Лекція №3. Історія туризму в Україні від найдавніших часів до початку ХХ ст. 4 страница

З нагоди цієї студентської мандрівки організаційний комітет видав окремою книжкою програму, яку віршем написав І.Франко. До цього вірша була написана музика мандрівного диригента та композитора О.Нижанківського.

Враження від цієї подорожі І.Франко описав у статті “Українсько-руська студентська мандрівка літом 1884 р.” Це був один з найбільш масових походів на теренах Галичини в кінці XIX ст.

Не менш змістовною була мандрівка, яка відбулася влітку 1885 р. по Поділлі і Покутті. Подорож почалася 1 серпня 1885 р. і пролягла за маршрутом: м. Львів - Тернопіль - Микулинці - Теребовля - Хоростків - Копичинці - Гусятин - Чортків - Більче - Заліщики - Кіцмань - Чернівці. Тут їх прийняв місцевий комітет “Руської бесіди”, відбулася зустріч з поетом Ю.Федьковичем. Протяжність цього маршруту становила понад 250 км. У цій подорожі взяли участь І.Франко, М.Шухевич, Є.Олесницький, Є.Гушалевич, В.Коцовський, К.Устиянович, М.Івасюк, В.Левицький (В.Лукич), Ю.Панкевич, О.Барвінський, К.Кахникович, Я.Кулачковський, О.Нижанківський та інші культурно-громадські діячі. Для кожного учасника походу була підготовлена програма і карта маршруту.

Перший концерт відбувся 2 серпня у замковій залі в Тернополі і був присв'ячений пам’яті Миколи Костомарова. Тут І.Франко в товаристві “Бесіда” мав свій виступ. Хочеться підмітити те, що І.Франко у кожному населеному пункті, де зупинялися мандрівники, виступав перед населенням. Зокрема у Микулинцях, він мав доповідь про історичні пам‘ятки нашого краю. За це на нього донесли у поліцію.

Увагу мандрівників привертала діяльність українських товариств, які були на той час у селах та містах краю. Наприклад, відзначалося, шо в Микулинцях було тоді найбільш товариств, котрі не зле функціонували: і так було там товариство рибацьке (40 членів), товариство охорони звірят (50 членів), педагогічний кружок, шкільна поміч (45 членів)”.

Влітку 1886 р. “Кружок для устроювання вандрівок по ріднім краю” знову організовує мандрівку у глибину Бойківщини. Маршрут проліг через Перемишль (сучасна Польща), Добромиль, Устеріки, Турку до Дрогобича. У цій подорожі взяли участь такі відомі політичні діячі, як К.Трильовський, Є.Петрушевич, Є.Гушалевич та ін. І.Крип^’якевич підкреслював, що “мандрівка була безперечно, одним з кращих проявів академічного життя: на них пізнавала молодіж свій край та народ і, що, певно, не менш важне, запізнавалася між собою”.

Під впливом названих подорожей інтерес до мандрівок у Галичині постійно зростав, розширюється їх географія, збагачується досвід учасників, удосконалюються форми туристично-краєзнавчої роботи.

У 1887 р. “Вандрівничий комітет” організовував мандрівку в ‘‘Коломийські‘‘ гори. Вона почалася у липні і пролягла за маршрутом: м. Станіслав - Коломия - Печеніжин - Яблунів - Косів - Яворів - Криворівня - Жаб'є, звідти сплавом на плотах до с.Залуччя, а потім пішки до Снятина. Криворівня, писав О.Волянський ‘‘вже давен-давна мало якусь притягаючу силу для всякого рода туристів та прогульковців (як в липні 1887 року велика прогулька наших академіків на Чорну Гору, яка через велику повінь зупинилась в Криворівні, в домі о. О.Бурачинського, числом 45 осіб”.

В кожному населеному пункті студенти виступали з доповідями, допомагали практичними порадами щодо налагодження діяльності українських товариств, збирали історичний та етнографічний матеріал. Про мету цієї науково-культурницької мандрівки В.Коцовський писав: “Молодь хоче пізнати одну з найпоетичніших сторін нашого краю, хоче зійтися з нашим народом і з нашою інтелігенцією, щоб обмінятися своїми думками,...набрати сил до дальшої праці”.

