Індивід, суб’єкт, індивідуальність, особистість, універсум

Поняття індивід визначає людину як живу природну істоту, яка веде суспільно-сумісний з іншими спосіб життя, послуговуючись у процесі духовно-практичної і матеріально – виробничої діяльності при цьому мовою як фактором комунікації. Людина як суб'єкт цілепокладання, суб'єкт доцільної життєдіяльності в якості індивіда якраз і покладається в мотиваційній сфері власної свідомості на цілі, безпосередньо пов'язані з її психофізіологічними тілесними потребами.

Якщо до проблеми людського буття підходити суто теоретично, умоглядно, то поняття індивід відіграє чи не найголовнішу пізнавально-категоріальну функцію в розробці так званого матеріалістичного розуміння історії. В такому разі історія людства розглядається як історія виробництва людьми матеріальних предметино-речових умов життя. Людина як тілесна істота потребує для свого біологічного існування таких же предметно-речових продуктів споживання. Інакше кажучи, людина щоденно потребує

їжі, одягу, житла, сімейно-родинного способу життя, в межах якого вона найбільшою мірою має можливість задовольняти ці потреби, або ж, принаймні, заявляти про своє природне й органічне право на них.

Специфічною „теорією" людини як індивіда є міфологія як первинний, перший, органічно властивий їй тип світоглядно-мотиваційної свідомості. В ньому людина проектує внутрішній світ своїх потреб, бажань, інтересів, цілей, настроїв, уявлень і т. ін. у зовнішній природний світ як органічно споріднений з собою. Причому, робить це щиро, відверто, безпосередньо, оскільки кожна душевна проекція має для неї онтологічне значення – це буття сущої в ній індивідуальності, або ж сущих у ній індивідуальних проявів життя. В олюдненій природі людина споглядає себе саму у всій сукупності своїх індивідуальних специфічних особливостей, спостерігає за самою собою як індивідом, що безпосередньо ототожнюється, рідниться ї однорідними предметами, явищами, процесами природи, які також індивідуалізовані, персоніфіковані, пойменовані як природні індивіди.

О.Ф.Лосєв зазначав, що ніяк не можна поняття „ суб'єкт ", „ індивід " розуміти таким чином, що це людина як особистість. Індивід – це щось неподільне, окреме, самостійне, автономне. „Людина як індивід – це неділимість, самостійність, автономність, правомірність і законність її життєвих, насамперед тілесно-фізіологічних, спонукань. Це певною мірою кількісний підхід до визначення людини, коли значення мають потреби і міра їх задоволення, за якою можна вже говорити про інші якісні визначення" [4, 161].

Людина як індивід індивідуалізована, диференційована на постійно збільшувану кількість своїх потреб і інтересів, які на шляху її „індивідного" розвитку набувають екстенсивну й водночас інтенсивну тенденцію. Тому не випадково, що в ній якраз і формується матеріальне виробництво, змінюються його способи, з'являється, врешті-решт, матеріалістичне розуміння історії, в центрі якого людина як індивід, людина як суб'єкт предметно-речового споживання і, звичайно ж, насамперед трудової матеріально-виробничої життєдіяльності.

Це така теоретична модель людини і світу, яка їх ототожнює на предметно-речовому рівні. Людина як індивід, таким чином, це підхід до неї як до суб'єкта опредмеченої в її тілі душі. Звідси й мотивація поведінки людини-індивіда – предметно-речове споживання. Звідси й модель суспільства: головне у ньому – виробництво предметів споживання.

Але треба зазначити, що це надбання міфологічної свідомості, її безпосередня очевидна констатація психофізіологічної тотожності людини і світу, яка не виділяє людину зі світу, оскільки інші, крім предметно-речових і очевидних, виміри і самої людини, і світу також, вона і воно матеріалістичне

розуміння історії не сприймає, не бачить, не дотикається до них. Говорити, отже, про Маркса як про першовідкривача матеріалістичного розуміння історії означає фактичне приниження його творчого генія.

Навіть в ідеальній державі (наприклад у Платона в праці „Держава") матеріальні потреби визнаються як аксіоматичні, самоочевидні, такі, які не потребують спеціальних зусиль розуму, щоб їх зрозуміти і будувати на них матеріалістичне розуміння буття. „Так давай же... займемось мисленнєвим

облаштуванням держави з самого початку... її створюють наші потреби. А перша і найбільша потреба – це здобуття їжі для існування і життя... Друга потреба – житло, третя – одяг і так далі" [5, 145].

