Лекція 2. Державні органи зовнішніх зносин

Абіоз.

Анабіоз.

Біоз.

Наукові основи принципів зберігання і консервування продукції рослинництва.

КОНСЕРВУВАННЯ ПРОДУКЦІЇ РОСЛИННИЦТВА

НАУКОВІ ПРИНЦИПИ ЗБЕРІГАННЯ І

Лекція 2

1. В процесі зберігання і переробки в рослинній продукції відбуваються складні біохімічні процеси, які за недотримання технологіїзберігання чи переробки можуть викликати погіршення харчової цін­ності продуктів і навіть їх псування. Правильна побудова та організа­ція технологічного процесу можливі лише з урахуванням фізичних, фізіологічних, біохімічних і технологічних властивостей продукції рослинництва.

Висока якість харчових продуктів залежить від вибраного методу консервування. Інколи сировину можна зберегти без застосування будь-яких особливих технологічних впливів, покладаючись лише на умови, що сприяють природному імунітету рослинної сировини. В ряді випадків сировина добре зберігається від додавання незначної кількості хімічних речовин, наприклад антибіотиків, чи за знижених температур навколишнього середовища.

Псування продукції рослинництва виникає, головним чином, під дією мікроорганізмів. Плоди і овочі, які містять багато води і мають такі харчові компоненти, як цукор, органічні кислоти, азотисті, пек­тинові речовини тощо, є хорошим живильним середовищем для мік­робів. Гниття, скисання, бродіння є мікробіологічними процесами. Інколи рослинна продукція або виготовлені з неї продукти можуть зі­псуватися і за відсутності мікробів внаслідок різних біохімічних про­цесів, властивих самим продуктам. Ці біохімічні процеси відбувають­ся за наявності ферментів. Інколи, коли створені умови, за яких мік­роби відсутні, а ферменти в процесі технологічної обробки залиши­лись непошкодженими, харчові продукти також псуються. Отже, щоб надійно захистити рослинну продукцію або продукти її переробки від псування, необхідно створити такі умови їх зберігання або так зміни­ти їх властивості, щоб мікроби, які потрапили на них, були знищені або не могли розвиватися і щоб ферменти, які регулюють біохімічні процеси, були інактивовані.

В основу цих способів запобігання псуванню покладена біологічна особливість рослинної сировини володіти природним імунітетом (несприйнятливістю) до різних захворювань. Вона захищена від всяких впливів рядом механічних, фізико-хімічних і хімічних бар'єрів. У шкірочці плодів та овочів або під нею майже завжди містяться ефірні олії і деякі інші леткі речовини бактерицидної дії, тобто плоди і овочі, що зберігаються, ніби огорнуті хмарою речовин, які згубно діють на мікроорганізми. Проникненню мікробів в середину плодів запобігає шкірочка, досить міцна і відносно товста, часто вкрита восковим на­льотом, який інертний в хімічному відношенні і погано піддається впливу хімічного і ферментативного апарату мікробів.

Якщо ж мікроорганізми подолали ці два бар'єри, все ж таки всере­дину клітини їм проникнути нелегко, оскільки клітини плоду щільно зцементовані інертним в хімічному відношенні протопектином. Отже, щоб добратись до кожної окремої клітини, потрібно їх "розцементува­ти", розкласти цей зв'язуючий матеріал. Мікроорганізми володіють ферментативним апаратом, який переключається з одного біохімічного процесу на інший. В цьому випадку включаються в роботу пектолітичні ферменти, протопектин гідролізується, плодова тканина мацерирується (розм'якшується чи розпадається), клітини роз'єднуються і мік­роби одержують доступ до кожної клітини з усіх боків.

Наступним бар'єром є клітинна оболонка, до складу якої входять целюлоза і протопектин, що знову ж таки важко піддаються хімічно­му впливу мікроорганізмів. Нарешті, під клітинною оболонкою зна­ходиться цитоплазмова оболонка, яка також потребує особливого впливу для її руйнування. Включаються в роботу протеолітичні фер­менти, білкові речовини коагулюють і останній бар'єр на шляху до клітинного соку ліквідовується. Від пошкодження цитоплазмової мембрани плодова клітина гине, сік, який в ній знаходився, витікає і стає харчовим середовищем для мікробів.

Таким чином, до тих пір, доки рослинна продукція живе, вона сама себе захищає від згубної дії мікроорганізмів без втручання людини. Отже, проблема зберігання рослинної сировини і продуктів її переро­бки зводиться до регулювання життєвих процесів, які лежать в основі явища псування. При цьому маються на увазі як біологічні процеси, що відбуваються в сировині, так і життєдіяльність мікроорганізмів. Вони покладені в основу усіх існуючих методів зберігання і перероб­ки сировини та її продуктів.

Змінюючи умови середовища, діючи на сировину або на мікроорга­нізми тими чи іншими фізичними і хімічними факторами, можна до­битись зниження або пригнічення життєдіяльності збудника псування і зберегти життєдіяльність сировини, не руйнуючи її харчових якостей.

Використовуючи біологічні принципи, методи консервування (зберігання) можна поділити на три основні групи:

- методи, які базуються на принципі біозу, тобто підтримання життєвих процесів в сировині, використовуючи її природний імунітет;

- методи, які базуються на принципі анабіозу, тобто на уповільненні, затриманні і пригніченні життєдіяльності мікроорганізмів і ро­слинної сировини за допомогою різних фізичних, хімічних і біологіч­них факторів;

- методи, які базуються на принципі абіозу, відсутності життя, тобто на повному припиненні усіх життєвих процесів як в сировині, так і в мікроорганізмах.

2. Біоз. Цей метод полягає в зберіганні плодів і овочів у свіжому вигляді без будь-якої спеціальної обробки. Застосовуються лише заходи, спрямовані на підтримку нормальних життєвих процесів і деяке об­меження їх інтенсивності для того, щоб зменшити витрату поживних речовин за рахунок дихання і зменшити втрати маси за рахунок випа­ровування води. При цьому підтримка нормальних життєвих процесів і обмеження їх інтенсивності зводиться до певного режиму зберігання сировини. Біоз не є методом консервування в звичайному розумінні, а лише системою заходів, яка забезпечує короткочасне зберігання пло­дів і овочів у свіжому вигляді до споживання чи переробки.

