Утворення ООН

Згідно з рішенням Потсдамської конференції було створено Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) п'яти великих держав — СРСР, США, Великої Британії, Франції та Китаю для підготов­ки мирних угод з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. Для погодження питань, пов'язаних з мирними до­говорами, з 29 липня по 15 жовтня 1946 р. у Парижі проходила мирна конференція за участю 21 держави. Найбільш гострі проб­леми мирних договорів (які не вдалося розв'язати на Паризькій конференції) було узгоджено на сесії ^МЗС, що проходила з 4 листопада по 12 грудня 1946 р. у Нью-Йорку.

Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією були підписані 10 лютого 1947 р. Кожна з угод мі­стила преамбулу, а також територіальні, політичні, військові, економічні, репараційні постанови. В преамбулі мирної угоди проголошувалося про припинення стану війни й фіксувалося зо­бов'язання союзних держав підтримати звернення країни, з якою укладено угоду, про прийняття її до Організації Об'єднаних Націй.

Італія відмовлялася від усіх своїх колоній, знищувала військо­ві укріплення на кордонах, обмежувала чисельність збройних сил. Місто Трієст з навколишньою територією перетворилось на вільну територію Трієст. Італія сплачувала СРСР репарації в роз­мірі 100 млн дол.

Територіальні пункти мирної угоди з Угорщиною, крім пере-дання Румунії Північної Трансільванії, передбачали також пере-дання Чехословаччині трьох сіл на південному березі Дунаю для розширення порту Братислава. Угорсько-чехословацький кордон встановлено в межах, які існували на 1 січня 1938 р. Рішення Ві­денського арбітражу від 2 листопада 1938 р. про приєднання до Угорщини південних районів Словаччини й Закарпатської Украї­ни було проголошено недійсним. Новий кордон між Угорщиною і СРСР збігався з кордоном між Угорщиною і Закарпатською Україною, який існував до ухвалення Віденським арбітражем рі­шення від 2 листопада 1938 р.

Фінляндія передавала СРСР на півночі область Петсалю (Пе­ченга), а також в оренду на 50 років військово-морську базу Пор-скала-Удд у Фінській затоці. Кордони Болгарії було залишено без змін; Південна Добруджа, втрачена Румунією за угодою у Крайо­ві у вересні 1940 р. на користь Болгарії, лишилася у складі Болга рії. Румунія, Фінляндія сплачували СРСР по 300 млн дол. репа­рацій у вигляді поставки товарів, Угорщина — 200 млн дол. Пе­редбачалося виведення окупаційних військ з територій цих дер­жав, крім Угорщини та Румунії, де залишались радянські війська.

Політичні пункти мирних угод з Італією, Болгарією, Угорщи­ною, Румунією та Фінляндією зобов'язували ці країни вжити не­обхідних заходів для забезпечення основних прав і свобод люди­ни всім особам, які перебували під їхньою юрисдикцією, неза­лежно від раси, статі, мови та релігії. Ці країни зобов'язувалися також не допускати відродження, існування та діяльності на своїх територіях фашистських організацій — політичних, військових або мілітаризованих.

Військові, військово-морські й військово-повітряні постанови запровадили обмеження збройних сил для колишніх сателітів гіт­лерівської Німеччини.

Загалом мирні угоди з союзниками Німеччини після Другої світової війни істотно відрізнялися тим, що вони не були приниз­ливими для переможених держав, як це було після Першої світо­вої війни.

Мирні договори з Німеччиною та Японією не були розроб­лені на той час і їх розгляд було відкладено. Тимчасово в Ні­меччині, Австрії, Японії, Кореї вводились окупаційні режими країн-переможців. Так, Німеччина, Австрія, міста Берлін і Ві­день були поділені па чотири окупаційні зони Англії, США, СРСР та Франції. Метою окупації Німеччини проголошувалось відродження єдиної країни, від якої ніколи б не було загрози війни, ліквідація небезпечних для збереження миру державних, політичних і воєнних структур. Але реалізувати цю мету у по­воєнні роки не вдалося. «Холодна війна», що розпочалася, призвела до утворення у 1949 р. двох німецьких держав: Феде­ративної Республіки Німеччини (ФРН) і Німецької Демократич­ної Республіки (НДР).

