Нейтралітет України та міжнародні реалії

Щоб відповісти на це запитання, розглянемо реальні процеси, які відбуваються в сучасному міжнародному середовищі.

По-перше, однією з особливостей і перспективних тенденцій роз­витку міжнародного середовища є його регіоналізація, тобто форму­вання регіональних систем безпеки і соціально-економічного розвитку. Україна перебуває на межі євразійської та європейської регіональних систем. Реально ці системи функціонують в інституйованих формах СНД та організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ), з одного боку, та ЄС і НАТО - з іншого. Усі країни цього геополітичного про­стору вже, якщо не приєдналися до цих структур, то, щонайменше, однозначно визначили свої перспективи.

По-друге, реальністю є факт неподільності національної, регіональ­ної і глобальної безпеки. Це означає, що жодна, навіть найпотужніша держава, одноосібно не може гарантувати свою власну національну безпеку. Тобто, належність країни до того чи іншого воєнно-політич­ного блоку сприяє зміцненню її воєнної та економічної безпеки, як ключових складових національної безпеки в цілому.

По-третє, входження країни до тієї чи іншої соціально-економічної або воєнно-політичної міжнародної міжурядової організації забезпе­чує їй рівне право з іншими в реалізації своїх власних національних інтересів у відповідних галузях суспільного життя. Образно кажучи, членство в міжнародній міжурядовій організації дозволяє країні, так би мовити, «грати» на чужому полі, як на власному. Це стосується про­блем безпеки, торгівлі, митних питань, міграції людей тощо, знімає необхідність щоразу витрачати час і ресурси на розв'язання проблем, які в системі міжнародної організації вирішуються раз і назавжди.

По-четверте, не можна не враховувати й того факту, що країну, яка не належить до авторитетної міжнародної структури, часто не достатньо поважають так звані великі держави та міжнародні органі­зації і навіть нехтують інтересами держави-одинака, яка може розра­ховувати лише на власні сили. З іншого боку, кожна з потужних між­народних сил намагається поширити на країну-одинака свій вплив, а зіткнення цих впливів дестабілізує внутрішню ситуацію в позабло-ковій країні. Тобто, позаблокова країна стає полем боротьби інших суб'єктів міжнародних відносин за розширення їхньої сфери впливу. Цю ситуацію українське суспільство особливо болісно переживає в часи парламентських і президентських виборів, коли протиборство, як внутрішніх, так і зовнішніх, проєвропейських і проєвразійських впливів у буквальному розумінні розриває Україну.

По-п'яте, досить часто можна почути, що й у статусі нейтральної держави можна забезпечити надійний захист національних інтересів. При цьому посилаються на приклад Австрії, Швейцарії, Швеції та Фінляндії. Але необхідно враховувати, що ці країни, не будучи чле­нами НАТО співпрацюють з Альянсом найтіснішим чином на двосто­ронній основі. Всі ці країни є учасниками програми "Партнерство за­ради миру" (ПЗМ), яку було започатковано Альянсом ще у січні 1994 року. Відповідно до Рамкового документа ПЗМ НАТО зобов'язується проводити консультації з будь-яким з активних партнерів, якщо цей партнер вважає, що існує безпосередня загроза його територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Одним із завдань даної програми є розвиток відносини військового співробітництва з НАТО з метою спільного планування, підготовки та навчань, спря­мованих на розвиток можливостей учасників ПЗМ здійснювати місії в таких галузях, як підтримка миру, пошукові та рятувальні роботи, гуманітарні операції та інші місії.

Крім того, Австрія, Швеція та Фінляндія як члени Європейського союзу беруть активну участь у реалізації Спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС, складовою частиною якої є Спільна європейсь­ка політика безпеки і оборони (СЄПБО). Завданням ЄПБО є посилен­ня можливостей Євросоюзу у сферах забезпечення миру та зміцнення міжнародної безпеки. З цією метою ЄС створює певні структури та інс­трументи (у тому числі і військові) для подолання кризових ситуацій.

Отже використовувати приклад офіційного нейтралітету цих країн на користь необхідності набуття Україною нейтрального стату­су, щонайменше не коректно.

По-шосте, не можна не враховувати й того, що геополітичне поло­ження України, яке можна охарактеризувати як серединну зону між європейською та євразійською культурами, ускладнює проблему виб­ору ціннісних орієнтацій: європейських або євразійських. У цій ситуа­ції, щоб зберегти свій суверенітет і самобутність у статусі нейтральної країни, слід бути надзвичайно потужною супердержавою, щоб мати спроможність протистояти як європейській, так і євразійській екс­пансії. Якщо йдеться про нейтралітет Австрії, Швейцарії, Швеції та Фінляндії, то треба усвідомлювати, що всі вони перебувають у єдиному західноєвропейському геополітичному й культурно-цивілізаційному просторі, відмінною особливістю якого від усіх інших просторів є вер­ховенство права й реальна повага до прав людини. Геополітичне поло­ження України як серединної зони між різними культурно цивіліза-ційними, політико-правовими і економічними системами не тільки не сприяє набуттю нею нейтрального статусу, а навпаки, вимагає рішучо­го і однозначного визначення своїх геополітичних перспектив.

Закінчуючи міркування щодо нейтрального статусу нашої держа­ви, необхідне наголосити на наступних положеннях.

По-перше - Україна має право бути як нейтральною і позаблоковою країною, так і вступати в будь-який воєнно-політичний альянс. Це су­веренне і невідчужуване право українського народу й української де­ржави.

По-друге - в основі прийняття того чи іншого рішення стосовно майбутнього статусу України повинні бути покладені її національні ін­тереси й оптимізація можливостей їх реалізації.

По-третє - прийнят­тю державного рішення щодо вступу України до того чи іншого сою­зу має передувати глибока роз'яснювальна робота держави і широке суспільне його обговорення з метою свідомого прийняття остаточного рішення на всеукраїнському референдумі.

Дата добавления: 2014-01-07