Область застосування

1.2.

2.

План

4 2

План

ТЕКСТ У ДОКУМЕНТАХ

Лекція 2

1. Поняття тексту. Види текстів.

2. Композиція тексту.

3. Основні правила написання та оформлення тексту документа.

4. Текстова рубрикація.

5. Особливості тексту в документах різного типу.

Література:

1. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: ТОВ ВКФ „БАО”, 2004

2. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення. – К.: Літера ЛТД, 2001.

3. Шевчук С.В.Ділове мовлення. Модульний курс. – К.: Літера ЛТД, 2003.

3. Діденко А.Н. Сучасне діловодство: Нач.посібник. - 3-тє вид. - К.: Либідь, 2001. - 384с.

4. Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. - Х.: СПД ФО Співак Т.К., 2006. - 448с.

5. Коваль А.П. Ділове спілкування: Навч. посібник.– К.: Либідь, 1992. – 280 с.

6. Максименко В.Ф. Сучасна ділова українська мова. – Харків: ТОР-СІНГ ПЛЮС, 2006. – 448с.

7.Учіться висловлюватися / П.І.Білоусенко, Ю.О.Арешенков, Г.М.Віняр та ін. – К.: Рад. шк., 1990. – 126 с.

1. Поняття тексту. Види текстів.

Основним компонентом документа є ТЕКСТ. Який би документ ми не проаналізували з погляду оформлення в ньому переданої інформації, можна зауважити: будь-яка інформація – чи то запрошення, чи то заповіт або заява, наказ тощо – оформлюється у вигляді тексту, хоча й неоднотипового. Неоднотиповість може виявлятися, наприклад, у структурі тексту: він може складатися зі значних за обсягом складових частин або тільки з одного речення. Якщо розглянути документи з погляду СПОСОБУ викладу матеріалу, то вони можуть бути поділені на такі категорії:

1. Ділові папери, у яких можна заздалегідь передбачити і сформулювати лише окремі найзагальніші відомості компоненти формуляра, сам же спосіб викладу (добір слів і словосполучень, будова речень, зв’язки між ними) залежить кожного разу від конкретного змісту того, що викладається, від ситуації, певних обставин ділового спілкування. Це документ з порівняно невисоким ступенем стандартизації (наприклад, автобіографія, заповіт, резюме, інструкція тощо). Серед таких документів за способом викладу матеріалу виділяються тексти: розповідь, опис, міркування (про що мова більш детально пізніше).

2. Документи, де передбачений не лише формуляр, а навіть слова і словосполучення, речення в тексті, що в них має бути відображена думка, за винятком цілком конкретних відомостей (для них у бланках залишається кілька незаповнених місць). Це документи з високим рівнем стандартизації (наприклад, паспорт, посвідчення, диплом тощо).

Отже, незалежно від структури або способу викладу інформації ми, спілкуючись усно чи писемно, стаємо творцями різних форм тексту.

Сам термін текст (textim) має латинське походження і перекладається як «тканина, сплетіння, з’єднання». Пор., слово текст зі спільнокореневими текстура, текстиль, текстоліт.

У мовознавстві немає одностайної думки про те, що таке текст. Дехто вважає, що ним може бути й одне речення, наприклад, прислів’я, афоризм, гасло або, якщо ближче до нашої дисципліни, зміст заяви: Прошу надати планову відпустку з 01 до 21.11.2010.

Інші мовознавці дотримаються концепції тексту як об’єднання речень, пов’язаних між собою за змістом і граматично. Проаналізуймо:

Службові інструкції Левченко М.П. виконує старанно і якісно. Має високий професійний рівень з питань планування грошових витрат та кредитних ресурсів, бухгалтерського обліку.

Левченко М.П. працює на посаді економіста з 1991 року. У 1975 році закінчив Київський інститут народного господарства ім.. Д.С.Коротченка за спеціальністю «Фінанси і кредит»

Підвищує свою кваліфікацію. Навчається на курсах впровадження комп’ютерних систем у бухгалтерський облік.

Безперечно, перед нами речення, що пов’язані між собою. І все ж ця сукупність не є текстом, оскільки усі речення разом, у тій послідовності, у якій вони розташовані, не утворюють тематичну єдність. А саме тематична єдність завжди дає змогу визначити до тексту назву (зібрати заголовок). Інакше кажучи, тематична єдність, тема – це зміст у гранично стислому, сконцентрованому вигляді.

Послідовне розташування речень призводить до того, що кожне наступне речення продовжує й доповнює попереднє, – окремі речення зливаються в єдину цілісність (текст). Але, крім послідовно розташованих тематично пов’язаних речень, текст мусить відзначатися і завершеністю.

Кожний текст, висвітлюючи якусь тему, містить у собі певний обсяг фактичних даних, інформацію, виконує певні комунікативні завдання. Наприклад, службовий лист є засобом спілкування між діловими партнерами; оголошення спрямоване на повідомлення інформації; вказівка – на методичні рекомендації щодо виконання наказу або розпорядження тощо. Але домінуючою функцією текстів ділових паперів є фіксація інформації, що регулює офіційно-ділові взаємини між особами – фізичними і юридичними.

Викладений грамотно, зрозуміло, стисло, об’єктивно, без повторень та вживання слів, які не несуть змістового навантаження, оформлений за відповідними вимогами, текст може бути визначений таким чином:

текст – це мовний витвір, що визначається завершеністю, смисловою та змістовою цілісністю, зв’язністю, який має структурну організацію складових частин, об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, і має певну цілеспрямованість.

Текст документа – залежно від виду документа – може оформлятися у вигляді суцільного складного тексту, анкети, таблиці або поєднання цих форм.

Форма анкети використовується під час викладення цифрової чи словесної інформації про один об’єкт за певним обсягом ознак. Анкетними текстами послуговуються в організаційно-розпорядчих документах, документах з матеріально-технічного постачання і збуту.

Тексти у вигляді таблиці використовуються у звітно-статистичних, бухгалтерських, планових та інших документах.

2. Композиція тексту.

Як будується текст? Що являє собою його композиція?

Текст поділяється на взаємообумовлені логічні елементи: вступ, основну частину, або виклад (доказ), закінчення.

У вступі зазначається причина написання документа; адресат готується до сприйняття теми (подається історія питання, зазначається привід, що став підставою створення документа і тому подібне). В основній частині викладається суть питання, наводяться докази, пояснення, міркування, які можуть супроводжуватися цифрами, розрахунками, посиланнями на законодавчі акти, інші аргументи. У закінченні формулюється мета, заради якої складено документ. Варто пам’ятати, що закінчення може бути як активним, так і пасивним. Активне закінчення точно зазначає, яку дію мусить виконати адресат, пасивне інформує його про якийсь факт, обставину тощо. Наприклад:

20 лютого я запізнився на заняття у зв’язку із затримкою транспорту, що пояснюється погіршенням погодних умов. Прошу вважати зазначену причину об’єктивною.

