Загальнокорпоративний середньостроковий (тактичний) план

65 - 80

КОНСПКТ ЛЕКЦІЙ

З дисципліни “Основи менеджменту“

для студентів денної та заочної форми навчання

спеціальностей 6. 050 200 “Менеджмнт організацій“

Рівне - 2010

Конспект лекцій до самостійного вивчення дисципліни “Основи менеджменту” для студентів денної та заочної форми навчання спеціальностей 6. 050 201 “Менеджмент організацій”.

Упорядник: Орлов О.Г., викладач кафедри економіки та менеджменту.

Відповідальний за випуск:

Рецензенти:

Технічний редактор:

Зміст

Тема 1. Розвиток теорії і практики менеджменту………………………………3

Тема 2. Предмет, об’єкт і суб’єкт менеджменту………………………………..7

Тема 3. Школи управління. Сучасні концепції менеджменту.

Методи управління, їх сутність та особливості…………………………….….10

Тема 4. Внутрішнє і зовнішнє середовище організації………………………..16

Тема 5 Сутність і види планування…………………………………….………17

Тема 6. Організаційні структури управління…………………………………..22

Тема 7. Комунікаційний процес, його елементи та етапи…………………….28

Тема 8. Сутність, класифікація та процес

вироблення управлінських рішень…………………………………………..…34

Тема 9. Теоретико – прикладні засади мотивування………………………….37

Тема 10. Засади керівництва та лідерства……………………………………..43

Тема 11. Місце контролювання в системі управління ……………………….47

Тема 12. Конфлікти як об’єкт керівництва.

Стреси як об’єкт керівництва………………………………...…………………50

Тестові завдання з нормативного курсу………………………………………..53

1. Конспект лекцій з курсу “Менеджмент” для студентів

спеціальності 7. 050201 “Менеджмент організацій”

Тема 1. Розвиток теорії і практики менеджменту.

1. Передумови виникнення науки управління організацією.

2. Розвиток світової думки про управління.

3. Розвиток вітчизняної науки управління.

1. Передумови виникнення науки управління організацією.

Необхідність в управлінській діяльності виникла на перших етапах становлення людського суспільства. Первісні люди змушені були певним чином будувати свою діяльність. Так, в процесі полювання, пошуку рослинної їжі виникла потреба у створенні груп мисливців, збирачів плодів тощо. Їхню діяльність певним чином потрібно було регулювати, координувати. З’явилися перші лідери (вожді), виникла потреба в управлінських (хоч і примітивних) функціях (розроблення плану полювання, розташування мисливців під час полювання, заохочення членів колективу і т. д). Але ця управлінська діяльність здійснювалася не послідовно (щоразу мала різний характер), не продумано (не застосовувалися єдині принципи та підходи, не бралися до уваги закономірності та попередній досвід). Тому це не дає підстав стверджувати, що наука про менеджмент зародилася у первісні часи. Навіть за рабовласницького ладу, феодалізму певних обґрунтованих підходів та механізмів менеджменту не було створено. Правителі держав приймали рішення на власний розсуд, без врахування відповідних принципів, прогнозів, не роблячи навіть спроб вивчити закономірності управлінського процесу, узагальнити набутий досвід, сформувати принципи тощо. З розвитком виробничо – господарської діяльності людей виникли певні організаційні форми (майстерні, господарства поміщиків, примітивні підприємства тощо). Однак управління ними не ґрунтувалося на узагальненнях, принципових положеннях, виявлених тенденцій.

Потреба в науці про менеджмент з’явилася наприкінці 19 – на початку 20 ст., що було зумовлено появою машинного виробництва. Саме тоді почали формуватися великі підприємства, на яких працювали десятки, сотні, навіть тисячі людей. У зв’язку з цим виникли проблеми планування їх діяльності, організовування робочих місць, створення ефективної системи стимулювання працівників, розроблення технологічних процесів, забезпечення точного обліку, контролю тощо. Саме розвиток машинного виробництва зумовив необхідність дослідження економістами, соціологами, психологами та технологами закономірностей управління людьми, з’ясування тенденцій розвитку виробничо – господарської діяльності під дією управлінського впливу, розроблення стандартних положень, інструкцій тощо. У процесі цих наукових досліджень було сформульовано перші принципові положення, вироблено механізми та рекомендації щодо управління виробничо – господарською діяльністю.

2. Розвиток світової думки про управління.

Певні елементи менеджменту (управління) як результат суспільного поділу праці налічує багато тисячоліть. Археологічні дані свідчать про те, що в давній Шумерській державі у 3 – му тисячолітті до нашої ери існував певний регламент управлінської діяльності, пов’язаний з комерційними операціями і управлінням державою. У давньоєгипетській пам’ятці писемності “Повчання Птаххотепа ”, датованій 2000 – 1500 рр. до н. е., розглядаються найважливіші питання управління державою6 суть влади, значення стилю і методів керівництва тощо. У збірнику законів Хаммурапі визначалась система державно – адміністративного управління Вавілонією початку 2 – го тисячоліття до н. е. (1792 – 1750 рр. до н. е.), правила здійснення торгових операцій, комерційної діяльності та взаємовідносин між людьми. Про управління як особливий вид людської діяльності писав античний філософ Сократ. Він стверджував, що причиною бідності суспільства, як правило, є відсутність потрібного керівництва. До перших праць з теорії і практики соціального управління належать дослідження давньогрецького філософа – ідеаліста Платона (427 – 436 рр. до н. е.). В його “Політичних діалогах”, “Республіці”, і “Законах” викладено теорію “ідеальної держави”, зроблено глибокий аналіз поділу праці, спробу розкрити суть управління і контролю. Він розглядав управління важливим елементом системи життєзабезпечення суспільства. Учень Платона Аристотель (384 – 322 рр. до н. е.) описав усі існуючі на той час держави (близько 300), виділив дві системи господарювання: економію, за якої виробляється майже все необхідне для власного користування, і хремастику – мистецтва багатства. Багато цікавих ідей, зокрема щодо мистецтва управління, містить давньоіндійський трактат “Артха – шастра” (4 – 3 ст. до н.е.). Відомі спроби наукового підходу до організаційної побудови імперії (284 р. до. н.е.) Діоклетіана – імператора Стародавнього Риму, який за допомогою ієрархічного принципу і лінійної структури помітно зміцнив управління державою. У багатьох змістовних працях італійського державного і політичного діяча Нікколо Макіавелі (1469 – 1527) викладено деякі положення, що значною мірою передують сучасним ідеям у галузі управління.