На зберігання закладають сировину без механічних пошкоджень, вибраковують зіпсовані екземпляри, оскільки пошкоджена ділянка плоду, в якому зруйновані ті бар’єри імунітету, про які йшла мова ра­ніше, відмирає і на ній починають розвиватись мікроорганізми. Про­цес псування, що почався на пошкодженій ділянці одного плода, мо­же перекинутись на інші плоди.

Сировину складають невисоким шаром, щоб доступ повітря до окремих плодів не був утруднений, інакше процес нормального ди­хання порушиться і настане так зване інтрамолекулярне (анаеробне) дихання, що полягає в безкисневому розкладанні цукрів на спирт і діоксид вуглецю за схемою: С₆Н₁₂О₆ → 2С₂Н₅ОН + 2СО₂.

Спирт, що утворився, є отрутою для цитоплазми, отруює рослинну клітину і веде їх до загибелі. Тому сировину вкладають в ящики-клітки, залишаючи між окремими стосами ящиків проходи. За такого зберігання є достатній доступ повітря, і дихання відбувається норма­льно.

Біоз поділяється на два види: справжній, або повний, - еубіоз і ча­стковий - гемібіоз. Еубіоз - збереження живих продуктів до часу їхнього використання. Так живими зберігають призначених до забою домашню худобу і птицю, рибу тощо.

Гемібіоз - принцип часткового біозу. Користуючись імунними і в широкому розумінні захисними властивостями таких частин рослин, як бульби, коренеплоди, цибулини, плоди, ягоди тощо, вдається про­тягом певного часу зберігати їх у свіжому вигляді. Тривалість збері­гання цих продуктів залежить від їхніх особливостей та умов збері­гання. Наприклад, гарбузи протягом тривалого часу можуть зберігати харчові якості за кімнатної температури, огірки ж зберігають свою свіжість лише кілька діб. Яблука багатьох зимових сортів можуть ле­жати протягом кількох місяців, а яблука літніх сортів не придатні для тривалого зберігання.

Для збереження продуктів цієї групи в свіжому стані протягом тривалого часу, підтримання стійкості до захворювань і регулювання процесів життєдіяльності їх створюють умови, які уповільнюють роз­виток біологічних процесів і запобігають помітному зневодненню продуктів. Це досягається зберіганням продуктів за температури, близької до 0°С, і певної високої вологості повітря.

3. Анабіоз. Це доведення продукту до стану, при якому різко сповільнюються або зовсім не проявляються біологічні процеси. У продукті за таких умов дуже повільно відбувається процес обміну речовин у клітинах, припинена активна діяльність мікроорганізмів та інших живих істот (комах, кліщів). На цьому принципі базується ряд методів консерву­вання: охолодження і заморожування (термоанабіоз); створення висо­ких концентрацій осмотично активних речовин (осмоанабіоз); сушін­ня (ксероанабіоз); маринування, квашення, соління (ацидоанабіоз); зберігання в регульованій атмосфері (наркоанабіоз).

Термоанабіоз - зберігання продукту за знижених і низьких темпе­ратур. Розрізняють два види термоанабіозу: психроанабіоз і кріоанабіоз. Вибір виду термоанабіозу визначається, насамперед, видом про­дуктів, характером використання їх у подальшому і можливостями підприємства.

Психроанабіоз - зберігання продукту в охолодженому стані, або його ще називають холодним зберіганням. При цьому охолоджують сировину і продукти переробки до такої температури, яка, бувши на 10...15°С меншою за кімнатну температуру, не опускалася б нижче -1°С, тобто нижче тієї температури, за якої сировина і харчові продукти замерзають. Використання помірного холоду сприяє знач­ному пригніченню біохімічних процесів, які відбуваються в рослин­ній сировині, а також зменшенню активності мікроорганізмів, біль­шість з яких найкраще розвивається за температури 37°С.

Зменшення біологічної і біохімічної активності плодів і мікроор­ганізмів від зниження температури пояснюється, з одного боку, відо­мою залежністю швидкості хімічних реакцій від температури, а з ін­шого - тим, що цитоплазма - носій життєвих функцій мікробних і ро­слинних клітин - наркотизується під впливом холоду і проникність її падає. Це відбувається тому, що, намагаючись ввібрати рештки тепла з навколишнього середовища під час охолодження її, цитоплазма ми­мовільно збільшує площу своєї поверхні. А оскільки товщина цитоплазмової мембрани зменшується, оболонка розтягується, шпари за­тягуються і клітинна проникність зменшується. Внаслідок цього па­дає інтенсивність обміну речовин, зменшується доступ кисню ззовні крізь звужені шпари цитоплазмової мембрани, зменшується подача соку в капілярні канали оболонки, дихання затухає, життя клітин замирає, не припиняючись зовсім, і клітина впадає в стан анабіозу.

Кріоанабіоз - зберігання продукту у замороженому стані. Заморо­жені харчові продукти і сировину можна зберігати протягом багатьох місяців, тобто значно довше, ніж за психроанабіозу. Це пояснюється не лише різницею в температурному рівні процесів заморожування і холодного зберігання, але й тим, що в заморожених харчових продук­тах більша частина води перетворена в твердий стан. Тому мікроор­ганізми, живлення яких відбувається осмотичним шляхом - всмокту­ванням рідкого поживного середовища, позбавляються можливості використовувати затверділі харчові продукти, які містять досить не­значну частку води в рідкому стані.

Температурний рівень, до якого доводять майже усі заморожені харчові продукти, становить -18°С. За такої температури пере­важна кількість води перетворюється в лід. При цьому потрібно мати на увазі, що принцип анабіозу стосується (та й то неповністю) лише мікроорганізмів, а плоди і овочі, як живий організм, гинуть. Причин загибелі рослинної клітини від заморожування може бути декілька: безпосередня дія низької температури; зневоднення цитоплазми в процесі льодоутворення; отруйна дія підвищених концентрацій іонів; механічний тиск льоду на зневоднену цитоплазму. Хоч кожна з цих причин має певне значення, проте основною причиною загибелі клі­тин є остання: внаслідок зневоднення і зближення колоїдних міцел створюються сприятливі умови коагуляції за будь-якого подразнення, і, перш за все, викликаного механічним тиском льоду, який руйнує тканину цитоплазмової мембрани, викликаючи коагуляцію складових її колоїдів, незворотне збільшення клітинної проникності і смерть клі­тини.

