Контрольні питання по темі “Податкова система та історія її розвитку”. 2 страница

Важливе значення в відповіді на ці запитання має вибір податкової бази, який має особливі підходи. До таких підходів відносяться:

1. Оподаткування результатів кінцевої діяльності платника податку (результатів виробництва, кількість наданих послуг, виконаних робіт).

2. Формування бази оподаткування на підставі різних видів ренти.

3. Оподаткування обігу реалізації товарів та виробів.

4. Оподаткування капіталу, нерухомості та майна.

5. Оподаткування споживача.

3. 3. Історичний аспект розвитку податкової політики держави.

Податкова система є найстародавнішою фінансово-економічною системою людства. В період натурального господарства в якості податків збирались на користь керівника або ватажка частина здобичі в натуральному вигляді.

На початку народження державного устрою й в перший період його існування оподаткування проводилось у вигляді жертвування, причому ставка була визначена в розмірі 10% від всіх доходів. Звідки і пішов термін “десятина”.

Пізніше таку ж частину брали собі і релігійні організації (церкви, храми та інші установи). Кошти, які збирались витрачались на утримання армій, будівництво храмів, різних фортифікаційних споруд, шляхів, проведення свят та інше.

В країнах південної Європи (Греція, Італія) сплачувались “податі”. Для цього все майно та скарб платника оцінювались й виділялась та частина, яка підпадає під оподаткування. Так в Італії при стягненні податків існував особливий механізм – найбільший тягар оподаткування випадав на вибраних магістрантів, які працювали на користь міста безкоштовно. В мирний час громадяни взагалі не сплачували податки. В основі цієї податкової системи полягало майнове та подушне обкладання, тобто з’являється подушний податок.

Пізніше в IV – III віках до нашої ери Римська держава змінює стратегію своєї діяльності і змінюється її податкова система. Податки поділяються на громадянські та провінціальні. Громадянський податок стягувався у вигляді майнового податку. Провінціальний поділявся на поземельний та особистий. Таким чином податкова система поділялась на державні та місцеві податки (тобто перші форми комунального податку). В подальшому податкові системи змінювались, кількість податків зменшувалась (або збільшувалась). Існував час, коли на початку тисячоліття в Римській імперії крім державних та поземельних податків встановлювалась плата за фруктові дерева, виноградну лозу та інше. Крім того існувала також “подушна подать”. Це були головним чином прямі податки. Але в той же час застосовувались і непрямі податки – наприклад податок з обігу (ставка 1%), податок з обігу по торгівлі рабами (ставка 4%), податок на звільнених рабів (ставка 5%) та інше.

В цей же час як правило стягнення податків у грошовому вигляді стимулювало продаж виробниками залишків своєї продукції, тобто вони виконували ще й функцію стимулювання розвитку господарства.

В більшості, податкова система, яка існувала в Римський імперії в подальшому застосувалась й в інших країнах. Наприклад в Візантії існували 21 прямий податок, до яких відносились земельний податок, подушна подать, податок на утримання армії, на купівлю коней. Існував податок на рекрутів, який дозволяв тим, хто його сплачував не проходіть службу в армії. Було вперше введено мито на видачу державних актів (тобто прообраз існуючого зараз мита). Особисті податки сплачували сенатори та інші чиновники й військовослужбовці, які отримували підвищення по посаді. Тобто застосовувався прогресивний принцип обкладання прибутковим податком. Досить часто практикувалися в Візантії і різні надзвичайні податки – на будівництво флоту, утримання військових контингентів та інше. В цілому розміри та кількість податків були досить великими, що частіше приводило до зменшення податкової бази платника податків, а в кінцевому результаті – до фінансових криз та ослабленню держави.

Податкова політика та податкові системі в Європі будувались по прикладу Римської імперії, але поступово вони змінювались.

