процес і залучили в нього інших суб’єктів. Матеріально-правова складова пояснює, яку саме вигоду отримує позивач чи відповідач внаслідок задоволення його процесуально-правового інтересу, внаслідок того, що у побуті називають «виграною справою». Бо нерідко на практиці виникають ситуації, коли на питання адвоката, що саме хоче його клієнт у суді, той відповідає: «Виграти справу», не розуміючи при цьому, що певні матеріальні вигоди він отримує не від того, що в судовому рішенні вказано: «Позов задовольнити», а від того, що зазначено у судовому рішенні після цього висновку.

Іншими словами, задоволення процесуально-правового інтересу сторони – це лише шлях до матеріально-правової вигоди цієї сторони, що і є метою, яку сторони переслідують у судовому процесі. Так, якщо позивач звернувся з позовом про стягнення 1 мільйона гривень з відповідача і суд позов такий задовольнив, але частково – стягнув з відповідача 100 гривень боргу, то навряд чи таке часткове задоволення позову позивач вважатиме виграною справою. І це при тому, що у судовому рішенні буде вказано, що позов задоволено, хоча й частково.

Отже, та частина судового рішення, у якій вказано, що означає задоволений позов, чи позов, у задоволенні якого відмовлено, і характеризує матеріально-правову складову юридичної заінтересованості сторін, тобто ті вигоди з точки зору матеріального права, які отримає той, на чию користь суд ухвалив рішення, тобто саме те, що цією користю і зветься.

Якщо суд стягнув на користь позивача суму боргу, чи визнав його власником якогось спірного майна, чи зобов’язав відповідача вчинити певні дії на користь позивача, то усе це й складає ту матеріально-правову вигоду, заради якої позивач й звернувся до суду з позовною заявою. Матеріально-правову вигоду відповідача має те судове рішення, в результаті ухвалення та виконання якого відповідач нічого не втрачає: з нього не стягується борг, майно, яким він володіє, не визнається власністю позивача з відповідними наслідками, суд не зобов’язує відповідача вчиняти якісь дії на користь позивача.

Окрім викладеного сторони цивільного процесу характеризуються тим, що (а) саме між ними існує спір, переданий на розгляд суду, (б) саме стосовно цих сторін суд ухвалює рішення, яке поширює свої матеріально-правові наслідки саме на сторін, (в) саме сторони діють у цивільних процесуальних правовідносинах від свого власного імені, бо вони переслідують особисті інтереси, (г) сторони зобов’язані нести витрати, необхідні для того, щоб цивільний процес відбувся, (ґ) у них можуть бути правонаступники, (д) вони є рівноправними. Про це далі.

І позивач, і відповідач, вступаючи у цивільні процесуальні правовідносини, вчиняють певні дії. Ці дії вони вчиняють або тому, що зобов’язані їх вчиняти, або ж тому, що мають право на це. Як було сказано у попередніх лекціях, сукупність прав, обов’язків та дій, обумовлених ними, складають зміст цивільних процесуальних правовідносин. Без дій, а лише за наявності прав та обов’язків, не виникли б відносини, тому що правовідносини – це категорія «динамічна», якщо говорити мовою фізиків. Але така «динаміка» має ґрунтуватися на «статичних» правах та обов’язках, які її і спричинюють. То ж питання процесуальних прав та обов’язків сторін у цивільному процесі має істотний вплив на самі відносини.

Усі права позивача та відповідача можна згрупувати за їх впливом на цивільні процесуальні правовідносини. Так, сторони мають права, які характеризують повноваження на порушення провадження у справі, тобто права, реалізація яких спричинює виникнення цивільних процесуальних правовідносин (наприклад, права на пред’явлення позову, зустрічного позову); права на зміни в позовному спорі, тобто такі права, реалізація яких змінює цивільні процесуальні правовідносини (наприклад, право позивача на збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову, права відповідача на повне або часткове визнання позову); права, пов’язані із залученням до справи всіх заінтересованих осіб, тобто права на розширення кола суб’єктів цивільних правовідносин за рахунок прямо чи опосередковано заінтересованих осіб; права на подання і витребування доказів та участь в їх дослідженні, тобто права, пов’язані із здійсненням захисту своїх матеріально-правових інтересів (наприклад, право подавати до суду свої пояснення, письмові та речові докази); права сторін при розгляді справи, тобто права, пов’язані з реагуванням на дії іншої сторони (наприклад, право ставити запитання один одному, свідкам, експертам, ознайомлюватись з письмовими і речовими доказами, брати участь в їх огляді на місці); права на участь у судових засіданнях з розгляду справи і у здійсненні окремих процесуальних дій, тобто права, пов’язані із присутністю у певний час у певному місці з метою скористатися своїми процесуальними правами (наприклад, право бути присутнім у суді першої інстанції, у провадженні справи, в апеляційній і касаційній інстанціях та в стадії перегляду справи за нововиявленими і винятковими обставинами); права, пов’язані із забезпеченням законного складу суду, об’єктивності розгляду справи, тобто право на об’єктивне і законне правосуддя та інші права, що забезпечують захист у процесі по справі (наприклад, право на вибір підсудності, тобто суду, який розглядатиме спір, право приєднатися до апеляційної чи касаційної скарги).