Маршрут закінчили 18 серпня 1887 р. В цій мандрівці взяло участь 38 студентів, у яких провідником був І.Франко, а членами організаційного комітету: І.Герасимович, Л.Гарматій, Є.Гуталевич, В.Коцовський, В.Крохмалюк, Р.Купчинський, І.Нижанківський, В.Лопатинський, А.Крушельницький, М.Рудницький, А.Стрильбицький, К.Трильовський, В.Шмигельський та інші. У багатьох містах і селах вони провели культурно-просвітницькі вечори, було зібрано багато фольклорного та етнографічного матеріалу, який пізніше використовувався при навчанні молоді у гімназіях.

У 1888 р. відбулась чергова подорож студентської молоді по Золочівщині та Сокальщині. Однак нам не вдалося встановити, за яким маршрутом відбулась ця мандрівка, а також визначити склад її учасників.

І.Франко ще учнем, а пізніше студентом університету проводив свій вільний час від навчання серед природи. Під час канікул він тижнями мандрував по Галичині “…захоплюючись красою природи та студіючи життя нашого простолюдина. До мандрівок у часі ферій при кожній нагоді заохочував Франко молодіж і притім привчав помічати життя людей, збирати всякий матеріал, напр. етнографічний і статитичний. Франко дав почин до студентських мандрівок, які в 80-ті роки зорганізовувалися і щороку відбувалися в різні закутки нашого краю, ба навіть пізніше й на Закарпаття, де наша молодіж давала концерти, познайомлювалася з тамошнім населенням і будила до життя тамошню мертвеччину”.

Всі студентські мандрівки об‘єднували молодь Галичини, а під час канікул оживало життя всіх куточків Галичини. Адже під час мандрівок студентська молодь не тільки давала концерти, проводила лекції і бесіди, але проходив обмін думками, поширювали брошури, журнали, книжки не тільки українських авторів. Але переклади з російської, польської, французької і німецьких мов та наукові журнали. Вся ця література поступала із бібліотек І.Франка, товариства “Січ” у Відні, М.Драгоманова та його друзів з Києва, Женеви та Петербурга.

У травні 1889 р. І.Франко з групою товаришів, зокрема О.Маковей, А.Березинський та інші, здійснили народознавчу подорож за маршрутом: Стрий - Сколе - села Лавочне - Бескидський перевал - полонина Явірник - Жупани - Климець - г. Безкид де оглянули пам‘ятник керівнику угорського селянського повстання Ференцу Ракоці. Із спогадів О.Маковея дізнаємся детальний маршрут. Повертаючи назад, побували на полонині Явірник, звідки милувалися Марамороськими горами, вкритими снігом, хоча в долинах уже все зеленіло. З полонини мандрівники подалися на Тухольку - Верхнє Синєвидне - м. Стрий. За 10 днів вони пройшли понад 140 км.

Туристичний почин І.Франка надихав студентську молодь на розвиток подальших мандрівок. Яскравим прикладом цьому може бути організована у 1889 р. перша мандрівка української молоді з концертами по Галичині. Її керівниками були студент Віденського університету Й.Партицький і композитор О.Нижанківський. Їхній маршрут проліг із Стрия на Жидачів - Перемишляни - Золочів - Броди - Тернопіль. Членами першої мандрівки були Ю.Гумецький, 3.Кирилович, В.Садовський, К.Штоль, К.Студинський, А.Крушельницький, Є.Купчинський, І.Левицький, Н.Яросевич та ін. Поряд із хоровим співом до програми концертів входили декламації, вокальні та інструментальні виступити.

Друга мандрівка відбулася 2 вересня 1890 р. Маршрут почався з Перемишля на Самбір - Дрогобич - Стрий - Миколаїв - Перемишляни - Бережани - Підгайці - Монастириськ - Бучач - Чортків - Заліщики - Городенку - Снятин - Коломию - Львів. В ній взяли участь Є.Сінкевич, К.Штоль, 3.Кирилович, Й.Яросевич, В.Садовський, Ю.Левицький, П.Кудрик, В.Гумецький, Й.Шиманський, О.Венгринович, Є.Січинський, О.Кормош.