Наприклад в Франції стягненням податків та їх розподілом займалися громади. Контроль за цими процесами здійснювали 4 комісари, які мали свої підлеглі території. Вища законодавча влада належала парламенту держави. В той же час деякі міські або сільські громади мали можливість викупати собі автономні права на здійснення стягнення та розподілу податків. Але в подальшому всі проблеми, пов’язані з системою оподаткування перейшли до короля, який встановлював податки і контролював їх розподіл. Подальші зміни в податковій системі приводили до погіршення організації стягнення податків (не визначення конкретної дати зборів, постійні зміни розміру податків та інше). В той же час з’явилися нові податки, наприклад прибуткове обкладання, поголовна подать та інше. Все керівництво фінансовою діяльністю і податкова політика держави сконцентрувалась в Парламенті та у короля.

В Англії на чолі фінансового управління знаходився король. Але для встановлення нових податків король повинен був мати згоду Парламенту (ця система збереглася в Англії до теперішнього часу). Кількість податків та їх склад були такі, як і в Франції. Як особливість можливо визначити, що вперше в Англії була введена прогресивна шкала прибуткового оподаткування, коли вона складалася з різних рівнів. В Англії вперше були введені акцизи, хоча дія їх була обмежена тільки одним роком й мала тимчасовий характер.

Але найбільше розповсюдження акцизи знайшли в Німеччині. Так наприклад в 1810 році існували вже акцизи на понад як 500 товарів. Особливістю податкової системи було зниження митних тарифів, що сприяло тому, що високими темпами почала розвиватись вільна торгівля.

Фінансова система Русі почала складатися на при кінці ІХ століть. В той же час почалася складатися і податкова система, яка на той час була практично єдиним джерелом доходу Великого князя Русі. При стягненні дані запропоновувались два способи:

- “візки”, коли платники привозили данину до князя в Київ;

- “по людно” – коли за податками їздили сам князь або його “військова дружина”.

На відміну від Західних Європейських держав податки зберігалися і розподілялися князем на утримання свої військової дружини та інші державні потреби. Існувала також і надзвичайна “подать”, але вона запропоновувалась на час війни або інших військових походів.

Крім данини князю деякі народи особисто сплачували податі і інші податки як більш сильним сусідам, що особливо характерно для часу татаро-монгольського ярма. З урахуванням особливостей діяльності населення податковою базою визначались:

- для землеробів від реля (плуга)

- для людей, які займалися охотою – з людини або диму. В якості диму визначалось житло платника з землею та всієї родини. В подальшому вона мала назву двора.

Двори з землею мали назву селянські, без землі – бабильські. З іншого боку двір платника податку називався “чорним”, а хто був звільнений від сплати податку називався “білим”. Незважаючи на назву податку “поголовна подать”, вона практично була родинна. В якості платника податку виступав чоловік в віці, коли він вже міг займатися якимось промислом.

Поряд з прямими податками існували і непрямі податки. Так за провезення товарів через кордон в деяких місцевостях збирався “мит”, за перевезення через річку – “перевіз”. Якщо хтось мав сховище, то він сплачував “гостинне мито”, при здійсненні торгівлі на ринках – сплачувалось “торговельне мито”, за відвантажування товарів встановлювалось мито “вага”, за вимірювання – мито “міра”. Були введені й різні судові мита: за вбивство стягувалось мито “вірі”, за інші злочини – “продаж”.

Після татаро-монгольськоі неволі з’явився новий податок – “вихід”. Він стягувався з кожного чоловіка (чоловіча стать), та з живності. Цей податок кожен князь збирав самостійно і потім відправляв Великому князю для передачі в орду. Крім того податки існували ще у вигляді “дані” та “ям” (обов’язок князя доставляти підводи татаро-монгольським чиновникам), для утримання посла Орди та його оточення. Особливістю цих стягнень було і те, що вони постійно змінювались, причому змінювалась як їх кількість, так й розміри.

Як правило розміри податків, які сплачувались татарам первинно складали десяту частину від майна. Але вони розповсюджувалися не на всі версти населення. Найбільш в цьому випадку страдали нізькодоходні версти населення – чернь (виключення були зроблені тільки для духовенства). Але податки, які йшли Орді були додатковими до тих, які стягувались на користь князів (як місцевих так і Великого князя). Тому здійснення сплати були достатньо високими.

В той же час крім податків та податі їх сплата могла бути й у вигляді повинності, а також був введений оброк. В цей же час зменшуються і взагалі знищуються більшість прямих податків і головним джерелом внутрішніх доходів держави стало мито.