Окрім прав, процесуальні дії сторін спричинюються ще й процесуальними обов’язками. Загальним процесуальним обов’язком обох сторін є добросовісне користування належними процесуальними правами, тобто користування, спрямоване на здійснення правосуддя найефективнішим чином. Якщо ж сторона користується своїми правами для того, щоб завадити правосуддю, чи його затягувати (подає клопотання про призначення експертизи, результати якої не можуть вплинути на прийняття рішення, не з’являється у суд за викликом…), то така поведінка свідчить про недобросовісне користування процесуальними правами та має відповідні процесуальні наслідки у вигляді процесуальних засобів примусу.

Крім загального обов’язку сторони в цивільному процесі, Цивільний процесуальний кодекс встановлює також і спеціальні обов’язки, які полягають у виконанні певних обов’язкових процесуальних дій: наприклад, обов’язкова участь відповідача у справах про стягнення аліментів; оплата витрат на виклик свідків, експертів, проведення огляду на місці; зобов’язання сторони повідомляти суду про зміну своєї адреси під час провадження справи та ін…

Зміни у суб’єктному складі сторін

Як цивільні процесуальні правовідносини самі є категорією динамічною, а не статичною, так динамічний характер присутній і статусу сторін у процесі. Іншими словами, сторона у процесі (позивач чи відповідач) не є константою, їх склад може бути розширений за рахунок інших осіб, вони можуть бути замінені іншими особами, врешті решт вони можуть перестати існувати фізично, що також має відповідні процесуальні наслідки.

Як було вказано раніше, сторона у процесі має власний особистий інтерес у спорі, що виник між нею та іншою стороною. Але може статися ситуація, коли такий інтерес виявляється дещо ширшим за інтерес однієї особи, виходить за межі заінтересованості одного суб’єкта. Інша особа може також зацікавитися тим, чим закінчиться такий спір, і така зацікавленість може бути настільки власною та особистою, що такий суб’єкт не буде згоден лише спостерігати та чекати, чим закінчиться спір у суді. Цей суб’єкт забажає сам вступити у процес і захистити свій власний інтерес. Навіть якщо він не забажає це зробити, а суд чи інші учасники процесу таку зацікавленість, цей інтерес помітять, то вони самі можуть залучити ще одного суб’єкта у свій спір. Причому зробити це може суд або за власною ініціативою, або ж за ініціативою інших суб’єктів цивільного процесу.

У разі такого залучення інших осіб у спір між позивачем та відповідачем, ці нові сторони стають співучасниками у справі з позивачем, чи з відповідачем, залежно від того, чиїм інтересам суперечить особистий юридичний інтерес нової сторони. Наприклад, якщо чоловік дізнався, що банк хоче звернути стягнення за боргом дружини перед ним на будинок, який належить йому (чоловікові) та його дружині на праві спільної сумісної власності, то він стане співучасником зі своєю дружиною, тобто співвідповідачем. Якщо такий чоловік дізнається, що дружина вступила у спір з банком, який не визнає її право власності на такий будинок, то юридична особиста заінтересованість чоловіка полягає у визнанні власником цього будинку і його самого. У цьому разі йдеться про співучасть чоловіка з позивачем, тобто він є співпозивачем.

Характеризуючи процесуальне становище співучасників слід вказати, що вони (а) користуються рівними процесуальними правами (не буває старшого співпозивача, чи головного відповідача. Усі вони рівні); (б) відносини між ними побудовані на основі автономії (кожен з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає у процесі самостійно, вчиняє процесуальні дії, не запитуючи дозволу іншого співучасника. Якщо уявити, що суд розглядав окремо справи за участю кожного із співучасників, відносини між ними не змінилися б, тобто у своїх процесуальних вчинках сторони не повинні озиратися на інших співучасників); (в) вчиняти дії самостійно не означає, що такі самостійно вчинені дії одним співучасником дії не мають наслідків для іншого співучасника (наприклад, якщо співпозивач подасть клопотання суду про виклик свідка і допит його у суді, іншому співпозивачеві також доведеться чекати такого допиту свідка); (г) співучасники, маючи спільний особистий інтерес, можуть доручити один одному, чи обраному ними разом одному представникові вести справу у суді, тобто вчиняти процесуальні дії від свого імені і від імені іншого співучасника одночасно, або разом покластися на дії одного представника обох співучасників.