Восени 1891 р. відбулася третя мандрівка за маршрутом: Львів - Самбір - Дрогобич - Сколе - Болехів - Журавно - Підгайці - Теребовля - Тернопіль - Львів. Учасниками цієї подорожі були В.Нижанівський, В.Клиш, М.Герасимович, І.Туркевич, В.Левицький, Д.Гура, Й.Яросевич, М.Садовський, Й.Скалиш, Й.Максимович, Н.Дмитрів, П.Петриця, В.Присташевський, Н.Сенета, П.Нижанківський, І.Ольшанський.

Цього ж, 1891 р. учасники музичного товариства “Львівського Бояна” теж вирушили у мандрівку за маршрутом Сянок - Самбір - Дрогобич - Миколаїв - Стрий - Станіслав - Коломия - Чернівці - Заліщики - Борщів - Копичинці - Теребовля -Підгайці - Бережани - Рогатин. Керівником мандрівки був Й.Партицький, Серед учасників слід виділити П.Береста, О.Нижанківського, Ю.Левинського, Ю.Гумецького, І.Дрималика, Й.Шиманського, Є.Січинського, Б.Курп‘яка, П.Кудрика, О.П’ясецького, О.Яросевича, І.Гриневецького, О. Липецького.

У 1892 р. співоче товариство “Львіський Боян” здійснило дві одночасні мандрівки. Одна - в Західну Галичину за маршрутом Львів - Самбір -Перемишль - Сянок - Івоничі - Риманів - Кросно - Ясло - Криниці - Жерестів -Щавниця - Закопане - Новий Торг - Тішин - Ряб. Керівником був Й.Партицький, а учасниками - А.Кулачковський, О.Нижанківський, Й.Шиманський, С.Крушельницька та ін. Всі прибутки з концертів було призначено для спорудження пам'ятника Т.Шевченку.

Друга мандрівка пролягла по території Східної Галичини за маршрутом: Львів - Стрий - Трускавець - Дрогобич - Комарно - Великий Любень - Жовква - Сокаль - Броди - Золочів - Зборів - Тернопіль - Теребовля - Чортків - Коломия - Станіслав - Львів. У цій мандрівці брали участь М.Герасимович (керівник), Л.Нижанківський, Б.Курпяк, І.Скалиш, К.Герус, К.Устиянович та ін.

Традицію мистецьких артистичних мандрівок у 1904 - 1905 рр. продовжив гурток товариства “Академічна громада”. Ці подорожі проходили по території Галичини та Буковини. Керівником був К.Гутковський. Отже, артистичні мандрівки з концертами дали великий поштовх для подальшого мандрівництва та краєзнавства на теренах Галичини.

Як бачимо, студентські мандрівки у Галичині у 1880-их рр. (доповнені доповідями та концертами) стали помітним явищем у культурно-просвітницькому житті нашого краю. Якщо на початку століття в мандрівках брали участь окремі діячі, то в останній чверті XIX ст. - десятки і сотні подвижників українського відродження.

Наприкінці XIX ст. Львів стає провідним центром з вивчення українського народознавства. Тут розгорнулась велика робота Етнографічної комісії, яка була створена в 1898 р. при Науковому товаристві імені Тараса Шевченка. Активну участь у роботі цієї комісії брали І.Франко, М.Павлик, В.Гнатюк, Ф.Колесса, Ф.Вовк та ін. Зібрані матеріали були опубліковані у 38-ми томах “Етнографічного збірника” та в 20-томах “Матеріалів до української етнології”, які постійно використовувалися при навчанні в університетах, гімназіях, школах.

У 1900 р. І.Франко, О.Роздольський, М.Павлик і О.Колесса провели мандрівку по Стрийщині та Городенківщині, під час якої було зібрано багато краєзнавчого матеріалу. Цю подорож Франко описав у статті “Із наукових екскурсій по краю”.