Як бачимо, з погляду композиції, у цьому тексті, що складається лише з двох речень, чітко окреслюється причина написання пояснювальної записки, констатується факт і висловлюється прохання в активному варіанті закінчення. Треба пам’ятати, що навіть якщо документ складається лише з одного речення

(наприклад, заява, наказ, розпорядження), воно структурно поділяється на дві частини – констатувальну і розпорядчу. Отже, не завжди в документі наявні три складових частини – все залежить від виду документа.

Якщо на початку документа викладаються обставини, які викликали появу документа, або називається причина, а в кінці – мета, то такий порядок розташування композиційних частин називається прямий виклад. За зворотнім викладом на першому місці визначається мета написання документа, а мотив, причина, обставина, що спонукали до створення документа, – наприкінці.

У будь-якому разі виклад належить вести за чітко продуманим планом; ні в загальній системі викладу, ні в переходах від однієї частини тексту до іншої, ні в окремих формулюваннях не можна порушувати закони логіки. Це – найзагальніша вимога, яка ставиться до тексту ділового паперу.

Композиційної стрункості діловим паперам надає вдале розміщення матеріалу, послідовний виклад, оптимально визначені характер та обсяг відомостей. У процесі викладу не слід перевантажувати документ другорядними деталями, дрібницями, зайвими словесними прикрасами й надлишковими трафаретними формулами.

3. Основні правила написання та оформлення тексту документа.

Мова тексту документа відповідає загальнолітературним нормам сучасної української мови, які безпосередньо не пов’язані з особливостями того чи іншого функціонального стилю. Вимога зрозумілості мови документа означає вживання загальновідомих, зрозумілих усім мовцям слів, офіційних термінів у значенні, яке закріплюють за ними словники.

Разом з тим мова не є пасивним фіксатором змісту документа, а виконує активну регулювальну функцію, тобто добір мовних засобів впливає на дієвість документів. «Ділові папери – не матеріал для читання, – зазначає А.Коваль, – а спосіб спонукання до дії. Саме цій меті повинна бути підпорядкована мова ділового документа».

Творець документа мусить добре володіти українською літературною мовою, зокрема тим її варіантом, який обслуговує сферу ділових стосунків та має писемну форму вияву.

Мовні засоби тексту документа повинні відповідати таким основним засадам:

1. Об’єктивність

Особистий момент у документах зведений до мінімуму. Це досягається вживанням мовних одиниць, які не називають особи укладача документа. Текст викладається від третьої особи: Ректорат клопочеться…, Університет гарантує…. Від першої особи викладають прохання (або пропозицію), яке висловлене в заяві: Прошу звільнити мене від занять…; інформацію, подану в автобіографії, доповідній або пояснювальній записці, розпорядчих документах, рекомендаційному листі, дорученні, заповіті, розписці: Доводжу до вашого відома…, Наказую…, Знаю претендента…, Я не з’явився на заняття… тощо.

Об’єктивність документів пов’язана з використанням безособових конструкцій – односкладних безособових речень, присудок у яких виражений формою інфінітива дієслів, безособовими дієсловами та предикативними формами дієслів на НО-,ТО-, предикативними прислівниками: Запропоновано внести на розгляд питання про…,Ухвалено рішення про….

2. Стандартність

Стандартність на рівні мовних засобів передбачає використання готових, перевірених практикою словесних формул, які легко сприймаються і точно описують ситуацію, яка неодноразово повторюється. Стандартизовані мовні звороти виступають як сигнал певного типу інформації: Вважаємо за необхідне попередити…, У порядку надання технічної допомоги…. Якщо службова особа відмовляється від стандартного викладу, це може означати, що цьому документові чи справі надають особливої ваги, зумовленої винятковості.

Основними засобами стандартизації є канцеляризми (кліше):

· згідно з Вашим проханням;

· відповідно до Постанови Кабінету Міністрів…;

· у порядку обміну досвідом…;

на виконання розпорядження №...

Такі стандартні вислови полегшують сприймання документа, а також процес його складання, скорочуючи час на пошуки формулювань.

Стандартизація відбувається і на рівні синтаксису – використання речень загального зразка, з чітко визначеним порядком розміщення його складових частин, членів речення:

Заслухавши та обговоривши…, Беручи до уваги …, Розглянувши представлений до затвердження проект…, Враховуючи…, Керуючись…( дієприслівникові звороти зазвичай стоять на початку речення: Керуючись нормативно-правовими актами…);

Комісія дійшла висновку…, Рішення остаточне і оскарженню не підлягає (Вживається прямий порядок слів (підмет передує присудку, означення стоять перед означуваними словами, додатки - після опорного слова, вставні слова – на початку речення) у тому випадку, якщо логічний наголос падає на об’єкт дії; зворотній порядок уживається, якщо логічний наголос падає на саму дію).

3. Логічна послідовність

Усі частини тексту логічно пов’язані. Це виявляється в межах речення чи тексту документа, які будують з чітким дотриманням послідовності викладу матеріалу, вмотивованим порядком розташування змістових частин тексту (вступ, основна частина, висновки) та поділом його на абзаци, пункти, підпункти.

Мовними засобами логічної послідовності виступають слова, які вказують на причинно-наслідкові зв’язки (тому що; оскільки; через те, що; внаслідок того, що), підкреслюють наступність, черговість подій або явищ (спочатку, водночас, одночасно, потім, насамкінець; по-перше, по-друге), виражають протиставлення (не…,а), позначають результативність виконання дій (таким чином, отже, у результаті).

Для вираження причинно-наслідкових зв’язків вживаються складнопідрядні речення. Будуючи ці речення, треба пам’ятати, що найуживанішими є складні речення із сполучниками та сполучниковими словами що, який, якщо, за умови, внаслідок того що, щоб, де, як: Працівник не несе матеріальної відповідальності, якщо шкода заподіяна не з його вини.

Місце підрядної частини залежить від того, до якого члена головної частини вона відноситься. Якщо підрядна частина пояснює лише одне слово чи словосполучення головної, то вона, як правило, іде слідом за нею.

Складнопідрядні речення, поєднуючи прохання й причини, що спонукали звернутися з проханням, відмову й переконливу аргументацію в межах єдиної конструкції, надають більшої переконливості проханню й пом’якшують враження від відмови: Контракт з Вами не може бути підписаний на новий термін, оскільки передбачається скорочення штату взагалі.

Якщо підрядна частина відноситься до групи присудка у головній частині чи до всієї головної частини, то вона ставиться або перед головною(коли акцент робиться на обставинах виконання дії), або після головної (коли пояснюється основна ідея складного речення, наприклад: Нарада тривала менше, ніж годину з огляду на те, що…

4. Ясність викладу, точність опису

Мова тексту повинна бути зрозумілою, не викликати двозначності. Це вимагає від укладача правильного користування термінами. Бажано уникати вузько вживаних професіоналізмів.