В кінці ХV століття почала будуватись нова фінансова система і особиста податкова політика. Головним чином податок збирався у вигляді грошей. Він стягувався з селян та посадових осіб. Крім того були введені податки “ямські”, “пищальні” (для виробництва гармат), збори міські, “засічки” (спрямовувались на будівництво охоронних укріплень, засік). Потім царем Іваном ІV був введений “стрілецький податок” на утворення військ, а також “полонений податок” – для викупу російських полонених, які були взяті в полон ворогом.

Для нарахування податей до володарів землі застосовувалась міра вимірювання “плуг” або “соха”. В якості цієї міри вимірювання бралась площа визначеного розміру. В зв’язку з розвитком промисловості та різних ремесел “соха” використовувалась також як одиниця виміру (наприклад 1 “соха” – 2 юні, 1 “плуг”, невід 1 коваль та інше.) Але й при визначені ставки сплати за землю вона була диференційована в залежності від якості: на гарну, середньо та погану, застосовувались коефіцієнти 1: 1; ¾; ½; ¼ та інше.

В подальшому міра “соха” як міра вимірювання, або “сошиний лист” почав розповсюджуватись не тільки на землю. До неї стали включатись двори в містах та інші елементи. Була встановлена система коли до “сохи” входили двори, які поділялись в залежності від видів діяльності та розміру доходу. Так розмір “сохи” мав різну кількість дворів в залежності від видів діяльності – 40 дворів кращих торгових людей, 80 середніх дворів та 160 молодших посадових людей та 320 слобідських дворів. Відповідно до цього на соху падав рівний розмір окладу данини по всій території. Але з урахуванням різного рівня та розмірів доходів в деяких випадках на 1 “соху” приходилось більше кращих дворів, в іншому випадку менше.

В цілому виділялись державні чиновники, які складали загальні “посошні листи” по всім містам, повітам, дворам, різноманітним категоріям землевласників які об’єднались в окрему книгу. Податкова політика будувалась наступним чином:

1. Виділялись волості в цілому з визначенням загальної суми податі по окладам, який визначався на підставі “сохи”.

2. Оклад розподілявся по окремим селам та посадам.

3. Визначався розмір податі з кожного двора або податної особи. При цьому подать, яка збиралася з двора однаково була з податної особи незалежно від його майнового стану.

В той час не території України діяли наступні податки.

Поголовщина. Цей податок населення сплачувало (як сільське так і міське) яке володіло державними землями та користувалось цими землями. Але в подальшому цей податок декілька змінився. Так раніш він стягувався з старшого двора, а потім він почав стягуватись в залежності від площі землі. Особливістю цього податку був спосіб стягнення його – або грошима, або натурою (зерном, хутром та іншими продуктами). Цей податок сплачувався всіма верстами населення, але були Урядом встановлена різні ставки податку.

Так кожен магнат повинен був сплатити за себе та кожного члена своєї родини по золотому або дукату, який прирівнював30-40 “широких”, або празьких грошей. Звичайний шляхтич сплачував цей податок в меншому розмірі – тільки по два гроші. Селяни та інші платники сплачували по одному грошу.

Була особливість і хто стягував податок. Так у шляхти та державних селян збором цього податку займались урядовці. Закріпачені селяни повинні були сплачувати його своїм панам, які потім здавали його до великокнязівської скарбниці. Головною метою цього податку була концентрація коштів для підготовки та ведення війн. Але потім цей податок був об’єднаний з іншим – серебщина, і сума його визначалась в залежності від волі правителів України.

Серебщина. Цей податок почали збирати ще коли за часів татаро-монгольського ярма сплачували з підлеглих та завойованих територій з населення у вигляді срібних грошей. Вона мала цільове призначення і витрачалась тільки на військові потреби. Виділяли декілька видів цього податку: великий та малий, тимчасовий та періодичний. Так наприклад тимчасова серебщина спрямовувалась тільки для підготовки до війн. За кошти цього податку проводилось озброєння війська, закупівлі фуражу, виплати грошей на утримання найманого війська та інше. Цей податок стягувався з покріпачених та селянських і державних громадян, а також його сплачувала та шліхта, яка не проходила військову службу.

