Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Гетьманщина




План

План

I. Поняття права власності на землю та особливості його об‘єкту.

II. Особливості змісту права власності на землю.

II.I. Особливості права володіння земельними ділянками

II.II. Особливості права користування земельними ділянками

II.III. Особливості права розпорядження земельними ділянками

III.Форми власності на землю

III.I. Право приватної власності на землю

III.II. Право державної власності на землю

III.III. Право комунальної власності на землю

III.IVПраво власності на землю Українського народу

III.V.Право колективної власності на землю

IV.Особливості права спільної власності на землю

I. Поняття права власності на землю та особливості його об’єкту

Право власності на землю традиційно розглядається у суб’єктивному та об‘єктивному розумінні. У суб’єктивному розумінні право власності на землю – це повноваження (правомочності) суб‘єк-тів по відношенню до землі (земельних ділянок) як об‘єкта права.

В об’єктивному розумінні право власності на землю (земельні ділянки) слід розглядати як сис-тему правових норм, що регулюють відносини щодо здійснення суб’єктивного права власності на землю.

Земля (земельна ділянка) як об’єкт права власності

В більшості випадків, коли йдеться про суб’єктивне права власності на землю, йдеться мова не про «землю», а про «земельну ділянку»,тому що лише земельна ділянка може бути об’єктом, яким можна володіти на праві власності. Крім того «земельна ділянка» може бути річчю – «предметом матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки (ст.179 ЦК України, ст.125 ЗК України). Таким чином термін «право власності на землю» фактично означає «право власності на земельну ділянку».

 

II. Особливості змісту права власності на землю

Зміст права власності на землю (земельну ділянку) складають повноваження з володіння, ко-ристування та розпорядження земельною ділянкою (ст.78 ЗК України, ст. 317 ЦК України).

В англосаксонській правовій системі виділяють зовсім інший набір правомочностей права влас-ності: 1) право володіння, 2) право користування, 3) право управління, 4) право на доход, 5) право на відчуження, споживання, зміну чи знищення речі, 6) право на безпеку, 7) право на передачу ре-чі, 8) право на безстроковість реалізації правомочностей, 9) право заборони використання речі на шкоду, 10) право відповідальності (можливість відібрання речі в рахунок боргу), 11) право на відновлення порушених правомочностей.

II.I. Особливості права володіння земельними ділянками

Легального визначення володіння як складової права власності не існує. У спеціальній літературі існують різноманітні визначення права володіння земельними ділянками. На наш погляд право володіння земельними ділянками можна визначити як усвідомлену юридично гарантовану можливість панування над земельною ділянкою на підставі оформленого права.

II.II. Особливості права користування земельними ділянками

В сучасному законодавстві України немає чіткого визначення поняття права користування. В спеціальній літературі існують різні погляди стосовно визначення цього терміну. Найбільш вдалим на наш погляд є визначення наведене в доктрині цивільного права України «як юридично забезпечена можливість застосовувати корисні властивості речі в процесі її особистого чи виробничого споживання».

Ст.319 ЦК України говорить що «власник має право вчиняти до свого майна будь-які дії, які не суперечать закону». Але обсяг права користування земельною ділянкою є обмеженим. Це обу-мовлено цільовим призначенням земельної ділянки. Земельна ділянка може (і повинна) використовуватися лише за цільовим призначенням (ст.91 ЗК України, п.4 ст.373 ЦК України). Крім цього, до особливостей користування земельними ділянками належить спеціальний порядок справляння плати за землю, яка може виступати у формі земельного податку або орендної плати (ст.2 ЗУ «Про плату за землю»).

Особливості права розпорядження земельними ділянками

Легальне визначення права розпорядження земельними ділянками у законодавстві України від-сутнє. В спеціальній літературі право розпорядження земельними ділянками визначається по різ-ному. На думку академіка В.І. Андрейцева право розпорядження земельними ділянками поділяється на:

--- право розпорядження держави – юридично забезпечена можливість органів держави на виз-начення режиму земель, встановлення загальних засад землекористування, порядку та розмірів плати,розподілу та перерозподілу земель, передачу їх у власність та надання в користування юридичним та фізичним особам;

--- право розпорядження комунальними землями - юридично гарантована можливість розпо-ділу і перерозподілу земель, визначення середніх часток, які підлягають передачі у власність юри-дичним та фізичним особам, надання в користування цих земель, відчуження їх іншим особам, відповідно до умов чинного законодавства;

--- право розпорядження суб єктів приватної власності - юридично забезпечена можливість самостійного використання земель відповідно до їх цільового призначення, надання у використан-ня та відчуження іншим суб єктам на договірних засадах;

Між іншим, право розпорядження земельними ділянками має певні особливості. Вітчизняним законодавством передбачені --- особливі правила відчуження земельних ділянок

--- особливі правила щодо надання земельних ділянок в користування

--- особливі правила щодо обмеження та обтяження права власності за волею власника

--- пошкодження і тим більше знищення земельних ділянок заборонене і тягне настання юри-дичної відповідальності

--- особливий порядок зміни цільового призначення земельних ділянок

III. Форми власності на землю

 

В земельно-правовій доктрині та законодавстві України склався поділ права власності на зем-лю за суб’єктами права на «форми права власності на землю».

Різні форми власності на землю з явилися з прийняттям Закону України «Про форми власності на землю» від 30.01.1992 року та ухваленням Земельного Кодексу України 1990 року, а у новій реакції від 13.03.1992 року, коли було запроваджено колективну та приватну форму власності на землю (поряд із державною, яка була єдиною протягом всього «радянського» періоду).

Такий поділ піддавався критиці, особливо це стосувалося так званої «колективної власності». Можливо наявність критики призвело до того, що прийнята 28.06.1996 року Конституція України не містила конкретного посилання на форми власності, у тому числі і на землю. В Конституції го-вориться про власність на землю народу України (ст.13), власність громадян, юридичних осіб та держави (ст.14) та власність територіальних громад на землю (ст.142).

На думку фахівця - земельника П.Ф. Кулініча в сучасних умовах поділ права власності на зем-лю за формами вже застарів, «необхідна відмова від поділу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності».

Також необхідно відмітити, що чинний Земельний Кодекс України не оперує терміном «форми права власності», але розрізняє правовий режим:

приватної (фізичних та юридичних осіб)

державної

комунальної власності на землю.

На думку багатьох дослідників крім вищеозначених трьох форм права власності на землю існує також 4) право власності на землю Українського народу.

Питання про 5) колективну власність на землю в сучасних умовах є дискусійним і тому нами детально розглядатися не буде.

