Структура політичної системи суспільства

Поняття, структура, функції та тити політичної системи

Тема 6. Громадсько-політичні об’єднання в політичній системі суспільства. Політичні технології

Лекція 6.

План:

1. Поняття, структура, функції та типи політичної системи

2. Партії та партійні системи.

3. Поняття про вибори та виборчу систему. Класифікація виборчих систем

Поняття "політична система" одні політологи ототожнюють з політичним режимом цієї системи, другі – з політичною організацією, треті значно розширюють обсяг і зміст поняття "політична система", зараховуючи до її структури елементи, які не можна вважати власне політичними.

Загалом політична система – це сукупність інститутів і суспільних груп, які формують і розподіляють політичну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідного типу правової системи і політичної культури.

Політична система має свою структуру, яка включає політичні відносини, політичні інститути (організації), політичні і правові норми, політичну свідомість і політичну культуру.

Суб'єкти політичної діяльності – класи, націй, інші соціальні спільності, політичні організації, індивіди.

Політична організація суспільства – політичні установи, суспільні інститути, тобто керуюча частина політичної системи.

Політичні відносини в суспільстві – відносини класів, націй, інших соціальних спільностей, а також особистостей – суб'єктів політичних відносин.

Політична свідомість суспільства – політичні ідеології, мораль, традиції, норми суспільно-політичного життя

Політична система з'являється як суперскладна система, що у якості її утворюючих структурних елементів включає ряд підсистем, які у свою чергу є складними системами:

- інституціональної (держава і його органи, політичні партії й групи тиску, засобу масової інформації, церква й ін.);

- нормативної (соціально-політичні норми правового й неправового характеру, політичні традиції й ритуали й т.д.);

- комунікативної (усілякі форми взаємодії як усередині системи (наприклад, партії – держава, групи тиску – партії та ін.), так і між політичною системою й економічною сферою, а також між політичною системою однієї країни й політичних систем інших країн);

- функціональної (динаміка політичної життєдіяльності, сукупність засобів і методів здійснення влади).

Політичну систему необхідно вивчати як сукупність політичних взаємодій, спостережуваних у даному суспільстві, як занурену в середовище й реагуючу на її впливи. У ній є те, що неї харчує, і те, що вона робить.

Розрізняють два типи входу в політичну систему: вимоги й підтримка. Вони повинні постійно надходити в систему, у противному випадку вона перестане функціонувати через “недовантаження”. Але разом з тим вони є потенційними джерелами її напруженості й повинні бути керовані. Надмірні вимоги стосовно здатності системи робити відповідні результати (тобто розподіл цінностей) можуть привести до її перевантаження або до потенційного застою. Високий рівень підтримки досить бажаний для системи, але якщо в силу зовнішніх причин вона не зможе задовольнити вимоги, то втрачає підтримки й основ самозбереження.

Про діапазон і різноманіття вимог, що надходять у систему, можна судити по нижченаведеній класифікації:

- вимоги, що стосуються розподіли благ і послуг (вимога прийняття законів про заробітну плату й про робочий час, про розширення можливостей утворення, поліпшенні роботи транспорту й т.д.);

- вимоги пов'язані з регулюванням поводження (забезпечення суспільної безпеки, контроль за ринками, законодавчі норми в області шлюбу, охорони здоров'я, поліпшення санітарних умов і т.д.);

- вимоги в сфері комунікації й інформації (твердження відповідних норм, інформація про цілях політики з боку тих, хто неї виробляє, демонстрація сили й могутності політичної системи в період небезпеки або під час торжеств і т.д.).

Підтримка групується по наступних напрямках:

- матеріальна підтримка (виплата податків і інших обкладань, надання послуг системі, наприклад, праця на громадських засадах або військовій службі);

- дотримання законів і директив;

- участь у політичному житті (голосування, політичні дискусія, інші форми);

- увага до офіційної інформації, шанобливе відношення або повага до влади, державній символіці й офіційним церемоніям.

Функції виходу охоплюють насамперед те, що називається урядовими функціями і являють собою реакцію системи на вступників у неї запити й вимоги. Звичайно виділяють три основні функції:

- нормотворча (розробка законів, фактично визначальні правові форми поводження людей і груп у суспільстві);

- “застосування правил” (приведення законів у дію);

- “контролю за дотриманням правил” (інтерпретація законів і дії з метою визначення фактів порушення цих правил і накладення відповідного покарання).