Періодична серебщина стягувалась тільки по рішенню уряду раз в два роки. Так в 1473 році уряд прийняв рішення про стягнення цього податку для підготовки до війни з татаро-монголами. Згідно з рішенням уряду кожний землевласник повинен був сплачувати серебщину в наступному розмірі: від лану з волами – по 9 грошей, від лану з конем – по 4,5 гроша; від лану без тяглової сили – по 4 гроша. Міське населення сплачувало цей податок в розмірі від 3 – до 15 грошей. Деякі територій, які вели активну боротьбу проти татаро-монголів були взагалі звільненні від сплати цього податку. Сюди входила Київщина, Брацлавщина, Переяславщина та інші.

Ординщина. Він був також одним з видів податків, який збирався в натуральному вигляді, грошами і також він відправлявся кримському хану у вигляді подарунків. По ставці цей податок був дуже великий, який не могли сплачувати деякі селяни та інші версти населення і витрачався на військові потреби, підготовку до оборони від німецьких лицарів та інші потреби.

Подимщина. Цей податок характерний для Київщини та Поділля і сплачувався він з кожного диму (тобто хати). Головним чином його сплачували селяни. Сільські старости розподіляли його між дворами і він збирався переважно грошами. Він був прив’язаний до землі і залежав від її кількості та якості, стану господарства та інших чинників. В тих випадках, коли були порожні двори, то селяни вимушені були спільно сплачувати цей податок за тих, хто виїхав в інші місцевості. Але цей податок мав особливість. Він сплачувався тільки тими селянами, які зберігали особисту незалежність. Як тільки вони її втрачали, вони ставали кріпаками, і в цьому випадку сплачували звичайну грошову ренту.

Волощина. Цей податок стягувався по кількості волів в господарстві (іноді його називали “подать”, “поплатки” та інше). Його сплачували державні, частково покріпачені селяни та міщани. Як правило цей податок збирався грошами і він складав 20-30 грошей з ланового двору. Крім грошей цей податок збирався і у вигляді волів, овець, свиней, різних продуктів з кожного двору. Цей податок йшов на потреби великокнязівського двору коли він перебував у містах Вільно та Луцьку.

Стація. Цей податок сплачувався у натуральному вигляді харчами, фуражем, різними іншими речами для забезпечення перебування великого князя і його двору. Цей податок зберігався до 1569 року. Він також збирався з селян для утримання двору великого князя і збирався на протязі всього року. Коли князь приїжджав то старости збирали по курячі та по десятку яєць, а коли князь не приїжджав то старости збирали цей податок грошима (наприклад по 60 грошей з вола, до 20 грошей з кабана, 4 гроша за вівцю, 1 гріш за гуску та інше).

В деяких місцевостях за використання лісами, річками та іншими угіддями стягувалися інші податки: “хміль”. “дрова”. “диколдьні доходи” та інше.

В цілому податки в Україні того часу стягувались головним чином з “диму” і мали різні норми стягнення. Так полюддям вони складали 5-10 грошей, поземельні 10-30 грошей, за один віз сіна 2-3 гроші, за одного барана 12 грошей та інше. Але й тут визначався ступінь дохідності сім’ї. Якщо сім’я відносилась до категорії “городники”, “сусідки”, “під сусідки”, вони користувались тільки одним городом і не мали ніякого іншого польового наділу, то вони сплачували по 2-20 грошей на рік з сім’ї а також по 1-2 відра меду, по одній куниці а також виконували тяглову повинність по декількох днів на рік. В той час таких категорій громадян на Україні було понад 17%.

В той час на Україні була ще одна категорія селян – “за городники”, які отримували наділи не освоєних державних земель. Вони звільнялись від будь-якої плати податків на 8-10 років, і тільки після цього терміну вони сплачували податки як всі інші громадяни держави.

Незакріпачені, вільні селяни за користування державною землею повинні були сплачувати податки. Таких категорій громадян було в цілому по Україні до 75-80% і вони при сплаті податків поділялись на три групи.