Як галузь управлінських знань менеджмент почав формуватися в другій половині 18 ст., а його становлення відбувалось на початку 20 ст. При більш детальному вивченні історії менеджменту можна виділити такі етапи його розвитку:

1. 1890 – 1935 рр. – Науковий менеджмент і Класична школа. Розглядалося ефективне функціонування великих організацій.

2. 1936 – 1955рр. – Школа людських відносин і наук про поведінку. Розглядалися питання максимілізації випуску продукції і ефективності праці.

3. 1956 – 1970 рр. – Кількісний і системний підходи. Розглядалися питання щодо посилення управлінського контролю за усіма параметрами бізнесу.

4. 1971 – 1985 рр. – Ситуаційний підхід. Розглядалися питання стосовно посилення конкурентного статусу на ринках і ефективна реалізація цілей організації.

5. 1986 – 90 – ті роки – Нові підходи, що формуються, і теорії змін в організаціях. Розглядалися питання стосовно адаптації до зростаючих змін і максимальне використання потенціалу організації.

3. Розвиток вітчизняної науки управління.

Початок формування української практики управління відносять до часів Київської Русі. Спершу уявлення про управління існувало на рівні практики, а з часом — і мистецтва, тобто сформульованих правил господарювання та управління державою, зафіксованих у літописах та кодексах. Однією з перших визначних літописних пам'яток, у якій зафіксовані певні правила управління, є «Повість минулих літ» Києво-Печерського монаха Нестора (прибл. 1110 р.). Це міжнародні угоди, зокрема, з Візантією; княжі грамоти; правові кодекси («Руська правда»), літературні твори («Повчання» Володимира Мономаха) тощо. Так, «Руська правда» це комплекс юридичних документів XI—XII ст., у якому відображено складність соціального життя Київської Русі та її розвиток. У «Повчанні» Володимира Мономаха (1053—1125) описано ідеальну картину необхідного для країни управління підданими. Отже, князі Київської Русі обґрунтовували і встановлювали певні правила управління господарством, націлені на зміцнення пануючого в країні ладу. Однак дослідження власне української управлінської думки і практики належать до кінця XVIII — початку XIX ст. Вони пов'язані з працями українських економістів Михайла Балудянського (1769—1847), який став першим ректором Санкт-Петербурзького університету, Василя Каразіна (1773—1842) — засновника Харківського університету, випускників Києво-Могилянської академії — Андрія Самборського (1732—1815), Михайла Ліванова (1751 — 1800), які присвятили свої праці організації сільського господарства, та ін.

У другій половині XIX ст. розвиток теорії управління в Україні, як і у всьому світі, відбувався в руслі роз витку економічної теорії, оскільки від того, яка теорія формує систему економічних відносин в країні, залежить і практика прийняття управлінських рішень. Істотний внесок у світову скарбницю економічної та управлінської думки в цей час зробив, зокрема, Іван Вернадський (1821 —1884), який першим у світовій науковій літературі розробив класифікацію економічної думки, виділивши у ній два основних напрями — позитивний, представники якого вважали, що економічний розвиток вирішальною мірою залежить від активної діяльності держави, і негативний — прихильники якого заперечували необхідність втручання держави у розвиток економіки, вважаючи, що вона розвиватиметься сама по собі завдяки природним за конам. Ця класифікація не втратила свого значення і нині, особливо для України, де формується нова система економічних відносин і де досі немає балансу між регулюючими заходами з боку держави і ринковою самоорганізацією. Вернадський підтримував ідею розвитку мануфактур у Росії, вважаючи їх основою для майбутнього економічного розвитку.

Істотну роль у формуванні та розвитку економічної теорії належить Михайлу Тугану-Барановському (1865—1919). Обґрунтувавши теорію змішаної економіки, він зробив значний внесок у вирішення проблеми державного регулювання економічними процесами. Туган-Барановський зауважував, що надмірний централізм є небезпечним для свободи особистості, але елементи його необхідні для майбутнього соціалістичного ладу, оскільки він є основою планування. Вчений акцентував на необхідності вивільнення ініціативи працівників, розвитку місцевого самоуправління, трудової кооперації, яка, на його думку, сприятиме формуванню асоціацій у виробництві та кооперативів — у сільському господарстві.

Отже, наприкінці XIX — початку XX ст. в Україні було обґрунтовано питання державного регулювання економіки в умовах ринкових відносин, взаємодії державного централізму і місцевого самоуправління, по єднання планових і ринкових методів управління народним господарством. Тобто українська економічна та управлінська думка розвивалась у загальносвітовому контексті.

В Україні управлінська наука протягом тривалого часу розвивалася в межах концепцій, які домінували в колишньому СРСР. Попри те що науково-пошукові дослідження були спрямовані на вдосконалення адміністративно-командної системи, це дало змогу нагромадити значний досвід у галузі управління.