Починаючи з 1901 р. по 1914 рр. І.Франко відвідував і проживав с. Криворівня. У цьому чарівному куточку Гуцульщини, який В.Гнатюк називав “Українськими Афінами”, побували: В.Доманицький, М.Коцюбинський із сином Юрієм, М.Драгоманов, В.Навроцький, С.Вінценз, В.Гнатюк, В.Шухевич, Ф.Вовк, В.Антонович, М.Грушевський, І.Крип‘якевич, Леся Українка з чоловіком К.Квіткою, О.Кобилянська, О.Маковей, О.Олесь, А.Крушельницький, Г.Хоткевич, В.Щербаківський, М.Козоріз, С.Твердохліб, О.Навроцький, Д.Дорошенко, В.Дорошенко, М.Могильницький, М.Жук, Ф.Красицький, І.Труш, І.Северин, О.Бонкало та багато інших культурно-просвітницьких діячів не тільки Галичини, Буковини, Угорської Русі але й Наддніпрянської України.

З Криворівні І.Франко здійснив ряд мандрівок на “Церкви, де знаходиться підземна печера, у якій і літом є лід, на Кичери довкруги Криворівні, на г. Писаний Камінь, г.Ватанарку (там тоді сходилися кордони трьох держав – Австрії, Угорщини і Румунії), Синє Плесо, потік Добрин, Чивчин, г. Довбушанку, г. Говерлу”. “Був теж на горі Піп-Іван, що з одного боку завершує хребет Чорногори, захоплювався красою озера Шибеного. По селах прислухався до народних переказів, збирав фольклорні матеріали. Кажуть, що коли Франко був у Буркуті, з друзями пускався по гірських верхах у далекі мандри” та на інші вершини Чорногірського та Горганського хребтів. Крім пішохідних мандрівок, він дарабою плив Черемошем до Вижниці.

Відпочиваючи у Криворівні І.Франко разом з о.Волянським часто мандрували до навколишніх сіл, зокрема Косова та Яворова, де заходили в гості до родини Шкрібляків, відомих уже на той час митців-різьблярів. Шкрібляк-старший подарував Франку різьблену тарілку (шедевр мистецтва), яка пізніше була передана Ф.Вовком до музею у Санкт-Петербурзі.

На початку листопада 1903 р. І.Франко перебував у Відні, зустрічався з М.Габерландтом (австрійський етнограф), де було обговорено про етнографічну експедицію на Бойківщину. 15 листопада 1903 р. на засіданні Етнографічної комісії Наукового товариства імені Шевченка І.Франко подає звіт з подорожі до Відня, повідомляє, що з М.Габерландтом обговорював план етнографічної експедиції на Бойківщину і від нього отримав запевнення в фінансовій допомозі.

У листі від 30 червня 1904 р. М.Габерландт повідомляє І.Франка, що посилає йому 400 корон на експедицію до бойків, просить зібрати і передати до віденського музею етнографічні предмети з цього краю і статтю до журналу.

Відома в історії української етнографії наукова експедиція на Бойківщину відбулася 18 серпня - 24 вересня 1904 р. Організаторами були “Наукове товариство імені Шевченка” і Товариство австрійської етнографії. Мета - етнографічне та антропологічне обстеження ряду місцевостей Бойківщини, придбання експонатів для Музею НТШ та музею у Відні.

У цій експедиції взяли участь І.Франко (керівник), 3.Кузеля, Ф.Вовк, П.Рябков та інші. Маршрут проліг з м. Борислава через с. Мшанці, де відбулася зустріч з українським істориком та етнографом М.Зубрицьким. Далі маршрут проліг через Турка - Бориня - Сможе - Сколе - Тухольку - Лавочне - Славськ - Нижнє Синьовидне - Крушельниця - м. Стрий.

Отримавши предмети, зібрані під час подорожі на Бойківщину, М.Габерланд у листі до І.Франка від 12 жовтня 1904 р. дякує, зазначаючи, що всі вони прекрасно висвітлюють життя бойків. За великі заслуги в галузі етнографії І.Франко з 1902 р. став членом Віденського етнографічного товариства, а з 1907 р. радником музею у Відні.

Влітку 1906 року І.Франко з товаришами здійснив багатоденну мандрівку за маршрутом: Криворівня - Верховина - Дземброння - г. Піп Іван - г. Туркул - г. Говерла - с. Луги - с. Богдан - с. Рахів - с. Ясиня - с. Яблониця - с. Ворохта - с. Кривопіля - с. Криворівня. “Ми повернулися на захід: стрімкий спад летів кудись у провалля. А верхами направо й наліво чорно-білими стовпами пролягала границя, що мов люта змія звивалась і мерехтіла, розтинаючи живе тіло України”.

У 1908 році І.Франко з великою групою провів першу багатоденну мандрівку на конях за маршрутом: Криворівн - Верховина - Зелена - Буркут - г.Керничний - г.Стіг - оз. Шибене - оз. Марічейка - г. Піп Іван - г. Менчул - г. Ребра - г. Шпиці - г. Кострич - с. Кривопілля - с. Верховина - с. Криворівня. Як писав А.Франко: “Повітря прозоре, і ми могли бачити далеко, далеко. Розкішна могутня панорама гір простягалася перед нашими очима: велична й грізна вкрита вічним снігом Говерля, а там, куди не глянь, верхи,... Тато знав їм усім назви, їхнє положення й прикмети. Коні йшли обережно і, зграбно ступаючи поміж камінням, були одночасно і нашою опорою”.

У 1912 році І.Франко та В.Гнатюк звернулися до населення Галичини з відозвою "Два поклики” про те, щоб населення шукало, зберігали та передавали до українських музеїв речі старовини.

Результатом постійних мандрівок І.Франка у Карпати, зокрема на Гуцульщину, були не лише публікації фольклорних та етнографічних матеріалів: колядок, приповідок, заклинань, оповідань про опришків, легенд і казок, окрім цього, він для мандрівників написав вірш “Сонце по небі колує” і віршований опис прогульки “Зелемін”, провів численні дослідження українських народних пісень, написав низку теоретичних праць з етнології та етнографії, які в наш час мають чимале наукове та історичне значення.

Обґрунтовуючи навчально-виховну функцію мандрівництва, І.Франко привертав увагу до політики таких розвинутих країн, як Німеччина, Данія, Швеція, у яких краєзнавство було одним з важливих предметів шкільного навчання. Він вбачав у краєзнавстві необхідну складову, насамперед, національного виховання, підкреслював, що не може бути свідомого українця без знання про минуле і сучасне свого краю, свого народу. У працях І.Франка міститься досить змістовне визначення терміну народознавства. “Пізнати народ - то значить пізнати людей, що мешкають на певній території, а також пізнати їхнє нинішнє і минуле становище... Таким чином, до сфери народознавства входили б і такі науки, як історія політична й історія розвитку державних інститутів, історія наук і історія промислу...”.

Таким чином, І.Франко підвів теоретичне підґрунтя під висунуту членами “Руської трійці” ідею необхідності краєзнавства для освіти й виховання народу. Своєю активною науково-краєзнавчою і організаційно-мандрівницькою діяльністю він стимулював розвиток мандрівництва та краєзнавства і використовував їх в освіті та вихованні української молоді.

2.3. Великий внесок у краєзнавство вніс З.Кузеля. Починаючи з 1897 р., (учень гімназії), збирає етнографічні матеріали, а студентом університету стає волонтером у Цісарськім Надворнім Музеї в антропологічнім та етнографічнім відділі (1904-1906) та в Австрійськім Етнографічнім Музеї у Відні (до 1907 р.). Робота в етнографічному музеї під керівництвом австрійського професора Габерландта була доброю практикою для молодого вченого. Ще кращою школою була його участь в антропологічно-етнографічних експедиціях в Карпати під керівництвом І. Франка і Ф.Вовка, що їх влаштовувало НТШ спільно з Антропологічним Товариством у Парижі в 1904, 1905 і 1906 рр. Під керівництвом І. Франка і Ф.Вовка, З.Кузеля проводив антропометричні поміри населення Карпат від Татрів по румунську границю, збирав етнографічні й ономастичні матеріали та закуповував етнографічні експонати для музеїв - Етнографічного музею НТШ у Львові, Олександра III в Петербурзі та Етнографічного у Відні.

Під час навчання в університеті поглиблював свої знання з етнографії у професорів О.Колесси іК.Студинського, а згодом у Відні у М.Габерландта, а археологію у М.Грушевського й М.Гернеса. Під час практичної роботи часто проводив експедицій і самостійні мандрівки не тільки в Карпати, але ів Надніпрянську Україну, він плідно працював та збирав матеріал. За заслуги в 1904 році, став членом етнографічної комісії НТШ, а у 1909 році, був іменований дійсним членом філологічної секції НТШ та стає постійним співробітником Міжнародного Союзу Етнографів і його видань. Він був постійним делегатом НТШ до Міжнародного Фолькльорного Союзу у Гельсінках (Ф. Ф. Ф.), одним з його довголітніх секретарів та довголітнім постійним співробітником цілої низки закордонних журналів. Друком вийшли його праці про українських етнографів як М.Марковича, Ф.Вовка, В.Гнатюка та І.Франка.

Огляд наукового доробку З.Кузелі, як і багатьох інших українських учених, не був би повний, якби не згадати про важкі умови, в яких доводилося їм працювати. Він жив і працював під час двох воєн, що проходили в значній мірі на землях України. Половина його життя пройшла в еміграції, що теж мало від'ємний вплив на науковий доробок етнографа. Був він одним із великого кола визначних українських етнографів таких, як І.Франко, М.Грушевський, М.Сумцов, А.Лобода, Б.Грінченко, В.Гнатюк, Ф.Вовк, Ф.Колесса та ін.

Одним із учасників багатьох мандрівок по Гуцульщині був історик, засновник і редактор просвітницько-педагогічних видань “Дзвінок”, “Учитель”, співредактор газет “Зорі”, “Діла”, “Руської читанки” В.Шухевич. Зазначимо, що він видав п’ятитомник “Гуцульщина”, над яким почав працювати ще з 1874 р. Це видання мало величезне значення для розвитку краєзнавства та туризму. За значні наукові здобутки В.Шухевича було обрано членом НТШ, членом етнографічної комісії австрійського товариства народознавців та членом етнографічного товариства Чехословаччини. Починаючи з 1880 по 1890 рр., В.Шухевич був членом Львівської ради Промислового музею у Народному домі, який був створений у 1873 році, а пізніше заступником члена виконавчого комітету цього музею та Ставропігійського інституту. Крім того, він у 1885 р. організував музей Дзедушицського у Львові, а в 1887 р. брав участь в етнографічних виставках, на яких експонувалися вироби домашнього промислу, які відбулися в Львові та Тернополі. Зокрема, на виставці у Тернополі користувався великим успіхом та популярністю серед населення Гуцульський відділ (вироби з шкіри, кістки, каменю, металу).

У розвитку туризму та краєзнавства у Галичині чималу роль відіграв В.Гнатюк - секретар наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, секретар етнографічної комісії НТШ та редактор багатьох видань. Він разом із І.Франком та Ф.Вовком організовував наукові екскурсії. В.Гнатюк написав понад 300 етнографічних праць та краєзнавчих розвідок. Як вчений секретар етнографічної комісії НТШ, він постійно турбувався про те, щоб інтелігенція в селах якомога більше знайомилася з працями краєзнавців. Окрім цього, В.Гнатюк тісно підтримував зв’язки з багатьма краєзнавцями Галичини, до яких він звернувся разом з І.Франком з тим, що і як їм необхідно збирати. У своїх зверненнях вони просили для новоствореного музею при НТШ збирати предмети старовини, пам^’ятки мистецтва. Матеріали, зібрані краєзнавцями, також передавалися у Львівський музей, заснований в 1886 р. “Просвітою” та музей НТШ, що був заснований 1895р. хоча колекцінувати почали ще з 1893 р.

Так розпочався етап українського музейного будівництва, що розвивався на громадських засадах. Музеї розвивались в двох напрямках: створювали їх при масових інституціях та самостійних музейних організацях. Початок цій справі поклала “Просвіта” - якою на той час керував К.Паньківський [138].

Звіти музею “Просвіти” за 1886-1909 рр. наочно доводять швидке збільшення його фондів за підтримки меценатів. Поряд з рідкісними іконами, стародруками та іншими унікальними експонатами їх у 1909 р. передають на депозит НТШ.