У заморожених плодах і овочах відбуваються деякі хімічні зміни: інверсія цукрози, дещо збільшується кислотність, зменшується кіль­кість дубильних речовин. Проте ці зміни не погіршують якість про­дукції. Навпаки, в ряді випадків досягається більш гармонійне поєд­нання харчових речовин, ніж було в сировині до заморожування, зме­ншується терпкість, краще проявляється природний аромат плодів.

Значно більше погіршується якість заморожених плодів і овочів внаслідок гістологічних змін, що відбуваються під час заморожуван­ня. Лід, який утворився під час заморожування, пошкоджує не лише цитоплазмову мембрану, але й розриває клітинні оболонки, які обу­мовлюють форму клітини. Доки сировина знаходиться в замороже­ному стані, цього не видно. Але після розморожування, особливо ні­жних видів рослинної сировини: ягід, плодів вишні, абрикос, персиків тощо, видно, що вони втратили форму, розм'яклі, набули в'ялої кон­систенції, з них мимовільно витікає велика кількість соку.

Особливо різкі зміни в структурі рослинної тканини відбуваються при повільному заморожуванні, коли температура навколишнього се­редовища, що оточує сировину, не набагато перевищує кінцеву тем­пературу заморожених плодів (наприклад, коли сировину поміщають у холодильну камеру з температурою повітря -20°С і заморо­жують плоди до досягнення ними температури -18°С). У цьому випадку в міру віддачі теплоти температура рослинної тканини по­ступово зменшується, доки не досягне кріоскопічної точки; при цьо­му перший кристалик льоду утворюється не в середині клітини, а в міжклітинному просторі. В середині клітини знаходиться сік, що міс­тить цукри та інші речовини, які створюють температурну депресію. Міжклітинний же простір змочено чистою водою, яка замерзає за температури 0°С. В тому місці, де утворився кристалик льоду, виникає "суха" точка, в якій менше рідкої води, ніж в навколишньому середо­вищі. Тому завдяки різниці концентрації води між навколишнім сере­довищем і місцем, де знаходиться кристалик, починається дифузне переміщення її до останнього. А оскільки відведення тепла в цьому випадку відбувається повільно, утворений кристалик повільно "відсмоктує" дифузним шляхом на себе мерзлу воду, поступово збільшуючись в розмірі. В тому місці, куди не дістає сила дифузного відсмоктування води, створюються умови для виникнення нового кристалу льоду, який також починає "відсмоктувати" воду і поступо­во збільшується в розмірах. Таким чином при повільному заморожу­ванні в тканині утворюється відносно невелика кількість крупних кристалів льоду, які своїми гострими гранями пошкоджують клітинну оболонку.

При швидкому заморожуванні (коли, наприклад, плоди обдува­ються в швидкоморозильному апараті повітрям, охолодженим до -30...35°С) кристалик льоду, що утворився, починає "відсмок­тувати" на себе воду, і в цей же час внаслідок відведення тепла ство­рюються умови для появи поруч з першим другого кристалика, потім третього і т. д. Отже, при швидкому заморожуванні з'являється безліч дуже дрібних кристалів. Ці кристали також прорізують клітинну обо­лонку і, добираючись до цитоплазмової мембрани, пошкоджують її, вбиваючи клітину. Проте клітинна оболонка дрібними кристалами пошкоджується значно менше, ніж крупними, тому при швидкому заморожуванні форма плодів зберігається краще, ніж за повільного.

Що ж стосується мікроорганізмів, то за повільного заморожування кількість живих клітин більша, ніж за швидкого зниження температу­ри, проте багато мікроорганізмів, що вижили, виявляються пошко­дженими і в подальшому відмирають. На ступінь збереження життє­вих функцій мікроорганізмів впливає вид самого мікроорганізму, се­редовище, в якому він знаходиться в момент заморожування, швид­кість заморожування, температура заморожування і зберігання та швидкість розморожування. За більшої швидкості розморожування залишається більше живих організмів.

Таким чином, метод заморожування дозволяє зберігати сировину і харчові продукти значно довше, ніж метод зберігання в охолоджено­му стані, проте якість замороженої сировини в ряді випадків погіршу­ється. Треба мати на увазі ще одну особливість методу заморожуван­ня, яка ускладнює і стримує його широке застосування. Полягає вона в тому, що, заморозивши харчові продукти до -18°С, потрібно підтримувати цю температуру до тих пір, доки продукт не потрапить на стіл споживача. Варто лише, хоч на короткий час, дещо підігріти заморожений харчовий продукт, хоч би до -10°С, як мікроорганізми повертаються до нормальної життєдіяльності, яку вже не зупи­нити повторним зниженням температури до -18°С.

Осмоанабіоз, або високі концентрації осмотично діючих речовин сприяють плазмолізу рослинних і, що особливо важливо, мікробних клітин, внаслідок чого мікроорганізми впадають в анабіотичний стан і втрачають здатність псувати харчові продукти.

Для консервування харчових продуктів використовують як осмо­тично діючі речовини цукор і сіль. Для того, щоб надійно зберегти таким способом харчові продукти, потрібно викликати стійкий плаз­моліз мікробних клітин, а для цього необхідні досить високі концент­рації цих речовин: не менше 60...70% цукру або 10...12% солі (за відношенням їх молекулярних мас 6:1).

Консервуюча дія цукру використовується для виготовлення варен­ня, джему, повидла. Ці продукти одержують шляхом уварювання під­готовлених плодів з цукровим сиропом або з цукром. В процесі ва­ріння внаслідок дії високої температури рослинна сировина як живий організм гине. Гинуть і ті мікроорганізми, які знаходились до варіння в сировині і цукрі. Принцип же анабіозу відноситься до тих мікроор­ганізмів, які можуть потрапити в готову продукцію під час зберігання її і не можуть там розвиватись внаслідок високого осмотичного тиску в навколишньому середовищі. Повної гарантії довготривалого збері­гання харчових продуктів цей метод не дає. Тому консервуючу дію цукру інколи доповнюють обробкою фасованих в герметичну тару продуктів пастеризацією.

Соління застосовується для консервування огірків, капусти, тома­тів, кавунів тощо. Для соління овочів використовують обмежену кі­лькість солі, її беруть в концентраціях, які пригнічують гнильні мік­роорганізми, але не обмежують розвиток молочних бактерій. Напри­клад, для квашення капусти дають солі 1,6...2% від маси продукту, соління огірків - 5...8%, для консервування томатної пасти, яка міс­тить 30% сухих речовин, в негерметичну тару (бочки) добавляють 10% солі.

