Соціологічна думка в Україні

В еволюції вітчизняної соціологічної думки дослідники виділяють протосоціологічний період від часів Київської Русі до середини XIXст., який налічує три етапи, як то:

- протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (V - кінець XVст.)

- протосоціологічне знання козацької доби (XVст. – третя чверть XVIII ст.)

- протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII - середина XIXст.).

Другий період розвитку соціологічної думки безпосередньо пов’язаний з виникненням соціології як окремої науки. Прийнято вважати, що укр соціологія заявила про себе у 80-их роках XIXст. дослідженнями Женевського гуртка укр вчених, праці яких друкувались в журналі “Громада”. Як зазначають дослідники, їх їх праці виявляли обмаль критичного ставлення до надбань своїх попередників (О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса), слабо були заряджені на вироблення власних соціологічних теорій, хоча окремі оригінальні ідеї мали місце. Визначальною рисою соціологічної думки в Україні був тісний взаємозв’язок з суспільно-політичними проблемами, з завданням ствердження національної державності, боротьбою за незалежність, національно-культурне відродження. Перші українські соціологи були в першу чергу громадськими діячами а вже потім науковцями. Слід виділити соціологічні студії публіциста, економіста, соціолога Сергія Подолинського (1850-1891р., “Ремесла і фабрики на Україні” – марксистські, соціал-дарвіністські погляди), який значну увагу приділяв аналізу соціального становища різних груп, причин соціальної диференціації, соц мобільності. Вирізняється постать Михайла Драгоманова (1841-1895), який перспективи історичного поступу України як національної держави вбачав у демократизації суспільства, запровадженні політичних свобод, децентралізації управління. Науковець велику роль відводив розвитку порівняльного методу досліджень.

Максим Ковалевський (1851-1916) – один з найвідоміших тодішніх вітчизняних соціологів сповідував плюралістичний підхід до аналізу суспільства, намагався брати до уваги всю сукупність соціальних чинників та елементів при вирішенні складних соц проблем. Його соц теорія органічно пов’язана з історичними дослідженнями. Відомий історик, етнограф, археолог Володимир Антонович (1834- 1908) використовував свої знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, психології натовпу, чинників соціального розвитку. Учень Антоновича Михайло Грушевський (1866-1934) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його працях відводилось вивченню історії України, генезі східнослов’янських народів, історичному процесу взагалі. Під час вимушеної міграції у Відні ним було створено Український соціологічний інститут. Були видані праці М.Грушевського, В.Старосольського, П.Христюка, М.Шрага, М.Лозинського. Помітно збагатив українську соц думку кінця XIX – початку XXст. Іван Франко (1856-1916), який аналізуючи “генезу творення людської спільності” і держави, роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу.

Значний влив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї держави та права історика, політолога, соціолога В’ячеслава Липинського (1882-1931), який стверджував, що життєвість кожної держави зумовлена особливістю взаємовідносин між провідними верствами суспільства і народом. Аналізуючи при цьому різні типи державного устрою: класократію, демократію, охлократію, називав найраціональнішою класократію (“клас”- особи наділені однією суспільною функцією), обстоюючи її особливості. Свої погляди проектував на державотворчі процеси в Україні, політичним ідеалом для якої вважав правову, трудову монархію у формі гетьманату, а чинником консолідації – пробудження солідарності між усіма постійними мешканцями України, незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження.

Підсумовуючи слід сказати, що в цей період соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних укр вчених. Але вони досліджували окремі соціологічні аспекти, відчутним був дефіцит новітньої соціолгічної методології, системного бачення соціологічних проблем. Однак, саме у цей час сформувалась українська соціологічна традиція, поступово окреслювався предмет досліджень вітчизняної соціології, чіткішими ставали грані, що відмежовували її від суміжних дисциплін.

