Сенс життя, життєвий шлях і вчинки особистості

(Легун О.М. Поняття сенсу життя у сучасній російській та вітчизняній психології // Збірник наукових праць КПНУ імені Івана Огієнка, Інституту психології ім. Г.С.Костюка НАПН України, 2012. - Випуск 17.- С.214-224)

У психологічній літературі сенс життя зазвичай, характеризують як феномен, який забезпечує нормальне і продуктивне життя людини, втрата якого може мати трагічні наслідки. Знайти сенс життя – це чи не найбільша і найвища цінність, неодмінна умова людського щастя. Але цей пошук складний, і результати його далеко не завжди успішні. Парадоксальний факт: втративши сенс існування, людина може позбавити себе життя, але, з іншого боку, іноді особистість жертвує життям заради реалізації певного життєвого задуму.

Як представник динамічного підходу в психології, Л.І.Анциферова вважає, що формою існування особистості не може бути структурно-агрегатне існування, відбувається безперервний процес її формування і функціонування у контексті динамічної ієрархії різних видів діяльності. Зміни у розвитку особистості завжди залежні від діяльного ставлення до світу, “діахроніки її життєвих стосунків”. Така позиція уможливлює аналізування людини як суб’єкт конструювання і розпорядження власним життєвим шляхом [1].

Динамічний підхід містить положення “про початкову спрямованість особистості, її телеологічність”, які лежать в основі життєдіяльності індивіда; усвідомленість сенсу життя, яка допомагає особистості “свою невизначену тягу до майбутнього оформляти у вигляді цілей, далеких і близьких, відповідно до етапів свого життя, які створюють сенс, намічати плани і програми досягнення цілей, будувати відповідно до них свої дії, оцінювати

життєві події, що вимагають зміни поведінки” [1, с.303].

Учні та співробітники Л.І.Анциферової на широкому емпіричному матеріалі прояснили і деталізували концептуальні положення динамічного підходу у вивченні суб’єкта життя. Зокрема, показано, що конструктивний спосіб життєдіяльності корелює з розумінням особою самої себе, своїх інструментальних і термінальних цінностей, серед яких є і сенс життя. З’ясовано, що найбільш продуктивно життєвий шлях вибудовується особистістю в тому випадку, коли у своїх життєвих виборах вона керується

сенсом життя і ціннісними критеріями, а не критеріями соціальної бажаності, втіленням чужих рішень, вимогами ситуації і спонтанними бажаннями. Успішність професійного самовизначення і кар’єри також зростає тоді, коли людина намагається раціоналізувати сенс життя замість того, щоб наслідувати чужі поради, зразки поведінки, керуватись формальними правилами.

Узагальнюючи напрацювання динамічного підходу, можна стверджувати, що особистість як суб’єкт життя має такі особливості: телеологічну орієнтацію активності, підпорядкування життєдіяльності особливій логіці сенсу, розвинуту рефлексію власного життя, високий етично-духовний потенціал життя, високий рівень усвідомленості життя й окремих життєвих подій, активність у сфері планування та досягання життєвих цілей, збалансований розподіл сенсу життя в часі з його пріоритетною фіксацією на майбутньому. Взагалі, з погляду динамічного підходу, суб’єктність життя розглядають як здібність до “постановки людиною перед собою все більш і більш далеких завдань, що стають сенсом життя індивіда. Подібні завдання, що не зрідка виходять за межі життя людини, – найважливіша детермінанта життєвого шляху особистості і його тимчасової організації ” [1, с.267].

Розглянемо структуру сенсу життя з погляду постнекласичної психології, яскравим представником якої є В.Г.Немировський. Він аналізує визначення сенсу життя через поняття спрямованості та умовно виокремлює дев’ять основних концепцій сенсу життя.

1. Вищим сенсом життя є творчо+альтруїстична безкорислива турбота про загальне благо і пов’язана з нею готовність поступитися своїми інтересами.

2. Людина, як соціально-творча істота бачить сенс життя в створенні духовних і матеріальних цінностей.

3. Соціально-демографічний сенс життя полягає в народженні і вихованні дітей та онуків.

4. Група концепцій сенсу життя, які сприяють прогресивному розвитку індивіда (а тим самим і суспільства), включає різні варіанти діяльності: орієнтовану переважно на духовний розвиток особистості; на фізичний розвиток індивіда; комплексну ігрову діяльність; пасивну – таку, що не сприяє розвитку індивіда.

5. Престижна концепція сенсу життя характеризується сукупністю різних способів підвищення свого соціального статусу і своєї значущості в очах оточення.

6. Для лідерської концепції властиве тісно пов’язане з престижною спрямованістю прагнення до влади над людьми у будь-яких формах, причому популярність і слава, які приносить влада, сприймаються як основа для отримання безсмертя в пам’яті людей.

7. Гедоністичний погляд на сенс життя близький людям, які прагнуть до різного роду задоволень.

8. Для конформістського сенсу життя характерне прагнення “жити як всі”, нічим не виділятись. У цьому випадку самоототожнення себе з певним співтовариством, розчинення у людській масі дає відчуття особистого безсмертя.

9. Теологічна або релігійна концепція означає служіння Богові у тій або іншій формі [4].

Будь-яку концепцію сенсу життя можна розглядати як спрямованість особистості, яка реалізується на двох рівнях.

Вищий рівень спрямованості якнайповніше втілює уявлення особистості про сенс життя, включає уявлення про світ і своє місце у ньому, ставлення до себе й інших людей, до життя і смерті. На цій основі формуються сенсожиттєві принципи, головні життєві цілі або, іншими словами, термінальні цінності та морально-етичні засоби їхнього досягнення або інструментальні цінності. Цей рівень можна назвати світоглядною спрямованістю.

Нижчий рівень включає, перш за все, життєві орієнтації, тобто ієрархію сфер життєдіяльності у свідомості індивіда і його ставлення до цих сфер. Це соціальна спрямованість особистості, вона показує, у якій сфері суспільної діяльності людина переважно зреалізує свої уявлення про сенс життя і що це за уявлення. На цьому рівні концепція сенсу життя конкретизується у детальних життєвих планах.

Відповідно до концепції вчинку, розробленої В.А. Роменцем (1990), феномен сенсу життя необхідно віднести до післядії вчинку. В.А.Роменець трактує вчинок як більш прийнятний пояснювальний принцип психології, ніж рефлекс або дія. Саме його можна поширити на складні феномени смислової сфери особистості без особливого спотворення змісту останніх. В.А. Роменець відстоював достоїнства механізму вчинку та довів, що вчинок є ланкою, яка опосередковує зв’язок між психікою і світом, іншими людьми,

психікою і тілом, а також між структурними компонентами психічного.