5. Свобода від суперечностей

Аргументи, викладені в тексті документа не повинні суперечити одне одному. Форма вираження не має суперечити змісту висловлювання, наприклад, прохання, що висловлене у формі наказу: Дозвольте повернутися до виконання своїх обов’язків!

Слова і вирази, що мають розмовний характер або емоційну забарвленість, не вживаються в текстах документів, оскільки суперечать мовностилістичним вимогам офіційно-ділового стилю.

6. Лаконічність

Лаконічним вважається текст, у якому немає багатослівної аргументації, зайвих слів та повторень. Так, лаконічності можна досягти вживанням загально -прийнятих скорочень та абревіатур: обл.., смт., ДАІ, МВС,грн., канд.. філол., проф., рр.., тт. (товариші,томи) та інші. Сприяють лаконічності умовні позначення, стандартні звороти, прості речення.

Крім названого вище, треба звернути увагу на те, що в розпорядчих документах застосовуються мовні конструкції наказового характеру: наказую (у наказі), пропоную (у вказівках); інфінітиви в значенні наказовості: Затвердити склад державної комісії, Відрахувати з університету за порушення Правил внутрішнього розпорядку.

4. Текстова рубрикація.

Викладене більшою мірою стосується документів з низьким рівнем стандартизації.

Якщо текст значний за обсягом, він підлягає рубрикації – членуванню на складові частини, графічне відокремлення однієї частини від іншої, а також використання заголовків, нумерації тощо. Рубрикація є зовнішнім вираженням композиційної будови ділового папера. Ступінь рубрикації залежить від обсягу, тематики, призначення документа. Найпростіша рубрикація – поділ на абзаци.

Середня довжина абзацу має бути 4 –5 речень, хоча в текстах документів є абзаци, що складаються з одного речення.

Цей акт складено в тому, що відповідальні за збереження цінностей службові особи Укрсоцбанку здали, а інкасатори при Укрсоцбанку прийняли в непошкодженій упаковці, належно опломбовані 2 (дві) посилки, 10 (десять)мішків, у тому числі з прийнятими на інкасо цінностями у кількості 500 (п’ятсот) золотих виробів в оцінці 1 250 000 грн. (один мільйон двісті п’ятдесят тисяч).

Абзацне членування тексту доповнює нумерація рубрик тексту, що вказує на взаємозалежність певних розділів, частин, пунктів та їх підпорядкування. Існує дві системи нумерації – комбінована (традиційна) і нова.

Комбінована ґрунтується на використанні різних типів знаків – слів, літер, арабських та римських цифр: І, ІІ, §, а) і т.д. Нова система базується на використанні лише арабських цифр, розміщених у певній послідовності:

1. 2.

1.1. 2.1.

1.1.1. 2.1.1. (звертаємо увагу на використання «лише арабських цифр», тому нумерація типу ІІ.2.1. вважається помилковою).

5.Особливості тексту в документах різного типу.

У документах різного типу текст може відрізнятися як за композицією, так і за способом викладення інформації.

Так, наприклад, для заяви стандартним є текст, який має таку структуру:

· прохання (прошу надати.., прошу звільнити.., прошу дозволити.., прошу перевести… тощо);

· обґрунтування прохання (у зв’язку з …, оскільки…, відповідно до… тощо).

У складних заявах підставою для неї можуть бути додатки. За способом викладення інформації такий текст будується за законами міркування.

Порівняно з ним текст автобіографії будується як опис (автобіографія-документ) або як розповідь (автобіографія-розповідь). Подібно до тексту автобіографії-документу, який складається з окремих блоків: 1)прізвище, ім’я, по батькові; 2) дата народження; 3)місце народження; 4)відомості про навчання; 5) відомості про трудову діяльність; 6) відомості про громадську діяльність; 7)короткі відомості про склад сім’ї), вибудовується текст резюме – документа, що є одним з найефективніших засобів пошуку роботи.

У розпорядчих документах, як зазначили раніше, текст складається лише з двох частин – констатувальної, де вказується мета і підстава видання, та розпорядчої, де перераховуються дії, які треба виконати, та особи, відповідальні за їх виконання.

· Такий організаційний документ, як протокол, має текст, що складається з двох частин: вступної та основної. У вступній частині вказується дата проведення зборів, зазначаються прізвища та ініціали всіх присутніх. При великій кількості присутніх на засіданні їх список складається окремо й додається, а в протоколі лише загальна кількість присутніх. У цій частині також подається порядок денний зборів з переліком питань, що розглядаються. Основний текст протоколу поділяється на розділи, які відповідають пунктам порядку денного. Кожен розділ містить такі частини:

· слухали;

· виступили;

· ухвалили (у цьому розділі повністю записується прийняте рішення (ухвала), яке може складатися з одного чи кількох пунктів або з констатувальної й резолюючої частин.

Навіть ці приклади доводять, що композиція тексту та характер передачі інформації в ньому залежать від виду документа й змісту інформації.

Рис. 3.5. Процес моделювання в управлінні діяльністю.

1 – й етап – побудова моделі – важливою характеристикою його є наявність повного обсягу інформації про об’єкт оригінал, яка буде використовуватися для побудови моделі.

2 – й етап – вивчення моделі – в процесі моделювання модель виступає самостійним об’єктом дослідження. Результатом 2-го етапу процесу моделювання є одержання сукупності знань про модель і показники, які описують її стан і поведінку.

3 – й етап – перенесення показників на об’єкт оригінал – характеризує перенесення значень з розробленої моделі на об’єкт оригінал. Тобто відбувається формування сукупності знань про об’єкт оригінал виходячи із характеристики моделі.

4 – й етап – перевірка та застосування отриманих знань – являє собою практичну перевірку одержаних за допомогою моделей знань і використання їх для побудови узагальненої теорії про об’єкт.

Глосарій до теми

Багатокритерійне завдання – оптимізаційна проблема, що підлягає вирішенню, коли як цільова функція можуть виступати кілька показників (критеріїв), рівнозначних чи близьких за важливістю.

Гіпотеза – наукове допущення, що потребує перевірки на досліді й теоретичного обґрунтування.

Дескриптивна модель - опис того, чим керується ОПР при ухваленні рішення, використання ним (ними) при цьому аргументів, технологічних аспектів та інструментів.

Ітеративний процес - повторювані процедури (операції) при вирішенні певного класу завдань чи досягнення якого-небудь бажаного результату шляхом послідовного наближення до заданої мети.

Комплексний підхід - метод (прийом), що враховує різнобічні явища технічного, технологічного, економічного, екологічного, соціального та іншого характеру при розробці й ухваленні рішення.

Комунікації – засоби передачі інформації; прямий і зворотний зв'язок у керуванні, шляхи спілкування між членами колективу

Критерій – засіб оцінки правильності чи відповідності буття будь-чому, що використовується в якості еталону, норми.