Розвиток управлінської науки в Україні протягом радянського і пострадянського часу охоплює 7 чітко окреслених періодів, кожен з яких характеризується певними особливостями:

1. Жовтень 1917 р. — березень 1921 р. Основне завдання — розроблення форм і методів державного централізованого управління виробництвом, обґрунтування принципів централізму, організаційних методів управління, адміністрування та державного регулювання.

2. Квітень 1921 р. — 1928 р. Особливість періоду по лягала у вдосконаленні адміністративного управління виробництвом, спробах застосування госпрозрахунку як основи економічних методів управління, формальному ви вченні можливостей участі працівників в управлінні.

3. 1929 — 1945 рр. Пов'язаний з організацією індустріальної бази суспільного виробництва, удосконаленням структур управління, методів добору й підготовки кадрів, планування та організації виробництва.

4. 1946 — 1965 рр. Характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної й територіально-галузевої системи управління, що призвело до поглиблення адміністрування.

5. 1965 — 1975 рр. У цей час було здійснено спробу проведення господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Однак вони ви явилися безуспішними, підтвердивши неефективність ре форм у межах адміністративно-командної системи.

6. 1975 — 1988 рр. Характеризується усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної системи, що склалася в економіці СРСР. Підтверджено необхідність радикальної зміни економічних відносин, корінних економічних реформ.

7. 1985 р. — сьогодення. Особливістю є проведення економічних реформ, трансформація економічної системи

Сучасна модель менеджменту в Україні формується на засадах дослідження еволюції управлінської науки, узагальнення досвіду розвинутих країн світу, глибинних традицій управлінської діяльності в українських організаціях, починаючи з княжих часів.

Тема 2. Предмет, об’єкт і суб’єкт менеджменту.

1. Предмет, об’єкт і суб’єкт менеджменту.

2. Функції менеджменту.

1. Особливості управлінської праці.

1. Предмет, об’єкт і суб’єкт менеджменту.

Менеджмент як вид діяльності націлений на продуктивне використання організацією залучених із зовнішнього середовища ресурсів і досягнення поставлених цілей. Менеджмент (англ. тапа£е — управляти) — вид діяльності, спрямованої на працівників організації з метою координації їх дій для досягнення поставлених перед організацією цілей. Вирішення актуальних для бізнесу завдань забезпечується раціональною і гнучкою взаємодією всіх елементів організації, що можливо завдяки створенню ефективної системи менеджменту. Система менеджменту — сукупність взаємопов'язаних елементів організації, що взаємодіють між собою і зовнішнім середовищем для досягнення поставлених цілей на основі оптимального використання трудових, матеріальних, фінансових ресурсів. Менеджмент охоплює процеси планування, організування, мотивації та контролю, у ході яких формуються і досягаються означені цілі. Характерною особливістю сучасного менеджменту є тісний зв'язок з соціологією, психологією, конкретними емпіричними дослідженнями організації.

Оксфордський словник англійської мови дає такі тлумачення “менеджменту”:

1. Менеджмент — це спосіб та манера спілкування з людьми (працівниками).

2. Менеджмент — це влада та мистецтво управління.

3. Менеджмент — це вміння та адміністративні навички організувати ефективну роботу апарату управління (служб працівників).

4. Менеджмент — це органи управління, адміністративні одиниці, служби і підрозділи.

Отже, не існує однозначного визначення менеджменту. В організації його можна розглядати як специфічний апарат, як спеціальний інструмент, що використовується з метою впорядкування структури, впливу на зовнішні та внутрішні фактори результативності та продуктивності, мобілізації та ефективного використання всіх видів ресурсів задля досягнення цілей.

Об'єкт менеджменту (об'єкт управління) — виробничо-господарська організація та її зовнішнє оточення.

Організація складається з підрозділів, кожен з яких має свою сферу діяльності, а отже, потребує застосування специфічних прийомів і методів впливу на нього. Такі підрозділи виступають також об'єктами управління, але до них частіше застосовують термін “керована система”.Здійснює функції управління суб'єкт менеджменту, яким може бути одна людина чи група людей.

Суб'єкт менеджменту (суб'єкт управління) — скеровувач управлінських дій.

Якщо управління має офіційний характер, то суб'єкт управління організаційно і юридично оформляється як посада чи сукупність посад, що утворюють підрозділ управління. У такому разі він утворює керуючу систему.

Суб'єкт управлінської діяльності — особа, що реалізує управлінські відносини.

Через управлінські відносини менеджери (суб'єкти управлінської діяльності) впливають на організацію та її зовнішнє середовище. Ефективність цього впливу залежить від раціональної побудови управлінських відносин, тому вони є предметом менеджменту як науки.

Предмет менеджменту — система виробничих відносин, яка формується в організації між працівниками керуючої та керованої систем у процесі створення продукту, призначеного для потреб ринку.

2.Функції менеджменту.

Управлінська діяльність передбачає виконання певних функцій. Кожна функція націлена на вирішення специфічних проблем, з якими стикається організація у своїй діяльності. Нині в теорії управління існує кілька класифікацій функцій менеджменту. Найчастіше за ос нову класифікації беруть ступінь вияву функції в управлінській діяльності. За цією ознакою виділяють загальні та конкретні (часткові) функції.

Загальні функції. До них відносять прогнозування, планування, організовування, мотивування, контролювання і координування (регулювання). Вони визначають тільки вид управлінської діяльності незалежно від місця його виникнення; властиві управлінню будь якою організацією і всім процесам в організації.

Конкретні функції. Вони задіяні в усіх видах (сферах) діяльності, що обумовлені горизонтальним поділом управлінської праці і відображають їх особливості. До конкретних функцій відносять:

- управління виробництвом;

- управління фінансами;

- управління персоналом та ін.