Вчинок є способом самодетермінації людиною своєї поведінки на основі самопізнання і самотворчості і пов’язаний з формуванням сенсу життя. Людина пізнає себе через здійснення вчинку й аналіз його наслідків, створює себе, і таким чином консолідує сенс життя. Проявами сенсу життя можна вважати конкретні установки, які втілюються у вчинках. В історико-психологічній парадигмі В.А. Роменця розкрита послідовна структура механізму вчинку, його зв’язок з історичною логікою розвитку суспільства, заснованою на акцентах певної культурної епохи.

Елементами логічної структури вчинку є ситуація, мотивація, дія і післядія. Формування сенсу життя особистості відбувається на етапі післядії, яка є наслідком рефлексії з приводу дії. А дія, зі свого боку, втілює результати мотиваційної боротьби у ситуації невизначеності.

Післядію, за В.А. Роменцем, можна охарактеризувати як актуалізацію самопізнання на основі здійснення вчинку і самотворення людиною себе через консолідацію сенсу життя. У післядії вчинку здійснюється особливий вид внутрішньої діяльності, для якого характерне пізнання і створення нових психічних підструктур, які відповідають за процес пошуку сенсу життя [6].

Певний інтерес, у зв’язку з розумінням вибору індивідом подальшого життєвого шляху, представляє погляд М.В.Савчина. Цей шлях може бути продуктивним, спрямованим на саморозвиток, творення себе, а може бути спрямований на саморуйнування й стагнацію. Названі можливі напрямки руху людини відбивають представлені автором орієнтації: орієнтація людини на задоволення, орієнтація людини на самореалізацію, орієнтація на ідеали (М.В.Савчин, 2005) [7, с.311-313] Як бачимо, концепція М.В. Сачина дещо перегукується із концепцією В.Г. Немировського: залежно від цінностей, ідеалів, людина шукає сенс свого буття у широкому спектрі задоволень або у масштабній самореалізації.

У психологічній літературі сенс життя визначено як феномен, який забезпечує нормальне і продуктивне життя людини, втрата якого може призвести до трагічних наслідків. Так, польський психолог-клініцист К.Обуховський (1972) відзначає, що властивістю птаха є потреба літати, а властивістю дорослої людини є потреба знайти сенс власного життя [5]. Він визначає потребу сенсу життя як третю (разом із пізнавальною і потребою емоційного контакту) специфічну людську потребу. Хоча К. Обуховський

позначає свій підхід до проблеми сенсу життя як природничо-науковий, а не філософський, він вважає, що сенс життя є потребою дорослої людини, тобто без нього вона не може нормально функціонувати і мобілізовувати свої здібності максимальною мірою. Це пов’язано із обґрунтуванням для себе сенсу свого буття, із схваленням і практичним прийняттям людиною напряму власних дій [5].

Ігнорування цієї потреби проявляється у стані напруги і може спричинити нервові розлади. К. Обуховський, услід за С. Кратохвілом (1961), визначає цю напругу як “екзистенцій ну фрустрацію”. За К. Обуховським, провідним способом задоволення потреби сенсу життя є праця, яку він розуміє досить широко: як будь-яке подолання опору, що веде до досягнення запрограмованогостану. Автор надає праці суб’єктивно+соціального аспекту, що уможливілює внесення до діяльності чогоось індивідуального й ідентифікуванню з іншими людьми. Тому хобі у зазначеному підході носить особливий компенсаторний характер за неможливості задовольнити потребу сенсу життя. Вважається, що вищою формою задоволення цієї потреби є прийняття людиною якої-небудь загальної етико-філософської позиції. За К. Обуховським, потреба у сенсі життя не завжди може бути виразно усвідомленою, але усвідомлення цієї потреби має терапевтичний ефект [5].

У своїх роботах К. Обуховський також зачіпає такий аспект проблеми, як війна і сенс життя. “Кінець війни, – пише К. Обуховський, – для багатьох означав не лише особисту свободу, свободу від загрози, але й зникнення того, що складало для них сенс життя, причому не було можливості заповнити виниклу в результаті цього порожнечу чимось, що дає настільки ж інтенсивне відчуття свідомості дій, як те, яке давала боротьба з ворогом” [5, с.191]. Проте, і сповна мирні явища можуть мати високий стресовий характер, наприклад, закінчення школи, вступ до вузу, створення сім’ї, розлучення, смерть близької людини тощо. Як бачимо, у всіх цих випадках сенсожиттєвий підхід повинен стати тим стрижнем, довкола якого розгортатиметься психологічна підтримка суб’єкта.

Необхідно також відзначити і той факт, що наполеглива рекомендація виокремлення проблеми сенсу життя з компетенції філософів у компетенцію психологів робить працю К. Обуховського однією з тих, на якій будуються сучасні психологічні погляди стосновно цієї проблеми. В концепції К.Обуховського простежується спроба поєднання радянсько-марксистського підходу в науці загалом і психології, зокрема, побудованого на пріоритеті праці та колективу над особистим, індивідуальним із психотерапією західного взірця, заснованою на екзистенційних потребах окремо взятої особистості.

Зі свого боку, Б.С. Братусь (1988) пише про сенс життя як про насущну потребу, яка ґрунтується на фундаментальному протиріччі між обмеженістю, смертністю індивідуального буття й універсальністю родової сутності людини. Він також говорить про “вертикаль душі”, тісно пов’язуючи її з рівнями у структурі особистості, зумовленими “сходженням до єднання з Богом”. На думку Б.С. Братуся, “вертикаль душі” складається із чотирьох рівнів смислової сфери: егоцентричного, групоцентричного, гуманістичного, духовного, залежно від міри засвоєння їх особистістю (ситуативної, стійкої, особистісно-ціннісної) [3].

Сенс життя, на думку В.Е.Чудновського, можна визначити як такий, що “перебуває над зовнішнім і внутрішнім” світом особистості, інтегрує механізм гармонізації буття і психологічного благополуччя, узгоджує протиріччя. В.Е.Чудновський розглядає феномен сенсу життя з погляду співвідношення “зовнішнього” і “внутрішнього”. Він говорить, що сенс життя – це особливе психологічне утворення, яке має свою специфіку виникнення, етапи становлення, психологічну структуру. Суть сенсу життя як психологічного феномена в тому, що він виникає в результаті взаємодії “зовнішнього” і “внутрішнього”, і в той же час емансипується від того й іншого і починає діяти як “буферний механізм”, як система противаг, що не допускають однобічного підпорядкування “зовнішньому” і воднораз, перешкоджають перетворенню людини на раба власних потреб, бажань,

миттєвих інтересів [9].

На думку В.Е.Чудновского, це “реалістичний” рівень, тобто відповідність сенсу життя об’єктивним умовам, необхідним для його реалізації та індивідуальним можливостям людини, та “конст руктивний” рівень, який відображає ступінь позитивного чи негативного впливу на процес становлення особистості й успішність діяльності людини. В.Е.Чудновський вважає, що смисложиттєві орієнтації людини не вичерпуються однією, хоча б і дуже важливою ідеєю, життєвою метою, а є структурною ієрархією “більших” і “менших” сенсів [9].