Ксероанабіоз - зберігання продуктів у сухому стані. Часткове або повне зневоднення продукту приводить до практично повного при­пинення в ньому різних біохімічних процесів, позбавляє мікрооргані­зми можливості розвиватися в цьому продукті. Пояснюється це тим, що їх живлення відбувається осмотичним шляхом, всмоктуванням поживних речовин, тому усі мікроби для свого розвитку потребують певного вмісту води в навколишньому середовищі. Мінімум вологос­ті, за якої можливий розвиток бактерій, становить 25...30%, плісе­невих грибів - 10... 15%. Потрапивши в сухе середовище, мікробні клітини віддають осмотичним шляхом свою воду, внаслідок чого від­бувається їх плазмоліз, і вони припиняють свою життєдіяльність. Ви­сушуванням вологість зерна доводять до 10...14%, плодів і овочів - до 8...25%, тобто до рівня, який запобігає розвитку мікроорганізмів і більшості комах та кліщів.

Плоди та овочі під час підготовки до сушіння і в процесі самого теплового сушіння проходять таку обробку, за якої вони як живий ор­ганізм гинуть. Гинуть від нагрівання і мікроорганізми. Коли говорять про принцип анабіозу стосовно сушіння, то мають на увазі плазмоліз мікроорганізмів, які потрапили на поверхню сушених продуктів в процесі зберігання. Ці мікроби зберігаються тривалий час в стані ана­біозу. Якщо висушений продукт зволожити, мікроби знову оживають, починають розмножуватись і викликають псування продукту.

Сушіння як метод консервування харчових продуктів має багато позитивних якостей: технологія і апаратура досить прості; маса і об'єм сировини в процесі сушіння зменшуються в декілька разів, чим дося­гається значна економія тари, площ для зберігання і транспортних за­собів; сушені продукти не дуже вибагливі до умов зберігання, не по­требують герметичного пакування, особливих сховищ. Проте якість сушеної продукції, особливо плодів і овочів, як правило, не дуже ви­сока. Основний недолік полягає в поганому відновленні їх природних властивостей за повторного зволоження перед вживанням в їжу. Бага­то видів сушених плодів і овочів погано набухають під час варіння, за­лишаються зморшкуватими і жорсткими.

В даний час відомі нові високоефективні методи сушіння, які дозволяють інтенсифікувати процес і одержати сушену продукцію ви­сокої якості. Одним із таких методів є сублімаційне сушіння, за якого сировина самозаморожується в атмосфері глибокого вакууму, внаслі­док чого вода возгоняється, переходить з твердого стану в пароподіб­ний, минувши рідку фазу. За такого методу сушіння молекулярна структура матеріалу мало змінюється, висушений продукт відзнача­ється високою шпаристістю, первісні властивості сировини швидко відновлюються від зволоження. Висушені сублімаційним методом харчові продукти зберігають первісний об'єм, колір, запах, смак і біологічну цінність. В той же час сублімаційні установки досить складні і енергоємні. Герметична тара для зберігання висушених сублімаційним способом харчових продуктів обов'язкова.

Зберігання сировини в регульованій атмосфері також дозволяє реалізувати принцип анабіозу. Якщо зберігати плоди в газонепроникному приміщенні, то кисень із атмосфери, яка містить 79% N₂ і 21% О₂ буде витрачатись на дихання, а замість витраченого кисню в атмосферу буде виділятися такий самий об'єм діоксиду вуглецю. Су­ма об'ємів О₂ і СО₂ є величина постійна, рівна 21%. Якщо, напри­клад, кисню в атмосфері сховища залишилось 16%, значить діокси­ду вуглецю накопичилось 5%. Якщо весь кисень буде витрачений, склад атмосфери сховища буде таким: азоту 79%, діоксиду вуглецю - 21%. За таких умов почнеться безкисневе дихання, що супрово­джуватиметься подальшим накопиченням вуглекислоти і утворенням спирту, чого не можна допускати, бо повне припинення нормального дихання призведе рослинну клітину до загибелі.

Оптимальний склад модифікованої атмосфери змінюється залежно від виду плодів, навіть від різних помологічних сортів одного і того ж виду сировини. В межах сумарного вмісту кисню і діоксиду вуглецю 21% кисень може варіювати в інтервалі 11...16%, СО₂ - 5...11%, а кількість азоту залишається незмінною - 79%. Інколи оптимальними є газові суміші, в яких сума О₂ і СО₂ менша 21%. Такі суміші нази­ваються субнормальними. Найпоширенішими є субнормальні суміші, в яких міститься 3...5% кисню, 3...5% діоксиду вуглецю і 90...94% азоту.

Ацидоанабіоз базується на неможливості більшості мікроорганіз­мів, особливо гнильних, які викликають псування плодів і овочів, роз­виватись у кислому середовищі. Цей метод консервування використо­вується для виготовлення маринадів. Основною консервуючою речо­виною при цьому є оцтова кислота, вміст якої в різних маринадах ста­новить від 0,4 до 1,2%. Цей метод має також місце під час квашення і соління плодів та овочів. В даному випадку внаслідок дії молочнокис­лих бактерій цукор зброджується в молочну кислоту за схемою С₆Н₁₂О₆ → 2СН₃СНОНСООН. Молочна кислота, яка накопичилась в процесі бродіння, запобігає псуванню продукту.

Наркоанабіоз базується на тому, що пари деяких речовин (ефіру, діоксиду вуглецю, азоту, хлороформу тощо) анестезуюче діють на ор­ганізми, які знаходяться в продуктах. Відсутність кисню (аноксианабіоз) викликає можливість розвитку аеробних мікроорганізмів, комах і кліщів. У такий спосіб відбувається консервація продукту.

4. Абіоз. На принципі абіозу, тобто припиненні життєдіяльності клітин си­ровини і мікроорганізмів, засновано багато методів консервування: теплова стерилізація, використання антисептиків, знепліднювальна фільтрація, променева стерилізація тощо.

Теплова стерилізація - обробка продукту високою температурою - вбиває мікробні клітини внаслідок незворотних змін в протоплазмі, білки якої коагулюють, що веде до розриву цитоплазмової оболонки. Інактивуються також від теплової обробки ферменти, які збереглися в продукті на початок стерилізації. Таким чином, збудники псування, які знаходяться в середині консервних банок, при тепловій обробці знищуються, а ззовні завдяки герметичній тарі потрапити не можуть.

