Держава, її сутність, структура та функції

План

Лекція 5.

Модуль ІІ

Теорії і моделі демократії. Демократичний режим

Демократія – це влада народу, здійснювана самим народом і для народу.

Все різноманіття теоретичних моделей сучасної демократії тяжіє до двох основних теоретичних парадигм, сформованих класиками політичної думки 17–19 вв. Це ліберально-демократична і радикально – демократична теорія.

Ліберально-демократична і радикально-демократична теорії представлені лише, загалом, і огрубленому вигляді, але вони дозволяють побачити за зовнішнім різноманіттям існуючих сучасних моделей демократії єдність у витоках.

Найбільш поширені і використовувані сьогодні в політичній науці теоретичні моделі демократії: конкурентна элистическая, демократія Ліпсета-лернера, «полиархическая» демократія Роберта Даля, економічна модель демократії Ентоні Даунса, демократична модель «прав людини», інституційна модель «інтеграційної демократії».

Не дивлячись на все різноманіття моделей демократії, можна виділити загальні характерні риси, властиві цьому режиму.

1. Існування в товаристві безлічі інтересів і широкого спектру можливостей їх виразу і реалізації.

2. Гарантований доступ груп до політичних інститутів.

3. загальне виборче право, що дозволяє громадянам брати участь у формуванні представницьких інститутів.

4. Контроль представницьких інститутів за діяльністю уряду.

5. Згода більшості суспільства щодо політичних норм і процедур.

6. Вирішення виникаючих конфліктів мирним шляхом.

7. Визнання вирішальної ролі більшості при обліку інтересів меншини.

Демократія виникає і зберігається за наявності певних умов: 1) високий рівень економічного розвитку; 2) наявність толерантності в суспільстві, пошана прав політичної меншини; 3) згода суспільства щодо таких цінностей як права людини, право власності, пошана честі і гідності особи; 4) орієнтації значної частини населення на політичну участь (перш за все у формі виборів) або. Домінування активістської культури.

1. Арендт Х. Істоки тоталітаризму. М. 2002.

2. Введення в політологію: Словник – довідник \ під ред. В.П. Пугачова. М., 2006.

3. Белов Г.А. Політологія: Навчальний посібник. М., 2006.

4. Панарін А.С. Політологія. Західна і східна традиція: підручник для вузів. М., 2000

5. Василік М.А. Політологія: підручник для вузів. М., 2006.

Тема 5. Держава як інститут політичної системи. Громадянське суспільство – сфера відтворення суб’єктів політики. Етнополітика

1. Держава, її сутність, структура та функції

2. Історичні типи і форми держав

3. Сутність правової держави, шляхи її розбудови

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми – політичної організації – є держава.

Держава – це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм і на певній території здійснює управління суспільними процесами і забезпечує безпеку особи і нації.

Державу характеризують:

1. Відділення публічної влади від суспільства, її неспівпадання (не відповідність) з усім населенням, поява прошарку професійних управлінців. Це відрізняє державу від родоплемінної організації, заснованої на принципах самоуправління. Здійснення публічної влади вимагає певної організації – спеціального апарату (чиновників, суддів, армії тощо). Сучасна держава поєднує професійний апарат управління з представницькою системою, яка формується через вибори.

2. Територіальний поділ населення. Закони і повноваження державних органів поширюються на людей, які проживають у контурі кордонів державної території, держава будується на основі територіальної спільності людей, а не за принципами кровнородинних зв'язків або релігійними принципами, правда, в історії були приклади, коли кордони держави не були чітко визначені, наприклад, кочова імперія, створена Чингізханом.

3. Суверенітет. Це така властивість державної влади, яка виражається в її верховенстві і незалежності стосовно будь-яких інших влад всередині країни, а також у сфері міждержавних відносин. Виділяють внутрішній суверенітет, що означає право влади приймати або змінювати закони, обов'язкові для всього населення, і зовнішній суверенітет (в контексті міжнародних відносин), який передбачає свободу держави від контролю ззовні.

4. Монополія на легальне застосування сили, фізичний примус. Діапазон державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Для виконання функцій примусу у держави є спеціальні засоби (зброя, тюрми тощо), а також органи – армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.

5. Монопольне право на стягнення податків і зборів з населення. Податки необхідні для утримання апарату управління і для матеріального забезпечення державної політики.