Оптимальний сенс життя дослідник охарактеризовує як гармонійну структуру смисложиттєвих орієнтації, які зумовлюють високу успішність у різних галузях діяльності, максимальне розкриття здібностей та індивідуальності людини, її емоційний комфорт, що проявляється у наповненості життя й задоволенні ним.

Розглянемо деякі складові зазначеного феномена. “Ситуаційний” аспект оптимального сенсу життя, за Чудновським, – це оптимальний сенс життя, який у динамічній структурній ієрархії може істотно змінюватися під впливом ситуації, тих або інших умов. Життя складне й часом підносить сюрпризи, не завжди приємні. Серйозна хвороба, втрата близької людини, різка зміна соціального статусу істотно змінюють умови існування та впливають на ситуаційний сенс життя. Автор вважає, що під час дослідження

сенсу життя необхідно враховувати вікові особливості людини і ступінь розв’язаності вікових задач. Адже підлітку і людині похилого віку потрібно реалізувати різні вікові завдання, тому і сенс життя на кожному етапі буде перебувати під значним впливом вікових особливостей. У зв’язку з цим, сензитивним періодом для осмислення життя є старість. Саме на цьому віковому етапі інтенсивно розвиваються психологічні передумови виникнення смисложиттєвих орієнтацій [8; 9].

Сенс життя залежить також і від певних фізіологічних параметрів. Для здорової людини, інваліда чи людини, яка втратила здоров’я, пошуки оптимального сенсу життя можуть відбуватися різними шляхами і призвести до різних результатів. Професійна діяльність – одна з найбільш значущих цінностей людини, є істотним компонентом структури її смисложиттєвих орієнтації. Досить згадати про те, що закінчення професійної діяльності й вихід на пенсію в багатьох випадках переживаються як особиста трагедія, пов’язана із втратою сенсу життя, і це має негативні наслідки: є ціла низка досліджень про те, що закінчення професійної діяльності людини наближає і кінець її фізичного існування.

Сенс життя також тісно пов’язаний із проблемою моральності людини. Не потрібно доводити, що опора на “моральні інваріанти” має безпосереднє відношення до проблеми сенсу життя, зокрема оптимального сенсу життя. При цьому варто підкреслити значення саме загальнолюдської моральності, яка кристалізує в собі конденсат багатовікової історичної пам’яті (О.Дробницький, 1974). Саме загальнолюдська моральність, орієнтована на

“найбільш віддалені фактори”, проявляється в здатності людини “вийти за межі” не тільки власної особистості, але й групи, класу тощо, до яких вона належить, чим створює “першооснову” оптимального сенсу життя. Проблема загальнолюдської моральності стала особливо гострою у зв’язку з поширенням такого явища, як тероризм, що загрожує самому існуванню людства. Як це не парадоксально на перший погляд, психологія терориста

заснована також на моральних засадах: терорист послуговується певною ідеєю, і це стає для нього сенсом життя, а терористичний акт – способом його реалізації; терорист виходить “за межі” власної особистості й віддає своє життя, реалізуючи (як йому уявляється) інтереси “одновірців”; нарешті, він не сумнівається, що робить богоугодний, а отже, моральний вчинок [9].

Сучасна історія не лише нашої країни, але й усього світу загалом, має всі ознаки нестабільності. У такій ситуації людина губиться, її життя вибудовуване роками може за мить зруйнуватись, відповідно й ідеали не постійні, вони міняються, змінюється і мета, і сам сенс життя. З цього приводу хотілося б згадати доповідь М.О. Бердяєва “Доля людини в сучасному світі”, зачитану ним у 1931році: “Усе в сучасному світі перебуває під знаком кризи, не тільки соціальної й економічної, а також і культурної,

духовної кризи, все стало проблематичним. Світ знаходиться у хиткому стані, в ньому не залишилося стабільних констант, він переживає революційну епоху й зовні, й внутрішньо, епоху духовної анархії. Людина живе в страху більш ніж будь-коли, вона перебуває під вічною загрозою, висить над безоднею. Сучасна європейська людина втратила віру, якою вона намагалася в минулому столітті замінити християнську віру. Вона не вірить більше в прогрес і гуманізм, всесильність науки, рятівничість демократії, вона усвідомлює неправду капіталістичного ладу й розчарувалась в утопії соціального устрою. Але сучасна людина оптимістична й повна віри в одному: у неї є кумир, якому все приноситься в жертву.

Сучасна людина вірить у могутність техніки, машини, іноді здається, що це єдине, у що ще вірять. Для такого оптимізму є дуже серйозні підстави. Запаморочливі успіхи нашої епохи є справжнім чудом гріховного природного падіння світу. Людина вражена й приголомшена могутністю техніки, яка перевернула все її життя. Людина сама її створила, це продукт людського генія, розуму, винахідливості, дітище людського духу. Людині вдалося розкувати приховані сили природи й використати їх для своїх цілей, внести теологічний принцип у дію сил механіко-фізико-хімічних. Але опанувати результати своєї справи людині не вдалося. Техніка виявилася сильнішою свого творця, вона підкорила його собі. Техніка є єдиною сферою оптимістичної віри сучасної людини, найбільшим її захопленням. Але вона ж приносить людині багато гіркоти й розчарувань, вона поневолює людину, послабляє її духовність, загрожує загибеллю. Криза нашого часу значною мірою породжена технікою, з якою людина не має сил упоратися. І це криза

насамперед духовна. Досконалий природний світ, у якому звикла жити людина минулого, уже не є вічним непорушним порядком” [2].

Ця доповідь була зачитана у 1931 році, сьогодні констатуємо, що проблеми практично ті ж. Тільки тепер вони набагато глибші й серйозніші, людина з головою занурилась у технічний світ, у вигаданий нею ж простір віртуальної реальності, куди із задоволенням ховається від власних проблем. Тоді як реальний макрокосм перебуває на порозі загибелі.

Отже, сенс життя людини не можна шукати поза самим її життям. Це відзначав ще Гегель. Правильно визначити сенс свого життя – це значить знайти самого себе. Як бачимо, і в психологічній літературі немає одностайності щодо визначення змісту поняття сенсу життя. Воно тісно пов’язане із смисложиттєвими ціннісними орієнтаціями, самовизначенням

людини, стратегією життя, подальшим життєвим шляхом тощо.

З вищенаведеного можна зробити такі висновки. Умови, аспекти, виміри, проблеми людського життя можуть бути однаковими, але спосіб їх розв’язання завжди індивідуальний, тому кожен життєвий шлях завжди неповторний. Людина обирає для себе життєвий стиль, спосіб буття, що передбачає свободу вибору та широку маневровість.

Сенс життя може бути спрямований як на саморозвиток, так і на саморуйнацію, людина може розвиватись все своє життя, а може знаходитись у стані стагнації, залежно від того, на що вона орієнтована: на задоволення, на самореалізацію, на втілення ідеалів.

