Список використаної літератури. КУЛЬТУРА – система історично змінних надбіологічних програм людської життєактивності, яка утверджує цінність і самоцінність людської індивідуальності

КУЛЬТУРА – система історично змінних надбіологічних програм людської життєактивності, яка утверджує цінність і самоцінність людської індивідуальності. Основні складові-носії культури – поведінка, вчинок, діяльність, спілкування.

КУЛЬТУРА ПОВЕДІНКИ – сукупність форм повсякденної поведінки людини (в праці, в побуті, в спілкуванні з іншими людьми), де знаходять зовнішнє вираження моральні та естетичні норми цієї поведінки. Культура поведінки розкриває, яким чином здійснюються в поведінці вимоги моральності, який зовнішній образ поведінки людини, в якій мірі органічно, природно, невимушено ці норми злились із способом життя, стали повсякденними життєвими правилами.

(Черушева Г. СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ТА КУЛЬТУРОЛОГІЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ // ГУМАНІТАРНИЙ ВІСНИК.- №22.- С.249-253)

У центрі культурології та соціальної педагогіки перебуває людина, причому не абстрактна, а в її соціокультурному прояві. Тому, досліджуючи фундаментальний образ людини, ці науки органічно пов'язані з усвідомленням її окремих соціальних, духовних, моральних та поведінкових рис. Ці зв'язки уможливлюють розкриття феномену людини через вивчення культури. Сучасна культурологія пропонує принципово новий погляд на соціальну педагогіку як на широкомасштабний соціально-культурний рух, пов'язаний із моральним вихованням, соціальною та духовною допомогою людям.

За допомогою соціальної педагогіки людина пізнає себе, бачить у ній, як у дзеркалі, власне «Я», тобто свою велич і падіння, свої ідеали і прагнення. Вона відкриває людині все досягнуте нею і втрачене, вона зосереджена не

тільки на особистому самопізнанні, але й виступає ефективнішим засобом виховання та самовиховання особистості.

В умовах демократизації і гуманізації народної освіти і культури особливу соціальну вагомість набуває дозвілля у соціалізації особистості, яку розуміють як процес засвоєння людиною накопиченого соціального досвіду і

включення її в систему суспільних відносин. За своєю суттю поняття соціалізація висвітлює взаємовідносини суспільства й особистості, у процесі яких людина стає істотою соціальною, здатною успішно функціонувати в суспільстві, брати активну участь у соціальному прогресі.

Слід визнати той факт, що у процесі становлення особистості висвітлюються як суспільно необхідні тенденції, так і вільний розвиток творчих сил людини, бо саме кожна людина створює, моделює свій власний світ. Тому у виховному процесі, включаючи і сферу культурно-дозвільної діяльності, слід виділити два концептуальні моменти: потребу людини

бути особистістю і її здатність бути особистістю.

Соціалізація зумовлена різноманітними соціальними та психологічними чинниками, і передусім цілеспрямованими зусиллями суспільства та його різних соціальних інститутів з формування особистості (власне «соціальне виховання») під впливом середовища та найближчого оточення особистості, а також її власною активністю.

Соціальне виховання у вигляді педагогічно зорієнтованої і доцільної системи суспільної допомоги насамперед потрібне дітям, підліткам, молоді в період їх соціалізації. Така система передбачає повноцінне використання в навчально-виховному процесі всього арсеналу суспільних засобів з метою формування особистості, яка адекватна її вимогам і в певній мірі випереджує

її розвиток.

Оскільки основною метою соціального виховання має бути сприяння розвитку людини як особистості, реалізації її здібностей та можливостей, то першочерговим завданням його змісту є приведення у відповідність двох сторін взаємодії: суспільства, де виховні можливості всіх суб'єктів і сфер життєдіяльності спрямовані на інтереси кожної людини, а також механізмів соціалізації самої особистості, активізації її творчого потенціалу. При цьому важливим фактором виховання людини з новим типом мислення, відповідним рівнем власних дозвільних потреб є створення соціально відкритої системи соціокультурної діяльності.

