Контрольні питання по темі “Податкова система та історія її розвитку”. 3 страница

Але в подальшому в зв’язку з успішною проведеною російсько-турецькою військовою компанією будування торговельного порту Херсон, торговельні відносини між українськими та кримськими купцями згасали, з’явились нові шляхи сполучення Росії з Кримом та Туреччиною.

В Росії га протязі ХVІІІ – ХІХ століть головним податком залишався подушний податок, відміна якого почалася тільки в 1882 році. Для деяких верст населення (наприклад міщан) подушний податок у 1868 році був замінений на податок з міських споруджень. Серед прямих податків найважливішим був оброк, який сплачували казенні селяни за користування землею (тобто прообраз сучасного земельного податку). Він встановлювався в залежності від розташування (в різних губерніях ставки були різні) та в залежності від якості землі.

На торгівлю та промислове виробництво діяла патентна система, коли на кожне торговельне місце або заклад вводився особистий білет, який придбався за плату в державних органах. В цей час вводяться різні податкові надбавки цільового призначення – наприклад на будування державних великих шляхів, будівлі різних водних сполучень (намети, затоки, порти) та інше.

Крім державних прямих податків існували і місцеві (земські) збори. Розмір та об’єкт оподаткування встановлювали безпосередньо земські установи та органи.

Було введено мито з майна, яке переходить в спадщину чи по актам дарування. Причому ставка цього мита диференціювалась в залежності від ступені спорідненості. Існували паспортні збори, в тому числі з закордонних підприємств, збори полісів страхування та інше.

Серед непрямих податків найважливіше місце належать акцизам. Вони встановлюються на традиційні підакцизні вироби – алкоголь, тютюн та тютюнові вироби, керосин, цукор, сіль. Але вони встановлюються і на нові вироби – сірники, пресовані дріжджі та інше. Також значне місце займає і мито. Ці головні непрямі податки мали фіскальний характер. Але крім того вони мали і стимулюючий напрямок. Вони були спрямовані (особливо мито) на охорону вітчизняного виробника та стимулювання розвитку вітчизняного випуску товарів.

Особливий розвиток як фінансової системи так і її складової частини – податкової політики відбувся в Росії на при кінці ХІХ століття. Головним керівником цієї фінансової реформи був С.Ю.Вітте. При будуванні нової політики оподаткування найпершу увагу було приділено діючий системі промислового оподаткування. Було переглянуто діюче положення про мито та право торгівлі і промислів від 9 лютого 1865 року, яке мало недоліки, головним з яких було те, що ці податки визначали ставки тільки згідно з зовнішніми ознаками. Вони не були прив’язані ні з розмірами вкладень в капітал, ні з розмірами отриманого чистого прибутку. Для виправлення цих недоліків запроваджуються в 1885 році додаткові збори до цих податків: з акціонерних товариств – 3% від прибутку, розкладковий податок для гільдійських підприємств. З 1889 року цей податок розповсюджувався також й на не гільдійські підприємства, а також на фабрики та заводи, які виробляли підакцизні товари. В подальшому ставки цих податків збільшувались: з прибутку – до 5%, розкладковий податок до 25%.

Починаючи з 1899 року промисловий податок складався з двох частин: головної та додаткової. Головна частина складалась з купівлі промислового посвідчення, причому вартість його визначалась в залежності від розміру підприємства. Для цього вся країна поділялась на 5 класів в залежності від рівня промислового розвитку регіону, в середині класів – промислові підприємства розподілялись в залежності від видів діяльності та розподілу на розряди.

Додаткова частина складалась з податку на капітал та відсоткові збори на прибуток. Податок з капіталу мав прогресивний характер, відсотковий збір з прибутку справлявся в кінці року і тільки в тих випадках, коли рівень прибутку перевищував 3%.Додатковий прибуток з підприємств, які були не зобов’язані публічною відповідальністю, поділявся на розкладковий і на відсотки з прибутку. Ставка оподаткування визначалась виходячи з середнього прибутку для різного типу підприємств.