Надзвичайно важливий висновок можна зробити з аналізу робіт В.Е.Чудновського та В.І.Слободчикова. При дослідженні сенсу життя потрібно враховувати вікові особливості, ситуативні та вікові кризи, ступінь розв’язання специфічних вікових задач. Очевидно, що для підлітка чи особи похилого віку сенс життя буде різним. Тому вважається, що сензитивним періодом для осмислення життя і виникнення смиложиттєвих орієнтацій є старість.

Зміст сенсу життя залежить від фізіологічних параметрів особи та суспільно-історичного періоду, який вона проживає. Для інваліда чи людини, яка втратила здоров’я, і абсолютно здорової людини сенс життя буде різним. Так само, як і для людини, яка проживає життя під час війни чи інших суспільних катаклізмів, порівняно з життям у мирний час.

Сенс життя тісно пов’язаний із професійною визначеністю та реалізованістю особистості, яка входить в структуру сенсожиттєвих орієнтацій. Часто вихід на пенсію сприймається як особиста трагедія і, якщо людина не адаптується до нових умов життя, не знайде нового сенсу, це може прискорити і кінець фізичного буття.

Орієнтація на загальнолюдські цінності, альтруїзм, а головне, моральність, є основою для побудови оптимального сенсу життя і повної реалізації себе як особистості.

Питання сенсу життя невичерпне. Кожна наука трактує його по-своєму, але бачимо незаперечний вплив на формування цього поняття історичних, соціальних, економічних і політичних процесів. Кожна людина повинна визначити мету свого життя, керуючись своїми ціннісними орієнтаціями, щоб не стати побічним матеріалом в “машині” соціальних перетворень, потрібно знайти своє місце в житті й суспільстві, визначивши сенс свого життя.

Список використаної літератури:

1. Анциферова Л.И. Развитие личности и проблемы геронтопсихологии/ Л.И.Анциферова. – М.: Институт психологи РАН, 2006. – 512 с.

2. Бердяев Н.А. Философия свободного духа / Н.А.Бердяев. – М.: Республика, 1994. – 480 с.

3. Братусь Б.С. Аномалии личности / Б.С.Братусь. – М.: Мысль, 1988. – 301 с.

4. Немировский В.Г. Базовые ценности в массовом сознании. Ценностные переживания, смысл жизни и отношение к смерти, грех как социальный феномен / В.Г.Немировский. – Красноярск: КрасГУ, 2002. – 60 с.

5. Обуховский К. Психология влечений человека / К. Обуховский. – М., 1972.

6. Роменец В.А. Предмет и принципы историко-психологического исследования / В.А.Роменец. – Киев: Университет, 1990.

7. Савчин М.В. Вікова психологія: Навчальний посібник / М.В.Савчин, Л.П.Василенко. – К.: Академвидав, 2005. –360 с.

8. Смысл жизни и акме //Материалы VIII+X симпозиумов // Под ред. А.А.Бодалева, Г.А.Вайзер и др. – М.: Смысл, 2004. – 327 с. – С.7-23.

9. Чудновский В.Э. К проблеме адекватности смысла жизни / В.Э.Чудновский // Мир психологии. – 1999. – № 2. – С. 74-80.

4. Ментальність та менталітет нації.

Вивчення особливостей українського менталітету, його основних характеристик привертає до себе особливу увагу і потребує детального дослідження з часів незалежності України. Серед вітчизняних науковців студіюванням особливостей українського менталітету впродовж останніх десятиліть займалися Л. Костюк, А. Бичко, П. Гнатенко, Є. Чернявський, М. Кисельов, В. Стрілецький, Г. Смітюх, С. Кримський, В. Погрібна та інші дослідники.

Отримавши незалежність, Україна, нація опинилися перед вибором власної стратегії розвитку, яку вже здійснили багато країн Західної Європи. На думку Вокера Коннора, нації – це насправді етнічні групи, наділені самоусвідомленням. Нації становлять найчисленнішу групу, сформовану на основі властивої її членам переконаності, що вони мають глибоке культурне коріння і зв'язок з попередніми поколіннями. А те, що вони можуть походити з розмаїття етнічних джерел, не має значення. У творенні націй важливою є

не фактична історія, а те, що відбувається та переживається. Ось чому сучасні націоналісти уподібнюють націю з великою родиною, і ось чому їхні закиди про "спільну кров" завжди мають відгук у народі [1, 18].

Можливо, саме у відмінності менталітетів народів криється відповідь на запитання, чому економічний, політичний, соціальний та культурно-побутовий розвиток держав світу відбувається по-різному і різними темпами.

Характерні відмінності між етносами помічені дуже давно. Ще античні філософи намагалися пояснити це впливом клімату та небесних світил. Як правило, ментальність формують такі чинники: географічне середовище, політичні інститути і соціальні структури суспільства, культура, традиції.

Характерно, що ментальність є активним фактором суспільного розвитку, надзвичайно важливим і дієвим, але малопомітним, оскільки імпульси, які вона посилає народу чи окремій людині, йдуть з глибин історії, з глибин підсвідомого. Крім історичної детермінанти та геополітичних чинників, менталітет нації тієї чи іншої держави виступає чинником, який визначає подальший її розвиток і місце серед цивілізованих країн світу [8].

Ментальність, на думку багатьох сучасних українських учених, – це глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, усталена й водночас динамічна сукупність настанов особистості, демографічної групи у сприйманні залежно від етногенетичної пам'яті, культури тощо [7]. Під поняттям "менталітет" розуміється сукупність генетично і соціально зумовлених ознак, які властиві певній етнічній спільноті й визначають форми її соціокультурної активності, реагування в тих чи інших ситуаціях.

Етнічна ментальність сприймається як етнічний тип свідомого і підсвідомого світовідчуття і світосприймання, що зумовлюють стереотипи поведінки, реакції, оцінки певних подій, ставлення до навколишнього середовища. Тобто етнос має свою емоційно-образну систему світобачення, відмінності в психології. Отже, етнічна ментальність – це сформовані в процесі етногенезу особливості психічного складу, традиційного світогляду, світовідчуття і світосприймання членів етнічної спільноти [6].

Поняття "менталітет" походить з латині (mens (mentis) - розум, мислення, розсуд). Відомий словник Webster визначає mentality як mental capacity, тобто як розумову здатність, чи як mental power - розумову силу, потужність, чи як activity mind. У наступному значенні наводяться такі визначення ментальності, як mental attitude, mental outlook, тобто розумовий погляд, розумова перспектива, що можна розуміти і як світогляд. Наводиться значення даного терміну як state of mind – стан розуму. Mentality як прояв певних властивостей може тлумачитися як mental character - певний характер, характеристика інтелектуальності. Як вид чи різновид інтелектуальності даний термін отримує нові значення, якщо його розглядають як kind or degree of intelligence. Наводяться в цьому зв'язку такі визначення, як educable mentally, що можна трактувати як "навчання розуміти" і деякі ін. [2].