Соціально-культурна діяльність за своєю суттю може розглядатися як самостійна підсистема загальної системи соціалізації особистості, зокрема соціального виховання. Водночас це важлива функція державних і недержавних структур, сфера зусиль чисельних суспільних рухів та ініціатив, засіб раціонального використання вільного часу різних верств населення.

Розглядаючи дозвілля як простір для соціального виховання, як поле для здобуття знань і поширення власного горизонту, розвитку інтересів, здібностей і таланту, необхідно визначити його вплив на розвиток соціальних зв'язків, якостей і почуттів молоді, та її життя в колективах і спільнотах, знаходження свого місця в житті. До соціально-психологічної сфери дозвілля слід віднести як почуття радості і щастя, так і розв'язання конфліктів та подолання труднощів. У цьому й полягає багатоплановий вплив соціокультурної діяльності на суспільне життя. Невипадково відомий польський соціолог Ян Щепанський визначив у переліку її основних шляхів соціалізацію і формування окремої особистості, створення і введення цінностей, створення інститутів та соціальних систем.

Соціалізація засобами культури, якій він відводить провідне місце, полягає, на думку вченого, не лише в пізнанні культури, пошукові форм і

шляхів самореалізації, а й умінні жити у світі культури, володіти механізмами та засобами впливу на свою долю і на майбутнє соціуму.

У загально-соціологічному аспекті поняття «діяльність» включає одночасно і активність соціального суб'єкта. Соціально-культурна діяльність як складова людського буття являє собою особливу форму прояву соціальної активності людини.

Аналізуючи сутність людини як сукупності суспільних відносин, акцентуючи увагу на об'єктивних умовах існування особистості, специфіці конкретно-історичної епохи, можна втратити з поля зору внутрішній світ особистості, її життєдіяльності, бо неможливо такими глобальними характеристиками описати прояви окремих індивідуальних рис. І навпаки, відірваність у розгляді сутності особистості, її духовних властивостей від навколишнього соціального світу не дасть необхідного результату. Щоб виявити діалектичну взаємодію цих сторін важливо виділити такий аспект у розвитку людини, при якому найповніше проявляться в діалектичній єдності об'єктивне і суб'єктивне.

Соціальна діяльність виступає тією сферою поведінки та детермінації особистості, у якій реалізуються її внутрішні смисли. Ще Г. В. Ф. Гегель у своїх лекціях з естетики визначав, що «дія є найповнішим та найвиразнішим

розкриттям людини, розкриттям її розумового настрою і цілей» [ 3, с. 223].

Слід підкреслити, що прояв активності людини не може бути підставою для синонімізації понять «соціальна діяльність» і «соціальна активність», ототожнення цих феноменів.

Щодо поняття соціальної активності, то правомірно її розглядати як прояв сутнісних сил, властивостей особистості в суспільному житті, у тих соціальних умовах, де протікає його буття. В свою чергу діяльність - це процес реалізації соціальної активності, оскільки сутність людини значно різноманітніша та складніша, аніж тільки система її діяльності.

Визначаючи культуру як «здійснення нових цінностей», окремі науковці водночас заперечують її творчу силу. «Культура не є здійснення нового життя, нового буття», – пише у своїй праці «Сенс історії» Микола Бердяєв. Усі її досягнення, на думку філософа, символічні. Тому вона не є здійсненням, реалізацією істини життя, а лише «істини в пізнанні, у філософських та наукових працях; добро – в успіху бутті та суспільної традиції; краса – у книгах віршів і картинах, у статуях та архітектурних пам'ятках, у концертах та театральних виставах; божественне – лише в культі і релігійній символіці» [2, с. 15].