Розмір розкладкового збору визначався раз на три роки й щорічно розглядався в кожній губернії по підприємствам. Акціонерні підприємства сплачували податок з капіталу в розмірі 0.15%, але він не збирався з підприємств, які мали капітал нижче ніж 100 рублів. Відсотковий збір з прибутку збирався по прогресивній шкалі. В якості об’єкту оподаткування брався чистий прибуток. З річного прибутку в розмірі 3-4% - ставка оподаткування встановлювалась 3%; з 4-5% відповідна ставка оподаткування встановлювалась 4%; з прибутку в 5.5% ставка оподаткування була 4.5% і так далі до 10%. З чистого прибутку більш ніж 10% податок збирався по ставки 6% плюс 5% з суми, яка перевищувала 10% чистого прибутку. Тобто таким чином дотримувався принцип зацікавленості в отриманні більшого розміру прибутку.

Особлива увага серед непрямих податків приділялась акцизному збору. Для здійснення повного контролю над збільшенням та збереженням його розмірів вводиться повна державна монополія на продаж алкогольних напоїв – спирту, вина та інших горілчаних виробів.(Але ця реформа не розповсюджувалась на реалізацію пива, виноградних вин). Цією реформою передбачалось виробництво спиртних напоїв будь-якими підприємствами, але тільки на замовлення державних органів. На продаж цих виробів держава мала виключне право, а також регулювалися правила продажу цих товарів.

В цілому проведення цієї податкової політики дозволило суттєво поповнити державний бюджет Росії, ліквідувати його дефіцитність, спрямувати вільні грошові кошти на розвиток підприємництва, інвестувати в розвиток промисловості та сільського господарства.

Нажаль розвиток держави та впровадження подальшої податкової реформи був перерваний першою світою війною. Її ведення вимагало додаткових великих фінансових коштів на військові операції, додаткових джерел отримання доходів державного бюджету. Тому виникла необхідність введення додаткових нових податків, але відсутнього ефекту це нажаль не дало.

Ще більш зниження, а потім і практичне знищення діючої фінансової системи настало після 1917 року. В цей же час майже повністю була знищена практично вся податкова система держави. Той хаос, який був характерний для часів 1917-1918 років привів до того, що податки перестали надходити до державного бюджету. Була зруйнована і податкова система України. В період 1917-1918 роки, коли була невизначеність політичної ситуації на Україні вся влада належала Центральній Раді, яка не змогла досить швидко і чітко визначитися з економічної політикою. Фінансові реформи гальмувались відсутністю обігових коштів, невизначеністю державного бюджету. Податки практично не надходили до казни. В цей час в оподаткуванні були підвищенні ставки акцизів та вводиться податок на вино. В державі не розраховувався не тільки податковий а й фінансовий план. Знищення старих та введення нових податків проводилось не систематично і мало хаотичний характер. Так, наприклад, були підвищенні тарифи на поштово-телеграфні послуги, введений податок на телефонні апарати, був введений акцизний збір на пиво, коньяк, виноградні вина. Планувалось введення державної винної монополії.

Тимчасова втрата влади Центральною Радою в січні-лютому 1918 року ще більш погіршила економічний та фінансовий стан держави. Практично з березня 1918 року вся робота починалась знову. Проведення фінансової політики починалось з проведення грошової реформи, обліком грошей, підписання договорів в сфері фінансів з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

Відбулися зміни і в податковій політики. Були підвищенні ставки прямих податків та мит. Так ставки поземельного податку були підвищенні втричі, промисловий податок для торгових підприємств був збільшений на 50%. З іншого боку податок на прибуток був знижений до 75% для підзвітних підприємств і до 40% до непідзвітних підприємств. На 150% були підвищенні збори з грошових капіталів, з 20 до 30 копійок на 100 рублів капіталу (цей податок збирався один раз на півріччя). В 2-3 рази підвищувались ставки гербового збору. Але в цілому кількісно прямі податки збирались важко і їх питома вага була незначна. Тому більша увага приділялась непрямим податкам.

Для цього вводилась цукрова монополія, тобто весь розподіл цукру переходив виключно до уряду, причому цим займалося не Міністерство продовольства, а Міністерство фінансів. Вводилась монополія на винну промисловість. Встановлювались ціни га горілку, спирт (якщо частина залишалась у приватних виробників, то вони повинні були здавати його до державної скарбниці.