У найширшому змісті менталітет - це не лише самоідентифікація, тобто

віднесення людиною себе до тієї чи іншої національності, суспільної верстви,

професії, вікової категорії, це й певні знання про свою приналежність, а саме

про культуру, мову і територію мешкання, історичне минуле, автостереотипи

поведінки. Усе це етнопсихологи називають образом "Ми". Ці уявлення завжди емоційно забарвлені, складається певне ставлення до них, наприклад, почуття гордості, співпереживання тощо, здатне стимулювати вчинки людей.

У більш вузькому сенсі менталітет - спосіб сприйняття людиною світу, реагування на нього, що характеризується певним історично сформованим ставленням до праці, приватної власності, родини, політики (у т.ч. виборів), права, проблем життя та смерті, релігії й т. ін. Тобто менталітет - це сталий спосіб світосприйняття, що зумовлює форму реагування на різні соціальні подразники. Ядром менталітету, його сутнісним змістом є численні архетипи, стереотипи, міфологеми, традиції, а також ієрархізовані норми й цінності, що задають орієнтири поведінки для індивіда в соціокультурній системі координат [1]. Наведені вище визначення поняття "менталітет" не повною мірою віддзеркалюють чинники історичного формування цього явища. У результаті не відбивається вплив менталітету на всі прояви життя індивіда.

Ще кілька визначень: менталітет - "сукупність історично сформованих

психологічних особливостей поведінки нації", "своєрідна пам'ять народу про

минуле, психологічна детермінанта поведінки мільйонів людей, вірних своєму історично сформованому "коду" за будь-яких обставин...", "...певний

соціально-психологічний стан суб'єкта - нації, народності, народу, його громадян, - яке відбило в собі (не "у пам'яті народу", а в його підсвідомості)

результати тривалого і стійкого впливу етнічних, природно-географічних і соціально-економічних умов проживання суб'єкта менталітету" [5, с. 57-61].

Менталітет - підсвідома соціально-психологічна "програма" дій і поведінки окремих людей, нації в цілому, що виявляється у свідомості й у практичній діяльності людей. Джерело її формування – сукупність психологічних, соціально-економічних, природнокліматичних явищ, щодіють протягом тривалої еволюції країни [7].

Менталітет містить у собі почуття, симпатії й антипатії, образи, уявлення про людину та її місце у світі. Причому всі ці уявлення й відчуття не піддаються логічній систематизації, осмисленню. Вони пов'язані не так зі свідомістю, як із підсвідомістю; якщо свідомість регулює мислення людини, то менталітет регулює її поведінку.

Таким чином, відзначаючи генетичні, історичні, природнокліматичні

джерела цього явища, А. Бутенко і Ю. Колесниченко, ґрунтуючись на дослідженнях Л. Виготського, виділяють, головним чином, менталітет як

"код", що детермінує соціальну поведінку окремої людини та нації.

Підсумовуючи, можна навести найбільш повне, на наш погляд, визначення цього поняття, поданого українськім дослідником М. Юрієм. На його думку, менталітет - це певний соціально-психологічний стан суб'єкта - етносу, нації, народності, громадян, що втілив у собі (не "у пам'яті народу", а в його підсвідомості) результати тривалого й усталеного впливу етнічних, природно-географічних і соціально-економічних умов життя суб'єкта менталітету [7].

Тобто, як і було зауважено раніше, менталітет нерозривно пов'язано із суспільної свідомістю. До характеристик суспільства певної держави включається поняття "національний характер".Дослідники, визначаючи "національний характер", виокремлюють як найважливіші різні його компоненти: а) спосіб життя народу; б) темперамент; в) ціннісні орієнтації; г) типові риси значної частини індивідів нації; д) унікальність структури рис характеру, специфіка їхнього виявлення.

Сучасні словники іноземних мов намагаються розмежувати поняття (і терміни) “менталітет” та “ ментальність”. Менталітет – це склад розуму, спосіб сприйняття світу, а ментальність – це інтелектуальний світ людини (цит. з [10, 45]). В англійській мові існує лише одне слово “mentality”, яке позначає ці обидва поняття. У нашому дослідженні ми, услід за В. В. Колесовим, не розмежовуватимемо цих понять і віддаємо перевагу терміну “ментальність” як світогляду в категоріях рідної мови, у якому поєднуються інтелектуальні, духовні й вольові риси національного характеру в його типових проявах [7, 81].

Національний характер - це сукупність соціально-психологічних рис

(почуттів, ціннісних орієнтацій, емоційно-вольових якостей, національно-

психологічних настанов), які властиві нації на певному етапі розвитку, умовами її існування та виявляються в культурі, традиціях, звичаях і обрядах.

Національний характер це своєрідне специфічне поєднання загальнолюдських рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття нації [5].

Категорія національного характеру розвивалась від "вільного портрету", що створювався на основі спостережень мандрівників, письменників, дослідників (XVIII ст.), до порівняльних характеристик (В. Каразін, Г. Квітка-Основ'яненко, М. Костомаров та ін.) українців та росіян до портрету "типового українця" (П. Чубинський). Деякі дослідники, переважно медики, наголошували на біологічних підвалинах національного характеру.

Методологічні засади української ментальності були визначені Дм.Чижевським та О. Кульчицьким. Основні риси породжені різними чинниками. По-перше, слід відмити її емоційність, що іноді переважає над інтелектом і волею, сентиментальність, надмірну чутливість. Емоційність українців втілюється в естетизмі буденного життя, у мистецтві творчості, зокрема пісенності. Переважання емоційності може ставати на перешкоді прийняттю раціонально виважених рішень за екстремальних умов. Ліризм як прояв емоційності виявляється в естетизмі народного життя та обрядовості,,

пісенності, своєрідному м'якому гуморі. Вислів географічного (екологічного) чинника виявляється, наприклад, у тому, що "безкрая далечінь степу" сприяє розвитку споглядальної настанови, породжує почуття любові до нескінченного, абсолютного.

Історичний чинник виявляється в трагічності історії українців, їхня психіка була часто в "екзистенціально-межовому стані". Постійна загроза випадковості привела до двох типів реакцій: авантюрно-козацької та прихованого існування. Отже, індивідуалізм в українців часто переважає над колективізмом.

Щодо соціального чинника слід відмітити такі риси: селянська структура української нації породжує схильність до малих груп, до опори на почуттєву близькість, їй притаманні рефлексивні настанови, спрямовані на самопізнання. Отже, інтравертність в українців часто переважає над екстравертністю.

Культурологічний чинник формування української психіки пов'язаний із периферійністю, межовим положенням України між Сходом та Заходом.

Персоналізм на українському ґрунті здійснився як звернутий у напрямку "увнутрішнення", інтенсифікації особистого, внутрішнього життя, а не напрямку експансії людської особи в світ.

Глибинно-психологічний чинник ментальності передбачає аналіз колективного несвідомого (за К. Юнгом). Воно включає колективно успадковуванні форми сприймання й розуміння, що звуться архетипами.