Аналіз культурологічних досліджень, що розглядають культуру як «спосіб життя», дозволяє простежити розмаїття цього підходу (К. Даусон, К. Уіслер, М. Т. Іовчук, Л. Н. Коган, Є. В. Соколов, П. Н. Федосєєв та ін.). Так, К. Даусон трактує культуру як «загальний образ життя, спосіб пристосування людини до її природного оточення й економічних потреб». З цією дефініцією практично збігається погляд К. Уіслера: «спосіб життя» розкривається як основа, «якої дотримується спільнота. Автори, на наш погляд, зводять це поняття до замкненої системи специфічних цінностей, на які орієнтуються різні соціальні групи й окремі індивіди. Культуру розуміють як певну систему важливих для людини смислових комплексів-цінностей, що можуть виступати регулятивними принципами індивідуальної та групової поведінки. Як вказував французький соціолог Е. Дюркгейм, суспільство існує лише там, де існує спільна загально-визнана система цінностей і норм, яку як загальнообов'язкову визнають більшість громадян. Колективні уявлення набувають найповнішого втілення в моральних відносинах.

В інтерпретації авторів культура є своєрідним нормативним еталоном, що в підсумку проектується в кожній людині як певний стереотип ціннісних орієнтацій.

У німецькій соціологічній теорії кінця XIX – початку XX ст. виникає інша, відмінна традиція, у якій на перший план виступає аналіз індивідуальної соціальної дії та її цілісно-нормативних орієнтирів. Особливо акцентується на визначенні смислу, який соціальна дія має для тих, хто її здійснює (типологія форм соціальної дії М. Вебера). Значну увагу М. Вебер

звертає на цілісну раціоналізацію соціальної дії, тобто здійснення важливих вчинків відповідно до певних ціннісних орієнтацій особистості, які він простежує шляхом порівняльно-історичного аналізу в державі, праві, релігії

та господарстві. Зокрема автор наголошує на етичних вченнях релігії, що формують зразки поведінки в усіх суспільних сферах [5, с.168].

Класичні теоретичні узагальнення М.Вебера, Е. Дюркгейма та М. Булгакова про визначальність релігійної мотивації у сфері господарської загалом соціальної поведінки простежуються й у сучасному суспільстві. Звернення значної частки молодих людей до релігійних пошуків є проявом їхньої опозиції до девальвації загальнолюдських цінностей, нездорової моральної та соціальної ситуації в суспільстві, неповаги, до внутрішнього

світу людини.

Для багатьох молодих людей релігія, її гуманістичний потенціал стає основою відродження моральної й історичної пам'яті суспільства. Одним із наочних прикладів цього є прагнення учнівської молоді, зокрема студентства, оволодіти вітчизняною історико-філософською спадщиною таких мислителів як М.Бердяев, В.Соловйов, ІІ.Флоренський та ін. філософів, творчість яких пов'язана з релігійними пошуками.

Вагомий внесок у розробку вчення про людську діяльність зробили Л.П.Буєва, М.В.Дьомін, В.П.Іванов, М.С.Каган, В.І.Ковальов, А.М.Леонтьєв, Є.С.Маркарян, Л.Ніколов, Є.Г.Юдін та ін. Варто погодитись з думкою А.І.Арнольдова, що «культура, по-перше, це породження діяльності людини, відбиття людської сутності. Таким чином, вона виводиться із специфіки самої людини, як сущого особливого роду. Усілякі риси культурного процесу безпосередньо вичитуються з людської єства». При цьому автор підкреслює,

що «культура оцінюється як розгорнута феноменологія людини» [1, с. 2].

Якщо виходити з розуміння, що культура є середовищем, яке «вирощує та живить» особистість (П.Флоренський), «досягнень людства» (М.Т.Іовчук, Л.Н.Коган), то складається те необхідне та сприятливе середовище, у якому в кожну епоху реалізується певний спосіб суспільно-практичної діяльності людини. У такому разі «спосіб життя» виступає по суті «способом реалізації сутнісних сил людини як соціального суб'єкта та її діяльності, а також створених унаслідок цієї діяльності продуктів матеріального і духовного виробництва» (М.Т.Іовчук, Л.Н.Коган).

При цьому, вдосконалюючи духовні та фізичні сили людини, культура має зробити її вільною для будь-яких цілей, у чому й полягатиме її моральна цінність. У свою чергу сила та свобода людського розуму, що виступає од-

ним із джерел культури, може забезпечити гармонію людського життя, і, згідно з ученнями філософів-просвітників Вольтера, Д.Дідро, Ж.Ж.Русо, Ш.Монтеск'є, має відповідати справедливості та гуманності природи. Саме

такий спосіб життя за своїм предметним змістом зорієнтований на перетворення дійсності, багатств історії людства у внутрішнє багатство особистості, завдяки чому забезпечуватиметься її творчий розвиток.