Поділ функцій на загальні та конкретні є умовним, оскільки вони тісно переплітаються, взаємно проникаю чи і доповнюючи одна одну. До того ж, загальні функції реалізуються через конкретні. Наприклад, завдання пристосування виробництва до вимог і попиту ринку вимагає виконання функції маркетингу, в межах якої визначаються основні напрями і пропорції розвитку виробництва (функція планування); налагоджуються організаційні відносини між різними підрозділами для реалізації управлінських рішень і досягнення запланованих результатів (функція організовування); реалізовуються управлінські рішення (функції контролю і регулювання).

3.Особливості управлінської діяльності.

Завдання менеджменту підприємств можуть бути реалізовані тільки завдяки діяльності певної категорії працівників — менеджерів.

Менеджер — фахівець, який професійно займається управлінською діяльністю в конкретній галузі функціонування підприємства.

Обсяг робіт менеджера визначається видом підприємницької діяльності, посадою та її місцем в ієрархічній системі, кваліфікацією управлінського персоналу, наявністю заступників і помічників, фінансовим станом підприємства, його конкурентоспроможністю, стилем роботи тощо. Але за будь-яких умов роль менеджерів в управлінському процесі характеризується великою різноманітністю функцій.

Поділ управлінської праці в організації є основою класифікації управлінського персоналу. Виокремлюють такі види поділу праці управлінців: професійно кваліфікаційний, функціональний, структурний.

Професійно - кваліфікаційний поділ праці. Враховує види і складність виконуваних робіт. За цим критерієм управлінський персонал поділяють на керівників, спеціалістів, службовців (технічних виконавців).

Керівники — очолюють колектив, наділені необхідними повноваженнями приймати рішення з конкретних видів діяльності організації, несуть відповідальність за результати її роботи. Саме їх називають менеджерами. Залежно від того, які підрозділи вони очолюють — основні виробничі чи функціональні — розрізняють лінійних (директори, начальники цехів, майстри, бригадири) і функціональних (головний економіст, начальник відділу маркетингу чи кадрів тощо) менеджерів.

Спеціалісти — аналізують інформацію щодо стану організації та умов її діяльності і готують варіанти рішень для керівників відповідного рівня. До них відносять економістів, бухгалтерів, технологів, маркетологів, юристів та ін. Особливість їхньої діяльності полягає в то му, що вони працюють в умовах жорстких обмежень.

Службовці (технічні виконавці) — обслуговують діяльність спеціалістів і керівників, виконують інформаційно-технічні операції, звільняючи керівників і спеціалістів від рутинної роботи.

Функціональний поділ праці. Ґрунтується на формуванні груп працівників апарату управління, що виконують однакові функції менеджменту, зокрема, планування (плановий відділ), мотивування (відділ праці та заробітної плати), контролювання (бухгалтерія, відділ контролю якості) тощо. Очолюють ці служби функціональні менеджери, а до складу їх входять спеціалісти відповідного фаху.

Структурний поділ праці. Здійснюється відповідно до масштабів та сфери діяльності організації і відображає систему ієрархічних відносин у ній. За цим критерієм виділяють керівників трьох рівнів: вищого, середнього і нижчого.

Керівники вищого рівня — мають найбільшу владу і несуть відповідальність за діяльність усієї організації. Це директори та їх заступники. Вони визначають загальні напрями діяльності підприємства, приймають ключові рішення щодо поточних справ, розробляють стратегію, формують політику і представляють організацію за її межами. Від них залежать цілі фірми і способи їх досягнення

Керівники середнього рівня — розробляють плани для здійснення загальних завдань, встановлених вищим керівництвом, вносять пропозиції щодо поліпшення роботи очолюваного ними підрозділу та організації загалом, координують роботу керівників нижчої ланки. У їхній діяльності переважає вирішення тактичних завдань.

Керівники низового рівня (менеджери-контролери) — відповідають за виконання виробничих завдань, за без посереднє використання виділених ресурсів, контролюють роботу виконавців, реалізують плани, розроблені на вищих рівнях управління. Вирішують переважно оперативні завдання.

Тема 3. Школи управління. Сучасні концепції менеджменту.

Методи управління, їх сутність та особливості.

1. Школи управління.

2. Сучасні концепції менеджменту.

3. Методи управління, їх сутність та особливості.

1. Школи управління

У середині XIX ст. розпочався бурхливий розвиток промисловості. З'явились гігантські підприємства, на яких працювали тисячі людей. Необхідно було координувати і контролювати їх діяльність, забезпечувати ви соку якість їхньої роботи. Стара система управління, що використовувала переважно емпіричні надбання, із цим завданням не справлялася. Невідповідність старої практики і нових умов була особливо відчутною на американських підприємствах, які бурхливо розвивались. Саме на цих підприємствах проводилися експерименти з вивчення впливу різних факторів і умов праці на її продуктивність. Результати експериментів Ф. Тейлора, Г. Ганта, Ф. і Л. Гілбретів, Г. Емерсона дали можливість сформулювати основні положення школи наукового управління.

Школа наукового управління (раціоналістична).

Належить до класичного напряму в менеджменті. Основоположник — Фредерік Тейлор (1856—1915), якого називають “батьком наукового менеджменту”. У його роботах містяться конкретні рекомендації щодо поліпшення праці робітників і використання засобів виробництва, введення чіткого регламенту і стандартів на засоби праці, інструменти, робочі операції і рухи; чіткого обліку робочого часу, використання диференційованої оплати праці то що.

