Українознавчі засади педагогічної творчості В.Сухомлинського (1918-1970)

План

1. Українська школа й педагогіка в нових історичних умовах:

а) ідеологічна складова змісту шкільної освіти в Україні (1933-1958 рр.);

б) вплив «хрущовської відлиги» на активізацію українознавчих досліджень;

2. Українознавчі засади педагогічної творчості В.Сухомлинського.

3. Процеси перебудови в українському шкільництві й педагогіці: боротьба за відродження національної школи, освіти й виховання (1960-1990 рр.).

1.Українська школа й педагогіка в нових історичних умовах.

Новий етап розвитку початкової освіти, а отже і змісту навчання характеризується політикою пролетарського інтернаціоналізму: через відповідні громадські організації, товариства, школу здійснювалось виховання в дусі більшовицької ідеології, обґрунтовувалась на практиці теорія про поступове зникнення національних відмінностей, формування нової спільності – «радянського народу». Одним із найболючіших і найгостріших питань у міжнаціональних відносинах радянської доби було питання національної ідентифікації, національної свідомості, яка є невід’ємним компонентом духовного життя нації.

Як зазначає Б.Ступарик, після геноциду, застосованого до українського селянства в 1932-1933 рр., почався наступ на українську культуру. В 1933 р. наркомом освіти призначено Володимира Затонського, у січні 1933 р. секретарем ЦК КП(б)У було призначено Павла Постишева, наділеного необмеженими повноваженнями. З його приходом починається період (1933-1939) розгорненого «терористичного більшовицького наступу проти української культури». За трагічні наслідки весь десятирічний етап культурного розвою протягом 1920-х рр. названо «розстріляним відродженням». Перша фаза цього протиукраїнського терору має назву «постишевчіни» (1933-1937), продовжена згодом «єжовщиною» (1937-1939рр.). Це був період «українізації», офіційно прийнятої постановою ЦК КП(б)У 22 листопада 1933 р. та проведення російщення усіх сфер українського життя. Постанова ЦК ВКП(б)У «Про педологічні перекручення в системі наркомосів» (1936 р.) прирекла педагогічну теорію на бездітність і безплідність, підтасування під цитати комуністичних «вождів і класиків», ухвали партійних конференцій, пленумів тощо. Кількість шкіл з українською мовою навчання в радянській Україні катастрофічно зменшувалася, така політика призвела до занепаду на території Наддніпрянщини національної школи і національної свідомості. В усіх ланках школи велися посилена ідеологізація. (На початку 30-х років XX ст. було знищено не тільки українську державність, десятки українознавчих інституцій (у тому числі - академії наук), а й сам термін «українознавство». Його замінили спочатку «народознавством», а згодом - крає- чи країнознавством, а в час творення «нової історичної спільності людей - радянського народу» - суспільствознавством.

Українська школа вступила в 40-ві роки ХХ ст. «приборканим і слухняним інструментом тоталітарного режиму. Школа розпалювала в юних душах войовничий атеїзм, непримиренне ставлення до церкви, інакодумців» (О.Любар). До всього цього додалися величезні збитки, які зазнала українська школа в роки Другої світової війни: зруйновані школи, пограбовані бібліотеки, наукові центри, багато педагогів загинули на фронті. Надії на зміни після війни не справдилися. З 1946 р. почався новий наступ на національну культуру, посилення оросійщення України. Шкільні підручники прославляли Леніна, Сталіна, їхніх соратників, партію більшовиків, Жовтневу революцію, Червону армію та інші інститути державної машини. Зміст освіти було приведено у відповідність до ленінського гасла про те, що культура має бути національною за формою, соціалістичною за змістом. Від національної школи в Україні не залишилося нічого, бо з першого класу дітей відлучали від рідної культури, вчили шанувати своїх гнобителів, служити інтересам партії комуністів, любити імперію, а не Батьківщину. До прикладу, ось з чого починалася українська читанка для учнів другого класу: «З піснею про Сталіна починаєм день, Кращих ми не знаємо на світі пісень». УРСР, перебуваючи у складі Радянського Союзу, практично була усунута від своєї власної політики в галузі освіти, їй залишалося виконувати рішення з’їздів КПРС, постанови пленумів ЦК, нормативні акти союзного уряду в галузі шкільництва.