Підвищувались акцизі на пиво, тютюн та тютюнові вироби, причому цей акциз становив 82% всіх непрямих податків (за виключенням винної та цукрової монополії).

Ще одним з джерел підвищення доходів державного бюджету стало мито. Особливо це стосувалось взаємовідносин з Німеччиною та Австро-Угорщиною, торговельні стосунки з якими розвивались досить активно.

Все це можливо вважати як позитивний наслідок державної економічної та фінансової політики гетьманства на чолі з гетьманом П.Скоропадським.

Новий етап розвитку фінансової та податкової політики держави пов’язаний з проведенням нової економічної політики. В цей період були значно зменшенні всі заборони для торгівлі, малого бізнесу, підприємництва та промислів. Була розроблена нова податкова система, яка по суті будувалась на тій податковій системі, яка існувала до 1917 року. Для цієї системи оподаткування характерні досить прості засоби обкладання, які пов’язані з відсутністю конкретним даних про фінансовий стан окремих категорій платників податків.

В період 1923-1925 роки вся система оподаткування складалась як з прямих, так і з непрямих податків. Головним з прямих податків були сільськогосподарський, промисловий, прибутково-майновий, релігійний, гербовий збір, а також державне мито та мито на спадщину. Головними непрямими податками були акцизи та мито. Крім традиційних підакцизних товарів (алкоголь, сіль, тютюнові вироби, нафтопродукти) вводяться акцизи на чай, сірники. Поступово роль та значення прямих податків збільшується і їх питома вага зростає. Так якщо в 1922-1923 роках їх доля складала 43% доходної частини бюджету, то в 1926 році вона зросла до 82%.

Особливе значення відводилось промисловому податку. Об’єктом оподаткування були всі промислові та торговельні підприємства, а також індивідуальні виробники. Тобто всі хто займався виробництвом або продажем товарів. Ставка податку становила 1.5% від загального торговельного обліку. В склад цього податку також входив ще й патентний податок. Його розмір встановлювався в залежності від виду діяльності та розташування по території.

Крім того існував також порівняльний збір. В середньому його ставка була 1.5%. Але вона відрізнялась по окремим галузям. Так в харчовій промисловості ставка складала 1.5 – 2%, на предмети різкішу 2-6%. По своєї суті цей податок був податком з обігу, який розповсюджувався на всі вироби та стимулював в бюджеті надлишки доходів. В подальшому цей збір перетворився в податок на додану вартість.

Іншим важливішим податком став прибутково-майновий податок. По своєї суті це був податок на капітал. Від цього податку звільнялись державні підприємства. Всі інші юридичні особи та фізичні особи сплачували цей податок по прогресивній шкалі.

В подальшому податкова система часів Радянського Союзу пішла по шляху, протилежному світовому. Вона почала носити яскраво виражений фіскальний характер, метою якої було збільшення доходної частини державного бюджету будь-якими методами та засобами. Планування та збирання податків носило адміністративно – командний характер, і воно відбувалось на директивній основі. Вся робота та фінансова діяльність підприємств була жорстко регульована та регламентована. Вони не мали господарської самостійності і зацікавленості в збільшенні результатів своєї діяльності, отриманні більшого прибутку. Була знищена ініціатива господарюючих суб’єктів. Всі отримані доходи державою розподілялись в централізованому порядку, в незалежності від ефективності діяльності, а податкова політика будувалась на відносно постійній основі, при відсутності розподільчої та стимулюючої їх функцій.

Кардинальна зміна податкової політики в Україні почала відбуватись лише з 1991 року, коли був прийнятий Закон України “Про систему оподаткування”.

3. 4. Теорії податків та їх історичний розвиток

Теоретичне обґрунтування і початок розвитку науки оподаткування приходиться на початок ХVІІІ сторіччя. Перші теоретичні дослідження з питань оподаткування були проведені фізіократами - О.Кенз, О.Мірабо, А.Тюрго; меркантелістами – Т.Мен, Дж.Локк, В.Т.Посошков; представниками класичної політичної економії - У.Петті, А Сміт, Дж.Рикардо, Д.С.Міл; представниками марксистської теорії - К.Маркс, Ф.Енгельс; радікальними соціалістами – В.І.Ленін, Л.Д.Троцький, Н.І.Бухарін, Е.А.Преображенський; представниками сучасної економічної теорії – П.Самуельсен; сучасної неокласичної школи – Д.Маршал та інше.