Проблема Австрії в повоєнних міжнародних відносинах була вирішена підписанням 15 травня 1955 р. у Відні Державної уго­ди. Австрія відновлювалась як суверенна, незалежна й демокра­тична держава в кордонах, що існували на 1 січня 1938 р. Полі­тичні гарантії незалежності Австрії забезпечувалися заявою великих держав і забороною на політичний і економічний союз із Німеччиною у будь-якій формі. Цього ж дня було розпущено Союзницьку раду у Відні й почалося виведення окупаційних військ, яке завершилося 25 жовтня 1955 р. 26 жовтня австрійська Національна рада ухвалила конституційний закон про постійний нейтралітет на кшталт Швейдарії.

Досить складно й суперечливо розв'язувалася проблема вироб­лення мирної угоди з Японією. У грудні 1946 р. на Московській конференції РМЗС було створено Далекосхідну комісію за учас­тю 13 країн, у їх числі СРСР, США, Англія, Китай і Франція. Але по мірі вповзання у «холодну війну» і загострення відносин між колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції, поступово ініціативу щодо вироблення проекту мирної угоди з Японією пе­ребрала на себе дипломатія США. Згодом США оголосили про скликання міжнародної конференції для вироблення і підписання мирної угоди з Японією.

4—8 вересня 1951 р. у Сан-Франціско (США) проходила конференція за участю 51 країни світу. Цікаво, що КНР (Ки­тайська Народна Республіка), КНДР (Корейська Народна Де­мократична Республіка) і ДРВ (Демократична Республіка В'єтнам) не були запрошені на конференцію, а Індія і Бірма! відмовилися від участі через недоліки проекту договору. Та-, ким чином, країни, які найбільше постраждали від японської^ агресії, не брали участі в роботі конференції. Радянська деле­гація виявила активність під час обговорення проекту мирного договору з Японією, але більшість її поправок було відхилено. 8 вересня 1951 р. 48 держав підписали Сан-Франціський дого­вір з Японією. Делегація СРСР, Польщі і Чехословаччини від­мовились від підписання договору.

Договір оголошував про припинення стану війни з Японією. Остання визнавала незалежність Кореї, відмовлялась від Куриль-ських островів, Південного Сахаліну, Тайваню, Пескадорських островів. США встановили свою опіку над низкою японських ос-| тровів в Тихому океані. За США зберігалося право тримати вій- ^ ська на території Японії, створювати там свої військові бази, част-1 ково контролювати японську економіку. В цілому Сан-Францісь-^ кий мирний договір закріпив залежне становище Японії від США.

З 1955 р. тривали переговори між СРСР і Японією про віднов­лення радянсько-японських відносин. Вони завершилися підпи­санням 19 жовтня 1956 р. спільної радянсько-японської Деклара­ції, відповідно до якої між двома країнами припинявся стан війни і відновлювалися дипломатичні відносини. Переговори про укла­дення мирного договору між СРСР і Японією тривали протягом десятиліть, але позитивного результату не дали. Ця проблема пе­рейшла у спадок до дипломатії Російської Федерації.

Важливе міжнародне значення мали Нюрнберзький і Токійсь­кий судові процеси над воєнними злочинцями. За вироком Між­народного трибуналу, що проходив у Нюрнберзі з 20 листопада

1945 р. по 1 жовтня 1946 р., дванадцятьох головних нацистських воєнних злочинців було засуджено до страти через повішення,трьох — до довічного ув'язнення, чотирьох — до різних термінів ув'язнення. Міжнародний трибунал визнав злочинними організа­ціям керівний склад нацистської партії, гестапо, СД і СС.

Над головними японськими воєнними злочинцями у Міжна­родному військовому трибуналі для Далекого Сходу з 3 травня1946 р. по 12 листопада 1948 р. відбувався Токійський судовий процес. Семи найбільшим воєнним злочинцям було винесено
смертний вирок, шістнадцятьом — довічне ув'язнення. Токійсь­кий трибунал засудив агресію як найтяжчий злочин проти люд­ства.

Ще уході Другої світової війни постало питання про утворен­ня міжнародної організації, яка б перебрала на себе функції збан­крутілої Ліги Націй. На конференції в Думбартон-Оксі (США), яка тривала з 21 серпня до 28 вересня 1944 р., представники Спо­лучених Штатів, СРСР, Англії та Китаю визначили основні принципи діяльності Організації Об'єднаних Націй (ООН), її структуру і функції. В Думбартон-Оксі також було розроблено проект Статуту ООН.

На Кримській (Ялтинській) конференції лідерів СРСР, США і Великобританії (4—11 лютого 1945 р.) було прийнято рішення про скликання установчої конференції ООН 25 квітня 1945 р. у Сан-Франціско (США). Учасниками конференції могли бути всі держави, які оголосили війну Німеччині і Японії до 1 березня 1945 р. На цій конференції було прийнято рішення про участь в ООН Української РСР і Білоруської РСР в якості держав-засновників.