Свої погляди щодо нормування і стимулювання праці та ролі менеджерів Тейлор узагальнив у книгах “Управління підприємством” (1903) та “Принципи наукового управління” (1911). Він рекомендував дотримуватись таких принципів управлінської науки: 1) наукового вивчення кожного завдання; 2) добору працівників і навчання їх раціональним методам виконання роботи; 3) забезпечення робочого місця всім необхідним для виконання роботи; 4) стимулювання виконання виробничих завдань.

Попри всі позитиви раціоналістичної школи, вона мала й суттєві недоліки: основну увагу приділяла раціоналізації виробництва без урахування індивідуальних якостей працівників, нехтувала соціальні аспекти стосунків, ігнорувала професіоналізм і здатність кваліфікованих працівників подавати ідеї та пропозиції щодо вдосконалення роботи. Це перешкоджало ефективному використанню всього потенціалу виробничих підприємств.

Школа раціональної бюрократії..

Її основоположник — німецький учений Макс Вебер (1864—1920). Він вважав, що управління організаціями слід здійснювати на суто раціональній, знеособленій основі. Це дає змогу чітко визначати посадові обов'язки та відповідальність працівників і реально оцінювати їх роботу. Менеджери на такому підприємстві не мають бути його власника ми, які часто діють надто ризиковано і суб'єктивно, а повинні працювати згідно з правилами і процедурами, що гарантує передбачуваність їхньої поведінки. Вебер вважав, що така організація буде ефективнішою, гнучкішою, оскільки меншою мірою залежатиме від волі й бажання конкретних людей. Однак це було ефективним лише для великих компаній і відносно стабільних умов господарювання, чим характеризувалася перша поло вина XX ст. Далі, як показав досвід, дотримання бюрократичних правил і процедур стало негативно впливати і на імідж, і на розвиток підприємств.

Школа адміністративного управління.

Належить до класичного напряму менеджменту. Засновник — француз Анрі Файоль (1841—1925). Досліджував організацію в цілому, а не окремі напрями її діяльності. Вивчав і описував суто управлінську працю, чого до нього не робив ніхто. Виділив п'ять функцій управління: планування, організація, координація, мотивація та контроль. Отже, А. Файоль започаткував процесуальний підхід до управління організацією, розглядаючи управління не як множину самостійних актів, а як серію повторюваних взаємопов'язаних дій, у межах яких послідовно і безперервно реалізуються вищеназвані функції. Головне завдання менеджменту, на думку Файоля, полягало саме у забезпеченні такої послідовності й безперервності. Файоль сформулював 14 принципів адміністративного управління, які не втратили свого значення і нині.

Школа людських ресурсів. Використання її положень дає змогу краще забезпечувати основну людську потребу в задоволенні працею і повніше виявляти всі потенційні можливості працівника. її основоположники — Абрахам Маслоу (1908—1970) та Дуглас Мак Грегор (1906—1964). Так, Маслоу зосереджувався на вивченні потреб індивідумів, на основі чого розробив ієрархію потреб працівників і теорію мотивації, яка була побудована на таких припущеннях щодо людської натури: 1) людські прагнення потребують задоволення; 2) людські дії спрямовані на повне задоволення бажань, але часто індивіди не мають змоги це зробити. Маслоу наголошував, що не слід переоцінювати значення грошей у стимулюванні працівників, на необхідності сприятливої атмосфери, за якої працівники можуть виявляти усі свої здібності. Мак-Грегор застерігав від спрощеного підходу до проблеми людських стосунків, що було притаманне класичному менеджменту. Спираючись на власний досвід роботи менеджером і консультантом, а також на праці Маслоу, Мак-Грегор сформулював теорію X і теорію Y. Він вважав, що класичний менеджмент спирається на положення теорії X, школа людських стосунків намагається їх модифікувати, але відповідають дійсності положення теорії Y.

Школа людських стосунків.

Крім М.-П. Фоллет, її представниками були Честер Барнард (1886—1961) і Елтон Мейо (1880—1949). Барнард, зокрема, досліджу вав неформальні організації у межах формальних і створив теорію прийняття влади, згідно з якою люди самі вирішують, чи виконувати їм накази. Як правило, накази виконуються тоді, коли це приносить особисту вигоду виконавцям. Експерименти, які Е. Мейо проводив у Хоторні (1927—1933), засвідчили, що високу продуктивність забезпечує не лише раціоналізація роботи, а й стосунки між людьми в процесі її виконання. Створення комфортної у психологічному плані атмосфери (доброзичливе, уважне ставлення керівництва до робітників, довіра до керівника тощо) сприяє поліпшенню їх роботи.

На основі робіт Мейо, Фоллет та Барнарда було сформульовано нову філософію людських стосунків, яка враховувала психологічні мотиви поведінки людей у процесі виробництва, проблеми групових відносин, групові норми, конфлікти і співробітництво, комунікацій ні бар'єри, неформальні організації.

Поведінкова школа, або біхевіористська (англ. behaviour — поведінка).

Належить до гуманістичного на пряму. Головне завдання її прихильників (Фредерік Герцберг (нар. 1923), Кріс Арджіріс (нар. 1929), Девід Мак-Клелланд (нар. 1917) та ін.), які взяли за основу класифікацію потреб А. Маслоу, — визначення та аналіз мотивів поведінки працівника і його взаємодії з іншими людьми в організаційному оточенні. Надбання цієї школи використовують донині практично всюди; вони дають змогу підсилити мотивацію людей до праці.

2. Сучасні концепції менеджменту.