Підводячи підсумок міркуванням щодо визначення людини як індивіда, можна зазначити наступне. Індивід – це окремий представник виду homo sapiens – demens, виду розумного безумця. Чому так? Тому що потенційно людина може бути розумною, але ця її властивість потребує того, щоб вона розвинула розум у собі такою мірою, яка б дала можливість їй бути особистістю, мотивація поведінки якої розумна. Актуально людина діє як біологічна природно-суспільна істота, діє безумно, тобто егоцентрично, адже вона може піднятись само- і світо пізнавальним шляхом, який веде її до буття в якісному визначенні – особистісному.

Поняття людини як особистості означає, насамперед, її приналежність, причетність до соціуму людського буття, її присутність не тільки в духові природно-фізичного і психофізіологічного соціуму, але й у духовному просторі певного суспільства, просторі загальнолюдської історії.

Людину як особистість формує головним чином релігійний світогляд. Якщо серцевина людської істоти – душа – у міфологічному світогляді тяжіє до тілесно-речових, образно-предметних позначень своїх проявів, то на релігійному ґрунті вона зосереджується на собі самій. Це змушує її стати на шлях внутрішньої соціалізації, шлях самопізнання, шлях, на якому вона сама себе сприймає в метафізичних вимірах. Ними є душевні устремління, прагнення, намагання і домагання, для яких заборонений вихід назовні. Тобто, вони оборонені, захищені від фізичного, від матеріально-предметного оформлення, від очевидності. Це означає, що вони мають стати для людини об'єктом пізнання як її власні духовні інтенції, пізнаючи які, вона починає йти своїм власним шляхом, який збігається не тільки з напрямком, який задає

суб'єктивне допізнавальне бажання, але і з напрямком, який відкриває їй пізнання. А це напрямок духовно-соціального простору розуму, в якому будь-яке спрямування індивідуального є, таким чином, розумним, гармонійним, органічно-цілісним, єдиносущим і єдиносутнім. Адже розум визначається як Єдине і водночас Суще.

Особистість — це поняття, яке визначає людину в якості суб'єкта самопізнання. А до самопізнання людину спонукає саме релігійний світогляд, який утверджує в ній моністичне начало, в той час як міфологічний – множинне, незібране (й не зібране) нею самою в продуктивну цілісність і цілість в собі самій.

Які ж субстанційні властивості „чистої" особистості? („Чистої" потрібно брати до уваги обов'язково, інакше знову з'явиться спокуса надати поняттю обмежену предметно-речову форму, а не підняти індивідуальне розуміння (розуміння індивіда) до духовного соціуму „сущого-в-собі-і-для-себе-єдиного-у-всьому" Розуму). Вони пов'язані з тим, що саме народжується в людині (або що народжує в собі самій людина), коли вона зосереджує свою свідомість па невідомому – на метафізиці душі. Народжується воля, адже метафізичні сутності не очевидні, не дані відчуттям, тому їх постійно потрібно утримувати в полі зору уваги, на яку органи відчуття нездатні – вони занадто швидко втомлюються і „втікають" від одного зовнішнього об'єкта сприйняття до іншого. Тому вони й свідчать про небуття, а не буття.

Небуття – це мінливість предметно-речового світу, яка якраз і не влаштовує людину пізнавальну, через що вона й відвертає свій погляд з одного об'єкта на другий і так без кінця доти, доки не сконцентрує уважний

духовний погляд на бутті вічному, яким і є незмінне в самій людині. Як тільки вона відкриє в собі (або ж їй явиться одкровення вічного в мінливому) ось це буття, їй разом із ним відкриється також субстанційне значення волі як сконцентрованого погляду на незмінному і вічному, погляду на саме життя, оскільки воно і є образ життя Розуму і образ Бога живого, якщо про це ведуть мову теологи.

З іншого боку, воля потрібна у зв'язку з тим, що внутрішній стан розуму, як єдиносущого у всьому сущому, сприйнятого в якості матеріально-речових форм, це мислення. Тільки мислення спроможне адекватно пізнати метафізику сущого, адже воно охоплює різноманітне в його єдності, позначаючи цю єдність, це єдине як розум, відокремлений від матеріальних предметів. Це розум як Абсолют, інакше позбутись ідолів роду, тобто схильності опредмечувати, унаочнювати поняття, неможливо. Мислення абстрагує у пізнавальному пошуку і від фізики мовлення, тому об'єднує судження мови в умовисновки, а потім і поняття. Завдяки цьому людина, що пізнає розум як духовний соціум власної душі, набуває якості чистої особистості, співмірної у своєму індивідуальному існуванні зі всесвітнім соціумом, позначеним як дух розуму. Іншого способу досягти тотожності людини і світу не існує, оскільки інші способи ведуть до утвердження хаосу суб'єктивності й суб'єктивізму.