Теорія науки про оподаткування йшла двома головними напрямками – по марксистському шляху та в неокласичному напрямку (базою при цьому були розробки економістів А.Сміт та Д.Рикардо) Відповідно до цих напрямків і будувалась загальна податкова політика держави відповідно адміністративно – командної та ринкової спрямованості. Для перших характерна більш жорстка система, яка спрямована на переважно адміністративно – централізовані методи стягнення податків та розподілу бюджету. В деяких випадках при цій системі були спроби взагалі відмовитись від деяких податків, або зменшити їх тягар.

Податкова система є важливою частиною загальної політики оподаткування. В загальному вигляді вона являє собою систему відрахувань, обов’язкових платежів, методологію їх розрахунку згідно з діючим податковим законодавством держави, конкретними методами розрахунку податкових платежів, а також систему податкових пільг. Вперше вимоги до системи оподаткування були визначені ще А.Смітом в 1776 році в роботі “Иследования о природе а причинах богатства народов”. Він визначав податки як плата за послуги, які держава повинна надавати платникам податкових платежів. Вони повинні збиратися до державного бюджету і необхідні для утримання уряду, відшкодування їх витрат, які вони мають при виконанні своїх функцій. Тобто податкові платежі це просто стягнення коштів, а оплата виконання якихось послуг, які повинні надаватися з боку держави. До таких вимог були віднесені наступні:

1. Всі піддані держави повинні в ступені своїх можливостей приймати участь в утримані уряду держави, причому по розміру ці сплати повинні бути адекватними тим послугам, які вони отримують від держави, і головною з них є захист. Будь – який податок сплачується одного з джерел – або рента, або прибуток, або заробітна плата – по своєї суті є нерівномірним, тому що сплачується тільки з одного джерела і не охоплює два інших.

2. Податок, який сплачує будь – яка особа повинен бути точно визначений по розміру. Крім того повинні чітко бути визначені строки сплати, способи платежу для всіх платників податків.

3. Особливо визначається, що кожен податок повинен стягуватись в час й таким способом, який є найбільш сприятливим для платника.

4. Кожен податок повинен бути мінімізованим. Тобто він повинен бути задуманий та розроблений таким чином, щоб він забирав з кишені народу як можна менш зверх того, що він приносить казначейству держави.

Ці загальні вимоги є характерними для будь – якої системи. Але в Україні відбувається перехід від командно – адміністративної системи до ринкової, в зв’язку з чим ці вимоги мають особливості.

Податки, як форма взаємовідносин між громадянами держави та владою має стародавню історію. Теорія податків має початок розвитку з ХІІ століття. Початок податкової теорії був закладений ще з часів Фоми Аквінського (1226 – 1274 роки), який вважав податки однією з форм пограбування народу. Діомада Карафа висловлював думку, що податки можуть виступати і виступають в якості головного джерела доходів бюджету, особливо домени, тобто надходження від нерухомості та капіталу. Першу класифікацію доходів держави надав Ж.Богдан, який класифікував їх по наступним видам:

1. Домени.

2. Військова здобич.

3. Подарунки інших країн.

4. Збори з союзників.

5. Доходи від торгівлі.

6. Мито за ввезення та вивезення товарів.

7. Данина з інших підкорених народів.

Головним джерелом доходів він вважав домени та мито. В подальшому починається розвиток теорії податків по різним напрямкам.

В ХVІІ столітті в Франції з’являється теорія податків, засновниками якої були С.Вобен та Ш.Мотескьє. Її сутність полягала в тому, що громадяни повинні поділятися своїм прибутком з державою, тому що вона забезпечує внутрішній та зовнішній захист життя та майна підлеглих, гарантує порядок, спокій та свободу. Головним при цьому повинна бути пропорційність між тією частиною, яка залишається у громадянина та тією, яка у нього забирається, щоб при віддачі частини майна громадяни отримували б гарантію захисту їхньої частини майна.