Характеризуючи українську ментальність, слід відмітити вплив на неї

загальнонаціональних та регіонально-групових архетипів. Перші зумовлені

проекцією візантійської компоненти на менталітет українця. Другі – взаємодією візантійського й латинського психотипів на заході та впливом російського менталітету на сході та півдні. Центр та північ коливаються між позиціями заходу та сходу. Зупинимося стисло на характеристиці архетипів,

зумовлених візантійською компонентою менталітету українців [1].

У дзеркалі візантизму пізнається образ українця – лицаря авантюриста вчорашнього дня, готового бачити лише прекрасне без гірких домішок недосконалості. Але він - лише дещо модифікований етнотип розбещеного елліна: гультяй, естет, прихильник пишномовного доктринерства в публічній сфері (і напрочуд безплідний у прийнятті предметних рішень), любитель невеликих замкнених товариств (із натяком на клубну елітарність), імпотентно-безпорадний перед громадською думкою і владою (на приниження особистої гідності реагує лише тоді, коли справа доходить до приниження тіла), чуйно-сентиментальний до чужого горя "тут і тепер" і байдуже-індиферентний, якщо воно знаходиться на відстані хоча б декількох метрів, волюнтаристичний у непринципових питаннях і єлейно м’який там, де доводиться брати на себе відповідальність" [1, с.56-57].

Архетип "вічного учня" передбачає інфантилізм, перевагу насліду-

вання над творчістю, геронтократію, нейтралізується індивідуалізмом.

Архетип "героїзованого злочинця" характеризується симпатією до життя в екстремумі; вбачання елітарності в девіантній поведінці. Даний архетип зумовлює такі якості, як авантюризм, маргінальність, естетичний максималізм, естетичний хамелеонізм. Дія цього архетипу є гальмом соціального прогресу.

Архетип домінування уречевленого над процесуальним: некритичний традиціоналізм, консерватизм, ригідність, пасивність. На рівні підсвідомого зберігається негативний досвід розгортання ситуації. Тому виникає острах перед будь-якою процесуальністю, динамікою, змінами.

Архетип об'єктивно-речової детермінації буття: усе вирішує не суб'єкт, а об'єкт (екстернальність). Це означає, що засобом вирішення проблем часто виявляється пасивне очікування або звинувачення ситуації чи інших, а не залучення власних можливостей.

Архетип "вічного повернення": майбутнє має бути подібним до минулого, традиціоналізм. Наслідки: налаштованість на позицію "як усі"; повага до батьків, як копіювання.

Архетип едукативності психокультури: квазікомпенсація меншовартості - навчання. Нейтралізується сенсорною нестабільністю. Особлива роль навчання, відзначена в цьому архетипі, означає наступне: політик, який мав тривале й різноманітне навчання, сприймається як такий, що позбавився комплексу меншовартості. Але компенсація меншовартості через навчання є, радше, уявною, аніж реальною.

Архетип анігілятивної рівності: нехтування стратегічними інтересами. Перевага задоволення потреб, які гарантують яскраве видовище і черговий емоційний стрибок.

Архетип долі: ірраціонально-героїчні вчинки в екстремальних умовах і пасивне очікування за умов повсякдення. Даний архетип є основою прогнозу політичної поведінки представників сучасного електорату. Архетип ідеалізації старовини зумовлює те, що минуле розглядається не як носій досконалих моделей, а як засіб узвичаювання нового. Рівень досконалості минулого досвіду сучасними українцями визначається не актуальністю, а давністю використання. Наслідок: пік амбіцій припадає на початок згасання активності.

Архетип тотожності істини і влади зумовлює визначення того, що істиною володіє той, хто відповідно до неї має константне буття (бюрократія). Наслідком дії цього архетипу є визнання правоти за тими, хто має стале благополуччя.

Архетип центральної провини культивує узалежнення. Адже почуття провини перед авторитетом та потреба у прощенні й спокутуванні утримує залежність. Схильність до узалежнення в українського електорату зумовлює відповідну специфіку підготовчих заходів пропаганди.

Архетип монарності буття. Тут монарність розуміється як синонім закинутості в буття і нівелюється індивідуалізмом.

Архетип вічної правди виявляє себе у відсутності раціональної диспозиції в ситуаціях обстоювання особистих інтересів. Він зумовлює пошук опори буття у вигляді естетичного ідеалу.

Архетип звеличення юродивого означає, що психокультура візантизму потребує для власного самовиправдання великої кількості непродуктивних індивідів. Звідси перепони для здібних та клопотання про непродуктивних у сучасному суспільстві.

Характеризуючи особливості сучасної української ментальності необхідно відмітити загальні характеристики російського та українського менталітету.

Розглядаючи загальні особливості російського та українського менталітету, спираючись на класифікацію М. Решетнікова, необхідно відмітити такі його риси: просторова експансія, соборність, євразійство, орієнтація на першу особу в державі, боговиборність, Зупинимося на деяких

характеристиках більш детально [3].

Просторова експансія. М. Решетніков, розглядаючи дану рису менталітету, підкреслює, що на протязі багатьох століть кордони Київської Русі, а потім Росії мали умовний характер(на відміну від Європи з чіткими кордонами) і постійно розширялися. Наявність багатьох малозаселених просторів створювало умови для міграції та викликало почуття очікування нового, а іноді невизначеності. Це зробило певний вплив на формування національної самосвідомості. А саме, можливість відходу на нові землі, тобто просторова експансія, перешкоджала формуванню напруженого та постійного відношення до праці, скоріше розвивало споживче відношення до природи та надмірну терплячість та покірність. З іншого боку, розвивало здатність адаптації до нових умов існування. В ракурсі нашого дослідження

дана особливість ментальності народу сприяє відкритості до нових контактів, співробітництву та діалогу [3].

Общинність. Найбільш яскрава риса менталітету. В основі її общинні

цінності, колективність, любов та солідарність, взаємодопомога та співчуття. Ця культура має глибокі історичні корені: саме общинне буття дозволило українському народу зберегтися як самостійний етнос при умовах численних нападів зовні, при постійному зовнішньому тиску зі сходу та Заходу.

Соборність. “Соборна особистість” – головний архетип та культурний

ідеал українського етносу. Саме соборність протиставляють європейському

принципу формально-юридичної рівності окремих особистостей. Соборність передбачає поєднання солідарних дій та духовного єднання. Причому приорітет в цьому союзі належить духовному началу. Основним принципом соборності є органічне з’єднання єдиного та загального, єдиного та різноманітного. Соборність, як говорить Шапошников Л.Є., передбачає прийняття людьми найвищих цінностей при збереженні неповторних рис кожного окремого індивіду [3].