Отже, особистість є якісною характеристикою людини як суб'єкта само- і світопізнання засобами цілеспрямованого вольового мислення. Августин зазначав: „Воля божа властива богу і випереджає будь-яке творіння". А творіння і є дія чистої особистості у сфері мислення, адже людина тут творить душу свою не в її природних і „нечистих" бажаннях, задоволення яких обов'язково пов'язане з перетворенням вже створеного природного світу і з його погіршенням, оскільки він руйнується, а в духовно-соціальних, облагороджених вольовим розумним мисленням, мисленням у духовному соціумі розуму як Єдиного, де руйнувань не може бути – це сфера сущого, яка не містить речовини, а лише енергію („ентелехія" душі у Аристотеля). У цій духовно-пізнавальній сфері всі напрямки сутнісні. Ось чому Бог-батько творить єдинорідного і єдиносутнісного Бога-сина, тобто чистий дух вольового розумного мислення породжує подібне й однорідне.

Звичне питання: „Для чого і кому це потрібно?". Для переходу людини від ідолопоклонства до поклоніння перед ідеалом, що відкриває, перед нею шлях самовдосконалення. Якщо цей шлях не відкривається, людина йде шляхом тварин, або ж це шлях її буття в якості індивіда. Людина як особистість є суб'єктом самостворення себе самої як соціально-суспільної істоти засобами цілеспрямованого вольового мислення. Ціль – підняти себе до цілісності суспільства та його соціальних структур, до людства загалом. Звідси й класифікація типів особистості: боголюдина, всесвітньо-історична,

державна, класова, стратифікована за будь-якими інтересами і т.п.

У переважній більшості джерел по проблемі людського буття якісне становлення людини йде у такій послідовності: індивід – індивідуальність — особистість. Це означає, що найвища якість буття для людини пов'язується з тим, що вона формує себе як особистість. Тобто, міра засвоєності соціально-духовного досвіду суспільства, людства є водночас мірою особистісного буття. Точка зору логічна, послідовна, така, що має право на існування.

Проте можна підходити до проблеми з іншого боку, з іншої логічної послідовності. Людина як індивід має безліч душевних схильностей, бажань, потреб, інтересів, спонукань, життєва енергія яких може мати або природну психофізіологічну домінанту, або ж її можуть породжувати фактории суспільного характеру. У першому випадку можна говорити про людину в якості природної індивідуальності, в другому – вільної індивідуальності.

Постає проблема визначення поняття індивідуальності. Можна припустити, що воно позначає специфічні особливості прояву будь-якої властивості, зумовлені конкретними обставинами місця, часу, взаємодії з властивостями інших людей і факторів, що складають природне й суспільне середовище людського буття. Звідси поняття людини як природної індивідуальності має такий зміст: безпосередній прояв душевних схильностей, який, маючи усталені форми, може характеризувати людину без того, щоб вона ставила перед собою якісь цілі, підпорядковуючи їм напрямки своєї життєдіяльності.

Наведені визначення понять „індивідуальність" і „людина як індивідуальність" дають право на загальний висновок про те, що будь-хто з людей є природною індивідуальністю. Що очевидно: кожен живе у певному місці, певному часі, певних відношеннях із людьми й природним довкіллям, має властиві лише йому психофізіологічні особливості організму. Все це, як і багато дечого іншого, конституює людину в її суб'єктивності, безпосередності, тобто – природній індивідуальності. Тут не потрібно докладати якихось цілеспрямованих вольових зусиль – сила і воля належать стихії душевної вдачі.

Колективний, узагальнений соціальний портрет такої природної індивідуальності дає міфологічна свідомість, міфологія як світогляд. Максимі такої людської поведінки – дозволено все, чого бажає душа індивіда, або ж індивідуальна душа. Тут маємо свободу волі до життя як свавілля, свободу без меж, яка, проте, досить часто, навіть у переважній більшості випадків, є фактичною не свободою, що веде до смерті.

Дата добавления: 2014-01-07