2. Закономірністю політичної системи, за Д.Істоном, є прагнення до рівноваги підсистем. Така рівновага може забезпечуватися або шляхом жорсткого контролювання суспільного життя за допомогою політичних інститутів, або шляхом узгодження соціальних інтересів. Інша закономірність політичної системи (закономірність маятника) передбачає, що система, виведена з оптимальної рівноваги в бік домінування авторитаризмучи демократії, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність і амплітуда коливань за часом нібито рівнозначна. Якщо, наприклад, період диктатури тривав декількапоколінь, то перехід до стану демократії триватиме стільки ж часу.

Політична система може перебувати у різноманітних станах: стагнаційної стабільності, якої досягають реакційні політичні режими, вдаючись до силових методів, і яка призводить до застою в усіх сферах суспільного життя, деградації і розпалу політичних та соціальних інститутів; нестабільності, яка характеризується постійними конфліктами та кризами і засвідчує неспроможність політичної системи захищати національну безпеку й права громадян; динамічної стабільності, яка можлива за умови, що політична система здатна цивілізовано розв'язувати соціальні конфлікти, забезпечувати сталий економічний, соціальний і культурний розвиток.

Динамічна стабільність політичної системи досягається за таких умов:

- створення цивілізованого механізму стримування і противаги між гілками державної влади, а також між інститутамидержавної влади та структурами регіонального і місцевого самоврядування для забезпечення ефективності управління суспільнимипроцесами;

- наявність механізмів досягнення і збереження постійної рівноваги суспільного життя шляхом цивілізованого попередження і розв'язання конфліктів;

- своєчасне випередження і витіснення з політичної системи елементів, що порушують її нормальне функціонування, породжують політичні кризи;

- постійне оновлення внутрішніх структур системи на засадах конкуренції;

- зв'язок внутрішньополітичних елементів зі світовим політичним життям, що сприяє підвищенню універсальної і глобальноїадаптивності системи.

У структурі політичної системи виділяються такі структурні рівні: інституціональний (організаційно-нормативний), який розкриває характер функціонування основних інститутів політичної системи – державних органів, регіональних структур влади та місцевого самоврядування, виборчої та партійної систем; ментально-поведінковий, який охоплює елементи політичної культури – рівень політичного мислення, характер політичних цінностей і норм, стиль політичного мовлення, зміст та типи політичної поведінки; суб'єктно-процесуальний, який свідчить про вплив індивідуальних, групових та масових суб'єктів політики на процес формування і трансформації інститутів політичної системи; інтеракціоністський, який виявляє зміст та форми політичної взаємодії (співпраці, конкуренції, консолідації, конфлікту, панування та експлуатації) на міжособистісному та груповому рівнях.

Політична система виконує функції:

Сутність владно-політичної функції зводиться до формування механізму використання і підтримки державної влади відповідно до рівня політичної культури та інтересів суспільства. Влада тримається на примусі, ідеології і довірі до неї народу, тобто легітимності.

Функція національної інтеграції полягає у здатності політичної системи забезпечити формування нації. Цей процес може здійснюватися шляхом примусу, насильства або шляхом консолідації (що є характерною тенденцією сучасності).

Функція стабілізації соціально-політичного життя виявляється у здатності політичної системи забезпечувати рівновагу між суспільними підсистемами, не допускати гострих конфліктів між соціальними суб'єктами. Такої рівноваги можна досягти або завдяки жорсткому контролю політичних інститутів суспільного життя, або шляхом узгодження соціальних інтересів.

Функція соціально-політичної модернізації зводиться до того, що політична система забезпечує перехід суспільства від одного стану до іншого через реформування його інститутів. Успіх цього процесу залежить від попередньої культури, реформаторського потенціалу політичної еліти, а також геополітичних чинників.

Функція управління передбачає наявність професійного апарату управління, який функціонує на рівні як державних органів, так і громадських інститутів. Висока ефективність політичного управління забезпечується через високий професіоналізм працівників апарату, розвинений правовий контроль і жорстку конкуренцію між політичними елітами.

Правова функція полягає в тому, що політична система формує право і функціонує у його рамках. Правотворча функція політичної системи залежить від здатності суб'єктів політичного процесу виробити такі правила гри, які б забезпечували сприятливі умови для економічного, соціального розвитку, тверді гарантії прав і свобод громадян.

Програмно-стратегічна – визначення цілей, завдань, шляхів розвитку суспільства, розробка конкретних програм його діяльності

Мобілізаційна – залучення й організація людських і матеріальних ресурсів для виконання різних соціальних завдань

Розподільна – створенняй розподіл матеріальних і духовних цінностей, почестей, статусних позицій відповідно до "табеля про ранги"

Нормотворча – формування й введення правових норм і правил, їхнє застосування й контроль за дотриманням як основа політичного регулювання громадського життя

Політосвітня – духовно-ідеологічна інтеграція індивіда й соціальних груп у політичне суспільство, формування масової політичної свідомості та ін.