Сучасна система поглядів на управління сформувалася під впливом змін у світовому суспільному та економічному розвитку. У другій половині XX ст. країни лідери вступили у постіндустріальну епоху, що було зумовлено прискоренням науково-технічного прогресу і концентрацією наукового і виробничого потенціалу. З'явились нові можливості для зростання бізнесу, особливо в галузях, що орієнтувалися на задоволення безпосередніх потреб людей. Середовище господарювання ускладнилося, стало динамічнішим унаслідок появи значної кількості малих і середніх фірм, що працювали у вузьких ринкових нішах. Істотного значення в цих умовах набули такі характеристики бізнесу, як гнучкість, динамічність, адаптивність. Виникла потреба в нових методах управління, які б враховували сучасні реалії. Так, у 60—70-ті роки XX ст. сформувалися два підходи до управління організаціями, які інтегрували попередній досвід, — системний та ситуаційний.

Системний підхід.

Чільне місце у розвитку цього підходу належить американським ученим — основоположнику кібернетики Норберту Вінеру (1894—1964) та економісту Кеннету Боулдінгу (нар. 1910). За основу взято поняття системи.

Система (грец. зузіета — утворення, складання) — сукупність взаємопов'язаних елементів, що взаємодіють між собою і зовнішнім середовищем у процесі досягнення поставлених цілей.

Будь-яка система складається з багатьох елементів — самостійних її складових, що мають специфічні риси, властивості та особливе призначення і виявляють їх лише при взаємодії з іншими елементами.

Кожна організація є відкритою системою, що постійно взаємодіє із зовнішнім середовищем; вона складається із взаємозалежних підсистем..

Ситуаційний підхід.

Виник у 60-ті роки XX ст. Передбачає відмову від узагальнення, від виявлення універсальних закономірностей функціонування системи. Згідно з цим підходом головним у забезпеченні ефективного управління організацією є вивчення конкретних умов її діяльності. Основні положення ситуаційного підходу в управлінні розроблені американськими теоретиками у сфері управління Пітером Друкером (нар. 1909), Ігорем Ансоффом (нар. 1929), Майклом Портером (нар. 1947).

Ситуаційний підхід передбачає застосування менеджерами різних прийомів і методів управлінської діяльності.

Новітні управлінські концепції.

Найвідоміші серед цих концепцій — технократичний менеджмент; сучасний біхевіоризм, продуктом якого стала теорія людського капіталу, управління за цілями (стратегічне управління); менеджмент якості за системою ТQМ; система “канбан”; інтрапренерство, реінжиніринг, концепція внутрішніх ринків корпорацій, теорія альянсів та ін.

3. Методи управління їх сутність та особливості.

Реалізація функцій управління здійснюється за допомогою методів управління. Привести в дію організовану систему можливо лише через вплив на неї керую чого органу чи особи. Для цього необхідні певні інструменти впливу, які використовуються менеджерами для активізації ініціативи, творчості персоналу фірми і забезпечують досягнення поставлених цілей. Такими інструментами є методи управління.

Методи управління — способи впливу на окремих працівників і виробничі колективи загалом з метою досягнення визначених цілей.

Основою класифікації методів управління є мотиви, якими керується людина у процесі діяльності.

Мотив (лат. mоveo— рухаю) — спонукальна причина дій і вчинків.

Мотиви прямо або опосередковано впливають на поведінку, інтереси і потреби людей. досконалості інституційного середовища, форма власності.

Потреба — фізіологічне або психологічне відчуття нестачі чогось.

Вибір менеджерами методів управління залежить від змісту і сили вияву мотивів. Реально впливати на поведінку людини можна лише доти, доки актуалізована в мотиві потреба не буде задоволена

Методи управління використовуються не ізольовано, а в поєднанні один з одним. Водночас кожна група методів має специфічні особливості, власні форми вияву і межі застосування.

Економічні методи управління.

Матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах реалізовують економічні методи управління.

Економічні методи управління — система економічних важелів і заходів, за допомогою яких здійснюється вплив на керовані об'єкти з метою досягнення поставленої мети і забезпечення єдності інтересів суспільства, підприємства та окремих працівників.

Ці методи дають змогу впливати на поведінку об'єктів управління на різних рівнях — від індивіда до держави. Так, держава щодо підприємства використовує такі важелі, як політика заробітної плати, податки, кредити, а також система пільг, економічні санкції тощо. Підприємство, забезпечуючи єдність особистих і колектив них інтересів, впливає на процес виробництва за допомогою планових показників, форм і систем оплати праці, економічних санкцій, організації внутрігосподарського розрахунку тощо.

Однак економічні методи управління є методами непрямої дії, тобто не змушують об'єкт управління дія ти обов'язково і однозначно. Тому часто їх використання не сприяє досягненню бажаного результату. Ефективність економічних методів залежить не лише від обґрунтованості системи важелів, а й від контролюючих зусиль суб'єкта управління.

Адміністративні методи управління.

Адміністративні методи управління — система способів і прийомів організаційно-розпорядчої дії, яку використовують для організації й координації об'єктів управління з метою виконання поставлених завдань.

Ці методи забезпечують чіткий розподіл обов'язків в апараті управління, дотримання правових норм і повно важень у вирішенні питань господарської діяльності, а також застосування заходів примусу і дисциплінарної відповідальності.

Адміністративні методи управління поділяють на організаційні (впливають на структуру управління) та оперативно-розпорядчі (впливають на процес управління).

Соціально-психологічні методи управління.

Використання менеджером лише адміністративно-розпорядчих методів може завдати великої шкоди організації, оскільки її працівники звикнуть бути пасивними виконавцями чужої волі або почуватимуться дискомфортно і стануть їй опиратися. З огляду на це слід застосовувати і соціально-психологічні методи.

Соціально-психологічні методи управління — сукупність специфічних способів дії на особисті стосунки і зв'язки між працівника ми, а також на соціальні процеси в ньому.