У 1905 р. А.Шептицьким було закладено “Церковний музей” [232], що під керівництвом І.Свєнціцького у грудні 1908 р. набув статусу “наукової фундації”, а в липні 1911 р. отримав назву “Національний”. А.Шептицький власноручно для цього музею передав свою особисту колекцію із 9880 предметів. Серед них - рукописи XV- XVIII ст., стародруки, архівні матеріали XVI-XVIII ст., ікони, твори живопису та графіки, речі культового призначення. А для розміщення цих скарбів старовини, він закупив велику палату у Львові. На створення музею митрополит А.Шептицький витратив 2 мільйони довоєнних корон і забезпечив його утримання. [285].

Першу програму самодіяльного музейного руху висунуло “Товариство охорони української старовини”, яке було створене в 1914 р. В її основу лягло завдання: збирати пам'ятки культури, які зберігались у родинах або церквах і які зазнали руйнування [262].

Для популяризації туристично-краєзнавчої та етнографічної діяльності музеїв, проводились виставки старожитностей, зокрема, у Стрию в 1909 р. та виставка домашнього промислу в Коломиї в 1912 р. [32]

Велике значення для подальшого розвитку мандрівництва та краєзнавства мало спорудження залізниці Станіслав - Вороненка, яка дала поштовх для розвитку туризму. В різних місцях почали будувати бази для мандрівників, зокрема для польського Татранського Товариства під г. Кузм’єське та на г. Говерла, а у Ворохті, Кременцях, Микуличині, Ямні та Яремчі були побудовані сотні вілл та пансіонатів для мандрівників й відпочиваючих. Щороку у цій зоні відпочивало до 10 тисяч людей, котрим видавалися спеціальні путівники та карти. Серед них слід назвати: І.Франка, Лесю Українку, М.Коцюбинського, О.Кобилянську, В.Гнатюка, М.Павлика, Л.Мартовича, Х.Алчевську, Г.Запольську, В.Щурата, Б.Лепкого, В.Стефаника, М.Черемшину, Ю.Панкевича, І.Труша, С.Обста та багато ін. Всі вони проводили просвітницьку роботу серед місцевого населення.

3.1. Наприкінці 90-их років XIX ст. виникає гостра проблема створення молодіжних товариств. Особливо серйозної уваги вимагала проблема фізичного виховання. Адже за статистичними даними, кожного року в Галичині помирало у середньому 55 тисяч чоловік. Значний відсоток смертності становили діти та підлітки. Головна причина - шкідливість алкоголю, тютюну, недоїдання, важка фізична праця, проституція. Назріла необхідність пропагувати здоровий спосіб життя через фізичну культуру і спорт. Як відзначав один із піонерів спортивного руху на Галичині І.Боберський, “рух є найліпшим середником, що робить людину здоровою й гарною”. Крім того, “спорт - це здоров’я людини, а коли люди здорові, то здорова вся нація. Фізичний гарт виховає майбутнього воїна, борця за соборність і незалежність України”.

На початку 80-их рр. XIX ст. виникають молодіжні фізкультурно-гімнастичні товариства в Чехії, Словенії, Хорватії, Польщі. До початку 90-их рр. ХІХ ст. сокільський рух охопив майже всі слов'янські народи. Особливого поширення сокільська ідея набула в Східній Галичині. Причини цього криється в суспільному, історичному, культурному розвитку галицьких земель. Прагнення до державної самостійності вимагало виховання нової генерації українців - національно свідомих, фізично здорових та готових до боротьби за волю і незалежність України.

Все це вплинуло на пробудження національної свідомості українців Галичини і в 1887 р. громадський діяч В. Нагірний організував перший сокільський осередок в с. Рудно поблизу Львова і розробив статут пожежного товариства "Сокіл". Цей почин було підтримано в інших місцевостях Галичини. Зокрема, в 1891 р. в с. Купчинцях на Тернопільщині, а у 1894 р. в Львові. Після цього сокільський рух поширився у всій Галичині. У Львові почали діяти курси з підготовки провідників та вчителів фізичного виховання, а з 1902 р. за ініціативою А.Будзиновського відкрилися постійні курси з підготовки “провідників пожарної справи”. Ці курси дали поштовх для створення пожежно-гімнастичних осередків по всій Галичині. Наприклад, у 1902 р. в Коломиї засновується філія цього товариства.