Потепління суспільно-політичного клімату, яке тривало із середини 50-х рр. до др..половини 60 р. ХХ ст. мало суперечливий і непослідовний характер, однак вплинуло на розвиток українознавства (в системі українознавчих наук: історії, філософії, етнографії, права, літературознавства та мовознавства). Після ХХ з’їзду КПРС і постанови «Про культ особи і його наслідки» була проведена своєрідна «ревізія» дорбку українських науковців (очищення від славослів’я на адресу Сталіна, цитат; відкрились нові архівні документи; автори поступово переходили від «лакування» радянської дійсності до її частково критичного пояснення, висвітлення певних прорахунків, наприклад, у роки колективізації; було реабілітовано імена М.Скрипника, П.Любченка, письменників В.Еллана (Блакитного), І.Микитенка, кінорежисера О.Довженка, дозволено навіть згадувати М.Грушевського і деякі його праці). Однак, за словами О.Субтельного, це була вибіркова реабілітація окремих людей, а не їхніх ідей. У 1954 р. знищено тираж 10-го тому зібрання творів І.Франка, що містив твори, «не характерні для світогляду...соціал-демократа». Отже, реформи М.Хрущова, незважаючи на їх половинчастість і непослідовність мали загалом позитивний вплив на розвиток суспільних наук, однак накопичена інформація, фактичний матеріал про Україну та українців і їх інтерпретація мали переважно не науковий, а ідеологічний характер.

Із «хрущовською відлигою» пов’язують появу шістдесятників – представників молодої генерації творчої інтелігенції, яка розглядала коритику культу особи сталіна як крок на шляху до повного розриву із сталінізмом і демократизації суспільного життя. Особливість українського шістдесятництва, провідниками якого були поети В.Симоненко, М.Вінграновський, Ліна Костенко, І.Драч, літературознавці І.Дзюба, Є. Сверстюк, І.Світличний, журналіст В.Чорновіл та ін., полягала в тому, що на чільне місце своєї діяльності вони ставили захист національних прав українців, поширення достовірних, правдивих знань про Україну та українців, розвиток української мови і культури, припинення політики русифікації, якм набувала небезпечних обертів після схвалення шкільного закону 1958р. «Про зміцнення зв’язку школи із життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР».

Після 1954 року формально в СРСР починається розвінчання культу Сталіна, згодом - «хрущовська відлига», - однак насправді велося ще брутальніше закручування політичних гайок, офіційна доктрина проголошує створення «нової спільності людей — радянського народу». Як уже зазначалось, половинчастість хрущовських реформ негативно позначилась на процесах, які відбувалися упродовж 60-80-х років ХХ ст.

Б) ознайомлення з 2 питанням – (розповідь викладача із елементами бесіди)

Постать В.О.Сухомлинського, його творча діяльність віддзеркалюють проблеми часу, у якому він жив, творив, якому був відданий. Критики творчої спадщини видатного педагога ставлять йому в вину відданість ідеям марксистсько-ленінської педагогіки, догматам комуністичної ідеології. Але, як зазначає переважна більшість дослідників, не це є визначальним у його спадщині, бо ідеологічні сентенції вченого - це своєрідна необхідна данина комуністичній цензурі, провідне ж місце займає ідея гуманізму, людяності та доброчинності.

Особистість В.Сухомлинського вражає своєю багатогранністю: він не лише глибокий вчений, мудрий педагог - новатор, дослідник, філософ, але й обдарований письменник, перу якого належить 1500 казок і мініатюр, чимало оповідань, переказів, легенд, десятки віршів. Творчий доробок – біля сорока книг, близько 500 статей, що друкувалися у різних виданнях. Педагогікою любові наповнені не тільки відомі широкому загалу наукові розвідки, теоретико - методичні роботи, але й твори для дітей, назви яких достатньо промовисті: «Важко бути людиною», «Який слід повинна залишити людина на землі», «Скажи мені „Добридень”», «Як Сергійко навчився жаліти», «Щоб ти став кращим», «Усмішка», «Красиві слова і красиве діло» та ін..