Критерій ефективності виражається деякою функцією, названою цільовою, залежить від факторів обох груп (постійних і перемінних) - встановлюється в кожному конкретному випадку для вирішення виниклої проблеми (завдання).

Метод Монте-Карло (метод статистичних випробувань) - підхід, застосовуваний в економіці в ситуаціях, що залежать від випадкових факторів, коли виявляється неможливим установити необхідні аналітичні (тобто формальні) залежності між різними економічними показниками. У цих випадках доводиться вдаватися до штучного відтворення випадкових процесів, подібних до тих, що мають місце на практиці і можуть бути завдяки такому моделюванню легко досліджені.

Методологія - 1)вчення про структуру, логічну організацію, методи і засоби діяльності; 2) вчення, що дозволяє визначати і виявляти проблеми в управлінській діяльності, проводити їхній аналіз і дослідження для визначення найбільш ефективних шляхів їхнього вирішення і реалізації.

Модель - досить точний опис (наскільки це необхідно) характерних рис оригіналу (процесу, явища) за допомогою того чи іншого прийому (наприклад, математичного апарата) для ведення необхідних досліджень чи аналізу.

Поняття – логічно оформлена загальна думка про предмет, ідею будь-чого.

Питання для самостійного вивчення.

1. Загальне визначення методів керування. Класифікація методів розробки, прийняття і реалізації УР.

2. Опишіть можливості й особливості застосування еврістичних методів.

3. Вимоги щодо методів і моделей, які використовуються в обґрунтуванні УР.

4. Охарактеризуйте можливості і область застосування: SWOT-аналізу; ФВА, методу аналізу ієрархій; організаційно-діяльних ігор.

5. Опишіть шляхи удосконалення аналітичних методів і методологію їх застосування в обґрунтуванні та прийнятті УР.

1. Поняття банківської системи, її розвиток та регулювання.

2. Поняття, предмет і метод банківського права. Банківські правовідносини, їх зміст і склад.

3. Основні принципи і джерела банківського права

Ключові поняття: банківське право; предмет; метод; принципи; джерела; норми банківського права; банківські правовідносини; банківська система.

1. Поняття банківської системи, її розвиток та регулювання

Основою вивчення дисципліни «Банківське право» є банківська система України.

В загальному вигляді під банківською системою розуміється сукупність різних видів банків та банківських інститутів, за допомогою яких здійснюється мобілізація коштів та надаються клієнтурі різноманітні послуги з приймання вкладів і надання кредитів.

Ця система є внутрішньо організована, взаємопов’язана, яка має загальну мету та завдання.

Формування банківської системи почалося з появою перших банків і сягає ХV століття, коли потрібна булла мережа спеціальних установ, які б регулювали заплутаний грошовий обіг і здійснювали у широких масштабах кредитні операції.

Поняття «банк» походить від італійського «banko» і означає „стіл”, „лава міняйла”. У стародавні часи в Північній Італії на майданах, де відбувалася жвава торгівля товарами, встановлювалися спеціальні столи і міняйли займалися під час купівлі-продажу обміном різних монет. Пізніше в період мануфактурної стадії капіталізму виникли банківські доми, які надавали кредит промисловим і торговим капіталістам під помірний процент.

В Україні початок банківської діяльності було покладено в середині ХVIII століття і розвивалося водночас зі становленням банківської системи Росії. Торгівля велася за готівку, а промисловість розвивалася, головним чином, за рахунок держави. В Україні розповсюдження комерційного кредиту суттєво запізнювалося порівняно із Західною Європою. Першими позичальниками були уряд і землевласники, а в ролі кредиторів виступали одноособові підприємці-лихварі. У 1754 р. було засновано перші дворянські банки у Петербурзі й Москві.

У 60-70-х роках ХІХ ст. в Україні утворюються ряд великих комерційних банків (Дворянський, Селянський) і мережа ощадних установ, які акумулювали заощадження населення. Після реформи 1861 р. в Україні створено місцеві банки.

Стрімкий розвиток економіки і нагромадження капіталів у країні в кінці ХIХ століття забезпечували умови розвитку банківської системи Росії в цілому, і в Україні зокрема.

У радянський період правове становище банків не воднораз змінювалося. Декретом ВЦВК від 14 грудня 1917 року та Декретом Тимчасового Робітничого Селянського Уряду України від 22 січня 1919 р. усі банки та приватні кредитні установи націоналізовано, а банківську справу оголошено державною монополією.

Період з 1917 до 1921 року характеризується поступовою ліквідацією банків. У зв’язку з переходом до непу і пожвавленням товарно-грошових відносин виникла потреба у відновленні банківської системи для організації торгового обігу та фінансування народного господарства. Суттєві зміни у правовому становищі банків відбулися в результаті кредитної реформи 1930-1932 рр.

Були ліквідовані банки, засновані на недержавній формі власності, Виникла система державних банків, яку очолив Держбанк СРСР. Держбанк став єдиним розрахунковим центром і виступав як орган державного управління.

У СРСР 1987 р. було проведено банківську реформу, яка привела до перетворення банківської системи, утворено 6 банків:

- Держбанк СРСР, а також спеціалізовані банки:

Агропромбанк СРСР, Промбудбанк СРСР, Житлосоцбанк СРСР, Ощадний банк СРСР і Зовнішньоекономічний банк СРСР, які підпорядковувалися Раді Міністрів СРСР і водночас виступали як органи державного управління і юридичні особи, що займалися господарською діяльністю.

Формування нової банківської системи України почалося з побудови незалежної суверенної держави і з прийняттям Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990р.); Закону України „Про економічну самостійність України”(3 серпня 1990 р.), в яких було визначено, що Україна на своїй території самостійно організує банківську справу й грошовий обіг і створює банківську систему.

Відповідно до першого Закону „Про банки і банківську діяльність” від 1991 року сучасна банківська система України представлена двома рівнями банків.

На першому рівні виступає Національний банк України (НБУ) з відповідною мережею своїх установ, Загальна характеристика правової природи НБУ

Згідно з Законом «Про банки і банківську діяльність” від 07.12.00 р. НБУ є центральним банком держави і перебуває в її власності.

НБУ як державний разом зі своїми філіями є першим рівнем банківської системи України і являє собою своєрідний „банк банків”, оскільки виконує базові функції кредитної і резервної системи та обслуговує виконання державного бюджету країни.

Правова природа НБУ має свої особливості. З одного боку, НБУ є юридичною особою і може укладати цивільно-правові угоди з комерційними банками і державою. А з іншого – він має широкі владні повноваження щодо управління грошово-кредитною системою держави. Таким чином НБУ має подвійну правову природу.

НБУ є центральним банком України, її емісійним центром, підзвітний Верховній Раді України і має право законодавчої ініціативи.

Він проводить єдину державну політику в галузі

грошового обігу,

кредиту,

зміцнення грошової одиниці,

організовує міжбанківські розрахунки,

координує діяльність банківської системи в цілому,

визначає курс грошової одиниці щодо валют інших країн.