Використання електричного змінного струму високої і надвисокої частоти являє собою один з особливих варіантів теплової стерилізації харчових продуктів. Проте їх використання обмежується складністю обладнання, труднощами контролю температурного режиму в банці під час обробки тощо.

Використання антисептиків базується на їх властивості вбивати мікроорганізми, запобігаючи псуванню продукту. Проникнувши в клітину мікроба, ці речовини вступають у взаємодію з білками прото­плазми, паралізуючи при цьому її життєві функції і призводячи мік­робну клітину до загибелі.

Ідеальні антисептики, придатні для зберігання харчових продуктів, і які можуть бути консервантами, повинні відповідати таким вимо­гам: бути отруйними для мікробів в малих дозах, десятих частинах процента; у вживаних дозах не діяти шкідливо на організм людини; не вступати у взаємодію з харчовими продуктами і не надавати їм не­приємного запаху або присмаку; не вступати в реакцію з матеріалом технологічного обладнання або консервної тари; легко піддаватися видаленню з продукту перед вживанням його для харчування.

Антисептика, який би повністю задовольняв ці вимоги, не існує. Підібрати ефективні антисептики, призначені для консервування хар­чових продуктів нелегко, бо більшість із них шкідливо діє не лише на мікроби, але й на організм людини. Найкращим антисептиком вважа­ється діоксид сірки, хоч він не відповідає усім вимогам. Необхідна концентрація його для консервування невелика - 0,15...0,20%, але у цій концентрації він отруйний для людини і надає продукту неприєм­ного запаху і присмаку. SО₂ не дуже реакційноздатний, але все-таки зв'язується харчовими речовинами плодів, наприклад, цукрами. Діоксид сірки наносить значну корозію металу, передчасно виводить з ла­ду насоси для перекачування сульфітованих продуктів. SО₂ - задуш­ливий газ, тому обслуговування сульфітаційних станцій має проводи­тися робітниками в протигазах. Єдина перевага - здатність майже по­вністю видалятись з продукту перед вживанням для харчування. То­му в консервному виробництві діоксид сірки використовується для тимчасового зберігання тих фруктових напівфабрикатів, які в по­дальшому використовуються для варіння з них джему, повидла тощо. Достатньо нетривалого кип'ятіння напівфабрикату (фруктове пюре, соки), щоб SО₂ випарувався.

Діоксид сірки токсичніший для плісняв і бактерій, ніж для дріж­джів. Крім того, він є інгібітором для деяких ферментів, зокрема тих, які викликають ферментативне побуріння плодів і овочів. Його реду­кційні властивості сприяють також збереженню вітаміну С. Гнітюча дія SО₂ на мікроорганізми обумовлена його реакцією з альдо- і кетог­рупами моноцукрів, внаслідок чого мікроорганізми позбавлені мож­ливості їх використовувати, а також редукцією SН-груп, які містяться в білках ферментів мікроорганізмів і відіграють першочергову роль в їх метаболізмі.

Бензоат натрію (С₆Н₅СООNа) є хорошим консервантом в концент­рації 0,1%. Він відповідає усім вимогам, що висуваються до антисеп­тиків (за винятком легкого присмаку бензоата). Видалити його з на­півфабрикату неможливо.

Найкращим консервантом є сорбінова кислота (СН₃(СН)₄СООН) або її калійна сіль. Вона не шкідлива для людини, консервуюча дія проявляється в невеликих концентраціях (0,05...0,1%), не надає про­дуктам стороннього присмаку і запаху. Сорбінова кислота може вико­ристовуватись в усіх випадках замість діоксиду сірки для консерву­вання плодового пюре, фруктових соків. Потрапляючи разом з проду­ктами в організм людини, сорбінова кислота окислюється з утворен­ням нешкідливих для людини речовин.

Знепліднювальна фільтрація - це фільтрація повністю прозорого харчового продукту крізь спеціальний матеріал, який затримує мік­роби. Фільтруючим матеріалом є пресована азбестоцелюлозна маса, розміри шпар якої менші від мікроба. Суть знепліднювальної фільт­рації полягає не в знищенні мікроорганізмів, а в механічному їх відо­кремленні від продукту. Принцип абіозу в такому продукті додержаний.

Променева стерилізація спрямована в основному на знищення мікроорганізмів і комах. Для цього застосовують ультрафіолетові, інфрачервоні, рентгенівські і гаммапромені. Оброблені продукти збері­гають без застосування холоду. При цьому не втрачаються смакові і харчові властивості.

Отже, підводячи підсумки про методи консервування, потрібно зазначити, що харчові продукти можна зберігати тривалий час, використовуючи при цьому різноманітні фактори:

- фізичні (високі і низькі температури, променева стерилізація,
знепліднювальна фільтрація, зневоднення);

- хімічні (антисептики, додавання оцтової кислоти і спирту);

- фізико-хімічні (осмотично діючі речовини - цукор і сіль);

- біохімічні (квашення, соління, спиртове бродіння).

1. Поняття і особливості державних органів зовнішніх зносин.

2. Система органів зовнішніх зносин.

3. Закордонна органи зовнішніх зносин. Постійні і тимчасові.

Дипломатична діяльність як один із видів державної служби здійснюється конкретними посадовими особами та державними органами, покликаними керуватися нормами міжнародного права. Звичайно, поняття "дипломатія" є вужчим порівняно з поняттям "зовнішні зносини". Тому, розглядаючи питання, пов’язані з функціонуванням відповідних державних органів, доречно врахувати думку відомого фахівця з цих проблем В.О. Зоріна, який класифікував державні органи зовнішніх зносин, насамперед із точки зору їхнього розташування, як дві окремі групи:

центральні органи зовнішніх зносин держави;

закордонні органи зовнішніх зносин держави.

Такий поділ видається універсальним і, попри всі розмаїття сучасних політичних та економічних систем, може бути застосованим до будь-якої країни світу.