- Які ви знаєте праці Сухомлинського, зміст яких пов язаний із українознавством?

Подвижницьке життя, натхненна праця, творчі здобутки видатного педагога засвідчують, що основою його філософії, виховної системи є пріоритет гуманістичного ідеалу, глибоке знання і розуміння психології дитини, віра, любов і повага до неї. Саме на цих засадах базується народна педагогіка, одна із невід’ємних складових українознавства (П.Кононенко, Л.Токар). В.Сухомлинський називав її «живим і вічним» джерелом педагогіки, з неї черпав своє натхнення, практично у кожному аспекеті його багатогранної педагогічної діяльності глибинною першоосновою виступав досвід української народної педагогіки. Народнопедагогічний досвід українців, усна народна творчість слугували йому чудовим матеріалом для створення прекрасних навчально-методичних посібників: «Книга природи», «Тисяча задач із живого задачника», «Скарбниця народного слова»; організації Кімнати казки, Острова чудес, цікавої ігрової діяльності; проведення уроків під відкритим небом, тощо. На сторінках праць видатного педагога знаходимо золоті розсипи крилатих народних висловів, кращі зразки усної народної творчості. Він довів, що народна педагогіка оптимально забезпечує національне виховання особистості, оптимізує навчально-виховний процес. Вагомого значення гуманіст надавав народним виховним засобам, зокрема, їх творчого використання у практиці морального виховання дитини (праці ”Моральні заповіді дитинства і юності”, ”Листи до сина”, ”Щоб душа не була пустою”, ”Моральні цінності сім’ї”, ”Народження громадянина”, ”Серце віддаю дітям”, ”Як виховати справжню людину”, ”Труд душі” та ін.)

Національно-культурне відродження України, розбудова держави, на думку кращих представників української інтелігенції, наукової еліти можливі тільки на засадах політики й філософії українознавства, як філософії українолюбства, волевияву ”творення суверенної України”. Розвивати українознавство – це «обов’язок кожного, хто зацікавлений у пошуках істини й торжестві правди, у свідомості життєвої орієнтації, в реальності щастя та бажанні і вмінні досягти, вибороти його. Це – наука пошуку й утвердження гармонії: між емоціо й раціо, інтелектом і серцем людини; між людиною і правдою, людиною і сім’єю, родом і нацією; між правами і обов’язками особи; між нацією і вселюдством; гармонії людини з власним внутрішнім ”Я”. Тому це наука глибоких гуманістичних ідеалів, любові й життєтворчості» [Українознавство ІІІ тисячоліття,с.7]. У цьому контексті актуалізація гуманістичних поглядів В.Сухомлинського, звернення до його педагогіки серця може дати нові відповіді на застарілі питання: «Патріотом і громадянином може стати тільки людина з чуйним і мужнім серцем. Мене дивує, що, говорячи про колектив і колективізм, згадують усе: і організаційні залежності, і керівництво, і підлеглість, і дисципліну. А про виховання почуттів, про сердечність і душевність майже ніхто не говорить. Адже ні про який колектив не може бути й мови, якщо в ньому будуть люди з кам’яним серцем. А патріотизм – це, образно кажучи, сплав почуттів і думки. Поняття Батьківщини осягається не тільки і не стільки розумом, скільки серцем. І починається це, на мій погляд, з того, що в навколишньому світі хтось стає для людини безмірно дорогим, комусь ти готовий віддати всі сили своєї душі. Патріотизм починається з любові до людини»[Педагогіка серця, 318].

Таким чином, творча спадщина В.Сухомлинського, його гуманістичні ідеї співзвучні потребам сучасного українотворення. Методичні рекомендації, практичні поради вченого щодо виховання сердечної, людяної особистості залишаючись вартісними як для батьків, педагогів, так і для політиків, заслуговують на більш ґрунтовне осмислення й плідне використання. Прогресивні набутки видатного педагога є цінними орієнтирами у розв’язанні гострих освітніх проблем: оновлення змісту освіти, її українознавчої складової, визначення мети, завдань, принципів, змісту методів і форм національного виховання, посилення культурологічної праці на українознавчих засадах, виховання національно свідомих українців.

В) ознайомлення з 3 питанням.