Для того, щоб відбулася якась подія, здійснився якийсь факт, необхідно, щоб для цього існували відповідні підстави. Наприклад, для того, щоб розтопився лід, необхідно, щоб було тепло. Для того, щоб відбулася процесуальна співучасть також необхідні відповідні підстави. Вона може виникнути тоді, коли хтось, дізнавшись про існування судового процесу між двома суб’єктами, угледів у ньому свою особисту зацікавленість і вирішив, що йому також треба втрутитися у спір. Або ж тоді, коли суд, який розглядає спір, дійшов висновку про те, що предмет спору стосується іншої особи, яка у процесі участі не приймає, але, яким би не було судове рішення, інтереси такої третьої особи будуть зачеплені, її суб’єктивні права будуть змінені. У цьому разі суд не може розглянути спір без цієї особи.

У першому випадку ми говоримо про існування можливості для когось вступити у процес, у другому випадку – про необхідність такого вступу. Таким чином, підставами процесуальної співучасті є можливість або ж необхідність пред’явлення позову кількома позивачами до одного, або кількох відповідачів.

Якщо співучасниками є позивачі, то говорять, що співучасть за формою є активною. Якщо ж співучасниками є відповідачі, то співучасть стає пасивною. Змішаною співучасть є тоді, коли вона стосується і позивачів і відповідачів.

Іншим видом динамічних змін у складі сторін є ситуація, коли, розглядаючи спір, суд чи інші учасники процесу дійдуть висновку про те, що позов пред’явив не той, хто мав на це право, або не тому, хто має відповідати за позовними вимогами. Якщо розглядати сторони процесу як кінцеві крапки на відрізку, що відображає цивільні процесуальні правовідносини між ними, то слід уявити, що цей відрізок має бути неперервним (без пунктирів) і пролягати саме між цими суб’єктами. Саме цих суб’єктів і має стосуватися матеріально-правовий спір. Якщо ж виявиться, що цей відрізок відхилився від одного учасника процесу у бік третьої особи, тобто кінцевою точкою на відрізку є не заявлені у позовній заяві позивач і відповідач, а інша особа, яка учасником процесу не є, то виникає перешкода у вирішенні цього спору. Він не може бути вирішений хоча би тому, що у спорі приймають участь не усі ті, хто сперечається.

Говорячи образно, слід уявити наступне: якщо сторони процесу (позивач і відповідач) є кінцевими точками такого відрізку, тобто належать йому – цьому відрізкові, вони є належними позивачем і відповідачем. Якщо вони не належать цьому відрізку, цьому спорові, то їх процесуальне законодавство вважає неналежними сторонами.

Процесуально вихід із такої ситуації залежить від того, хто виявився неналежним: позивач чи відповідач. Якщо позивач є неналежним, а право ініціювання процесу, як відомо належить саме позивачеві, то у цьому разі вважається, що процес був ініційований неправильно і такому позивачеві суд відмовляє у захисті його суб’єктивних прав, оскільки вони не просто не порушені, а й не могли бути порушені, бо це не його суб’єктивні права взагалі. Наприклад, якщо видав кредит банк-1, а позов про стягнення такого кредиту боржникові пред’явив банк-2, який до такого кредиту ніякого відношення не має, суд відмовить банку-2 через те, що він є неналежним позивачем, тобто не належить до матеріально-правового спору між банком-1 та боржником.

Якщо ж виявиться, що до такого спору не належить відповідач, то суд має запропонувати позивачеві заміну такого відповідача іншим, тим, хто має бути крайньою точкою відрізку, що втілює у собі матеріально-правовий спір. Якщо позивач згоден, то суд замінює неналежного відповідача належним. Якщо такої згоди позивач не надає, то суд може залучити належного відповідача співвідповідачем і задовольнити позов щодо нього. Наприклад, якщо в ході вирішення спору про стягнення боргу за кредитом суд встановить, що кредит був виданий не відповідачеві, а іншій особі, банку буде запропоновано судом замінити відповідача на таку іншу особу. Якщо ж банк відмовиться від такої заміни, суд може без згоди позивача залучити таку третю особу у якості співвідповідача та стягнути з неї борг, а у стягненні боргу з первісного відповідача відмовити.

Ще одним видом динамічних змін у складі сторін є ситуація, коли сторона, що була учасником процесу із самого початку припинила своє існування: фізична особа померла, а юридична особа ліквідована. Якщо у такої фізичної особи виявилися спадкоємці, а у юридичної особи – правонаступники, тобто якщо існує таке матеріальне-правове правонаступництво, то правонаступник може вступити у судовий процес, який вже існує, тобто виступити ще й правонаступником процесуальним.

З цього випливає простий висновок щодо двох умов, необхідних для того, щоб відбулася подія процесуального правонаступництва. Першою умовою є вказане матеріально-правове правонаступництво (у ліквідованої юридичної особи має бути правонаступник, до якого переходять усі права та обов’язки його попередника, а у фізичної особи має бути спадкоємець, що успадковує права та обов’язки). Другою ж умовою є сам судовий процес, вірніше сказати, його наявність, існування. Якщо він існує, то матеріально-правовий правонаступник, вступивши у процес замість однієї із сторін, стає її процесуальним правонаступником. Якщо процесу не існує, то матеріально-правовий правонаступник залишиться таким і не перетвориться у правонаступника процесуального.

Дата добавления: 2014-01-07