Декілька іншій погляд на теорію податків висловлював англійський вчений Д.Міль. Їм була розроблена та вперше висунута “податкова теорія послуг”. Її сутність полягає в тому, що кожен громадянин держави обов’язково повинен отримувати від останньої послуги у вигляді допомоги та підтримки. Їм вперше було обґрунтовано введення не оподатковуваного мінімуму доходів громадян, причому за його думкою він мав мати розмір не менш прожиткового мінімуму. Особливу думку він висловлював й з приводу прогресивного оподаткування. Він писав “ Облагать большие доходы высоким процентом нежели мелкие, - значит облагать налогом трудолюбие, бережливость, наказывать человека за то, что он работает усердно. ….сберёг больше, чем сосед …..справедливое и мудрое законодательство не должно побуждать к тому, чтобы расточались, а не сберегались плоды честного труда”. (18. С. 162)

В подальшому ця теорія знайшла розповсюдження та розвиток серед економістів різних країн. Свій внесок в удосконалення теорії податків внесли такі вчені як Т.Гоббс, С.Вольтер, О.Мірабо, К.Віксель, Е.Ліндаль, П.Самуельсен.

В ХVІІІ столітті вперше з’явилась, а потім була теоретично обґрунтована французькими економістами А.Т’єром та Е. Де Жирарданом теорія, згідно з якою податки відносились до страхової премії. Сутність цієї теорії полягала в тому, що частина доходів громадян, які вони сплачують у вигляді податків державі, необхідні як страхування їх від різних видів ризиків та несподіванок. При цьому розмір страхового внеску повинен бути пропорцією до розміру доходу або майна громадянина, який страхується державою.

Але треба відзначити і велику різницю між страховими платежами та податками. По своєї суті страховий платіж має добровільний характер, його розмір не обмежується на відміну від цього платежу у вигляді податку. Податок носить примусовий без еквівалентний та обов’язковий характер. Крім того виникають великі труднощі і практично неможливо достатньо точно визначити розмір якість цих послуг, які держава може надавати громадянам, та яку користь від цих послуг він може одержати.

Треба мати також на увазі, що в різних державах існує різний підхід та різна шкала визначення якості виконаних функцій, які надає держава.

Одним з найважливіших напрямків розвитку економічної теорії по фінансам і як частини її податкової політики є неокласична теорія. Її базою є неокласична політична економіка. Головним в цієї теорії є збалансованість державного бюджету та податкових зборів і поступове зниження витрат держави. Тобто проводиться порівняння та оцінка корисності державних витрат та податкового тягаря, і на підставі цього визначається оптимальний розмір державного бюджету.

В цієї теорії головне місце займає обмеження втручання держави в економіку, тобто вона повинна розвиватися згідно з діями об’єктивних економічних законів. При цьому відбувається зниження витрат державного бюджету, а відповідно до цього й зменшення рівня податків. Тобто гроші, які має громадянин краще залишати у них, тому що вони можуть більш корисно їх розподілити, ніж це пропонує держава.

Основоположниками цього напрямку економічної теорії були В.Петті, А.Сміт, Дж.Рикардо, А.Маршал, Т.Шульц, А.Пігу, Р.Слоу та інші.

Однією з перших робіт по цьому напрямку теорії була робота В.Петті “Трактат о налогах и сборах” (1662 рік). В цій роботі розглядаються державні витрати та з’ясовуються причини їх зростання в зв’язку з виконанням державою її функцій – економічної, соціальної, оборонної, поліцейської та інших. З іншого боку зростання державних витрат потребує збільшення надходжень до державного бюджету, що народжує систему оподаткування. А це викликає незадоволення платників податків. В.Петті вперше були сформовані принципи оподаткування, до яких належать пропорційність оподаткування, відсутність податкової дискримінації, ефективність використання зібраних податків, застосування різних штрафних санкцій до тих, хто ухиляється від сплати податків, запобігання подвійного оподаткування, простота та прозорість при обкладанні податками, можливість стягнення податків, як в грошовому, так в натуральному виразі, співвідношення податкових надходжень та державних витрат, неможливість застосування великого розміру податків для всіх громадян та можливість притягнення тимчасово вільних грошових коштів населення та інше.