НБУ належить монопольне право на випуск грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків за рішенням Верховної Ради України.

НБУ представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших фінансово-кредитних організаціях, де міждержавне співробітництво передбачено на рівні центральних банків.

НБУ як суб’єкт права характеризується складною майновою і фінансовою структурою. Майно НБУ складається з фондів основних і оборотних коштів, а також інших цінностей, вартість яких відображається в самостійному балансі НБУ.

Джерелом формування майна НБУ є статутний фонд на момент створення банку, доходи, отримані від банківської діяльності.

Статутний фонд банку утворюється за рахунок коштів держави і слугує забезпеченням його зобов’язань. Розмір цього фонду встановлюється і змінюється рішенням Верховної Ради України.

Діяльність НБУ спрямована насамперед на забезпечення єдиної державної політики в галузі грошового обігу, кредитування, здійснення, здійснення фінансування і розрахунків у народному господарстві.

Зміст діяльності НБУ проявляється в його функціях, основних напрямах функціонування цього органу державного управління спеціальної компетенції.

Для виконання завдань, покладених на НБУ, Статутом закріплюються за ним такі функції:

o участь у розробці основних напрямів і тенденцій економічного й соціального розвитку народного господарства України, державного бюджету України, прогнозу грошових доходів і витрат населення;

o розробляти основні напрями єдиної грошово-кредитної політики, відповідно до яких здійснюється регулювання грошового обігу в республіці;

o концентрувати кредитні ресурси, створені за рахунок коштів статутного та інших фондів, залишків коштів державного бюджету, коштів на депозитних рахунках, коштів в обігу та в міжбанківських розрахунках, а також переданих за плату Ощадним банком коштів, які формуються за рахунок вкладів населення;

o продавати і купувати на договірних засадах кредитні ресурси;

o утворювати фонд регулювання кредитних ресурсів банківської системи держави за рахунок частини залучених банками ресурсів і депозитів, визначати розміри формування цього фонду;

o організовувати і здійснювати інкасацію, перевезення грошових знаків та інших цінностей;

o проводити єдину кредитну політику в державі, встановлювати правила розрахунків і ведення касових операцій, порядок ведення обліку і звітності у банках, визначити розмір плати за залучені з інших банків ресурси, виходячи із загальної процентної політики;

o здійснювати регулювання рівня банківських процентних ставок;

o організовувати касове виконання державного бюджету та ін.

Права Національного банку України:

· встановлювати для комерційних банків та їхніх філій обсяг і форми звітності інформаційних матеріалів, необхідних для прогнозування і планування з метою здійснення єдиної державної політики у сфері грошового обігу, кредитування, розрахунків, цінних паперів і валютних операцій;

· встановлювати за узгодженням з комерційними банками, які здійснюють касове обслуговування підприємств, організацій, ліміт залишку грошей в операційній касі, визначати вид національних грошових знаків, їхній номінал, встановлювати визначальні ознаки і порядок платіжності, систему захисту;

· одержувати в іноземних і міжнародних банках та в інших фінансово-кредитних організаціях кредити, розміщувати позики, здійснювати операції в іноземній валюті;

· давати дозвіл організаціям України залучати кредити з-за кордону в межах загального ліміту зовнішньої заборгованості держави, який встановлюється Верховною Радою України;

· визначати ціни і тарифи на надані НБУ і його установами послуги, якщо вони не встановленї законодавством України;

· утворювати у своєму підпорядкуванні підприємства і бути пайовиком або акціонером підприємств, необхідних для виконання завдань НБУ, в тому числі щодо виготовлення паперових грошей, виробництва потрібного для цієї мети паперу, виготовлення монет та інші права.

Для ефективної діяльності НБУ важливе значення має його організаційна структура та мережа установ, за допомогою яких здійснюються надані їм законодавством повноваження.

Мережа установ НБУ затверджувалася Президією ВРУ і складається з

центрального апарату,

Кримського республіканського,

обласних,

Київського, Севастопольського міських управлінь, розрахункових центрів при них,

регіональних відділень і розрахункових касових центрів у містах і районах,

представництв банку за кордоном,

обчислювальних і технічних центрів,

навчальних закладів та інших установ і організацій.

При центральному апараті НБУ діють:

центр міждержавних розрахунків,

державна скарбниця,

центральна розрахункова палата,

центральне сховище,

банкнотно-монетний двір,

інженерно-технічний центр,

операційне управління,

банківська академія.

НБУ проводить свою роботу на основі поєднання колегіальності і єдиноначальності в обговоренні і вирішенні всіх питань щодо керівництва діяльності банку.

Керівним органом НБУ є правління у складі голови правління, його заступників і членів. Голова НБУ призначається на посаду терміном на чотири роки та звільняється з посади Верховною Радою України за поданням Президента України.

Голова правління НБУ несе персональну відповідальність за роботу банку:

керує роботою правління та всією діяльністю банку,

головує на його засіданнях, які проводяться щонайменше один раз на місяць.

Заступники голови правління НБУ та члени правління призначались Президією Верховної Ради України за поданням Голови правління НБУ.

на другому – комерційні банки різних видів і форм власності, спеціалізації та сфери діяльності.

НБУ як головний банк держави координує діяльність кредитних інститутів і виконує функції управління грошово-кредитними і фінансовими процесами в економіці країни.

Другим рівнем банківської системи України є комерційні банки з різними формами власності, спеціалізації та сфери діяльності; це такі кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для юридичних і фізичних осіб.

Важливою ланкою кредитної системи України є комерційні банки, що належать до другого рівня банківської системи. Комерційні банки є багатофункціональними установами, що здійснюють основний спектр кредитних і фінансових операцій, пов'язаних з обслуговуванням господарської діяльності своїх клієнтів. Згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність"

Банк — це юридична особа, яка має виняткове право на підставі ліцензії Національного банку здійснювати в сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Традиційно банк можна визначити як підприємство, що здійснює специфічні послуги, а саме три основних функції: а) залучення чужих грошей; б) надання кредиту; в) сприяння платіжному обігу. Комерційні банки — це автономні, незалежні комерційні підприємства. З одного боку, вони створюються для задоволення інтересів власників банку (акціонерів або індивідуальних) і суспільних інтересів клієнтури — юридичних і фізичних осіб, що обслуговуються банком, а з іншого — це підприємства особливого типу, які організовують та здійснюють рух позикового капіталу для забезпечення отримання прибутку власниками банку.

Як важлива ланка банківської системи держави комерційні банки концентрують основну частину кредитних ресурсів і здійснюють широкий діапазон банківських операцій та фінансових послуг для юридичних і фізичних осіб. Комерційні банки є юридичними особами. Як будь-яка юридична особа, банки мають свої ознаки.