Одночасно сокільська старшина приділяла увагу й культурно-просвітницькій діяльності. Уже з листопада 1894 р. почали діяти хоровий гурток. Організовувались мандрівки околицями Львова з метою вивчення історичних пам'яток. Налагоджувалась співпраця з товариствами “Клуб Русинок”, “Руська Бесіда” та “Боян”.

Протягом всього ХІХ ст. зростав інтерес до народознавчих мандрівок, що знайшло своє відображення в діяльності науково-виховних та науково-просвітницьких товариств “Просвіта”, “Бесіда”, “Вчительська громада” та ін. Одним із головних завдань у діяльності цих товариств був опис народного побуту, культури, фольклору з метою глибшого вивчення особливостей життя населення краю та використання зібраних матеріалів у вихованні підростаючих поколінь.

У коломийській гімназії діяв гімнастичний гурток “Сокола” під керівництвом М.Книша. Крім занять з гімнастики члени здійснювали краєзнавчі мандрівки на 20-30 км., а взимку - лижні прогулянки.

Велике значення у подальшому утворенні нових сокільських гуртків мала відозва старшини “Сокола” до української молоді, в якій говорилося, що потрібно загартовувати юнаків. Друкований орган товариства “Сокіл” - часопис “Сокільські Вісті”, який почав виходити з серпня 1908 р. підкреслював, що головна мета “Соколу” - “виховати народові здорових синів і дочок, будити в молоді національну свідомість й змагання до волі” та “виобразувати членів в гімнастиці спільними вправами, спільними прогульками і відчитами”. При цьому, “Сокіл” використовував переважно такі форми роботи, як плавання, веслування, рухливі ігри й забави, прогулянки, ескурсії, мандрівки.

Наприкінці 1906 р. на теренах Галичини діяло понад 150 осередків, а в 1936 р. - 233 осередки, в яких нараховувалося 22474 дійсних членів. “Сокіл” по-різному діяв у селі і в місті. В містах головна увага приділялася спорту, а в селах головним завданням було надання допомоги при пожежах та інших природніх стихій. Крім того, для молоді постійно організовуються ескурсії та мандрівки з метою ознайомити її з рідним краєм.

З 1 жовтня 1910 р. “Сокіл-Батько” починає видавати “Вісти з Запорожа”. Вже сама назва свідчила про наміри “Сокола-Батька” будувати роботу редакції на найкращих традиціях українського козацтва, з доброю пам’яттю про українську історію. З 1913 р. часопис став називатися органом “руханкових, змагових, мандрівничих і пожежних товариств”.

Як бачимо, що “Сокіл” до Першої світової війни стає найбільшим молодіжним товариством у Галичині

Таким чином, сокільський рух до Першої світової війни, став помітним явищем в історії розвитку спортивного та туристичного руху в Галичині, що мало велике значення у національно-культурному житті краю.

У травні 1900 р. в с. Завалля Снятинського повіту було засноване пожежно-фізкультурне товариство “Січ”. Засновником його був К.Трильовський. Січова старшина прагнула створити зразкове товариство ідеальних українських громадян, яким були б притаманні загально людські почування, ідеї братерства всіх людей, якої не були б вони народності, чи віри, чи раси, а головна мета “Січей” була, крім пожежної справи, виховання у “своїх членів таких прикмет тіла і духа, котрі якраз потрібні людині, будуючим борцям за справу народну...Попри походи та вправи гімнастичні, заводять в “Січах” забави і гри товариські”. Велику увагу почали приділяти курсам, на яких готували інструкторів для роботи з молоддю.

Між “Соколами” і “Січчю” намітилися певні тенденції для зближення і спільної виховної роботи. Так, у 1910 р. в Станіславі з нагоди 10-ї річниці заснування “Січі” проводиться спільне повітове сокільсько-січове свято, у якому взяли участь “соколи” з Хорватії, Словенії та Чехії.

Найбільше спільне свято відбулося в 1914 р. у Львові. Воно було присвячене 100-річчю з дня народження Т. Шевченка. У цьому спортивно-культурному заході взяли участь понад 12 тисяч молодих людей з “Сокола”, “Січі”, “Пласту” та “Стрілецьких секцій”.

Дата добавления: 2014-01-07