Група центральних (внутрішніх) органів зовнішніх зносин держави, у свою чергу, поділяється за характером своїх функцій та правового обгрунтування їх здійснення ще на дві групи:

1) органи загальнополітичного керівництва, чий статус визначається як правило, конституціями держав. Вони покликані виконувати загальні зовнішньополітичні функції;

2) органи спеціальних (галузевих, відомчих) зносин держави з іншими країнами. Це – так звана сфера "дипломатія спеціалістів". Так, фахівці, які працюють в управліннях або відділах зовнішніх зносин міністерств та відомств (оборони, освіти, культури тощо) не є дипломатами в загальноприйнятому значенні. Це звичайні державні службовці, фахівці в даній галузі, проте їхня діяльність. Особливо під час переговорів і підготовки документів для підписання відповідних міжнародних договорів із галузевих питань, набуває, певною мірою, дипломатичного характеру, тим більше, що вона здійснюється за координуючої ролі міністерства закордонних справ держави.

Варто зауважити, що хоча управління (відділи) зовнішніх зносин відповідних міністерств та відомств створюються в основному для виконання договірних зобов’язань держави, їхня практична діяльність жодним способом не регламентується нормами міжнародного права. Держава сама визначає, в якому порядку і за допомогою яких власних органів їй належить виконувати свої зобов’язання.

Звичайно, головний інтерес у рамках зазначеної теми являють. Насамперед, центральні органи зовнішніх зносин держави. До державних конституційних органів та посадових осіб зовнішніх зносин належать:

- вищі законодавчі органи влади, що обираються громадянами даної країни;

- глава держави – одноосібний або колегіальний;

- уряд і, насамперед, його глава (прем’єр-міністр);

- міністр закордонних справ.

В усіх державах із республіканською формою правління найважливішим державним органом як у галузі внутрішньої, так і в галузі зовнішньої політики та зовнішніх зносин є вищі законодавчі органи влади. У Стародавньому Римі це був римський сенат. В період середньовіччя в тих небагатьох державах, де існувала республіканська форма правління, основні питання зовнішніх зносин входили до функцій представницьких органів зовнішніх зносин: в Італії – Генуя, Венеція та ін. Знамениті байюли Венеціанської морської республіки та консули Генуезької ще в 12-14 ст. освоїли величезні простори північно - африканського узбережжя та Причорномор’я. Їх можна було зустріти в багатьох європейських столицях у містах Київської Русі і навіть у Піднебесній імперії.

У наш час, як і раніше, головними функціями парламентів у галузі зовнішніх зносин є вирішення питань війни і миру, територіальних змін, ратифікація міжнародних угод, визначення витрат на здійснення зовнішньополітичної діяльності. В переважній більшості країн світу з республіканською формою правління передбачається підзвітність уряду парламентові з питань політики. В парламентах відбуваються дебати із зовнішньополітичних проблем, практикуються запити депутатів уряду або окремим його членам, зокрема міністру закордонних справ. Сучасні парламенти широко застосовують такі форми діяльності, як безпосередня участь парламентських органів у міжнародному спілкуванні. Парламентські делегації відвідують інші країни, беруть участь у сесіях Міжпарламентського союзу. Практикуються закордонні поїздки і зустрічі окремих парламентарів. Парламенти виступають із зверненнями до парламентів інших держав, ухвалюють резолюції та виступають із заявами з питань зовнішньої політики, створюють комітети (комісії) з іноземних справ.

Згідно з Конституцією України (ст. 85) до повноважень Верховної Ради України належать:

- визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики (п. 5);

- затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків та міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням (п. 14);

- схвалення рішень про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України (п. 23);

Безпосередньо питаннями зовнішньої політики у Верховній Раді України опікується Комітет у закордонних справах і зв’язках із СНД.

Центральним органом зовнішніх зносин держави є також глава держави – одноосібний або колегіальний. Главою держави з республіканською формою правління є, як правило, президент. З точки зору здійснення зовнішніх зносин, повсякденного представництва держави в міжнародних відносинах та повсякденного керівництва всіма зовнішніми зносинами глава держави є вищим органом зовнішніх зносин. Адже здійчнення зовнішніх зносин – це вже прерогатива виконавчих органів державної влади, оскільки повсякденне представництво держави в міжнародних відносинах і керівництво міжнародними відносинами та зовнішньою політикою даної держави не можутьь здійснюватись парламентськими органами з огляду на сесійний характер діяльності цих органів. Зовнішні ж зносини держави відбуваються цілодобово і не можуть перериватись ні на мить. Крім того, є ряд традиційних повноважень, які належать виключно до компетенції глави держави. Як правило, глава держави призначає і звільняє з посади послів та посланників даної держави, приймає вірчі та відкличні грамоти акредитованих при ньому послів та посланників іноземних держав. Надзвичайно важливим у статусі глави держави, з точки зору здійсненя ним зовнішніх зносин, є те, що він може завжди безпосередньо зустрічатися, вести листування та перговори з главами інших держав, причому для здійснення всіх цих дипломатичних акцій йому не потрібні спеціальні повноваження. Відповідно до норм міжнародного права вважається загальновизнаним, що глава держави (а також глава уряду і міністр закордонних справ) представляє свою країну з усіх питань зовнішніх зносин ex officio (за посадою).

За Конституцією України Президент України як глава держави має досить широкі повноваження в галузі здійснення зовнішньої політики України. Так, відповідно до ст. 102 Конституції Украни, де визначається статус Президента України, з’являються підстави вважати йогоуособленням держави і державної влади в цілому, а не однією з її окремих гілок, що обумовлено колом повноважень, роллю та місцем Президента України у політичному житті держави. Як її глава, він є вищою посадовою особою, і саме він наділяється повноваженнями виступати від імені України, представляти її в усіх питаннях міжнародного життя. Тобто, як випливає з тексту згаданої статті. Президент України діє як гарант Конституції щодо забезпечення відповідності внутрішньої і зовнішньої політики інтересам держави.

Ст. 106 Конституції України містить перелік конкретних повноважень Президента України в галузі здійснення дипломатичної діяльності та реалізації зовнішніх зносин.

Глава уряду може без будь-яких додаткових повноважень брати участь у засіданнях Генеральної Асамблеї ООН, її спеціалізованих установ та інших міжнародних організацій. Звичайно, прем’єр-міністр і уряд у ціломуне тільки намічають основні напрями зовнішньої політики і вносять відповідні прпозиції на розгляд і затвердження парламенту і глави держави, а й організовують виконання прийнятих зовнішньополітичних рішень, контролюютьь цей процес.

Так, згідно з п. 1 ст.116 Конституції України Кабінет Міністрів України "забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів президента України". Безпосередньо керівництво зовнішньополітичними діями та дипломатичною службою держави уряд здійснює через Міністерство закордонних справ, керівникові якого уряд дає прямі доручення ї слідкує за їхнім виконанням.