Перша група – заможні селяни, які жили на околиці замків і мали від 16.8 га до 50 га землі. Вони виконували військові обов’язки і на цей час звільнялись від сплати податку. Ті селяни, які не проходили службу в військах повинні були кожен рік сплачувати з ланового господарства податки в розмірі 2-5 відер меду, 12-24 пуди вівся або жита, 1-2 куниці та 20-30 грошей.

Друга група – данники та тяглові селяни, які володіли земельними наділами, мали худобу і сплачували з ланового двору 2-6 відер меду, 12-24 пуди зерна, 1-2 куниці, 30-120 грошей. Крім того ця категорія громадян повинна була також відпрацьовувати трудову повинність в замку князя або інших державних господарствах від 14 днів до 2 тижнів.

Третя частина громадян складалась головним чином з населення Галичини, Волині, Поділля і називалась “колані люди”. В цілому це були юридично вільні сільські та міські жителі, які не мали своєї робочої худоби і не займалися сільських господарством. Ці люди закріплювались за замками і працювали в полі, городі, ловили рибу, звіра. За користування землею вони сплачували щороку в державну скарбницю по два гроші.

В Україні тих часів дуже були розповсюджені різні ремесла та промисли. На початок ХVІ століття їх нараховувалось більш ніж 200 видів, і вони теж підлягали оподаткуванню. Всі ці промисли повинні були занесені до спеціальної реєстрової книги і на підставі цього сплачувався податок.

Особливе розповсюдження набув залізорудний промисел. Сировиною для цього промислу була болотна залізна руда, яку селяни добували і виробляли з нею метал. За це вони платили грошовий податок в розмірі 6-12 грошей щороку з кожного двору, а також давали в замки готове залізо та вироби з нього. Розмір платежів залежав від великої кількості чинників, до головних з яких відносились кількість виробленого заліза, стану господарства, доходів від промислу, розміру землеволодіння.

В північній зоні України було багато лісів з багатьма мисливськими угіддями, бортними деревами. Державна влада в цих лісах зробила особисті лісові господарства, де жили і працювали штат лісничих, сторожів, мисливців, бортників, об’їждчиків та інших робітників, які слідкували за станом підлеглої території, обороняли від пожеж та інше. Всі ці люди, які працювали в цих лісових господарствах були звільненні від сплати податку. Велике значення в той час приділялось збору меду та воску, які йшли на експорт. Тому селянам дозволялося займатися збором їх і за це вони сплачували податок в натуральному виді у вигляді меду та воску.

Багато в Україні було мисливських угод, і тому досить великої статтею доходів були хутро та промисел з нього. В Україні досить багато добувалось хутрового звіра: вовків, ведмедів, лисиць, горностаїв, соболів тощо. Тому в лісових угіддях працювали різні “стрільники”, “ловчі”, “сокільники”. За службу вони мали по одному лану землі, все здобуте хутро здавалось до скарбниці і вони звільнялись від сплати будь яких інших податків.

В державних заповідниках дозволялось полювати і селянам, але за це вони повинні були сплачувати досить великий податок. На території України також існували території, на яких розводились бобри, і податок за це збирався тільки в вигляді бобрового хутра.

Ті, хто займався рибальством, або розведенням риби за користування рибними угіддями сплачував податок в розмірі 1/10 частина виловленої риби.

Всі податки які збирались в грошовому та натуральному вигляді надходили до волостей а потім до замків. При розподіли їх частина доставалась на виплату жалування місцевій адміністрації, утримання військових гарнізонів, на подарунки та інше. Але абсолютна більшість податків відправлялась до Вільно і Троків. Всю роботу, яка була пов’язана з обліком всіх скарбів вів державний скарбник і все фіксувалось у прибуткові книги. Ця посадова особа також за дорученням князя або його радників видавав із скарбниці гроші, зерно, мед, хутро та інші речі. Всі витрати записувались також у книгу витрат.

З всіх витрат треба визначити, що багато коштів витрачалось на спорудження охоронних укріплень, будівництво мостів, різних сертифікаційних споруд, замків та інше.

Таким чином можна сказати, що податкова система України того часу була досить ефективна. Вона визначала об’єкт оподаткування, в якості якого виступала земля і податки стягувались як в натуральній так і в грошовій формі. Також ця система дуже диференційовано підходило до платників податків, що також мало в цілому дуже позитивні риси для того часу.