Процеси перебудови в українському шкільництві й педагогіці: боротьба за відродження національної школи, освіти й виховання (1970-1990 рр.). Рішенням ХХІУ з’їзду КПРС (березень-квітень 1971 р.) було взято курс на забезпечення переходу молоді до загальної середньої освіти. 20 червня 1972 р. ЦККПРС і рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і подальший розвиток загальної школи», яка, за твердженням О.Любара «відіграла вирішальну роль у деградації українського шкільництва» (с.371). Законодавство вимагало здійснювати виховання учнів тільки в дусі морального кодексу будівників комунізму; проголошується забезпечення всебічного гармонійного розвитку як головного завдання школи тощо. Школа продовжувала залишатися в складі шкільництва СРСР, навчання в якому здійснювалося за «антиукраїнськими навчальними планами і програмами на території всієї імперії». Під машкарою здійснення «прав людини» не стільки дозволяється, скільки інспірується відмовлення батьків від імені своїх дітей од вивчення в школах рідної (української) мови. «Свідоміші націонали заохочуються посадами і нагородами. По всіх вищих навчальних закладах створюються кафедри РКИ («русского как иностранного»), немовби-то для іноземців, але тисячі фахівців готується для України. Русистам за русифікацію доплачується, як і при царизмі, 15%. В ім'я єдності «народу та економії коштів видаються постанови про написання дисертацій лише російською мовою; жорстоко уніфікується видання підручників. Навіть для малюків дитсадочків програми та посібники затверджуються, а то й складаються у Москві.

Однак всупереч антиукраїнській політиці центру, завдяки подвижницькій, самвідданій праці народного вчительства, молодь набувала належної загальноосвітньої підготовки, залучалася до громадсько-корисної, виробничої та творчої праці. Що вплинуло на позитивні зміни соціальної структури суспільства. Значного розвитку набула система професійно-технічної освіти. Науковці зазначають, що в 70-80-х роках радянська школа вичерпала себе, в ній, як у краплі води, відбилися всі негативні явища, що були притаманні хворому суспільству: формалізм, бюрократизм, пристосування, брехня. Тож у 1984 р було взято курс на реформу загальноосвітньої і професійної школи, яка передбачала удосконалення змісту освіти, методів і засобів навчання та виховання, подальше зміцнення зв’язків школи з життям. З цією метою продовжився термін навчання (11 років). Заходами Міністерста освіти передбачалася подальша русифікація української школи відповідно до вказівок Л.Брежнєва, Ю.Андропова. Студенти педагогічних інститутів, які закінчили українські школи, насильно мали вивчати «Практичний курс російської мови». Повсюдно збільшувалася мережа російських шкіл за рахунок новобудов та переведення українських у розряд російськомовних. Виховання національного світогляду, національної свідомості, прищеплення учням національної ідеології не допускалося і вважалося «буржуазним націоналізмом». Все це вимагало змін, перебудови освітньої галузі, оновлення змісту освіти. З приходом до влади М.Горбачова у 1985 р. розпочалася кампанія перебудови через декларування демократичного стилю керівництва, гласності й плюралізму думок, що започаткувало період відродження в галузі культури, освіти, науки. Критичному переглядові підлягали всі сфери життя суспільства, у тому числі й педагогічна. Л.с.431., назріла гостра необхідність актуалізації й розвитку автентичної української педагогіки й рідномовного шкільництва та вироблення раціональних шляхів їх реалізації. 25 серпня 1988 р. газета «Літературна Україна» виступила зі зверненням до вчителів, керівників шкіл, працівників органів народної освіти «Перебудова школи і народна педагогіка», що закликало внести докорінні зміни у зміст навчання і виховання, виходячи із засад педагогічної мудрості народу. 11 лютого 1989 р. було засновано Товариство української мови ім. Т.Шевченка. 28 жовтня 1989 р. прийнято Закон України «Про мови». Актуалізується й набирає все ширшого розмаху вивчення народознавства в школі, відповідні наукові дослідження, методичні розробки. Протягом 1980-х років українські методисти вперше створили оригінальні підручники з усіх предметів для 3-річної та 4-річної початкової школи.

Дата добавления: 2014-01-07