Вони ґрунтуються на використанні моральних стимулів до праці, діють на особистість за допомогою психологічних прийомів з метою перетворення адміністративного завдання на свідомий обов'язок, внутрішню потребу людини. Головна мета застосування соціально психологічних методів — формування у колективі позитивного морально-психологічного клімату, який активізує ініціативність кожного працівника, творчу цілеспрямованість, самодисципліну. Соціально-психологічні методи за способом дії поділяють на соціальні і психологічні.

Правові методи управління.

Застосування адміністративних та економічних методів управління повинно ґрунтуватися на нормативних, законодавчих актах або законах. І зважаючи на надзвичайну важливість законодавчого, правового регулювання діяльності економічних суб'єктів, виділяють методи, що ґрунтуються на господарському, фінансовому чи трудовому праві, тобто правові методи.

Правові методи управління — сукупність способів дії суб'єкта управління за допомогою правових норм, правових відносин і правових актів.

Правові норми визначають місце підприємства в системі народногосподарського комплексу країни, характер і зміст відносин, у які воно вступає з іншими організаціями і підприємствами; регулюють відносини власника, адміністрації і працівників.

Тема 4. Внутрішнє і зовнішнє середовище організації.

1. Складові внутрішнього середовища організації.

2. Складові зовнішнього середовища організації.

1. Складові внутрішнього середовища організації.

Внутрішнє середовище організації формується керівниками відповідно до їх уявлень про те, які саме елементи забезпечать її ефективне функціонування і розвиток. Цим зумовлене існування різних підходів до структування внутрішнього середовища організацій. Найчастіше в ньому виділяють п'ять складових: цілі, структура, технологія, завдання і персонал, який виконує ці завдання з допомогою відповідної технології. А, наприклад, директор

Основними елементами внутрішнього середовища є:

- цілі організації — формуються з урахуваннями ринкової кон'юнктури на основі наявних та потенцій них можливостей організації;

- структура організації — формується під обрані ці лі в такий спосіб, щоб забезпечити необхідний рівень гнучкості й мобільності організаційних дій

- система технологій — спрямована на забезпечення конкурентоспроможності продукції за технічними й економічними параметрами;

- персонал (людські ресурси) — добирають з урахуванням кваліфікаційних характеристик і узгодженості мотивацій індивідів з цілями організації, здатності їх до саморозвитку;

- організаційна культура — має своїм завданням ідентифікацію індивідуальних та організаційних цілей та їх узгодження.

Отже, внутрішнє середовище організації — це склад на система елементів і зв'язків між ними, що є об'єктом контролювання та регулювання керівництвом.

2. Складові зовнішнього середовища організації.

Успіх організації залежить не лише від досконалості її внутрішнього середовища, а й від зовнішніх щодо організації сил. Вони прямо чи опосередковано впливають на її діяльність, ускладнюючи її чи відкриваючи перед нею нові можливості. Тому необхідний всебічний і ретельний аналіз характеру впливу зовнішніх сил на організацію, що дасть змогу приймати такі управлінські рішення, які поліпшуватимуть конкурентні позиції організації, забезпечуватимуть її ефективне функціонування та розвиток.

Зовнішнє середовище — сукупність господарських суб'єктів, економічних, суспільних і природних умов, національних та міждержавних інституційних структур та інших зовнішніх щодо підприємства умов і чинників.

Залежно від характеру впливу зовнішнє середовище поділяють на середовище прямої (мікросередовище) та непрямої (макросередовище) дії.

Суб'єкти середовища прямої дії (мікросередовища)

Ступінь складності та рухливості мікросередовища, сила і спрямованість впливу його факторів визначаються характером, призначенням, конструктивно-технологічними особливостями продукції (послуг) підприємства і різноманітністю виробничо-господарських зв'язків, які враховуються при проектуванні його організаційної структури і обґрунтуванні напрямів її адаптації до можливих змін у зовнішньому оточенні. Особливістю факторів середовища прямої дії є інтенсивність і постійний характер впливу, спрямованість на зміну базових внутрішніх складових підприємств. Це потребує оперативного розроблення заходів щодо пом'якшення їх негативних наслідків або, навпаки, повнішого використання сприятливих можливостей.

До суб'єктів мікросередовища належать постачальники, посередники, споживачі, конкуренти, тощо:

Фактори середовища непрямої дії (макросередовища).

У макросередовищі, яке оточує підприємство, діє значно більша кількість факторів, ніж у мікросередовищі. їм притаманний високий рівень варіативності, не визначеності та непередбачуваності, що зумовлено їх опосередкованою дією на суб'єкти господарювання. До основних факторів макросередовища відносять економічні, політичні, соціокультурні, науково-технологічні, природно-кліматичні, демографічні тощо.

Тема 5 Сутність і види планування.

1. Завдання і принципи планування.

2. Види планування і їх взаємозв’язок.

3. Система планів підприємства.

4. Розроблення загальної стратегії організації.

5. Розроблення функціональних стратегій.

1. Завдання і принципи планування.

Ефективна співпраця членів організації неможлива без усвідомлення ними спільних цілей і розуміння методів і засобів їх досягнення. Це забезпечується реалізацією функції планування, яка полягає у формуванні системи планів організації загалом і її структурних елементів. Планування є відправною ланкою в циклі управління. Воно визначає цілі організації і способи її: досягнення, тобто відображає рівень осмисленості діяльності організації.

Планування — вид управлінської діяльності, спрямований на ви значення цілей і майбутнього стану організації, а також ресурсів, необхідних для їх досягнення.