Повсякденну оперативну діяльність, пов’язану із зовнішніми зносинами держави, в першу чергу, звичайно, здійснює відомство закордонних справ. Воно є найважливішою ланкою загальнодержавного механізму для організації на практиці зовнішньополітичної діяльності. Загальна назва цього державного органу – Міністерство закордонних справ, хоча в різних країнах воно називається по-різному. У Великій Британії – Форін оффіс, у Франції, Бельгії, Аргентині – Міністерство зовнішніх зносин, у Лівії – Народне бюро зовнішніх зв’язків, в США – Державний департамент, у Швейцарії – Федеральний департамент закордонних справ тощо. Не зважаючи на розбіжності в національних назвах, міністерство закордонних справ кожної країни поділяється як правило, на дві групи власних органів:

1) центральний аппарат;

2) закордонні органи, які, в свою чергу, поділяються на два види – постійні і тимчасові.

Відомство закордонних справ систематично готує інформацію для уряду з питань зовнішньої політики, вносить пропозиції та реалізує рішення, прийняті в цій галузі. В переважній більшості країн зовнішньополітичне відомство здійснює систематичне спостереження за діяльністю всіх відомств, які у своїй практичній роботі стикаються з питаннями зовнішньої політики та зовнішніх зносин з іншими країнами, надає йим відомствам всіляку допомогу у виконанні завдань, покладених на них урядом. Зовнішньополітичне відомство здійснює повсякденне керівництво дипломатичними представництвами за кордоном, як постійними, так і тимчасовими, веде підготовку зовнішньополітичних кадрів, підтримує постійний зв’язок із засобами масової інформації (як національними, таак і міжнародними), забезпечує розробку та видання архівних матеріалів і документів з питань зовнішньої політики.

Нормативним документом, що регулює діяльність Міністерства закордонних справ України є "Положення про МЗС України та кількісний склад його колегії", яке було затверджене постановою Кабінету Міністрів від 18 лютого 1993 р. Згідно із п.1 цього положення "МЗС України є центральним органом державної виконавчої влади, керівник якого відповідно до Конституції України входить до складу Кабінету Міністрів України. Міністерство забезпечує у межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв’язків України". Слід наголосити, що відповідно до ст. 107 Конституції України міністр закордонних справ нашої держави є членом Ради національної безпеки та оборони й, отже, безпосередньо підпорядковується Президенту, а саме Міністерство закордонних справ, поряд із Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Службою безпеки України входить в систему так званих силових міністерств держави.

У зазначеній постанові також чітко сформульовані головні завдання, що стоять перед МЗС України:

- участь у реалізації державного суверенітету України у сфері зовнішньополітичної діяльності, сприяння піднесенню міжнародного авторитету держави;

- забезпечення, в межах своїх повноважень, єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою всебічного розвитку політичних, економічних, гуманітарних, наукових та інших зв’язків із зарубіжними країнами;

- розробка і участь у здійсненні концепції розвитку зовнішньополітичної діяльності держави, - захист прав та інтересів України, її фізичних та юридичних осіб за кордоном;

- аналіз зовнішньополітичної діяльності України, розробка і здійснення комплексу заходів, спрямованих на підвищення ефективності зовнішньополітичних зв’язків України, насамперед, надання організаційно-методичної та інформаціійної допомоги органам зовнішньополітичних зносин;

- організація, координація та фінансування роботи представництв України за кордоном, а також сприяння діяльності представництв іноземних держав на території України.

Що стосується структурних "кордонів" МЗС, то, згідно із п.8 постанови, "до системи МЗС входять дипломатичні представництва, консульські установи, постійні представництва України при міжнародних організаціях, представництва МЗС в Україні, а також установи і організаціії, пов’язані з підготовкою, перепідготовкою, підвищенням кваліфікації кадрів". Постановою також передбачається, що з метою погодженого вирішення питань, що належать до повноважень МЗС, обговорення найважливіших напрямів його діяльності "в Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голови колегії), заступників міністра за посадою, а також інших керівних працівників Міністерства. Члени колегії Міністерства затверджуються Кабінетом Міністрів України. Рішення колегії проводяться в життя, як правило, наказами Міністра" (п.10).

Станом на 1 січня 1997 року у системі МЗС України працюють близько 1500 осіб у тому числі 545 у центральному апараті (342 дипломати) і 955 осіб у закоордонних установах (554 дипломати). Структура МЗС, крім керівництва Міністерства та групи послів з особливих доручень та головних радників, складалась із 23 підрозділів, які утворювали три види управлінь:

А) регіональні;

Б) фукціональні;

В) адміністративно-технічні.

Групу регіональних управлінь складали:

Управління країн Азійсько-Тихоокеанського регіону,

Близького і Середнього Сходу та Африки;

Управління СНД;

Управління країн Європи і Америки.

До функціональних управлінь належали:

Управління державного протоколу;

Управління політичного аналізу та планування;

Договірно-правове управління;

Управління інформації;

Управління міжнародного економічного та науково-технічного співробітництва;

Управління контролю над озброєнням та розброєння;

Управління європейського регіонального співробітництва;

Управління міжнародних організацій;

Упраавління культурних зв’язків;

Консульське управління;

Історико-архівне управління;

Управління кадрів.

Серед адміністративно-технічних управлінь слід назвати:

Загальний секретаріат;

Управління справами;

Валютно-фінансове управління;

Управління розвитку та забезпечення дипломатичних установ.

Слід наголосити, що з урахуванням подальшої розбудови центрального апарату МЗС України та його закордонних установ чисельність співробітників системи МЗС України становитиме в найближчі роки приблизно 1800-2000 осіб. Планується також проведення структурної перебудови центрального апарату міністерства, що сприятиме ефективнішому виконанню покладених на нього завдань.

Оскільки міністр закордонних справ несе персональну відповідальність за виконання покладених на МЗС завдань і здійснення своїх функцій, він особисто визначає ступінь відповідальності своїх заступників, керівників підрозділів міністерства.

