Збройні сили НАТО

НАТО не має власних збройних сил. Більшість сил, наданих у роз­порядження НАТО, весь час залишаються під національним коман­дуванням і управлінням, окрім випадків, коли країни-члени НАТО відряджають ці сили для виконання конкретних завдань під прово­дом НАТО, починаючи від колективної безпеки до нових місій, таких як миротворчість та операції з підтримки миру.

Винятком з цього правила є:

¾ інтегровані елементи військових штабів НАТО;

¾ частини інтегрованої структури протиповітряної оборони (зокре­ма Сили раннього повітряного попередження і управління);

¾ деякі складові системи зв'язку;

¾ військово-морські сили постійного базування тощо. Політичні та військові структури НАТО забезпечують довготермінове

¾ планування, необхідне для того, щоб національні підрозділи були здатни­ми виконувати ці завдання, а також запроваджують організаційні заходи стосовно спільного командування, управління, тренувань і навчань.

Спільні командування - це відповідні командні структури об'єднаних збройних сил Альянсу (ОЗС) зі своїми штабами. Це струк­тури різних рівнів: стратегічного, оперативного, тактичного. До 1999 року таких командувань нараховувалося 65, їх скоротили до 20, а піс­ля 2004 року - до 11.

Зараз існує два стратегічних командування:

¾ стратегічне командування НАТО з операцій зі штабом у м. Монс (Бельгія) - єдиний орган управління з функціями планування опера­цій;

¾ стратегічне командування НАТО з трансформації зі штабом у місті Норфолк (США), функції якого полягають у розробці нових засад і бойових статутів, адаптації системи бойової підготовки ОЗС НАТО до нових завдань, вдосконалення форм і способів застосування систем озброєння, поліпшення взаємосумісності національних скла­дових ОЗС НАТО.

На оперативному рівні - два командування об'єднаних сил у м. Не­аполь (Італія) і у м. Брюнсум (Нідерланди) та постійний об'єднаний штаб НАТО в м. Лісабон (Португалія).

На тактичному рівні — шість командувань: два в Німеччині й по од­ному в Іспанії, Туреччині, Італії і Великобританії.

Зміни у військовій структурі є результатом визнання у сучасній стратегічній Концепції (1999 р.) відсутності для НАТО загрози без­посереднього збройного нападу, а також поява нових небезпек за ме­жами зони відповідальності організації. На зміну підготовці збройних сил до статичної оборони у 2002 р. було запропоновано такий підхід до військової структури НАТО, яка була б здатна до врегулювання кризових ситуацій за рахунок посилення її мобільності, потужності, гнучкості, можливості швидкого реагування на небезпеки.

У межах реалізації такого підходу створено Сили реагування НАТО (СРН), повну готовність яких планується забезпечити до жов­тня 2006 року. Це оперативно-тактичне з'єднання чисельністю до 22 тисяч осіб, яке складається з чотирьох компонентів: сухопутно го (бригадна тактична група чисельністю до 6 тисяч осіб); морського (до ЗО різнорідних корабельних одиниць і до ЗО авіаційних засобів); повітряного (змішане авіаційне з'єднання - 250-300 літаків і верто­льотів), а також оперативної групи спеціального призначення - до 1 тисячі осіб. СРН повинні мати здатність швидко розгортатися та діяти в будь-якій точці світу в умовах відсутності тилової підтримки прий­маючої сторони.

У всіх компонентах СРН будуть представлені контингенти на­ціональних збройних сил країн-членів НАТО з ротацією підрозділів кожні 6 місяців. Передбачається три варіанти застосування СРН:

1) для проведення самостійних операцій щодо:

- ліквідації наслідків воєнних дій (потоки біженців, гуманітарні кризи тощо);

- підтримки контртерористичних операцій;

- посткризового врегулювання й підтримання миру;

- забезпечення ембарго.

2) як «сил попереднього втручання» в межах операцій з приму­шення до миру;

3) розгортання й застосування СРН з метою демонстрації рішу­чості НАТО щодо зміни небезпечної ситуації.

Дата добавления: 2014-01-07