Подальший розвиток ця теорія знайшла в наукових працях А.Сміта. В його роботі “Исследование о природе и причинах богатства народов” (1776 рік) розглядаються питання державних витрат, державних доходів та держаних завдань. Розглядаючи всі державні доходи, він всі джерела їх отримання поділяє на надходження від капіталів підприємств, майна держави та податків. Він негативно ставився до податків, тому що вважав, що це є вилучення народних ресурсів, які б можливо було використовувати на утворення та підвищення продуктивності праці. Тому він вважав, що отримання доходів з цього джерела неефективне, тому що приводить до обмеження накопичення капіталу, зростання національного доходу та розвитку виробничих сил.

Визначаючи різні види податків він визнав, що наприклад непрямі податки, які включаються в ціну виробу підвищують не тільки ціну виробу, а й витрат підприємства, а це може привести до зменшення обсягів виробництва та реалізації. Податок на заробітну плату об’єктивно знижує споживчу спроможність споживачів, попит на ринку товарів та послуг, пропозицію виробників й негативно в цілому впливає на стан економіки держави.

Послідовник А.Сміта Дж.Рикардо в своєї роботі “Начало политической экономики и налоговое обложение” висловив свою точку зору на роль та значення податків в регулюванні економіки та соціальній сфері. Він вказує, що всі податки впливають на капітал або дохід, тому що вони в кінцевому варіанті є джерелами їх сплати. Так оподаткування капіталу приводить до зменшення фонду, який сприяє розвитку продуктивності праці. Оподаткування доходів приводить до накопичення капіталу та доходів платників податку. Непрямі податки, особливо на товари повсякденного споживання впливають на зниження добробуту населення, його продуктивності праці, зниження валового продукту та податкових надходжень до бюджету. В цілому будь які податки на товари, або на доходи впливають на збільшення заробітної плати, тому що об’єктивно зберігається необхідність підвищення продуктивності праці, попиту, пропозиції. Крім того класова боротьба також сприяє такому підвищенню. А це приводить до зниження прибутку, зростання ціни робочої сили, та зростання безробіття.

В цілому робиться висновок, що податки є лихо, яке приводить до зниження виробництва та інвестиційної активності, споживання, попиту. Тому держава повинна постійно знижувати податки та використовувати їх на збільшення рівня добробуту громадян.

Іншій зміст має теорія швейцарського економіста Ж.Сімонда де Симонді, яка була сформульована в його роботі “Новое начало политэкономии” (1819 рік). Зміст цієї теорії виходить з того, що громадяни мають спрямованість на досягнення багатства та розкіш. А головною метою багатства є отримання насолоди. Тому за допомогою податків кожен громадянин покупає у держави насолоду. Тому і потрібно податки сприймати як винагороду за захист особистостей громадян, майна, які повинна надавати держава. Але податки, які сплачує громадянин повинні бути справедливими і відповідати тієї вигоді, яку суспільство надає, а також тим витратам, які воно має при їх складанні. Тому кожен платник податку приймає участь в загальних витратах, які здійснюються для нього. В якості насолоди може бути народна освіта, очищення навколишнього середовища та підтримка такого його стану, громадські роботи, суспільний порядок, охорона особистості та його майна та інше. Тобто податки це ціна, яка сплачується громадянами за отриману насолоду, якщо ці оплачені кошти дійсно використовуються на виробництво цих насолод.

Особливій внесок в загальну теорію оподаткування вніс А.Питу. В своєї досить глобальній науковій праці “Экономическая теория благосостояния”, яка була надрукована в 1924 році. А.Питу розглядає проблеми оподаткування, а також політику держави в напрямку витрат на двох рівнях: макроекономічному та мікроекономічному рівні. Їм вперше були розглянуті питання взаємозв’язку фіскального та економічного характеру бюджетних витрат, коли за рахунок державного бюджету проводиться закупівля матеріальних та трудових ресурсів для виробництва. Головним принципом оподаткування А.Питу вважав принцип найменших сукупних витрат. Він з’ясував вимоги до податків, головною з яких є те, що податки не можуть бути занадто високі і вони не повинні стримувати розширення трудової діяльності або перешкод для неї. Найбільшого добробуту можливо досягти тільки при проведені державного регулювання та відповідної фінансової політики. Тому в оподаткуванні важливе місце повинно належить справедливості і щоб розмір податку відповідав доходам платника його. А це можливо досягти за рахунок надання з боку держави різних пільг.