До спеціальних повноважень міністра закордонних справ належать:

- прийом іноземних послів та посланників напередодні вручення ними вірчих грамот главі держави;

- скріплення вірчих та відкличних грамот послів та посланників своєї держави, прийняття повноважень іноземних тимчасових повірених у своїй державі та видача таких повноважень тимчасовим повіреним своєї держави за кордоном;

- скріплення ратифікаційних грамот із відповідних міжнародних договорів;

- присвоєння дипломатичних рангів (крім найвищих, наприклад, закордонних справ України присвоює дипломатичні ранги від аташе до радника першого класу);

- призначення співробітників дипломатичного персоналу в посольствах і місіях за кордоном, а також у постійних представництвах при міжнародних організаціях;

- підписання консульських патентів для глав консульських установ своєї держави за кордоном та видача екзекватури іноземним консулам;

- скріплення повноважень представників своєї дежави при міжнародних організаціях, на міжнародних конференціях, делегацій, що беруть участь у роботі сесій або органів міжнародних організацій;

- видача повноважень на підписання міжвідомчих договорів та угод.

Заступники міністра закордонних справ керують роботою відповідних функціональних, регіональних, адмінісративно-технічних управлінь та підрозділів (якщо за схему брати, наприклад, сруктуру МЗС України). В зовнішньополітичних відомствах багатьох країн існує практика, коли заступники міністра контролюють роботу не тільки закріплених за ними управлінь та відділів, а й відповідних посольств та місій за кордоном.

Крім вище названих напрямів роботи, керівництво зовнішньополітичного відомства щоденно спілкується з послами, акредитованими в державі перебування, бере участь у різноманітних офіційних заходах, веде переговори з представниками інших держав, постійно виїжджає на міжнародні наради, бере участь у двосторонніх та багатосторонніх переговорах на вищому рівні.

Звичайно, дипломатична робота в ценральному апараті полягає не тільки в тому, щоб отримувати інформацію від посольств, різноманітних організацій та агенствза кордоном і відповідно реагувати на неї, а й у тому, щоб вести постійну дипломатичну роботу з тими посольствами, місіями, консульствами, що акредитовані в даній державі. Отже, прийом послів, посланників, повіренних у справах становить значну частку праці керівництва зовнішньополітичного відомства. Такого роду прийоми мають важливе значення, оскільки через своїх послів уряди відповідних країн ставлять перел урядом держави перебування актуальні питання, що стосуються взаємовідносин між обома країнами, як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівнях. Крім того, уряд доручає керівникові зовнішньополітичного відомства або його заступникам передання конфіденційної інформації через послів відповідних урядів. Нарешті, особосте спілкування з тим чи іншим послом дає змогу отримувати важливу інформацію щодо позиції того чи іншого уряду з важливих питань, причому нерідко більш детальну, аніж та, яка надходить через офіційні документи. Особиста зустріч з послом являє собою важливу дипломатичну акцію, до якої кожен із керівників зовнішньополітичного відомства належним чином готується, ознайомлюючись заздалегідь із колом питань, які можуть бути порушені під час бесіди, продумуючи різні варіанти цієї бесіди. Така підготовка відбувається, зазвичай, із залученням представників відповідних управлінь міністерства закордонних справ, фахівців з інших галузей та відомств.

У переговорах з урядовими делегаціями інших країн, як правило, бере участь міністр закордонних справ або його заступник. З питань, які обговорюються на переговорах, міністерство закордонних справ готує відповідні пропозиції, опрацьовує необхідні документи. Згідно з дипломатичною практикою результати переговорів фіксуються у вигляді комюніке або домовленостей, які підписуються сторонами, що брали участь у переговорах.

Крім того, керівники міністерства беруть участь у різноманітних дипломатичних прийомах, у ході яких нерідко досягається більше позитивних домовленостей, аніж під час офіційних засідань. Ось чому прийоми, сніданки, обіди в дипломатичній практиці є важливим робочим моментом, особливо тоді, коли в них беруть участь вищі посадові особи держави.

До центральних державних органів зовнішніх зносин належать також й інші міністерства та відомства (державні комітети), які і за родом своєї діяльності безпосередньо причетні до міждержавних зносин. В Україні, наприклад, таким відомством, крім МЗС України, є Міністерство зовнішньо-економічних зв’язків і торгівлі. Йому, зокрема, доручено формувати склад торговельно-економічних місій, які діють безпосередньо у складі дипломатичного представництва України за кордоном. У налагодженні міжнародних зв’язків активну участь також беруть міністерства зв’язку, цивільної авіації, культури, освіти, оборони, економіки, наууки тощо. Звичайно, в різних країнах ці базові органи зовнішніх зносин, головним із яких, безперечно, є зовнішньополітичне відомство, не в однаковій мірі задіяні у міждержавних стосунках, але саме вони складають систему державних органів зовнішніх зносин.

Щодо закордонних державних органів зовнішніх зносин, то, як уже згадувалось вище, вони поділяються на дві головні категорії – постійні та тимчасові.

Постійні органи ведуть повсякденну роботу за кордоном, представляючи і захищаючи інтереси своєї держави. Йдеться про посольства та місії, представництва в міжнародних організаціях.

Тимчасові органи – це різноманітні делегації, окремі представники за кордоном, а також спостерігачі на міжнародних конференціях, з’їздах,у міжнародних комісіях, нарешті, окремі представники на державних юбілеях, коронаціях, траурних церемоніях та ін.

Постійні закордонні органи зовнішніх зносин за характером своєї діяльності, функціями, які вони виконують, можуть бути дипломатичними органами, наприклад – посольства або представництвах при ООН. Ці постійні органи мають представницький характер і виконують політичні функції. На відміну від них, не вважаються дипломатичними представництвами консульства. Міжнародно-правове становище консульства наближається до до дипломатичного представництва, але не є ідентичним останньому.

Представництва на різноманітних технічних чи спеціалізованих, галузевих виставках і конгресах також не мають дипломатичного характеру. Члени цих представництв не мають дипломатичного статусу, виїздять за кордон за службовими паспортами. Такі представництва, у свою чергу, також можуть бутипостійними або тимчасовими.

Таким чином, можна зробити висновок, що державні органи зовнішніх зносин, як центральні, так і закордонні, становлять загалом цілісну систему, центром якої є зовнішньополітичне відомство. Ефективність роботи цієї системи залежить від багатьох принципових чинників – економічного рівня розвитку держави, її військової могутності, кадрового потенціалу тощо. Всі ці органи мають спільну мету – захищати зовнішні інтереси держави, дбати про її міжнародний авторитет, сприяти зростанню ролі держави у світовому співтоваристві.

Дата добавления: 2014-01-07