Сучасна культурологія, розвиваючи цей підхід, розкриває багатофункціональну модель культури, основу якої складають функції, зорієнтовані як на події навколишнього середовища і події власне культури.

Культурологічні дослідження, проведені вітчизняними науковцями, уможливили виокремлення певних рівнів діяльності:

- висока культурна творчість, яка, на думку дослідників, є проявом незначного числа індивідів, тих чи інших талантів. До цієї групи належить також колективний геній народу;

- діяльність тих, хто за традиційним виразом «несе культуру в маси»: під цим розуміють не звичайне ознайомлення «мас» із культурними цінностями й популяризаторську інтерпретацію, а включення в культурну діяльність, у

різні її види й форми;

- третій рівень полягає в тому, що переважна кількість людей так чи інакше включається в культурні процеси лише у вільний час, що класифікується як культурно-дозвільна діяльність. Цей рівень не самий примітний і яскравий, однак саме він є найбільш розповсюдженим і насичує різні потоки культурного життя суспільства.

Розглядаючи самобутню культурно-дозвільну діяльність слід зазначити, що сьогодні вона становить одну з головних природно історичних сфер життя української нації. Правомірність цього вислову зумовлена саме

тим, що виплекана на світоглядних ідеях національного єднання, гуманізму товариської взаємодопомоги та милосердя, вона увібрала багатовіковий досвід народної мудрості, є проявом духовного життя, потягом до пізнання та

творчості, емоційного самовираження у звичаях, традиціях, святах і обрядах в умовах вільного часу, в площині громадської та родинно-побутової діяльності.

Теоретичний розгляд культури в буттєвому (онтологічному) контексті дозволив вітчизняним дослідникам (В.М.Піча, О.М. Семашко, Н. Й. Черниш) методологічно обґрунтовано знайти соціологічні виміри соціокультурної реальності. Основну увагу приділено таким її проявам, як: поступовій зміні характеру стосунків між людьми разом із зміною у виробничих відносинах; зміні соціальної орієнтації й ідеалів, новому соціальному вибору; переоцінці цінностей і формуванню її нової ієрархії; особистісному акценті в соціумі та культурі загалом; зростанню ступенів свободи, багатоманітності та строкатості напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення іманентного розвитку культури; формуванню нової інфраструктури сфери культури і нових принципів управління нею; формуванню нових соціально-духовних потреб, шкали критеріїв оцінки явищ культури та мистецтва, нових смаків і уподобань, появі нових елементів способу життя і нових стосунків між учасниками культурного життя, яке стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства.

Отже, виходячи з розумінні соціальної педагогіки як міждисциплінарного комплексу, що покликаний по-перше, усвідомити закономірності соціалізації особистості, по-друге забезпечити реалізацію цих закономірностей стосовно кожної особистості, очевидним є, що концептуальний базис соціальної педагогіки складають концепція соціально-педагогічної діяльності і концепція соціалізації.

1. Арнольдов А.И. Социальная педагогика и культурология: содружество наук./ А.И.Арнольдов – М.: Изд-во АСОПиР РФ, 1996. – 28 с.

2. Бердяев Н. Смысл истории / Н. Бердяев – М.: Мысль, 1990. – 173 с.

3.Гегель Г. Лекции по эстетике / Г. Гегель// Соч.: В 14 т. – М., 1938. – Т.12. – 494 с.

4.Міщік Л. І. Професійна підготовка соціального педагога: Педагогічний, психологічний та управлінський аспект / Л.І.Міщик. – Запоріжжя, 1996. – 104 с.

5.Соціологія: Курс лекцій: навч. посібн. / В.М. Піча, О.М. Семашко, Н.Й. Черниш та ін./ За ред.. В.М. Піча. – К.: Заповіт, 1997. – 344 с.

Дата добавления: 2014-01-07