Теорія 4

Значного поширення громадська теорія набула й в українській політико-правовій думці. Зокрема, М. П. Драгоманов, сформулювавши концепцію федерації вільних громад (так званий громадський соціалізм), у своїй праці "Історична Польща і великоруська демократія" виводить ряд важливих принципів локальної демократії: врахування національних особливостей кожної країни; самоуправління общин і областей у побудованій "знизу вверх" політично вільній державі; свобода всіх "живих складових частин народу", взаємозалежність політичної свободи і місцевого самоврядування. Якщо у цій роботі він підійшов до проблеми створення системи місцевого самоврядування в загальнодемократичному розумінні, то в проекті "Вільної Спілки" він детально обґрунтовує ідею політичної децентралізації, основою якої повинно було стати запровадження "самоуправи" громад, волостей, повітів, земель, кожна з яких "має свою внутрішню самостійність і незалежність стосовно інших самоуправ, незалежно вищого чи нижчого типу".

"Майбутній устрій, — підкреслював І. Я. Франко, — базуватиметься на якнайширшім самоуправлінні громад, повітів і країн, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів". Неодмінною ознакою громади українські мислителі вбачали наявність діючого звичаєвого права, вважаючи, що лише народне право виходить з мотивів моралі, з цілей громадських.

Громадська теорія, незважаючи на її велику популярність у середині XIX ст., як зазначали її критики, змішувала самоврядні територіальні одиниці з всякого роду приватноправовими об'єднаннями (промисловими компаніями, благодійними фондами, об'єднаннями вчених, клубами тощо). Критики цієї теорії звертали увагу на те, що існування таких об'єднань завжди має факультативний характер, а існування місцевих громад (територіальних громад) має обов'язковий характер, а звідси вбачали в "діяльності самоврядних місцевих общин не доповнення, а саме часткову заміну діяльності державної".

Як теоретична конструкція дана теорія була привабливою, але на думку її опонентів, дуже вразливою в науковому та практичному відношеннях. По-перше, самоврядування не завжди є тотожним громадському управлінню, по-друге, її положення є досить абстрактними та не відповідають реальним фактам. Насправді в більшості держав місцеве самоврядування не лише визнане, а й октройоване державою, але повного невтручання суверенної державної влади у справи комун ніде не має. По-третє, прихильники громадської теорії певним чином виправдовують ті прояви місцевого (мікротериторіального) егоїзму, які мають місце в житті кожної країни і нашої, зокрема, особливо в періоди політичної та економічної нестабільності. Адже наявність так званих природних і невід'ємних прав, на думку сучасного вітчизняного вченого-конституціоналіста М. І. Корнієнка та послідовного прихильника державного підходу до місцевого самоврядування, свідчить не стільки про автономію, скільки про певний "суверенітет" територіальної громади та її органів. А це вже небезпечно для цілісності держави3.

Викладені теорії виходили з протиставлення засад комунальних засадам державним. У другій половині XIX ст. громадська теорія з її ідеалізацією природи людини та її можливостей, ролі освіти в управлінні суспільством своїх вищих цілей та "явною переоцінкою консерватизму простих людей", певної "ірраціональності колективних соціальних сил" зійшла з історичної арени і поступово поступилася місцем державній теорії місцевого самоврядування.

Дата добавления: 2014-01-07