В подальшому на при кінці ХУ11 століття “соха”, як одиниця вимірювання податку була замінена на “двір”, який був головним промисловим податком.

Непрямі податки стягувались через систему відкупів, головними з яких були митні та винні. В середні ХVІІ століття встановлюється єдине мито для людей, які займалися торгівлею – 10 грошей з 1 карбованця обігу.

В той же час з’являються система органів (Четверті на Прикази), які регулювали та проводили податкову політику держави в цілому. Спочатку Прикази були поділені на ті, які контролювали окремі галузі фінансового управління, та ті, що відповідали за отримання податків з окремих районів. В подальшому Прикази поділялись згідно з напрямками діяльності або галузями господарства. Наприклад були виділені Прикази:

- відповідальні за збирання доходів з міст;

- стрілецький – стягнення доходів на утримання військових;

- ямський – стягнення податей з заробітку ящиків та інше.

Центральне місце займає Розрахунковий Приказ, який займався розробкою загальнодержавного кошторису, тобто займався фінансами держави в цілому. Окрему групу Приказів складали ті, які відповідали за стягнення податі з міст, областей та регіонів. Тобто податкова політика будувалась по галузево – професійному принципу та по регіональній ознаці.

В цей же час з’являється і перша державна система пільг при сплаті податі. Так від сплати податі звільняються окремі версти суспільства – духовенство, поміщики. Але була особливість – особисто вони не сплачували податі, але повинні були сплачувати податки з землі, якою володіли, селян які на неї працювали та інше.

Така податкова система поряд з відповідною системою мала винятки. Наприклад, зустрічались окремі вилучення, які сплачували бідні, іноземці, ті хто приймав російську віру, деякі майстрові, та інше. Як правило їх вилучення проводились до свят. В цілому вони носили тимчасовий характер. В той же час почали вводиться перші довгострокові пільги по податкам, наприклад не оподатковувались податі тих, хто освоював нові поселення в Сибіру, причому пільга вводилась на строк до 5 років.

Головним податком був подушний податок. В подальшому цей податок розвивався і укріплювався.

В той же час при царі Петро І була застосована вперше спроба ввести в політику оподаткування принцип справедливого податкового тягаря. Ця спроба застосування принципу справедливості стосувалась деяким послабленням податків для верст населення з невисокими доходами. Так для кріпаків сплата подушного податку стягувались в розмірі 74 коп., з державних селян крім 74 коп. стягувалось 40 копійок замість оброку. Ці 40 копійок сплачувались поміщикам. Але при цьому при сплаті цих податків селяни не сплачував більш жодного податку. Купці та цехові майстри сплачували по 120 коп.

Але прямі податки в загальній сумі доходів державних коштів займали не дуже велике місце. В середньому їх питома вага не перевищувала 35% в державному бюджеті. Більша доля в державному бюджеті належала непрямим податкам, головними з яких були подвірна подать та промисловий податок. Їх доля складала 42-45% в загальному бюджеті й половина з цієї суми належала пітійному податку.

Початок ХVІІІ століття характеризується стратегією розвитку держави на розширення території та зміни технічного оснащення виробництва. Для епохи панування Петра І були характерні досить великі витрати держави на війни, спорудження різних фортець, оборонних укріплень, мостів та інше. Тобто держава постійно потребувала грошових коштів. Тому головною метою податкової політики було збільшення доходів. Для цього вводились нові види податків та зборів, митних тарифів. З метою збільшення податкових платежів, введення нових їх видів була навіть встановлена нова посада – прибульник, який повинен був впроваджувати нові податки. Крім тих, які існували, були введені нові, до яких можна віднести:

- мито з покупки товарів у виробників. Воно передбачало сплату кожної 10 деньги покупцями за уєздних виробників;

- особисті податки з продавців товарів. Так був введений збір при реалізації продукції з лавок – 50 копійок, лотків – 30 копійок, в рознос – 22 копійки. Майстри сплачували 30 копійок, підмайстри – 15 копійок та учні – 10 копійок з людини;

- податки з постоялих дворів, коли кожний двір повинен був сплачувати податок навіть в незалежності від його завантаженості.