Євразійство. Історично Україна перехідна держава, посередниця між

Європою та Азією. Дійсно наша держава ніколи не належала до Заходу ні

до Сходу, також не належала до скандинавського “Північну”, ні до мусульманського “Півдня”. Наша держава завжди існувала на межі полярних цивілізацій та культур, не була здатна до синтезу, а виконувала амортизаційну функцію. В певній мірі це обумовило протерічність души українського народу та стійку орієнтацію на збереження самобутності.

Орієнтація на першу особу держави. Соціально-психологічні дослідження підтверджують той факт, що тривала відсутність дійсних інститутів права в державі сприяє безмежній владі першої особи. Незалежно

від конкретного ім’я, історичних орієнтирів, моральних ідеалів та цінностей, які декларуються, “перша особа” в свій історичний період виступає її кумиром. Решетніков.М. стверджує, що безумовна народна довіра кумиру може обернутися повним невизнанням лідера, який втратив довіру. Таким чином, “орієнтація на першу особу” – стійка ментальна особливість – неминуче веде до сакралізації влади, породжує невірні уявлення про те, що зміна лідера автоматично призведе до покращення життя. Це в кінцевому рахунку гальмує суспільний прогрес.

Прагнення до абсолюту. Ця ментальна особливість проявляється в прагненні до абсолюту, пошуку абсолютного добра та правди, духовному радикалізмі. Такі настанови призводять до нехтування реальності, невмінню

та небажанню жити сьогоденням, прагненню до абсолютного соціального устрою. Прагнення до вищого, абсолютного, як ментальна особливість нашого народу виконує мобілізуючу функцію в екстремальних ситуаціях. Український народ проявляє найвищу стійкість та наполегливість, згуртованість при досягненні своєї мети в періоди високої напруги для нації. В не екстремальних умовах ця ментальна особливість стає перешкодою на шляху активності.

Боговибірность. В основі боговібірності лежить православ’я. Це твердження виходить як із етимологічних трактовок слова» православ’я В православ’ї акцент робиться на духовному змісті учення Христа, і тому православна свідомість зорієнтована на абсолютне та вічне. Саме духовні якості православної людини визначають міру його досконалості, а не які-небудь зовнішні параметри, будь то положення в соціальній ієрархії, розміри майна та професія.

Незважаючи на зміни в суспільній та політичній свідомості, більшість українців поділяють принципи та цінності общинно-соборної культури, такі як рівність, солідарність, взаємодопомога. Історія показує, що ментальність українців має визначальний вплив на такі основні риси їх політичної культури: волелюбність, демократизм, миролюбність, толерантність, а також зверхність особистих інтересів над загальнонародними, політичний конформізм, схильність до анархізму, міжусобної боротьби. Однак, українська ментальність та українська національна свідомість у цілому мають суперечливий характер, що зумовлено як межовістю існування, так і багатовіковим підневільним станом України. Це означає, що в культурі нації водночас виявляються різні, навіть протилежні, якості: героїзм і пасивність, волелюбність, індивідуалізм і конформізм, довірливість і підозрілість і т.ін. Кожна з них має свої причини та умови виникнення і свою роль в історичному процесі [7]. Історичний чинник виявляється в трагічності історії українців. Їхня психіка була часто в ”екзистенціально-межевому стані”.

Постійна загроза випадковості привела до двох типів реакцій: авантюрно-козацької та прихованого існування. Адже індивідуалізм в українців часто переважав над колективізмом. Однак, з нашої точки зору це носило скоріше ситуативний характер. В періоди прояву народної волі (яка є провідною рисою національного характеру), іноді і свавілля, проявляється скоріше відрив від общини, прагнення проявити себе, індивідуалізм. Це все, щоб потім об’єднатися. Воля українського людини невіддільна від переживання колективістських почуттів.

Виявляючи ментальні настанови, які малі негативний вплив на формування національної єдності та державницьких якостей українського народу, спочатку слід визначити природні й споконвічні, а потім - набуті в умовах політичного поневолення. До перших, на наш погляд, можна віднести

крайній індивідуалізм (або егоцентризм), перевагу емоційного, почуттєвого

над інтелектом і волею та певні компоненти селянської психологічної настанови. Ці якості української ментальності в політичному житті нації проявлялися й зверхності особистих інтересів над загальнонародними і державними, небажанні підкорятися органам державної влади, підозрілості (громадоцентризмі), анархізмі, критиканстві, міжусобній боротьбі, політичній фракційності, хворобі отаманства, бунтарстві, проявах зрівнялівки, перевазі емоцій над розумом і волею під час вирішення політичних проблем, недостатньому розвитку вольових якостей та цілеспрямованості, недисциплінованості, неорганізованості, притупленні почуття громадянського обов'язку.

До другої групи ментальних настанов, що їх спричинили століття підневільного стану України, входять психологічна мімікрійність, формалізм, рецидиви рабської психології, комплекси "меншовартості" та "кривди". У політичній культурі ці психічні якості проявилися в поверховому, формальному сприйнятті політичних явищ і процесів, недооцінці їх як вирішальних факторів національного життя, недостатньому усвідомленні корінних потреб та інтересів народу, особливо потреби у власній державі, некритичному сприйнятті чужоземних політичних цінностей і норм, невірі в сили власного народу і покладання надто великих надій на безкорисливу допомогу інших держав, рабському служінні іноземним правителям, приниженому почутті національної гідності, кар'єризмі ціною зради національних інтересів, проросійських та інших чужинських політичних орієнтаціях [1]. До цієї групи психологічних чинників слід віднести також ментальну фрагментарність суспільства, породжену тривалою насильницькою розірваністю українського народу, його території між різними державами та цілеспрямованою асиміляцією. Різні ментальні настанови формували й різні типи політичних цінностей та ідеалів, віддаляли українство від власного культурного коріння.

Традиційно з маргінальністю пов’язують набір достатньо малосимпатичних характеристик: вразливість, агресивність, сумніви в особистій цінності, страх перед необхідністю приймати рішення, безпринципність, непередбачуваність у поведінці. Разом з тим маргіналам можуть бути притаманні пошук, динамізм, викликана необхідністю здатність до мобілізації власних адаптаційних потенцій, соціально ефективна поведінка. Така роздвоєність, неузгодженість, поєднання в одному соціумі різновекторних складових значно ускладнює прогнозованість соціальних процесів в Україні, можливості ефективного впливу на суспільну свідомість. Але це тільки підкреслює важливість дослідження та розуміння ментальних підвалин українського соціуму.

Підводячи підсумки, проаналізуємо подану вище інформацію про сучасні риси української ментальності як фактору специфіки діалогу в системі державного управління. У цілому ж досягнення згоди в державі шляхом співробітництва та діалогу на різних рівнях соціальної та політичної взаємодії, з нашої точки зори, є можливим, так як спирається на базові риси української ментальності: соборність, общинність, боговибірность [1].