Конференція у Сан-Франціско проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 р., її головною метою було заснування Організації Об'єднаних Націй. У роботі конференції брали участь 282 деле­гати з 50 країн світу, 1,5 тис. радників, експертів.

Делегацію УРСР на конференції у кількості 12 осіб очолив нар­ком закордонних справ Д. 3. Мануїльський. Члени української делегації активно співпрацювали в ряді комісій і комітетів кон­ференції. Головою першого комітету першої комісії було обрано Д. 3. Мануїльського, де він справив велике враження на делегатів своєю ерудицією і володінням багатьма мовами. Вагомий внесок у роботу ряду комісій та комітетів внесли й інші члени української делегації, зокрема віце-президент АН УРСР О. В. Палладін, заступник голови ряду України І. С. Сенін, директор Інституту історії АН УРСР М. Н. Петровський, ректор Київського універ­ситету ім. Т. Г. Шевченка В. Г. Бондарчук, член-корреспондепт АН УРСР П. С. Погребняк, помічники Д. 3. Мануїльського дип­ломати О. Д. Война й П. П. Удовиченко.

Під час обговорення Статуту ООН виникло дві проблеми: що­до прийняття рішень в Раді Безпеки та питання опіки над колоні­ями та залежними територіями. Стосовно першої із них було прийнято радянську пропозицію, згідно з якою рішення Ради Безпеки (СРСР, США, Англія, Франція, Китай) приймаються од­ноголосно. Завдяки цьому праву виключалась можливість вико­ристання авторитету міжнародної організації для виправдання дій, які суперечать принципам Статуту ООН. Однак це знижува­ло ефективність ООН як інструменту захисту миру, оскільки дій­ти згоди країнам з полярними інтересами за умов розгортання «холодної війни» було досить складно. Стосовно другої пробле­ми було вирішено, що система опіки повинна сприяти розвитку народів залежних територій «у напрямі до самоуправління або незалежності».

25 червня 1945 р. Статут ООН було одностайно схвалено, а наступного дня — 26 червня — офіційно підписано представни­ками 50 країн-фундаторів ООН. Пізніше Статут підписала також Польща, ставши 51 членом-фундатором ООН.

24 жовтня 1945 р. після ратифікації Статуту ООН п'ятьма ве­ликими державами — СРСР, США, Англією, Францією, Китаєм, а також більшістю держав-учасниць конференції у Сан-Фран-ціско він набрав чинності. День 24 жовтня щорічно відзначається як День Організації Об'єднаних Націй.

Вищим органом ООН визначено Генеральну Асамблею, яка збирається на свої сесії один раз на рік. До її обов'язків входять затвердження бюджету організації, прийняття нових членів, об­рання непостійних членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, Ради з питань опіки, Міжнародного Суду, Секретаріату на чолі з Генеральним секретарем ООН.

Вищим органом було визначено також і Раду Безпеки, до складу якої спочатку входило 11 членів (нині 15, з них 10 непо­стійних, які обираються на два роки, і 5 постійних). За Статутом ООН, Рада Безпеки (РБ) є постійно діючим органом, на який по­кладаються обов'язки з підтримання миру. Для реалізації своїх повноважень РБ має право накладати на агресора санкції, вводи­ти блокаду і застосувати проти нього силу. У розв'язанні всіх пи тань, за винятком процедурних, потрібна одностайність постій­них членів РБ.

На жаль, в умовах розгортання «холодної війни», ідеологізації міжнародних відносин ООН перетворилась на головну арену іде­ологічних і політичних баталій. Це паралізувало діяльність її ор­ганів, особливо найважливішого з них — Ради Безпеки.

Негативні наслідки «холодної війни» виявилися в усіх сферах, зокрема в питанні про прийняття нових членів в ООН. За перші десять років існування ООН поповнилась лише дев'ятьма новими членами. Американське домінування в ООН, і зокрема в Раді Безпеки, зривало позитивні рішення стосовно кандидатів з радян­ського блоку, а СРСР у свою чергу, накладав «вето» на кандида­тів із протилежного блоку.

Лише у 1955 р., в умовах певного послаблення «холодної вій-ни»_ипісля закінчення війни в Кореї і смерті радянського диктато­ра Й. Сталіна, визначились зрушення в підході до прийняття но­вих членів. Було досягнуто згоди про прийняття «пакетом» 16 нових членів, у тому числі 4 східноєвропейських держав — Ал­банії, Болгарії, Угорщини та Румунії.

Дата добавления: 2014-01-07