Планування — не одноразова дія, а безперервний процес, зумовлений реакцією організації на зміни зовнішнього середовища, визначенням нових або уточненням старих цілей, що потребує внесення у плани корективів.

Характер і зміст планової діяльності в організації визначають принципи планування, дотримання яких сприяє ефективності роботи фірми. А. Файоль виділив 4 основних принципи планування: єдність, безперервність, гнучкість, точність.

1. Принцип єдності.

Передбачає систем ний характер планування. Оскільки елементами планування в організації є окремі підрозділи, а значить, окремі частини процесу планування, то між ними має існувати взаємозв'язок. Взаємозв'язок між підрозділами здійснюється на основі координації на горизонтальному рівні, тобто на рівні функціональних підрозділів (відділу маркетингу, виробничого відділу, фінансового відділу тощо). А єдиний напрям планової діяльності, спільність мети всіх елементів організації стають можливими за умов вертикальної єдності підрозділів (тобто єдності в межах управлінської ієрархії, наприклад: організація в цілому — продуктовий підрозділ — цех — бригада), їх інтеграції. Кожен підрозділ планує свою діяльність, ви ходячи із загальної стратегії фірми, а кожний окремий план є частиною плану вищого підрозділу та організації загалом. Усі плани організації — це взаємопов'язана система.

2. Принцип безперервності.

Полягає в безперервності планування на підприємствах; у розроблені плани відповідно до результатів виконання попередніх планів і з урахуванням змін зовнішнього середовища оперативно вносять корективи.

3. Принцип гнучкості.

Пов'язаний з принципом безперервності. Суть його — у здатності планів і процесу планування змінювати свою спрямованість з огляду на непередбачені обставини. Згідно з цим принципом плани слід складати так, щоб у них можна було вносити зміни відповідно до змін внутрішніх і зовнішніх умов. Тому плани повинні містити оптимальні резерви планування. За великих резервів плани будуть неточними, за низьких — вимагатимуть частих змін.

4. Принцип точності.

Згідно з ним плани мають бути конкретизовані й деталізовані настільки, наскільки дозволяють зовнішні і внутрішні умови діяльності фірми. Так, стратегічне, довгострокове планування обмежене головними цілями і загальними напрямами діяльності, бо кількість достовірної інформації про майбутнє незначна, а діапазон і швидкість змін постійно зростають. В оперативних планах, що розраховані на короткі

2. Види планування і їх взаємозв’язок.

Процес планування на підприємстві здійснюється поетапно: розроблення стратегії розвитку, визначення тактики, складання оперативних планів. Відповідно до цих етапів виокремлюють три види планування: стратегічне, тактичне та оперативне.

Стратегічне планування — планування на перспективу, яке вказує напрям дій для забезпечення реалізації місії підприємства

Стратегічне планування розраховане на тривалий період (10—25 років). Відповідальним за його розроблення є вищий менеджмент організації.

Стратегічне планування характеризується такими особливостями:

1) планова робота націлена на майбутнє, а не описує поточну ситуацію;

2) стратегічний план не є детермінованим, тобто у ньому немає жорсткої регламентації за ресурсами, виконавцями і термінами; він обґрунтовує загальні перспективні напрями діяльності та розвитку фірми;

3) у системі стратегічного планування відсутнє припущення, що майбутнє можна передбачити тільки за результатами минулого.

Логічним продовженням стратегічного планування є тактичне, завдання якого — втілення стратегії у конкретні проекти (наприклад, випуск нового виду продукції чи освоєння нового сегменту ринку). Воно визначає розміри необхідних інвестицій, види та джерела ресурсів, встановлює оптимальні терміни реалізації проектів.

Тактичне планування — планування на середні проміжки часу, в межах яких відбувається реалізація конкретного управлінського рішення з визначенням необхідних для цього ресурсів.

Тактичні плани охоплюють період 1—2 роки і є предметом турбот середньої та низової ланки управління.

Деталізація тактичних планів у часі і просторі здійснюється у процесі оперативного планування. Оперативне планування, як і тактичне, є способом реалізації стратегії організації. Однак, на відміну від тактичного, це — планування окремих операцій у загальному господарському потоці, наприклад планування виробництва, маркетингу тощо, тому його називають ще поточним плануванням

Оперативне (поточне) планування — планування роботи на короткі проміжки часу, в процесі якого деталізуються плани підрозділів і служб підприємства і відбувається їх коригування у зв'язку зі зміною обставин, не передбачених тактичними планами.

Цей вид планування охоплює період у межах одного року з поділом на квартали і місяці.

Часто тактичне й оперативне планування об'єднують під загальною назвою «планування реалізації стратегії», що властиве, наприклад, західному менеджменту.

Усі види планування повинні узгоджуватися між собою і бути спрямованими на досягнення мети, утвердження місії підприємства.

3.Система планів підприємства

Результатом процесу планування є система планів, що охоплює основні показники діяльності, яких необхідно досягти до кінця планового періоду.

Систему планів підприємства поділяють на такі елементи:

1. Стратегічний (генеральний) план.

Складається на основі аналізу тенденцій ринкової кон'юнктури прогнозів та бачення вищим менеджментом перспектив компанії.

Є продовженням стратегічного і конкретизованим у нові проекти.

3. Стратегічні плани окремих ділових одиниць, що входять до складу фірми.

Складають для багатопрофільних або територіально розгалужених фірм.

4. Оперативні плани:

- загальнокорпоративні плани поточної діяльності, так звані господарські плани або плани прибутку, що розраховуються на один рік; відповідно до них підприємство виготовляє і постачає на ринок товари і послуги;

- поточні плани підрозділів, у т. ч. бюджетні, що доповнюють загальнокорпоративні плани поточної діяльності.

Дата добавления: 2014-01-07