Наступний етап – розвиток соціології у XXст. характеризувався активним процесом інституалізації соціологічної науки: створювались наукові та навчальні заклади, здійснювались теоретичні та прикладні дослідження, видавались наукові праці. Центром розвитку соціологічного знання у 20-ті роки була кафедра соціології, створена в соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), очолювавана Б.Кістяківським. Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології доклав М.Грушевський, який повернувся у 1924р. в Україну з наміром створити систему соц інституцій, але його наміри не були підтримані. Видання низки соціологічних праць ним та цого соратниками згодом був призупинено поширенням більшовицької ідеології та ліквідацією немарксистської соціології. З кінця 20-их років XXст. на теорію і практику соціологічної (практично марксистсько-ленінської) науки починають впливати сталінські “теоретичні” положення. До “вторгнення” Сталіна у філософію та соціологію вчені дозволяли собі різні трактування предмета, теорії, структури, методології соціології, хоча виходити за межі марксистського напрямку не наважувались. Згодом вольовим рішенням Сталіна соціологія була скасована як і інші неугодні йому науки – генетика, психологія, кібернетика тощо. З того часу найважливіші складові марксистської філософії (теорія соцільних формацій, класів, тощо), основний понятійний апарат та категорії стали розглядатись на філософському та абстрактно-теоретичному рівнях. Соціологічні методи конкретного дослідження суспільства були не тільки вилучені з ужитку, а протиставлені соціологічному знанню як знанню філософському. Соціологію було оголошено псевдонаукою, несумісною з марксизмом, ворожою йому. “Скасування” соціології як науки було зумовлено тим, що принципи, теорія пізнання та освоєння соціальної дійсності не вписувались у сталінське волюнтаристське управління суспільством. Офіційні здебільшого валові економічні показники демонстрували “зростання” добробуту людей, а соціальні, які відображали реальне задоволення потреб людей, демонстрували протилежне – зниження їх достатку, зростання соціальної напруженості. Тому соціальна міфологія була зведена в ранг науки, а реальна наука оголошена “буржуазною лженаукою”. Соціологічна думка в СРСР (в тому числі й на Україні) приглушувалась до початку 60-их років XXст. Філософський детермінізм, заперечення соціологічного мислення відкривали дорогу безмежному пануванню консерватизму у науці про суспільство.

Відродження соціологічних досліджень почалося з настанням “хрущовської відлиги”. У 1958 році виникла Радянська Соціологічна Асоціація. Через два роки в Інституті філософії АН СРСР був створений перший соціологічний підрозділ – сектор дослідження нових форм праці й побуту, пізніше перетворений на відділ конкретних соціологічних досліджень. У 1968 році був створений Інститут конкретних соціальних досліджень. У 1974 році побачив світ перший і до середини 80-их років єдиний в СРСР фаховий журнал “Социологические исследования”. В Україні перший науковий підрозділ соц профілю – відділ конкретних соціологічних досліджень Інституту соціології АН України – почав функціонувати у 1969 році. Але якщо ці дослідження визнавались, то соціологія – ні. У наукому обігу побутувало визначення соціології як науки, що займається тільки конкретними дослідженнями. Нерідко їм відводилась обслуговуюча роль, згідно з якою соціологія повинна була” ілюструвати” досягнення соціального розвитку країни, приховуючи відомості щодо його потворних рис. Саме тому праці “застійних” років були тенденційними та однобокими. Владні структури не брали до уваги тривожних сигналів соціологів стосовно погіршення екологічної стану, наростання відчуження влади від народу, негативних тенденцій у міжнаціональних відносинах.

Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-ті роки, коли вона нарешті відновила статус самостійної науки. У червні 1988 року ЦК КПРС видав постанову “Про підвищення ролі марксистсько-ленінської соціології у вирішенні вузлових проблем радянського суспільства”. Наприкінці 80-их років виникла принципово нова для радянської системи інституція – Всесоюзний центр вивчення громадської думки (директор Т.І.Заславська), що став беззаперечним лідером у масових опитуваннях. Восени 1990 року відкрився Інститут соціології Академії наук України. Згодом засновано Українську соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети та відділення з підготовки професійних соціологів, утворено спецради із захисту дисертацій, виходить журнал “Соціологія: теорія, методи, маркетинг”. Соціологія стає універсальною академічною дисципліною, основи якої тепер вивчають у всіх вузах. Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет та методи дослідження, активно інтегрується у світову соціологічну науку. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С.Макєєв, В.Чорноволенко), впливу засобів масової інформації на самовизначення молоді (Є.Головаха, В.Осовський), застосування математичних методів у соц дослідженнях (В.Горбачик, В.Максименко), вивчення історії соціології (А.Ручка, В.Танчер), соціології освіти, проблем вищої школи (В.Бакіров, В.Волович, О.Якуба), закономірностей ціннісної свідомості (І.Попова, Н.Костенко), проблем ідентифікації особистості в пострадянських суспільствах (В.Тарасенко), соціологія масової комунікації, реклами (І.Чудовська-Кандиба). Все активніше включається в методична керівництво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ), яка з 1993 року є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації.

Дата добавления: 2014-01-07