- встановлені збори з печей, плавних річних та морських судів, гарбузів, горіхів, продаж харчових виробів, найму домів та інше. В деяких випадках податком обкладались навіть церковні виручки (так розкольники сплачували податки в подвійному розмірі).

- введений “оригінальний збір”. Він стягувався з громадян за ношення руського одягу та бороди при виїзді та в’їзді з міста (50 копійок з того, хто виїжджає або в’їжджає, хто іде пішки 1 рубль з вершника та 1 копійка з селянина).

Головним податком який був введений Петром І була подушна подать. Головним суб’єктом оплати цього податку як спочатку, так і особливо в подальшому стали селяни. Інші платника податку від його сплати звільнялись, але сплачували інші податки. Так, наприклад, торговельні та промислові робітники замість подушної податі сплачували “гільдійський збір”, а міщани почали платити податок на нерухомість (1863 р.).

В другій половині ХVІІ століття та на початку ХVІІІ століття відбулася зміна політичної ситуації в Росії й змінилися взаємовідносини з Україною. Була підписана угода між двома державами і змінилася стосунки між ними. Практично Україна стає частиною Російської імперії і бере активну участь в формуванні дохідної частини загальних фінансів останньої.

Але в силу географічного розташування через Україну проходили найважливіші торговельні шляхи в стосунках між Росією та іншими Північними Південними державами і в першу чергу з Кримом, Туреччиною. Головним чином шляхи проходили через Запорізьку Січ. Козаки, які там жили, поступово відходили від ведення активних військових операцій й перетворювались в торговельних посередників – чумаків, тобто головним для селян стає торговельно-візницький промисел – чумацтво. Сутність цього промислу полягає в тому, що чумаки займалися провозом різних товарів, головним чином з Росії до Криму і в подальшому до Туреччини, а навпаки сіль, рибу, ліс, виробництво різних промислів. Для транспортування застосовувались пара волові та чотири волові візки, які об’єднались з метою безпеки та охорони від злодіїв в валки, на чолі яких ставав отаман. Крім того чумаки брали з собою залишки своїх товарів, коней, іншу живність на продаж, тому що Запорізькі землі були вже звільнені від російського торговельного законодавства. На цих ринках була можливість продавати свої товари за срібні та золоті гроші (в той же час як вивіз цих грошей з території Росії був заборонений).

Крім чумацького промислу запорізькі козаки займалися митними зборами. Для цього вони будували мости, шляхи й за це брали мито. Так, наприклад, за перевіз через річку місцеві жителі сплачували по 2 копійки з двору за рік, купці, які їхали до Криму або поверталися звідки – 10 копійок, за пару волову та чотири волову з воза стягувалось – 15 копійок, з шости волової жури – 20 копійок. Мито це стягувалось не тільки на боці Запорізької Січі, а й на татарському боці. Там за проїзд мостом через річку Білозіру козаки стягували мито в розмірі: з воза з вантажем - 4-5 копійок, з меншого воза – 2 копійки, з порожнього воза – 1 копійка. Не відставали від кількості податків, які накладались на торговельні вантажі і татари. З урахуванням того, що після Запорізької Січі земля була степ, то ті хто її перепинав мали проблеми з їжею і особливо з водою. Тому на цьому боці були облаштовані криниці, але за їх користування необхідно було сплачувати податок.

Далі, при переїзді Перекопської башти сплачувався податок з води. Розмір його залежав від навантаження або його порожності. Після Перекопської башти, вже в Криму існували свої як офіційні так і не офіційні податки, причому останні були в більшості ненормованими. До офіційних податків відносився наприклад Перекопський податок “сорокове”. Він сплачувався в розмірі сорокової частини всіх завезених товарів й сплачувався тільки в натуральному вигляді. До неофіційних належали відносний податок на “товмача” (оплата послуг перекладача), подарунки татарській старшині, місцеві мита та інші. Всі податки не мали постійного розміру (особливо з боку татар) і вони мали тенденцію до збільшення. Так товмацький податок за декілька років збільшився з 1 копійки за 1 рубль від обігу товарів до 5 копійок, тобто в 5 разів.

Дата добавления: 2014-01-07