Український менталітет, як любий інший тип менталітету, містить в собі як передумови до цього, так і фактори, які перешкоджають досягненню цієї мети. В його структурі містяться задатки діалогу. Однак, їх актуалізація і подальший розвиток потребує багато зусиль від народу та їх лідерів. Багато сил та часу необхідно затратити для того, щоб “компенсувати” ті ментальні особливості, які стоять на перешкоді до діалогової взаємодії влади та громадськості. Однак, під компенсацією ми розуміємо не радикальну зміну фундаментальних основ української ментальності, а поступову зміну її похідних. Все це підтверджує тезис про те що шлях некритичного переносу західних культурно-ціннісних моделей на якісно іншу українську основу є тупіковим.

Як стверджує М. Решетніков, ломка національних традицій - ні що інше, як культурна диверсія великої руйнувальної сили, яка викликає глибинний конфлікт та примушує націю до самозахисту. Запропонована тактика передбачає опору на сильні риси менталітету та нейтралізацію слабких, яки перешкоджають розвитку діалогових форм взаємодії в державному управлінні. Використання індивідуального стилю нації дозволить їй досягти суспільної згоди без радикальної своєї психології та зберегти самоповагу та самобутність. Ідея діалогу як способу індивідуального та суспільного буття сьогодні знаходить у наявності такої особливості світогляду українців як соборність та орієнтація на общинне існування.

Для українців важливими залишаються такі принципи соборної культури, як соціальна рівність, солідарність, співпраця. Україна повинна розвиватися відповідно особливостям своєї ментальності, тобто намагатися стати державою соціальної справедливості з пріоритетом духовно-моральних цінностей. Задача політичної науки полягає в знаходженні та законодавчому оформленні оптимального діалогу між вимогами общинності та індивідуальною свободою.

Список використаної літератури:

1. Головлева Е.Л. Основы рекламы: учебное пособие для вузов / Е.Л. Головлева. – М.: Академический проект, 2008. – 330 с.

2. Донченко Е. Социетальная психика / Е. Донченко. – К., 1994.

3. Ентоні Д. Сміт. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка: монографія / Ентоні Д. Сміт. – К.: Темпора, 2009. – 312 с.

4. Колесов В. В. Язык и ментальность / Колесов В. В. – СПб.: Петербург. востоковедение, 2004. – 240 с.

5. Кравченко П. Інтеграція ментальності та історизму в практиці історичної освіти / П. Кравченко // Практична філософія. – 2001. – №1. – С. 202-219.

6. Левандовський В. Україна в геополітичних концепціях І третини ХХ сторіччя / В. Левандовський // Політична думка. – 1994. – № 3. – С. 58–68.

7. Погрібна В.Я. Специфіка української ментальності / В.Я. Погрібна, Є.В. Чернявський / Електронний ресурс: [сайт]. – Електронні данні. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/31_PRNT_2010/Philosophia/73535.doc.htm

8. Різун В.В. Теорія масової комунікації / В.В. Різун / Електронний ресурс: [сайт]. // Електронна бібліотека інституту журналістики. – Електронні данні. – Режим доступу: http://www.traducionalist.info/blog/osoblivosti_ukrajinskogo_ mentalitetu/ 2010-01-16-573

9. Смітюх Г. Український менталітет / Г. Смітюх, В. Стрілецький / Електронний ресурс: [сайт]. – Електронні данні. – Режим доступу: http://www.myslenedrevo.com. ua/uk/Publ/SacralUkraine/Mentality.html

10. Хроленко А. Т. Основы лингвокультурологии: учеб. пособие. – 2-е изд. / Хроленко А. Т. – М.: Флинта: Наука, 2005. – 184 с.

11. Стражный А. Украинский менталитет: иллюзии. Мифы. Реальность / А.С. Стражный. – К.: Подолина, 2008. – 384 с.

12. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології [Текст]: методичний матеріал / В. Янів. – Мюнхен: [б. в.], 1993. – 217 с.

Менталітет, не маю­чи чіткої структури, увесь час зникає як предмет наукового осягнення (Оле­на Донченко). Крім того, оскільки ці програмні взірці реалізуються і транс­люються між сучасниками і генера­ціями етносу здебільшого через психо­логічні механізми наслідування та імітації, то ментальність почасти ви­являється у формі колективного не­свідомого, тобто як явище критично неосмислене, нерефлексоване етнічним загалом, який здебільшого вчинково діє й соціально утверджується за звичками, звичаями, канонізованими передсудами і віруваннями.

Приємний виняток у цьому відно­шенні становить дослідження Олени Донченко, предметом якого є феномен соцієтальної психіки як цілісної психо-культури соціуму [3]. Він, хоч і сутнісно й тотожний феномену "мен­талітет", все ж характеризується біль­шою визначеністю щодо власної ста-тико-динамічної будови, яка водночас є структурою психологічної культури соціуму. У широкому розумінні соцієтальиа психіка – це "субстанція життя соціуму, котра передається від покоління до покоління у вигляді продукту наслідування історії і культури суспільства, вміщуючи географічні, кліматичні і ландшафтні умови життя людей, які заселяли ко­лись і засиляють нині дану терито­рію", а відтак своєрідний архетип у юнгівському розумінні [3, с. 32—32]. Важливо, що соцієтальна психіка, як і культура в цілому, здатна зберігати на речовинному, інформаційному та енергетичному рівнях матеріального буття сукупність станів, властивостей, здібностей, форм поведінки, взірців реагування та інших процесів психіч­ної прижиттєвої реальності навіть після смерті організму людини, що забезпечує родову пам'ять і наступ­ність коду психічного життя між поколіннями, котрий специфічний для кожного окремого соціуму. "Але якщо культура - пише авторка, - в основному своєму змісті утримує всю гаму духовного розвитку того чи того соціуму, то соцієтальна психіка (тобто психіка суспільства і навіть людства) містить більш специфічну інформа­цію про стійкі типи мислення і пове­дінки людей у соціумі, про законо­мірності відношень, які виникають у процесі взаємодії між людьми і гру­пами, про різні способи сприйняття, переробки і передачі інформації, на основі якої формуються ті чи інші поведінкові установки та ін." [3, с. 33]. Зазначені наукові узагальнення становлять важливу частку концепту­ального підґрунтя нашого досліджен­ня культурно-психологічних пара­метрів української ментальності.

Інший значущий теоретичний орієн­тир висвітлюваної проблематики стосу­ється утвердження вітоцептризму обстоюваної соціально-культурної парадигми. Людське життя на кінець XX століття стало в центрі не лише філософських розмірковувань та антропо­логічних досліджень, а й психологіч­них концепцій. "Методологічна функція категорії життя полягає в тому, щоб в єдиному концептуальному під­ході охопити суб'єкта, обставини, лю­дину, спільноту і суспільство, розгля­нути соціум в антропологічних вимі­рах" [4, с. 82].Певною мірою законо­мірним є факт уведення поняття "повсякдення" до низки фундаментальних наукових категорій. Адже саме пов­сякденне життя - це найперша і найголовніша реальність буття не лише людини, а й групи, етносу, на­ції, соціуму.

Дата добавления: 2014-01-07