1. Володіння майном на правах власності або на правах повного господарського відання, наявність статутного фонду, який відображується на самостійному балансі банку.

2. Наявність усіх прав юридичної особи.

3. Наділеність спеціальною правоздатністю.

4. Діяльність комерційних банків ґрунтується на економічній самостійності.

5. Комерційні банки здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку.

6. Комерційні банки виступають суб'єктами ринкової економіки, діють одночасно на механізмах саморегуляції і самоуправління, використовують ринкові категорії — прибутковість, ризик, ліквідність.

Характеризуючи правове становище комерційних банків, у Законі (тут і в подальшому, пряме посилання на закон є посилання на Закон України "Про банки і банківську діяльність") закріплено поняття "системоутворювальний банк", зобов'язання якого становлять не менше ніж 10% загальних зобов'язань банківської системи. Це такі банки, як Аваль, Приватбанк, Промінвестбанк, Ощадбанк тощо, які мають найбільшу кількість філій в Україні. Сучасні комерційні банки як юридичні особи, що здійснюють господарську діяльність, як правило, не повинні виконувати адміністративні повноваження.

Комерційним банкам забороняється діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі (за винятком реалізації пам'ятних, ювілейних та інвестиційних монет) і страхування, крім виконання функцій страхового посередника. Доходи від банківської діяльності оподатковуються за ставкою 25% від валового доходу. Існують певні обмеження щодо прямої чи опосередкованої участі банку в капіталі будь-якого підприємства, установи, який не повинен перевищувати 15% капіталу банку. Сукупні інвестиції банку не повинні перевищувати 60% розміру капіталу банку. Законодавством обмежено можливість комерційного банку мати у власності нерухомість. Банки можуть мати у власності нерухоме майно загальною вартістю не більш як 25% капіталу банку. Однак це обмеження не поширюється на: а) приміщення, яке забезпечує технологічне здійснення банківських функцій; б) майно, яке перейшло банку у власність внаслідок реалізації прав заставодержателя відповідно до умов договору застави; в) майно, набуте банком з метою запобігання збиткам, за умови, що таке майно має бути відчужене банком протягом одного року з моменту набуття права власності на нього.

Для забезпечення нормального функціонування банків важливу роль відіграє практика антимонопольного регулювання на ринку банківських послуг та обмеження конкуренції в банківській справі. Відповідно до ст. 53 Закону банкам забороняється укладати договори з метою обмеження конкуренції та монополізації умов надання кредитів, інших банківських послуг, встановлення відсоткових ставок та комісійної винагороди.

Банку забороняється встановлювати відсоткові ставки та комісійні винагороди на рівні нижче собівартості банківських послуг у цьому банку, вчиняти будь-які дії щодо впровадження недобросовісної конкуренції.

Враховуючи специфіку банківської системи та особливості конкуренції в сфері банківської діяльності, державний контроль за додержанням антимонопольних правил у сфері банківських послуг здійснюється не тільки Антимонопольним комітетом України, а й Національним банком України та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Особлива увага в банківській системі приділяється питанням запобігання та протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом.

У ст. 9 Закону передбачено, що комерційні банки мають право створювати банківські об'єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Закон передбачає також можливість створення комерційними банками банківських спілок та асоціацій з метою захисту інтересів своїх членів, координації та вдосконалення банківської діяльності.

Важлива роль комерційних банків у ринковій економіці зумовлена основними функціями, які вони виконують, а саме: 1) акумуляція і мобілізація тимчасово вільних коштів і перетворення їх у капітал; 2) кредитування підприємств, держави і населення; 3) здійснення розрахунків і платежів у господарстві; 4) організація випуску і розміщення цінних паперів; 5) створення платіжних засобів; 6) довірче управління майном клієнтів (трастові операції); 7) консультування й обслуговування клієнтів, надання їм економічної та фінансової інформації.

Для визначення суті комерційних банків та їхньої специфіки велике значення має їх класифікація. Комерційні банки можна класифікувати за різними критеріями. За формою власності: державні, кооперативні, приватні, змішані. За належністю статутного капіталу та способом його формування — пайові та акціонерні банки. За територіальною ознакою: міжнародні, загальнонаціональні, місцеві та міжрегіональні, що обслуговують кілька регіонів країни. За видами здійснюваних операцій — універсальні та спеціалізовані. За спеціалізацією банки в Україні можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк набуває статусу спеціалізованого банку, якщо більше ніж 50% його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку в тому разі, якщо більш як 50% його пасивів є вкладами фізичних осіб. За масштабом діяльності розрізняють великі, середні та дрібні банки. Відповідно до Закону на території України можуть, діяти банки, статутний капітал яких сформований за рахунок українських юридичних і фізичних осіб; банки за участю іноземного капіталу (спільні банки); іноземні банки, статутний капітал яких формується за рахунок коштів нерезидентів — іноземних юридичних і фізичних осіб. За характером відносин банки також поділяють на банки-гаранти і банки-кореспонденти. За структурою — багатопрофільні та безфілійні. За фінансовим станом — стабільні, проблемні, кризові та банкрути.

Отже, для ефективного функціонування і розвитку банківської системи необхідна подальша структуризація і спеціалізація комерційних банків, розвиток різних видів банківських установ, що сприятиме розширенню діапазону банківських операцій та фінансових послуг і забезпечить вдосконалення кредитно-фінансового механізму в країні.

Фактори, які впливають на розвиток банківської системи:

1. Низькі темпи приватизації.

2. Рівень інфляції.

3. Нерозвиненість ринку капіталів і нерухомості в країні.

4. Зниження обсягів виробництва, що спричинює звуження клієнтської бази.

5. Повільний розвиток малих підприємств і високий податковий тягар.

Організаційні фактори, які впливають на розвиток банківської системи:

1. Нечітка кредитна політика.

2. Неможливість передбачити ступінь ризику.

3. Брак кваліфікованих банківських кадрів.

4. Збільшення НБУ статутного капіталу для комерційних банків.

5. Великі витрати, зокрема на рекламу, інфраструктуру та ін.

У сучасних умовах банківська система відіграє вважливу роль у державі і стає інструментом впливу на економічні процеси як у внутрішній, так і зовнішній політиці держави.

2. Поняття, предмет і метод банківського права

У процесі розбудови демократичної правової держави та становлення ринкової економіки важливого значення набуває вдосконалення банківської системи в державі та чітке правове регулювання всієї банківської діяльності. Останнім часом банківська система України зазнала докорінних змін, створено дворівневу банківську систему, дедалі більшого розвитку набуває діяльність комерційних банків та спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, розширюються нетрадиційні сфери застосування банківського капіталу, істотно змінюється характер взаємовідносин банків з клієнтурою.

У зв’язку з цим зростає роль правового забезпечення банківської діяльності, чим і зумовлено створення нової дисципліни «Банківське право».