Охоронна – захист даного суспільно-політичного ладу, його вихідних базових цінностей і принципів, забезпечення зовнішньої й внутрішньої безпеки

Консолідуюча – артикуляція й узгодження колективних інтересів і вимог різних соціальних груп і інститутів і їхнє об'єднання в рамках альтернативних курсів.

Зовнішньополітична – установлення й розвиток взаємовигідних відносин з іншими державами, захист національних інтересів на міжнародній арені.

Головне призначення політичної системи – керівництво й керування суспільними справами. У всьому різноманітті своїх структурних елементів і функцій політична система виступає засобом соціальної інтеграції й стримування деструктивного впливу соціальних розходжень на функціонування суспільного організму як суперечливого, але єдиного цілого.

Результативність і ефективність політичної системи прямо залежать від п'яти головних здатностей:

- регулюючої (керування, координація поводження індивідів і груп);

- екстракційної (“добування” із внутрішнього й зовнішнього середовища необхідних для функціонування ресурсів);

- дистрибутивної (розподіл благ і послуг, знаків відмінності й буд.);

- реагуючої (адекватні “відповіді” на імпульси середовища, особливо на вимоги з боку громадян і окремих груп);

- що символізує (підтримка й посилення легітимності за допомогою засобів ідеологічного впливу).

З точки зору формаційного підходу політичнусистему можна класифікувати як рабовласницьку, феодальну, буржуазну, комуністичну і посткомуністичну; за культурологічною класифікацією її поділяють на західну, східно-православну, латиноамериканську, китайську, японську, мусульманську, Індуську, африканську; згідно з теорією трьох стадій, існує політична система аграрного, індустріального і постіндустріального суспільства. Така типологізація ґрунтується на визначенні типу політичної системи, виходячи з аналізу певного типу суспільства і культури у їх генетичному і структурно-функціональному вимірах. Ідеться про те, що цей аналіз лає змогу простежити не тільки нинішній стан суспільного розвитку, а його історію, на основі якої виникають і функціонують політичні системи.

Тип політичної системи визначається також за способом і масштабом її вплину на суспільство, а також за характером здійснення нею власних управлінських функцій. Згідно з таким підходом, виділяють три типи політичної системи: адміністративно-командний, змагальний, соціопримирливий.

Адміністративно-командна система характеризується тим,що об'єднання суспільних структур відбувається не завдяки природному процесові боротьби і співпраці соціально-політичних сил, а завдяки бюрократичній централізації, запереченню політичного плюралізмута адмініструванню у розв'язанні політичних проблем (ліквідуються автономні центри прийняття рішень; виняткова роль політичного лідера виражається у культі його особи; нівелюється громадянський статус людини, обмежуються її права і свободи; поширюється політична демагогія про захист інтересів народу; превалює відверте насильство; панує бюрократія (теократична, королівська, військова або партійно-державна), побудована за принципами феодальної ієрархії з відповідними пільгами і привілеями). Адміністративно-командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, тиранів Греції, імператорів Риму, абсолютних монархів до сучасних тоталітарних І авторитарних режимів. Історична практика довела, що, хоч на певних етапах суспільного розвитку цим політичним системам вдавалося досягти певного успіху, все ж у підсумку вони ставали гальмом суспільного прогресу.

Для змагальної політичної системи властиві політичний плюралізм, вплив на державну владу соціальних сил, жорстка конкуренція політичних сил за владу, наявність різноманітних центрів прийняття політичних рішень, конституційні гарантії прав і свобод особи. Утвердилася така система в умовах вільної конкуренції. Хоча вона й нині існує в багатьох країнах (США, Італії, Греції та їв,), проте поступово починає еволюціонувати у бік соціопримирливої політичної системи.

Соціопримирлива політична система має такі ознаки; пріоритет розв'язання соціальних проблем перед завданнями політичними; заміна політичної конкуренції політичною співпрацею; розподіл владних повноважень шляхом колегіальності і консенсусу; врахування більшістю потреб меншості; розпорошення, децентралізація, а не концентрація влади; переважання рішень прямої демократії над представницькою; прагнення владних структур до утвердження соціального миру, соціальноїсправедливості. Така система встановилася насамперед у Швейцарії, Ісландії, частково у Швеції, Німеччині, Голландії, Австрії та в інших країнах. Політичні системи типологізуютьсятакож за політичними режимами і політичними культурами. У такому аспекті можна вести мову про політичну систему тоталітарного режиму та англо-американську політичну систему.

Дата добавления: 2014-01-07