6. Організація суспільного життя на правових засадах. Без права, законодавства держава не в стані ефективно керувати суспільством, забезпечувати безумовну реалізацію рішень, що приймаються. В будь-якому сучасному суспільстві є багато суб'єктів влади (сім'я, церква, партії тощо), однак, вищою владою, рішення якої обов'язкові для всіх громадян, організацій і установ, є держава. Лише їй належить право на видання законів і норм, що мають загальнообов'язковий характер.

7. Претензія на представництво суспільства в цілому і захист загальних інтересів і спільного блага. Ніяка інша організація не може представляти і захищати всіх громадян і не володіє для цього необхідними засобами. Організація влади за певним територіальним принципом: поділ населення за територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв'язки як необхідну форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).

Місце та роль держави в політичній системі визначаються основними принципами її функціонування:

1. верховенство публічної влади;

2. збереження єдності держави, що ґрунтується на досягненні згоди між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії;

3. досягнення єдності держави через відповідний зв'язок із соціальними силами суспільства (класами, групами, націями, політичними партіями тощо), за допомогою права і можливості здійснювати внутрішню й зовнішню політику від імені народу, через органічну взаємодію з громадянським суспільством загалом.

Сутність держави – головне, що обумовлює об'єктивну необхідність існування держави, а також те, чиїм інтересам вона служить. Традиційно дослідники звертають увагу на дві головні причини, що обумовлюють державу – класову і загально соціальну. Дійсно, держава як історичне явище має подвійну природу. Будучи організацією політичної влади економічно пануючого класу (класова сутність), вона одночасно є організатором "спільних справ", тобто забезпечує безпеку, економічні, політичні і культурні умови життєдіяльності людей (загально соціальна сутність). Як свідчить досвід сучасної демократії, сфера прояву загально соціального призначення держави суттєво розширилася. Держава виступає у ролі надкласового арбітра, намагаючись у своїй політиці враховувати багатогранність, часом антагоністичні інтереси, роблячи акцент на регулюванні потенціальних і реальних конфліктів як всередині держави, так і поза нею. "Зняття" функцій класового насильства і розширення функцій регулювання відносин між соціальними групами, вираження їх інтересів через механізми демократії дозволяє говорити про тенденцію становлення правової і соціальної держави.

Структура держави – система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави.

Вона охоплює:

1. органи державної влади, які поділяються на представницькі, як правило, законодавчі(парламент);

2. органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);

3. президента як главу держави, який в керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;

4. органи правосуддя, покликані забезпечити торжество законів у державі;

5. контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура, різноманітні контрольні відомства;

6. органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи державної безпеки.

У структурі держави виділяють три гілки державної влади і відповідно три види органів влади:

1. законодавча влада, яка приймає закони та інші важливі документи, що визначають життя країни (в різних країнах органи законодавчої влади мають різні назви, наприклад, у США – Конгрес, у Фінляндії – Сейм, в Україні – Верховна Рада);

2. виконавча влада, що забезпечує виконання законів і здійснює повсякденне управління державою;

3. судова влада, покликана здійснити правосуддя і вирішення юридичних суперечок (в Україні до цих органів належить конституційний, арбітражний та інші суди).

У системі управління можна виділити також інститут глави держави (інститут президентства або інститут монархії), контрольно-наглядові органи, які здійснюють контроль за виконанням норм права і притягнення винних до відповідальності (прокуратура, спеціальні органи контролю), органи державної безпеки, збройні сили, місцеві органи влади.

Серед політологів побутують різні погляди щодо класифікації функцій держави. Загальноприйнятним (Загальноприйнятим) є поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції:

1. правотворча – творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство).

2. правоохоронна – контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусових заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

3. економічно-господарська – захист економічної основи суспільства, існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності; регулювання господарської діяльності, ринкових відносин; державне управління економікою;

4. соціальна – регулювання відносин між соціальними та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення; узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп; ефективна демографічна політика;

5. культурно-виховна – регулювання і розвиток системи освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;

6. екологічна – захист довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури.

7. Зовнішні функції:

8. оборонна – захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;

9. дипломатична – відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті; здійснення самостійної зовнішньої політики;

10. співробітницька – розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами; поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

Дата добавления: 2014-01-07