Банківське право – це сукупність правових норм, що регулюють порядок організації та діяльності банків України, їх взаємовідносини з клієнтами (юридичними і фізичними особами), які обслуговуються банками, а також порядок здійснення ними банківських операцій.

В Україні банківське право не є самостійною галуззю права, тому що не має характерного лише йому предмета і методу регулювання суспільних відносин.

Предметом банківського права є суспільні відносини, що виникають у процесі банківської діяльності, зокрема відносини, що регулюють принципи організації та діяльності банків і порядок здійснення ними банківських послуг.

Своєрідним є метод правового регулювання банківської діяльності, який є неоднорідним. З одного боку, використовується метод владних приписів, що властивий адміністративному праву, - у банківських відносинах інтереси держави представляють органи, наділені нею владними повноваженнями (КМУ, НБУ). З іншого боку, відносини банків з клієнтурою базуються на юридичній рівності сторін, тобто застосовується цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин.

До системи банківського права включаються не тільки норми, які закріплюють загальні положення банківського права, поняття і структуру банківської системи, правовий статус органів, що займаються банківською діяльністю, а також норми, що регулюють відносини, пов’язані з організацією розрахунків, операціями з цінними паперами, регулюванням кредитування та правил у галузі валютних операцій.

3. Основні принципи і джерела банківського права

Банківське право ґрунтується на принципах, які притаманні всьому національному праву, але в ньому проявляються і специфічні для цього предмета принципи.

До принципів банківського права належать:

— Принцип свободи економічної діяльності. Суб’єкти банківської діяльності мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

— Принцип неухильного виконання економічних нормативів, встановлених НБУ, норм чинного законодавства. Цей принцип зобов’язує суб’єктів банківських правовідносин дотримуватись правил поведінки, приписуваних нормами банківського права.

— Принцип добровільності взаємовідносин і взаємної заінтересованості банківських установ та їхніх клієнтів. Суб’єкти банківських правовідносин (під час кредитування, з приводу організації розрахунків) будують відносини на підставі рівності сторін, їх диспозитивності та ініціативності у формуванні і реалізації прав і обов’язків. У цих відносинах проявляється взаємна воля і свідомість учасників, заінтересованих один в одному.

— Принцип підтримки конкуренції та заборони економічної діяльності, спрямованої на монополізацію та недобросовісну конкуренцію. Це означає, що банкам забороняється укладати угоди з метою обмеження конкуренції в банківській діяльності, а також монополізації умов надання кредитів, інших послуг, встановлення процентних ставок і розміру комісійної винагороди.

— Принцип контролю і нагляду за діяльністю банків та інших кредитно-фінансових установ. У належному функціонуванні банківської системи найважливіша роль відводиться контролю. За його допомогою закріплюється самостійність економічної діяльності, забороняється втручання держави у внутрішньогосподарську сферу комерційних банків, підприємств, забезпечується законність у банківській сфері, запобігання правопорушенням і притягнення до відповідальності винних осіб.

Джерелом національного права є, як відомо, форма вираження державної волі в нормативних актах. Нормативний акт є офіційний письмовий документ компетентного органу держави, в якому встановлено норми права. До джерел банківського права належать:

Конституція України, закони і постанови Верховної Ради України.

Серед джерел банківського права важливий блок становлять підзаконні нормативні акти, що поділяються на дві групи:

укази і розпорядження Президента України;

нормативні акти міністерств, державних комітетів, у тому числі НБУ, що стосуються сфери банківської діяльності.

Банківське законодавство – це система всіх упорядкова­них певним чином нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері банківської діяльності. Як уже зазначалося, банківське законодавство є зовнішньою формою банківського права, що відображає його внутрішню сутність (структуру).

Формування банківського законодавства в Україні пов'я­зують з прийняттям 20 березня 1991 р. Закону Української РСР «Про банки і банківську діяльність»[1]. Він був прийнятий на підставі Декларації про державний суверенітет України та Закону «Про економічну самостійність Української РСР» і означав ліквідацію державної монополії на банківську справу, ліквідацію, роздержавлення та акціонування спеціалізованих державних банків, що функціонували на території Українсь­кої республіки, а також створення та розвиток комерційних банків. Паралельно ліквідовували централізовану систему вер­тикального підпорядкування всіх банківських установ центру (спочатку на рівні республіканської контори Державного бан­ку СРСР, а в цілому – і Державного банку СРСР). В статті 1 зазначеного Закону закріплювалося виняткове право України на створення власної банківської системи («Українська РСР самостійно організовує банківську систему»), а також визна­чалася дворівнева структура банківської системи у вигляді Національного банку України та комерційних банків, у тому числі Зовнішньоекономічного банку Української РСР, Ощадного банку Української РСР, республіканських та інших ко­мерційних банків різних видів і форм власності.

4. Банківські правовідносини, їх зміст і склад.

Результатом регулюючого впливу норм права на суспільні відносини є перетворення їх у правові відносини. Банківські правовідносини є різновидом правових відносин.

Банківські правовідносини – це такі суспільні відносини, що встановлюють юридичний зв’язок між учасниками організаційного і майнового характеру, врегульовані нормами банківського права.

Банківські правовідносини виконують такі основні функції:

· закріплюють конкретну поведінку учасників у процесі банківської діяльності або під час здійснення банківських операцій.

· визначають коло суб’єктів, на яких розповсюджується дія норм банківського права.

· забезпечують приведення в дію юридичних засобів для реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Банківські правовідносини складаються із суб’єктів між якими виникли правові відносини, об’єктів та змісту, тобто суб’єктивних юридичних прав і обов’язків.

Суб’єктами банківських правовідносин можуть бути державні органи (НБУ), юридичні особи (комерційні банки, підприємства), фізичні особи (громадяни України, іноземці). Особливим суб’єктом цих відносин є держава.

Об’єктом банківських правовідносин є те, стосовно чого вони виникають, - кошти, цінні папери, майно, дії громадян та юридичних осіб (здійснення платежів, операцій з іноземною валютою, купівля-продаж цінних паперів).

Матеріальним змістом банківських правовідносин є поведінка суб’єктів, що складається із суб’єктивних прав і обов’язків, встановлених нормами банківського права.

Банківські правовідносини можна класифікувати за змістом регулювання можна класифікувати на:

· правовідносини, що регулюють організацію банківської системи;

· правовідносини, що виникають у сфері банківських операцій;

· кредитні правовідносини;

· розрахункові правовідносини;

· валютні правовідносини;

· правовідносини з приводу обігу цінних паперів.

Виникнення, зміна і припинення банківських правовідносин пов’язані з юридичними фактами, тобто подіями і діями, передбаченими нормами банківського законодавства.

Припинення банківських правовідносин відбувається в разі смерті або протиправних дій, що порушують вимоги закону.

Регламентація суспільних відносин, що виникають і відбуваються з обов`язковою участю банків і в зв’язку з виконанням ними своїх функцій, сприяє кругообігу грошових коштів у господарстві, відповідає економічним і соціальним потребам суспільства.