В подальшому ця теорія знаходить розвиток в наукових дослідженнях таких економістів як І.Канер, Б.Мільгаузен, Д.Міль, Н.Тургенєв, та інших. Але ця теорія насолоди при практичному здійсненні повинна стикуватися з економічною природою податку: стягнення податків носить примусовий характер, здійснюється в першу чергу в інтересах держави, а не платника, тому ж дуже важливо досягти еквівалентність розміру податку з розміром отриманої насолоди.

Окремим напрямком податкової теорії є теорія негативних споживань, яка почала свій розвиток в ХІХ – ХХ століттях. Її авторами були Л.Штейн, А.Шаффле, Ф.Нітті, Е.Сакс, А.Вагнер, А.Буковецькийта, А.Соколов, П.Мікаладзе та інші. Її сутність полягає в тому, що в зв’язку з тим, що в більшості у громадян країни існують колективні потреби то вони повинні задовольнятися за рахунок централізованих та місцевих бюджетів. Витрати на задоволення громадських послуг та відтворення витрат по задоволенню колективних потреби повинно проводитись за рахунок податкових вилучень. Ця теорія в подальшому стала базою для розвитку теорії Дж.М.Кейнса.

Взагалі теорія Дж.М.Кейнса охоплює широке коло питань регулювання держави по різним напрямкам в тому числі і по податкам. Це регулювання в більшому ступені носить фіскальний характер. Сутність його теорії викладена в його роботі “Общая теория занятости, процента, денег”. Згідно з цією теорією ринкова економіка не здатна підтримувати стійку рівновагу на протязі досить довгого часу, не згідна на автоматичне регулювання і тому в суспільстві в економічні процеси необхідно втручатись державі. Особливе значення в цієї теорії має аналіз макроекономічного рівня й на його підставі державне регулювання економічних процесів.

Вперше була визначена специфіка та залежність норми сукупного особистого попиту в рамках відтворювального циклу, на більш довгий строк, а також механізм впливу витрат на споживання населення на процеси реалізації при неповній завантаженості потужностей та стабільному рівні безробіття.

Важливе місце в напрямку регулювання доходів населення та попиту його на споживчі товари в теорії відводиться податкам, як головного джерела державного бюджету з одного боку, так і чинника впливу на доходи громадян. В час “спаду” виробництва, коли для економіки держави характерні кризові ситуації, податкові платежі знижуються і розширюються витрати державного бюджету. І навпаки, коли наступає стадія економічного розвитку “підйом” з метою зменшення витрат податкові ставки та вилучення збільшуються.

Особливістю кенсіанської теорії є також те, що вона допускає дефіцит державного бюджету, і більш того, він розглядається як стимул економіки. В період “спаду” економіки застосовується фіскальна політика, яка регулює дефіцит бюджету. Особливе значення при цьому належить податкам, які виступають як “вбудовані стабілізатори”. Але вони самі по собі не мають можливості попереджати кризові ситуації на економіку, але разом з іншими стабілізаторами – страхуванням по безробіттю та зберіганнями грошових коштів мають можливість згладити кризове становище економіки. Визначення податків як стабілізаторів базується на залежності між національним доходом та отриманими податками, тобто кількість податкових надходжень прямо залежить від розміру знов утвореної власності. Збільшення податкових платежів відбувається в період підйому економіки та зростання національного доходу, і навпаки в період кризи економіки та зменшення національного доходу відбувається зниження податкових надходжень до бюджету. В цьому випадку у платників податків залишається частина коштів, які б раніше пішли на податки до бюджету і зростає споживча спроможність, попит населення, збільшується розмір засобів для інвестиційної діяльності. А це сприяє пом’якшенню кризового стану економіки, тобто відбувається відносна стабілізація в суспільстві.

Дата добавления: 2014-01-07