Розглядаючи класифікацію форм власності на землю слід відмітити ще право власності інозем-них держав на землю, що передбачено ст.85 та ст. 129 ЗК України. Станом на сьогоднішній день в Україні поки ще немає випадків набуття земельних ділянок в межах України у власність інозем-них держав. Винятком може бути продаж земельних ділянок у власність посольства іноземної дер-жави.

III.I. Право приватної власності на землю

на 13.09.2005 р. у приватну власність громадян передано 50,7 % земель України, а 0,2 % - у власність юридичних осіб.

Згідно ст.80 ЗК України суб’єктами права приватної власності на землю є громадяни України та юридичні особи. А ст.81 ЗК України визнає суб‘єктами права власності на землю іноземних громадян та осіб без громадянства. Стосовно громадян України обмеження по об’єктному складу земель, що можуть перебувати у їх власності практично відсутні. Іноземні громадяни та особи без громадянства, згідно ч.2 ст.81 ЗК України, «... можуть набувати права власності на земельні ді-лянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ді-лянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Ст.81 та ст.145 ЗК України стверджує, що земельні ділянки сільськогосподарського призначення ці особи також мають право набувати, але лише у спадщину і протягом року зобов’язані її відчу-жити. В разі невиконання цієї вимоги настають передбачені п. «д» ст.143 ЗК України наслідки, а саме, право власності на земельну ділянку може бути примусово припинене.

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України)

«можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності...» (ч.1 ст.82 ЗК України).

Іноземні юридичні особи «можуть набувати право власності на земельні ділянки несільсько-господарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні:

б) за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.» (ч.2 ст.82 ЗК України).

Ч.3 ст.82 ЗК України визначає, що спільні підприємства (засновані за участю іноземних юри-дичних і фізичних осіб) «... можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогоc-подарського призначення у випадках, визначених частинами першою та другою цієї статті, та в порядку, встановленому цим Кодексом для іноземних юридичних осіб».

 

III.II. Право державної власності на землю

Суб’єктний склад. Згідно ст.80 ЗК України, суб’єктом права власності на землі державної власності є держава, яка «реалізує це право через відповідні органи державної влади». ЗК України у ст.ст. 13,16,17,17-1 та 84 відповідними органами державної влади визначає:

КМ України

Раду Міністрів АР Крим

Обласні державні адміністрації

Районні державні адміністрації

Державні органи приватизації (щодо продажу земельних ділянок під об’ єктами, що приватизу-ються).

Не всі землі державної власності можуть передаватися у комунальну власність. Перелік цих земель приведений в ч.3 ст.84 ЗК України. Це:

--- землі атомної енергетики та космічної системи;

--- землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення і т.д.

Ч.4 ст.84 ЗК України визначає перелік земель державної власності які не можуть передаватися у приватну власність. Приклад:

--- землі атомної енергетики та космічної системи;

--- землі під державними залізницями, об’єктами державної власності повітряного і трубопровод-ного транспорту;

--- землі оборони і т.д.

Окрім перерахованих, не можна передавати у приватну власність будь-які земельні ділянки під об’єктами нерухомості, що не підлягають приватизації. Так п.3 ст. 4 Закону України «Про дер-жавний матеріальний резерв» передбачає, що земельні ділянки, на яких розміщені об’ єкти сис-теми державного резерву не підлягають приватизації та іншим видам відчуження.

 

III.III.Право комунальної власності на землю

Суб’єктний склад. Ст.142 Конституції України, ст.ст. 80,83 ЗК України визначають суб’ єктом права комунальної власності відповідні територіальні громади, щоздійснюють право власності або безпосередньо (за допомогою місцевогореферендуму, загальних зборів громадян – ст.ст.7,8 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»), або через органи місцевого самовря-дування. Цимиорганами, відповідно до ст.ст.8-12,80 та ін. ЗК України є відповідні місцеві ради:

сільські,селищні, міські – щодо земель територіальних громад;

районні, обласні та Верховна Рада АР Крим - щодо земель спільної власності територіальних громад. Питання регулювання земельних відносин вирішується радами виключно на пленарних засіданнях (п.34 ст.26, п.21 ст.43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Певні землі комунальної власності не можуть передаватися у приватну власність (ч.3 ст.83 ЗК України). До них відносяться:

---землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

--- землі лісового фонду, крім випадків визначених цим Кодексом;

--- землі водного фонду, крім випадків визначених цим Кодексом.

--- земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого само-вряднування.

Також ст.28 Закону України «Про поховання та похоронну справу» від 10.07.2003 дещо дублює наведену норму і передбачає, що «землі, на яких розташовані поховання, є об’єктами права ко-мунальної власності і не підлягають приватизації».

Необхідно відмітити, що на сьогоднішній день в Україні земель комунальної власності не існує, оскільки не відбулося розмежування земель державної та комунальної власності. Хоча і прийнятий Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» від 05 лютого 2004 р. та існує до цього закону відповідна постанова КМ Украї-ни на практиці закон не працює. Істотно, що розмежування повинно бути одноразовою процедурою (інакше не працюватиме ряд норм земельного законодавства, а у відносинах між розпорядниками державної та комунальної власності не буде визначеності). Серед фахівців землевпорядників та юристів існує думка про те, що без внесення змін до Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» зрушити з міс-ця процедуру розмежування земель не можливо.

Як додаткову інформацію можна сказати, що процес розмежування земель знаходиться на підготовчому етапі і цей процес треба активізувати. В 2007 році по всій Україні прий-нявто лише 424 рішення про розмежування земель та замовлено 314 проектів розмежу-вання по 509 адміністративним одиницям. З 27 адміністративно-територіальних одиниць по 10 областях, АР Крим, містам Київ та Севастополь не прийнято жодного рішення про розмежування земель державної та комунальної власності.

До основних причин, що гальмують процес розмежування земель державної та комуна-льної власності на наш погляд можна віднести: 1) недостатня мотивація для розмежування в органів місцевого самоврядування, 2) об’єктивна відсутність матеріальних ресурсів, що потрібні для роз-межування земель державної та комунальної власності.

1) Згідно п.12 Розділу X «Перехідні положення» ЗК України органи місцевого само-вряднування, розпоряджаючись більшою частиною земель в межах населених пунктів не зацікавлені проводити будь –які роботи в розмежуванні земель комунальної та державної власності і отримати певну кількість земель в комунальну власність. В процесі розмежування органи місцевого самоврядування втратять контроль над основною частиною земель населених пунктів, не отримуючи вза-мін рівнозначної компенсації із земель за межами населеного пункту.Відповідно до існуючого за-конодавства про розмежування земель державної та комунальної власності (див.ст.9 Закону Укра-їни «Про розмежування земель державної та комунальної власності»), без участі органів місцевого самоврядування розмежування не можливе.

2) Існуючий порядок розмежування передбачає одноразову «демаркацію» земельних ділянок в натурі (ст.13 та ін. Закону України «Про розмежування земель державної та ко-мунальної власності»), що є дуже трудомістким і дорогим процесом і навряд чи можливо у сучасних кризових умовах навіть в межах дрібних населених пунктів, не кажучи вже про території, що займають міста-мільонери, наприклад, територія міста Києва.

На наш погляд, для вирішення проблеми розмежування земель державної та комуналь-ної власності необхідно змінити основні принципи розмежування.Земельні ділянки дер-жавної власності, відведені для певних суб’єктів (потреб), слід автоматично (законом)визнавати земельними ділянками комунальної власності і вважати, що розподіл відбувся.При цьому, слід передбачити випадки, у яких органи місцевого самоврядування можуть ініціювати питання про передачу певних земельних ділянок або навіть цілих тери-торій в комунальну власність у подальшому.

Цікава думка В.В.Носіка, який вважає, що «важливим є чітке законодавче розмежуван-ня функцій і повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування з метою забезпечення реалізації прав власника на землю від імені Українського народу, а не розмежування земель на місцевості між державою і територіальними громадами».

Зважаючи на те, що відповідні земельні ділянки зараз перебувають у державній власнос-ті, виникає цікава ситуація: поки що землі, які не можна передавати з комунальної у при-ватну власність (наприклад земельні ділянки загального користування – п.» а» ч.3 ст.83 ЗК України),можна передавати з державної власності у приватну, що на практиці іноді і трапляється.

III.IV.Право власності на землю Українського народу

Конституція України в частині.1 статті 13 говорить,що «Земля … та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Ук-раїнського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією»

В той-же час ч.2 ст.14 Конституції України говорить про набуття права власності на зем-лю «громадянами, юридичними особами та державою», а у ч.1 ст.142 – про те, що «… земля,природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ,міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні ра-йонних і обласних рад», є «матеріальною та фінансовою основою місцевого самовряду-ван-ня».

Виходячи з цих визначень постає питання про співвідношення між наведеними нормами Конституції України, а також про те, як співвідноситься власність Українського народу, з одного боку, та власність громадян, юридичних осіб, держави та територіальних гро-мад, з іншого.

У земельному законодавстві нашої держави окрема форма права власності землю – право влас-ності Українського народу не закріплена. Визнається лише право власності громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад.

У доктрині земельного права немає единої думки.

Одні фахівці (В.І.Андрейцев та В.Костицький) вважають народ України самостійним суб’єк-том права власності на землю і розділяють державну, комунальну та народну власність на зем-лю, причому, на думку В.І.Андрейцева, «оптимальною юридичною формою реалізації повнова-жень користування землею Українським народом слід вважати право земельного землекористу-варня».

О.А.Вівчаренко, обстоюючи виділення права власності Українського народу як окремої форми власності, посилається на ст.ст.2,318 ЦК України, де згадані і народ і держава.

Інші дослідники вважають народ не лише окремим, але й єдиним суб’єктом права власності на землю. І.І.Каракаш пропонує теорію «поділеної власності». Відповідно до цієї теорії власність народу України «повинна ґрунтуватися не на поділі цілісної природи за об’єктами або повнова-жень володіння,користування і розпорядження природними ресурсами, а на розподілі функцій, по-в’язаних зреалізацією відповідних повноважень власності, між органами державної влади та міс-цевого самоврядування різних рівнів». Він також приєднується до думки, за якою існує фактична неможливість «здійснення народом своїх правомочностей як суб’єктом права власності на при-родні об’єкти», і «у цьому зв’язку більш придатним є юридичне закріплення …не права власнос-ті народу на природні об’єкти, а права народного надбання природних багатств. Народне над-бання – цу те, що освоювалось, облагороджувалось,натуралізовувалось і на цій підставі дістало-ся від минулих поколінь народу теперішнім поколінням і підлягає передачі майбутнім по-колінням народу».

Схожу думку має П.Ф.Кулініч, котрий вважає, що ст.13 і ст.14 Основного закону виклю-чають одна одну.При встановленні співвідношення цих норм,слід виходити із загальної спрямованості політики держави.Зміст ст.13 Конституції України слід «витлумачити як проголошення земельного фонду країни не власністю, а основним національним над-банням Українського народу, яке підлягає особливій правовій охороні. …Проголошення землі … основним національним надбанням покладе на органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які представляють інтереси Українського народу на рівні владних структур,обов’язок такого правового врегулювання земельних відносин в країні, при якому не допускається спекуляція земельними ділянками, надмірна концентрація зе-мельної власності у окремих осіб, а також погіршення природних властивостей грунтів».На думку П.Ф.Кулініча, саме таке тлумачення співвідношення ьіж ст.13 та ст.14 бу-ло дане ВР України при прийнятті нового ЗК України. Проголошення землі національним надбан-ням означає, що «правові рамки володіння,користування та розпорядження» національним над-банням «з боку власників мають бути закріплені в законах України» поряд із цим, юридична коректність ст.13 Конституції України викликає сумнів.

В.В.Носик пропонує конструкцію «дворівневої власності на землю», за якою «право власності держави, юридичних осіб та громадян (право нижчого рівня) є похідним та залежить від права власності Українського народу (права вищого рівня)». «Суб’єктами права власності на землю виступають на вищому рівні Український народ як громадяни України всіх національностей. На нижчому рівні суб’єктами виступають фізичні та юридичні особи, держава і територіальні громади як юридичні особи приватного права. При цьому Конституція України не передбачає можливості використання землі … іно-земними державами, міжнародними організаціями, фізичними і юридичними особами на титулі права власності».

На думку М.В.Шульги, народ не може повсякденно здійснювати правомочності власни-ка, за своєю економічною природою власність Українського народу на землю є фактично державною, а народ і держава як суб’єкти права власності не можуть протиставлятися.

На наш погляд, право Українського народу є загальним поняттям по відношенню до пра-ва власності держави та територіальних громад – публічно-правових різновидів права власності. Таким чином, право власності Українського народу може виступати або у формі державної, або у формі комунальної власності. Це ніяк не виключає існування права власності громадян та юридичних осіб, тому що ч.1 ст.13 Конституції України не вживає формулювання «об’єкт виключної власності», натомість, у ст.14 прямо перед-бачаючи можливість набуття землі у власність юридичних та фізичних осіб.

III.V.Право колективної власності на землю

Колективна власність на землю в Україні виникла в процесі земельної реформи внаслі-док масової передачі (1993-1995 рр.) земельних ділянок сільськогосподарського призна-чення у власність сільськогосподарських юридичних осіб т.з. «кооперативного типу»

(сільськогосподарський кооператив,садівницьке товариство, сільськогосподарське акціо-нерне товариство, колективне сільськогосподарське підприємство).Процедура передачі земель у колективну власність визначалися головним чином ст.5 ЗК України в ред.1992 р., а також ст.10 ЗУ «Про колективне сільськогосподарське підприємство» Через деякий час (після 2000 р. На виконання Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 03.12.1999 № 1529) пере-важна більшість підприємств - суб’єктів права колективної власності припинили своє іс-нування.

Питання про те, чи існує в сучасних умовах право колективної власності на землю, є доволі дискусійним.

Наприклад, П.Ф.Кулинич вважає,що «інститут права колективної власності… втра-тив свою легітимність у зв ‘язку з прийняттям нового Земельного Кодексу» або навіть раніше – «з прийняттям 28 червня 1996 року нової Конституції України», де колективна власність також не згадується.

З такою точкою зору погодитися важко. До сих пір існують землі, надані раніше саме на такому правовому титулі («право колективної власності») і не переоформлені як землі приватної або державної власності.За інформацією Держкомзему України, отриманою на підставі статистичної форми 6-зем, станом на 01.01.2006 в Україні залишилося колектив-них сільськогосподарських підприємств всього 575, що складає 117,1 тис.га, або 0.2 % території країни. Ні Конституція України ні ЗК України не передбачають припинення або переходу права колективної власності до інших суб’єктів (хоча й не згадують про колек-тивну власність). Чинний Закон України «Про власність» (ст.20 та ін.) прямо перед-бачає існування права колективної власності, у тому числі і на земельні ділянки.

Питання про розгляд права колективної власності обумовлена не лише існуванням нечис-лених земельних ділянок, наданих сааме на такому праві.Із коллективною власністю на землю дуже тісно пов’язане право на земельну частку (пай), що на сьогоднішній день відіграє дуже важливу роль у визначенні правового режиму земель сільськогосподарського призначення. Питання про суб’єкт права колективної власності у правовій доктрині є доволі дискусійним, а визване це суперечливістю існуючого законодавства. Так наприклад, ст.5 ЗК України в ред.1992 р., ст.10 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» проголошують, що земельна ділянка належить «співвласникам» - громадянам, і в той же час суб’єктом права називається юридична особа.

На наш погляд, при існуванні відповідних юридичних осіб суб’єктом права власності на зе-мельні ділянки, передані у колективну власність, слід визнавати саме ці юридичні особи. В ст.5 ЗК України в ред.1992 р., ст.10 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підпри-ємство» про прямо і говориться. Положення норм законів, які називали громадян співвласни –ками, є декларативними, оскільки закріплений законодавчо порядок володіння, користування та розпорядження земельними ділянками колективної власності свідчить про те, що ці правомочності здійснює саме юридична особа в особі своїх статутних органів, а не громадяни -

«співвласники». Виходячи з цього, громадяни - «співвласники» не мали по відношенню до земельних ділянок права власності.

Однак, громадяни - «співвласники» мали специфічне право вимагати виділення в натурі із земель колективної власності спершу середньої земельної частки (ст.5,6 ЗК України в ред.1992 р.), а із прийняттям Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10.11.1994 № 666 – зе-

мельної частки (паю). Право вимоги громадян співіснувало із правом власності на землю юридичних осіб, і у разі колізії мало над ним пріоритет, що свідчить про його речову природу. Проте ототожнювати право на земельну частку (пай) з правом колективної власності немає підстав: громадяни не володіли, не користувалися та не розпоряджувалися земельними ділянками; ці повноваження здійснювала юридична особа.

Об’єктом права колективної власності є землі сільськогосподарського призначення, що до передачі у колективну власність здебільшого знаходилася у користуванні відповідної юридичної особи.

Слід відзначити, що конструкція колективної власності на землю є дуже суперечли-вою.Крім того, світовий досвід свідчить, що колективне землеволодіння та засновані на ньому колективні форми ведення сільського господарства в багатьох країнах, що про-водили земельну реформу, не виправдали себе. Це і зумовило відхід від концепції права колективної власності у Конституції України та більшості чинних актів земельного законодавства і в першу чергу ЗК України.

IV.Особливості права спільної власності на землю

Ст. ст. 86-89 ЗК України передбачають можливість використання земельних ділянок на праві спільної власності.

«Стаття 86. Спільна власність на землю

1. Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

2.Суб’єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

3. Суб’єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

4.Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Стаття 87. Виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку

1.Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

А)при добровільному об’єднанні власниками належних їм земельних ділянок:

Б)при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами:

В)при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома аьо більше особами:

Г)за рішенням суду.

Стаття 88. Володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у спільній частковій власності

1.Володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди – у судовому порядку.

2.Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.

3.Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки – вимагати відповідної компенсації.

4.Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння,користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частини.

5. Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки,відповідає перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки.

6.При продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону.

Стаття 89. Спільна сумісна власність на земельну ділянку

1.Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

2.У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

А)подружжя;

Б)членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

В)співвласників жилого будинку.

3.Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюється за договором або законом.

4.Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

5.Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника,може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.»

До відносин спільної власності на земельні ділянки в частині, не врегульованій земельним законодавством, застосовуються також положення ЦК України (положення про спільну власність вміщені у Главі 26 кодексу). Так, порядок реалізації права переважної купівлі частки у праві спільної часткової власності визначений ст.362, порядок припинення права права на на частку у спільному майні на вимогу інших співвласників – ст.365; ст.366 ЦК України визначає правила звернення стягнення на частку у спільній частковій власності.

 

Земельне право

 

Лекція № 3. Поняття т а загальна характеристика земельної реформи в

Україні

Передумови земельної реформи

Поняття земельної реформи у правовій доктрині України

Мета, завдання, напрямки земельної реформи

Земельні реформи в історії України

 

Передумови земельної реформи

Передумови земельної реформи – на думку вченого юриста О.І. Заєць – це історичні, соціаль-но-економічні, соціально-екологічні,соціально - психологічні і соціально-правові обставини, із нас-танням яких виникає об’єктивна необхідність проведення земельної реформи як специфічного процесу якісних, докорінних змін земельних правовідносин.

О.І. Заєць виділяє 4 передумови земельної реформи:

(1) соціально-економічні ( монополізація державою власності на землю, відсутність плати за землю, нераціональне розміщення галузей народного господарства на території України),

(2) соціально-екологічні (техногенне забруднення земель, деградація земель, екстенсивність ведення с/г і як наслідок – надзвичайна (57 %)розораність земель в Україні, випуск с/г продукції з порушенням гранично допустимого вмісту (ГДВ) певних речовин у продуктах харчування),

(3) соціально - психологічні ( відсутність стимулів до інтенсивної праці на землі, відсутність дбайливого відношення до неї, пропаганда споживацького способу життя, що має руйнівні нас-лідки відносно формування екологічно орієнтованої правосвідомості населення, соціально – пси-хологічні наслідки викорінення за часів радянської влади справжнього господаря на землі),

(4) соціально-правові (законодавче закріплення права виключної державної власності на зем-лю, закріплення можливості громадян лише щодо права користування із забороною одержання не-трудових доходів, законодавче закріплення безоплатного користування землею, неефективність державного контролю і нагляду за раціональним використанням і охороною земель, нерослідов-ність, невиваженість і як наслідок - неефективність державних заходів у сфері розподілу-перероз-поділу, використання, збереження, відновлення і поліпшення стану земель в Україні.

Поняття земельної реформи у правовій доктрині України

Поняття «реформа» походить від латинського reformare – перетворюватися, змінювати що-небудь.

У правовій доктрині існує багато визначень правової реформи та поглядів на її сутність.

На думку акад. В.І. Андрейцева, земельну реформу доцільно розглядати як «складову еконо-мічних, екологічних, соціальних, науково-технічних, організаційних, державно-правових перет-ворень у суспільстві, державному устрої, політиці та ідеології.

Земельна реформа – це врегульована спеціальним земельним законодавством система дій різ-них суб’єктів та сукупність організаційних, економічних, екологічних, науково-технічних, земле-впорядних та державно - правових заходів, спрямованих на докорінне перетворення (зміну) та вдосконалення земельних правовідносин відповідно до сучасних вимог розвитку суспільства, дер-жави і забезпечення земельних потреб громадян України.

М.В.Шульга дає таке визначення сучасної земельної реформи: це «комплекс економічних, ор-ганізаційних, соціальних, і правових заходів, спрямованих на перетворення земельних відносин на підставі створення різних форм власності на землю, включення її в систему ринкових відносин з метою найбільш ефективного використання і належної охорони земель для задоволення продо-ольчих і сировинних потреб держави і суспільства, а також забезпечення земельних інтересів людини.

О.І. Заєць також дослідила в існуючій літературі різні підходи до визначення змісту земельної реформи та проведення її співвідношення із суміжними категоріями. Так, земельна реформа розглядається:

1. як складова аграрної реформи, причому в межах даного підходу існує два погляди:

а) земельна реформа є складовою аграрної реформи і самостійного значення не має;

б) земельна реформа є складовою аграрної реформи, але лише в певній частині, що стосу-ється реформування відносин по використанню земель сільськогосподарського призначення;

2. як реформування відносин власності на землю. Погляди прихильників другого підходу теж різняться: одні вважають, що сучасна земельна реформа полягає виключно у реформуванні від-осин власності (Краснов М.І.), інші – що реформування відносин власності є основним, але не єдиним реформаційним заходом (Семчік В.І., Носік В.В.);

3. як належне правове регулювання земельних відносин – йдеться про прийняття нового зе-мельного законодавства, яке б регулювало земельні відносини в нових економічних умовах (мова ведеться про розробку Концепції розвитку земельного законодавства);

4. як реформування в галузі охорони навколишнього природного середовища -

вважають, що земельна реформа частково співпадає з цим процесом, центральним напрямом земельної реформи є реформування в галузі охорони земель;

5. як комплекс заходів по перетворенню земельних відносин;

6. як складова економічної, екологічної і правової реформ в Україні.

Узагальнивши всі існуючі підходи стосовно визначення земельної реформи, О.І.Заєць визна-чає земельну реформу як «врегульовані нормами права суспільні відносини процесуального ха-рактеру, що опосередковують зміну (перетворення) норм земельного права та земельних право-відносин, у яких зобов’язані державні органи та організації взаємодіють із зацікавленими суб’єк-тами (громадянами та організаціями) у економічному, екологічному, інституційно – функціо-нальному та правотворчому напрямках з метою відновлення ефективного використання земельних ресурсів України.

Необхідно відзначити, що за самою природою термін «земельна реформа» є дуже загаль -ним, сприймається суб’єктивно, і тому існування різних його визначень є цілком природним. На наш погляд, узагальнено земельну реформу можна визначити як суспільні правовідносини щодо зміни системи земельних відносин, виходячи із нових правових засад. Сучасна земельна ре-форма, як видається, здійснюється насамперед на засадах роздержавлення земель та запровад-ження множинності форм власності на землю, платності землекористування тощо.

В науці земельного права існують інститути правового забезпечення земельної реформи, ос-кільки є самостійна група відносин, що підлягають правовомурегулюванню. Такий інститут хара-ктеризується наступними ознаками:

а) він є одним із центральних інститутів земельного права (оскільки реформування земель-них правовідносин – процес постійний, що вимагає відповідного правового регулювання);

б) даний інститут є коплексним інститутом, оскільки застосовується також норми й інших га-лузей права (конституційного, адміністративного, цивільного, фінансового);

в) зазначений інститут є універсальним правовим інститутом, оскільки реформуванню під-лягають норми і відносини, що регулюються різними інститутами земельного права в залежності від потреб часу;

г) враховуючи попередню ознаку, можна сказати, що зміст цього правового інституту є змін-ним залежно від потреб часу;

Інститут правового забезпечення земельної реформи включає 4 підінститути:

--- правового забезпечення економічного напрямку реформи;

--- правового забезпечення екологічного напрямку реформи;

--- правового забезпечення інституційно - функціонального напрямку реформи;

--- правового забезпечення правотворчості у сфері земельних реформ.

 

 

Мета, завдання, напрямки земельної реформи

Мета земельної реформи полягає у відновленні ефективного використання земельних ресурсів.

Сучасна земельна реформа має такі завдання:

--- запровадження різних форм власності і господарювання на землі та забезпечення їх рівно-правного розвитку;

--- відновлення та поліпшення природного стану земель всіх категорій;

--- створення ефективного апарату державного управління в галузі раціонального використання та охорони земель;

--- розробка та прийняття необхідної кількості нормативно - правових актів, які б «якісно» ре-гулювали процес земельної реформи та післяреформаційні земельні відносини.

Ці завдання відповідають чотирьом основним напрямам земельної реформи (реформування земельних правовідносин в загально – історичному аспекті може відбуватися шляхом будь-якої комбінації зазначених напрямів земельної реформи);

економічному – реформування відносин власності на землю, відносин землекористування; запро-вадження плати за землю, грошова оцінка земель, інвентаризація земель тощо;

екологічному – полягає в таких заходах: припинення використання земельних ділянок в разі по-рушення відповідних природоохоронних вимог; інтенсивні заходи держави по поліпшенню якіс-ного та кількісного складу земель України; заходи по вдосконаленню системи охорони земель в Україні.

інституційно – функціональному – полягає у поліпшенні організації і розподілі, уточненні ком-петенції вищих, центральних і місцевих органів управління у галузі використання та охорони зе-мельних ресурсів, органів місцевого самоврядування, яким надані сьогодні повноваження щодо управління земельним фондом;

правотворчому, який полягає в розробці та прийнятті нового законодавства в галузі земельної реформи.

 

Земельні реформи в історії України

Можна виділити такі земельні реформи в Україні:

- - перехід від земельних відносин первіснообщинного ладу до феодальних земельних відносин із виникненням держави Київська Русь;

- - земельна реформа, пов’язана із входженням українських земель до складу Литовсько – Руської держави та Речі Посполитої, «волочний перемір»;

- - реформування земельних відносин у ході визвольної війни 1648-1654 р. р.;

земельна реформа при переході до загальноросійського правового регулювання;

- - земельна реформа 1861 р.;

- - «столипінська» земельна реформа;

- - земельна реформа в УНР;

- - земельні перетворення при встановленні радянської влади;

- - колективізація;

- - сучасна земельна реформа.

Прийнято вважати, що сучасна земельна реформа розпочалася із прийняттям ВР України від 18.12.1990 закону «Про земельну реформу», якою в п.1цього закону всі землі Української РСР з 15 березня 1991 року були оголошені об’єктом земельної реформи.

Сучасну земельну реформу умовно можна поділити на такі основні етапи (дуже тісно пов’язані із перебігом аграрної реформи):

А) передача земель у колективну та приватну власність;

Б) паювання (сертифікація) земельних ділянок, переданих у колективну власність;

В) розпаювання («ресертифікація») земель, переданих у колективну власність (виділення земе-льних ділянок в натурі в рахунок паїв).

На даному етапі земельна реформа з реформування відносин власності перетворюється на земле-впорядну та кадастрову.

 

Лекція № 4 - 5. Розвиток земельно-правового регулюван- ня в Україні

1. Доба Київської Русі

2. Литовсько-польська доба (ХІУ-ХУІІ сторіччя)

4. Початковий період входження до складу Російської імперії (XVIII -
початок XIX сторіччя).

5. Часи аграрної реформи в Росії середини XIX сторіччя.

6. Пореформений період другої половини XIX - початку XX сторіччя

7. Столипінська аграрна реформа в Росії

8. Регулювання земельних відносин часів УНР

9. Розвиток земельного права за часів СРСР

9.1.Пореволюційний період

9.2.Період колективізації

9.3.Велика Вітчизняна війна та повоєнний період

9.4.

9.5.Розвиток земельного законодавства після прийняття Основ земельного
законодавства СРСР 1968 року

10.Особливості розвитку земельних відносин на Буковині

11.Особливості розвитку земельних відносин в Галичині

Хронологічний покажчик

Історичний досвід земельно-правового регулювання, насамперед вітчизняний, дозволяє краще зрозуміти сутність багатьох процесів, що складаються у правовому регулюванні сьогодні. Таке дослідження корисне для вдосконалення існуючого земельного законодавства України, практики його застосування.

1. Доба Київської Русі

Становлення феодального поземельного устрою. За часів Київської Русі (т. з. "земська", або "князівська" доба ) відбувається поступовий перехід від патріархальних відносин родової общини до феодального поземельного устрою. В общині земля, яка спочатку піддавалася періодичним переділам, закріплюється за окремими членами, крім виморочних, покинутих ділянок, лісових угідь, пасовищ та сіножатей, які залишаються в общинному користуванні.

Вважаючи общинні селянські землі державними, князівська влада починає відчужувати їх на власний розсуд, причому разом з селянами. Відбувається процес "окняжіння" вільних земель. Поряд із общинним землеволодінням виникає князівське, боярське та церковне феодальне землеволодіння, яке з часом набирає все більшої ваги і сприяє руйнуванню общинних земельних відносин. У ст. 46 Просторової редакції Руської Правди (визначна пам'ятка вітчизняного права, письмова збірка звичаїв того періоду переважно кримінально-правового характеру) міститься вказівка на три основні категорії феодалів: князя, бояр, монастирі. На думу дослідників, у нормах Руської Правди можна знайти вказівку на існування ширшого кола форм землеволодіння: князівський домен; боярська вотчина; монастирська вотчина; особиста вотчина церковних ієрархів; земля громади (общини); індивідуально-сімейна земельна ділянка; незаселені вільні (державні) землі, верховним власником яких виступав великий князь як глава держави. Князівський домен, наприклад, становив конгломерат земель, що належали особисто князю, який через своїх управителів стягував там оброк, накладав інші повинності. Відомості про такі князівські землі датуються вже X ст.

 

Звичаєве право. Займанщина. Звичаєве право регламентує способи набуття прав на землі. Серед прислів'їв, що збереглися і до наших днів, можемо зустріти таке: "куди плуг, соха, сокира і коса ходили". Йдеться про набуття права власності та користування землею через зайняття - т. з. "займанщину": обробивши землю, людина набувала право на неї93. "Куди плуг, соха, сокира і коса ходили" — це прототип сучасних нормативів відведення: у давні часи розмір земельної ділянки, наданої князем, наприклад, монастирю, церкві або дружиннику, визначався тим, на яку відстань власник міг обробити землю, відраховуючи від певного центру - села, селища, двору, урочища тощо.

 

Оренда землі. Оренда на українських землях починає розвиватися з X ст., тоді, коли виникає пропозиція земель за умов її надлишку у великих землеволодільців - князів, бояр та церкви. З умов найму нерухомого майна виникають особливі правовідносини щодо оренди землі, які в Руській Правді отримали назву ролейного або землеробського закупу. Селянину-закупу, зазвичай, поряд із землею у користування за плату (як правило, частину врожаю) надавалося рухоме майно - кінь, плуг, рало. Відносини закупу оформлювалися усним договором - "рядом".

Регламентується розмір орендної плати: "тому, хто сіявдев 'ять снопів, а тому, хто має землю — десятий сніп: якщо ж хто інакше поділить, буде проклятий Богом", - проголошує ст. 9 давньоруського варіанту Візантійського землеробського закону, що відображав норми, існуючі у селянських общинах Давньої Русі". Як видається, народна мудрість у даному випадку виробила правила більш справедливі, ніж, наприклад, чинне законодавство про т. з. "оренду земельних часток (паїв)».

Земельні сервітути. Перші згадки про земельні сервітути містяться у Книгах Законних, які були поширеним джерелом права на Україні у ХІІІ-ХІУ століттях. У тексті (гл. 84 Землеробського закону), зокрема, йдеться про право землевласника допускати чи забороняти протікання води з чужого млину по своїй землі. На думку Р. І. Марусенка, зазначене право можна вважати сервітутом відведення води. Гл. 83 Землеробського закону встановлює обов'язок власника млина попереджувати збитки, які можуть бути завдані водою, що протікає до млина, а якщо їх не можна попередити — припинити роботу млина. Власник земельної ділянки, обтяженої проведенням по ній води, мав право заборонити використання своєї земельної ділянки іншою особою, а також зобов'язати її дотримуватись певних вимог та територіальних меж користування.

Агротехнічне нормування. Звичаєве право містило елементи агротехнічного нормування (встановлення "технічних" вимог до ведення сільського господарства), одним з різновидів якого було встановлення двопільної системи землеробства. Ця система була нерозривно пов'язана із процедурою перерозподілу земель у громаді: після збирання врожаю необроблена половина поля ("царинка"), що мала лишатися під паром, переходила у спільне володіння громади.

 

 

Земельний податок. Земля починає оподатковуватися. " Сдумавше Поляне і
вдаша (Хозарам) од дима меч"
пише літопис ("дим" одиниця землекористування). Положення про земельний податок закріплені й у Руській Правді, у ст. 109 її Просторової редакції: "а се уроці ротнії:...от бортьное землі ЗО кун бес трії кун, така же і от ролейное землі, а от свободи 9 кун".

 

Правила добросусідства. Візантійський землеробський закон містив також окремі правила добросусідства. Так, у ст. ЗО передбачалося: "Якщо садове дерево росте між двох садів, і його гілка нахилиться, і від неї буде тінь іншому саду, і шкода буде, то господар дерева повинен підрізати гілку: якщо ж сад не насаджений, то хай не підрізає гілок цього дерева" ''. "Якщо впаде з дерева [з чужої ділянки] плід на землю моєї ділянки і я його візьму, то не винен''' проголошувала ст. 81.

 

Спадкування землі. Були врегульовані відносини із спадкування землі, причому існували навіть певні правила, спрямовані на забезпечення неподільності земельних ділянок. Так, за договором Візантії із Руссю 911 р. за відсутності в померлого синів спадкоємцями могли бути лише чоловіки.

 

Елементи земельного кадастру. Перепис земель часів залежності від монголо-татар (1245 р.) іноді вважається першим прикладом запровадження в Україні земельного кадастру.

 

Кримінально-правова охорона меж. Порушення меж, особливо руйнування огорож, каралося. Уже у Руській правді зустрічаємо норми про кримінально-правову охорону прав землевласників і землекористувачів, охорону меж: за порушення межі передбачено "12 гривень продажі" - це враховуючи, що за вбивство людини покарання встановлювалося у 80 гривень (ст. 34 Короткої редакції, ст. 72 Просторової редакції Руської Правди). Схожі норми передбачалися у Статуті Володимира Мономаха.

 

Розвиток земельно-правового регулювання на українських землях у складі Литовсько-польської держави

Звичаєве право. У земельному праві Литовсько-польської держави зберігаються і розвиваються положення руського звичаєвого права. У звичаєвому праві, зокрема, закріплювалося право селян на вільну купівлю-продаж землі. Визначалася специфічна форма угоди: при ній мали бути присутніми свідки або старці ("діди") села.

За звичаями, встановлення меж громади покладалося на найстаріших жителів громади (іноді - тих, кому більше 100 років). Існували різні процедурні правила межування: наприклад, існував звичай на щойно встановлених межах бити дітей, щоб вони краще пам'ятали, де проходить межа. Передбачалися достатньо чіткі правила застосування межових знаків: межі позначалися частіш за все кіпцями (причому звичаєве право подекуди нормувало навіть їх розмір та форму); у лісі робилися знаки на деревах; на землях, які заливала вода, вбивали палі;при перетині меж закопували посуд з вугіллям, просом,тощо, Встановлювався обов'язок власника огороджувати певні види земельних угідь (насамперед, подвір'я і городи), при невиконанні якого власник позбавлявся права на відшкодування збитків, заподіяних потравою посівів худобою тощо, а іноді навіть міг бути покараний штрафом.

 

Магдебурзьке право. Магдебурзьке право надавалося як містам, так і селам. З початку XIV століття головною відмінністю між статусом села та міста була наявність у місті органу самоврядування - міської ради. Селами ж керували солтиси. Солтиси, зокрема, розподіляли земельні ділянки та займалися заселенням села. Крім низки прибутків від надання адміністративних послуг, солтиси володіли низкою пільг та привілеїв, зокрема, володіння земельними ділянками, причому солтис міг вибирати для своїх потреб ділянку землі під назвою "лан". У різних селах солтиси володіли від одного до п'яти ланів. У селах магдебурзького права використовувалися франконські або магдебурзькі лани, що дорівнювали 40 моргам. Солтису також належала ділянка землі - "город", який дорівнював 1/6 лана. На городі солтис міг заселяти селян -загородників. Земельні ділянки солтиса звільнялися від усіх податків, у т. ч. від церковної десятини.

 

Нормативно-правове регулювання. Волочний перемір (реформа Сигізмунда-Августа). Поряд із дією звичаєвого права, все більший розвиток отримують і нормативно-правові акти як джерела права. Спочатку земельно-правові положення мають розрізнений характер. Наприклад, в Уставній підтверджувальній грамоті мешканцям Київської області від 08.12.1507 визначаються угіддя, де дозволяється "гнати бобрів".

Проте згодом з'являються акти, що мають для регулювання земельних відносин винятково велике значення. Насамперед, йдеться про акти, що закріплювали положення про т. з. "волочний перемір" (або земельна реформа Сигізмунда-Августа). Для того, щоб розкрити його зміст, необхідно спершу дати характеристику поняття "дворище" ("осідлий дим"). Дворищем на Україні називалася форма землеволодіння і ведення господарства - спільнота з 20-40 осіб, переважно родичів, що проживали двором з кількох хат. Дворища в Україні мали давнє походження, беручи коріння з часів родової організації. Занепали вони головним чином якраз після проведення волочного переміру, хоча в деяких місцевостях Полісся проіснували набагато довше.

Кількість ріллі, що знаходилася у користуванні дворища, істотно коливалася: є відомості про існування дворищ і з однією волокою землі (33 морги, або 19,5 десятин), і з вісімнадцятьма (до 500 моргів, або 295 десятин); у той же час, повинності дворища, будучи одиницями оподаткування, несли приблизно однакові. Волочний перемір передбачав поділ усіх земель на ділянки однакової величини - "волоки" (33 морги, 19,5 десятин), та наділення такими ділянками селян. Повинності були закріплені за волоками, а "зайва" земля передавалося шляхті без усякого відшкодування. Показово, що селяни були поділені на розряди ("путні бояри", "бортники", "конюхи", "стрільці", "двірні слуги", "осочні", "сільські війти", "лавники", "тяглі селяни", "осадники", "огородники" тощо), для кожного з яких встановлювалася норма наділення землею на певних умовах (від 1/3 до 2 волок). Передбачалася диференціація повинностей в залежності від якості землі ("підлої", "середньої", "доброї") волок, а також нормативи співвідношення між розміром селянської та фільваркової запашки ("сім до одного"). Слід особливо відмітити, що при волочному перемірПїуди встановлені також агротехнічні нормативи: трипільна система землеробства, що існувала на Русі ще з XI сторіччя, стає обов'язковою.

Засади здійснення волочного переміру встановлювалися у численних пам'ятках законодавства тих часів, однією із найяскравіших з яких є "Устав на волоки господаря його милості у всьому Великому князівстві Литовському" 1557 р. Проте волочний перемір, очевидно, розпочався у деяких місцевостях набагато раніше: з уставної Бєльської грамоти 1501 р. вбачається, що поділ на волоки існував ще за часів Вітовта (кінець XIV - початок XV сторіччя). Впроваджений волочний перемір (при запеклому опорі селян) був насамперед на Поліссі; наприкінці XVI сторіччя - на Волині, ще пізніше - на Київщині. Одночасно з переміром було скасовано саму можливість селян мати землю у власності, причому ця заборона у певних випадках запроваджувалася під страхом кари "на горло". Феодальне право починає визнавати селян невіддільною приналежністю земельної ділянки (це правило існувало до кінця XVI сторіччя).

Реформа Сигізмунда-Августа залишила нащадкам цілу низку організаційних новацій: внутрішній землеустрій", поділ ріллі за якістю, поземельний кадастр, реєстр земель на волоки, межування сіл, ведення писчих книг, тощо.

 

Рецепція земельно-правових положень Саксонського зерцала. В Україні була сприйнята значна кількість положень Саксонського зерцала, що являло цікаві приклади регламентування обов'язків із добросусідства (влаштування огорож тощо), нормування мінімально допустимого розміру земельних ділянок (на дворовій ділянці принаймні повинен був розвернутися віз). Положення відносно правил добросусідства передбачалися Литовським статутом. Зокрема, регулювалися питання, пов'язані з деревами, що ростуть на межі або біля неї (артикул 14), щодо розташування інших об'єктів (будинку, стіни, рову, склепу, льоху, колодязю, ями, труби, нужнику, хліву) біля межі (артикули 15,16), щодо огородження ділянок та вирішення питань, пов'язаних із спуском вод (артикул 20) тощо.

У Саксонському зерцалі також містилися приписи, що регулювали чиншеві відносини - передбачали строки та форми сплати чиншу тощо.

 

Право власності на землю. На думку М. Ясинського, до Люблінської унії поряд із шляхтичами володіти землею могли і міщани, І всі особисто вільні люди. Однак найбільші земельні володіння в державі були зосереджені в руках магнатсько-шляхетської верхівки. Розрізнялися родові, жалувані, вислужені і куплені землі, проте правовий режим їх був майже однаковим. Відмінності існували, зокрема, в порядку заповідання. Так, заповіт щодо родового майна не можна було скасовувати (статут 1588 р., розділ VIII, арт. 2). Важливою умовою було відправлення спадкоємцями військової та державної служби із успадкованої землі.

 

Займанщина. Писане право закріплює такий важливий інститут звичаєвого права, як займанщину. Це право відображене у Литовських статутах, а також у низці інших правових актів: наприклад, у привілеї Варшавського двору 1646 р. козакам дозволяється займати землі і будувати садиби де завгодно, лиш би це було на пустих місцях.

 

Перехід прав на земельні ділянки. У початковий період Литовсько-польської доби право розпорядження державними землями зберігалося за удільними князями, незважаючи на те, що їх влада була суттєво обмежена діяльністю намісників, що діяли від імені київського володаря, якому литовський уряд надав великі права та привілеї.

Показовим є регулювання процедур з переходу прав на земельні ділянки. У часи, коли писемність не була загальнопоширеною, особливо серед селянства, угода про відчуження земельної ділянки мала укладатися при свідках ("послухах") із розпиванням могоричу. Лише за наявності цих умов (в окремих місцевостях - лише однієї із них) угода визнавалася дійсною.

 

Оренда землі. В умовах позбавлення селян принципової можливості мати землю на праві власності об'єктом оренди ставали насамперед землі панських маєтків, а іноді - й самі панські маєтки із землею, майном та селянами (тобто як "цілісні майнові комплекси"). Визискування селян орендарями стало причиною численних селянських повстань, серед яких найвідоміші - Гайдамаччина та Коліївщина.

Звичаєве право цього періоду виробило достатньо детальні правила щодо оренди землі. Договір здебільшого укладався усно, зазвичай - у людних місцях, за участю послухів (свідків) та рукобитчиків (поручителів), із розпиванням могоричу. У давні часи переважала натуральна форма орендної плати, т. з. здольщина (скіпщина, десятина, спільщииа). Відповідно, розрахунок здійснювався скопичами (за одну копу - скіпщина}, десятинщиками (за кожну десяту копу - десятина), опальниками (одна з найпоширеніших форм, за половину кіп - спільщииа). З часом натуральна та відробіткова форми орендної плати поступово витіснялися грошовою. Існувала практика спільної оренди земельної ділянки артілями.

Поряд із класичною орендою землі, виник специфічний різновид землекористування, суміжного із орендою - "чиншове право", яке можна визначити як засноване на установчому акті (''привілеї") речове безстрокове право користування земельними ділянками за умови внесення обумовленої періодичної плати власникові земельної ділянки.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 512; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.298 сек.