Контрольні питання:

1. Банківське право. Загальні поняття.

2. Предмет банківського права.

3. Метод банківського права.

4. Спеціальні принципи банківського права.

5. Джерела банківського права.

6. Норми банківського права та їх класифікація.

7. Банківські правовідносини, їх зміст і склад.

8. Поняття про банківську систему.

9. Функції банківської системи України.

10. Структура банківської системи України.

11. Питання функціонування банківської системи України.

Рекомендована література:

1. Конституція України.-Київ. 1996р.-32с.
2. Закон України “ Про НБУ “ від 20.05.99р.
3. Закон України “ про банки і банківську діяльність “ від 07.12.00р.
4. Банківське право: українське та європейське, за ред. П.Д.Біленчука – Навчальний посібник.-к.: Атіка,1999.-400с.
5. Банківське право України О.А. Костюченко, підручник. – 4 видання,.А.С.К. 2006, 624с.
6. Банковское право: схемы и комментарии, Алексеева Д.Г – М.,2003
7. Карманов Є.В. Банківське право України: Навчальний посібник. -Харків: Консум, 2000-464с.
8. Банківський нагляд, Грушко В.І, Навч. посібник, Київ ЦУЛ - 2004
9. Банківське право, Качан О.О, Київ “Школа” –2004р.
10. Теоретичні питання банківського права і банківського законодавства, Орлюк О.П, Київ “Юрінком Інтер” - 2003
11. Банківська системаа України: правові засади організації, Орлюк О.П, Київ “Юрінком Інтер” - 2003
12. Додаткова
13. Закон України “ Про цінні папери та фондовий ринок “, від 23.02.06 ВВР, 2006, № 31, ст. 268
14. Закон України “ Про господарські товариства “ від 19.06.91р.
15. Кодекси України
16. Агарков М.М. Основы банковского права:Курс леций.-М., 1994г.
17. Банківська енциклопедія, за ред. А.М.Мороза.-К.,Ельтон,1993р.
18. Олейник О.М. Основы банковского права.-М.,1998г

[1] Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 25. – Ст. 281.

Для збільшення несучої здатності грунтів природного складання може бути з

стосовано його поверхневе ущільнення.

1.1. Поверхневе ущільнення грунтів

Поверхневе ущільнення зазвичай виробляють шарами товщиною £ 0,5 м, використовуючи такі механізми ущільнення, як поверхневі трамбівки, катки, вібротрамбовки, віброплити і т.д.

При необхідної товщині ущільнення грунту в 2... 3 м, застосовують по-поверхневі ущільнення важкими трамбівками, масою до 2... 7 т. У цьому випадку за ущільнює грунт (поверхні дна котловану) проводиться серія ударів по одному місцю до отримання умовного відмови. Трамбування піднімається краном на висоту до 3... 7 м і скидається на ущільнюваної ос-нування (рис. 2).

Рис. 2. Схема поверхневого ущільнення грунту важкими трамбівками

Поверхневе ущільнення важкими трамбівками застосовується для си-пучіх, а також лесових грунтів. Найбільший ефект ущільнення грунтів досягається при наявності в основі оптимальної вологості (рис. 3). Оптимальна вологість грунту визначається зазвичай експериментально, з використанням приладу стандартного ущільнення.

Рис. 3. Приблизний графік зміни rs=rs(w); де rs- щільність сухого грунту; W – вологість грунту; Wопт- оптимальна вологість грунту.

14 15 16 17 18     Рис. 4. Зміна щільності грунту rs основи по глибині H 1- зміни rs – до ущільнення; 2- теж після ущільнення; 3- опускання поверхні грунту до 0,4…0,5 м.

Для зв'язних грунтів оптимальна вологість найчастіше становить:

W_опт = W_p + (1…3%); (1)

де W_p – вологість грунту на кордоні пластичності (розкочування).

В окремих випадках, при вирішенні складних інженерних завдань, при поверхневому ущільненні можуть застосовуватися трамбовки масою більше 10 т.

При необхідності ущільнення грунту основи на глибину більше 3 м використовують глибинні способи ущільнення.

1.3. Глибинне ущільнення грунту

Для ущільнення пухких з е₀ > 0,75 піщаних відкладень використовується а) метод гідробівроуплотненія (рис 5).(рис 5).

З поверхні грунту в ущільнюваної підстава занурюється труба, на кінці якої розміщений гідровібратор. У трубу подається необхідна кількість води, до досягнення ущільнюються підставою оптимальної вологості. Труба разом з гідровібратором підвішується до стріли крана і під дією власної ваги занурюється в ущільнюваної основу. У ре-док процесу занурення і витягу гідровібратора грунт уп-лотняется в обсязі циліндра діаметром 1,5... 2 м і висотою до 10 м, і є підстави переходить в категорію середньої щільності.

У разі необхідності для досягнення підставою підвищеної щільності, даний метод може поєднуватися з поверхневим ущільненням.

б) метод ущільнення піщаними та грунтовими палями (рис. 6).

Порядок даного методу ущільнення підстави полягає в наступ-щем:

1. З поверхні ущільнюється підстави занурюється металева труба з розкривним наконечником (відбувається процес ущільнення підстави навколо занурюваної труби).

2. Після занурення труби на необхідну позначку, наконечник труби розкривається і труба витягується з одночасним заповненням піском з віброущільненням. У лесових грунтах заповнення труби здійснюється місцевим грунтом з необхідним зволоженням.

3. Після вилучення труби в ущільнюваної підставі утворюється пес-чаная (грунтова) паля, виконана із заданим ступенем щільності разом з навколишнім близько пальових простором.С поверхности грунта в уплотняемое основание погружается труба, на конце которой размещен гидровибратор. В трубу подается необходимое количество воды, до достижения уплотняемым основанием оптимальной влажности. Труба вместе с гидровибратором подвешивается к стреле крана и под действием собственного веса погружается в уплотняемое основание. В результате процесса погружения и извлечения гидровибратора грунт уплотняется в объеме цилиндра диаметром 1,5…2 м и высотой до 10 м, и основание переходит в категорию средней плотности.

Рис. 6. Метод глибинного ущільнення основи з використанням піщаних (грунтових) паль а) - занурення труби з розкривним наконечником; б) - заповнення труби піском з розкриттям наконечника; в) - витяг труби з формуванням в підставі піщаної палі з заданим ступенем щільності.

Рис. 7. Схема використання піщаних паль для ущільнення основи fсв – площа поперечного перерізу палі; Fупл.- площа ущільненого підстави.

Чим частіше зроблені палі, тим більший ступінь ущільнення отримує грунт підстави. Для уникнення випора грунту в котлован при ущільненні голови палі, котлован може розроблятися після ущільнення основи палями (рис. 7).

Необхідна кількість піщаних паль для ущільнення основи може бути визначено виходячи з наступної умови: