Теорія Родіона Раскольникова і Сі катастрофа

«Злочин та кара» — перший з п'яти найкращих романів До­стоєвського. Сам письменник цьому твору надавав великого значен­ня: «Повість, яку я пишу тепер, можливо, найкраще, що я написав». Від змалював у творі таку безправність і безпросвітність життя, коли людині вже «немає куди йти».

Роман «Злочин і кара» був задуманий Достоєвським ще на катор­зі. Тоді він називався «П'яненькі», але поступово задум роману трансформувався в «психологічний звіт одного злочину». Сам Достоєвський у листі видавцю М. І. Каткову чітко перекаже сюжет майбутнього твору: «Молода людина, виключена зі студентів університету, яка живе у край­ній бідності... піддавшись деяким дивним незакінченим ідеям... зважи­лася разом вийти з кепського свого становища, убивши й пограбувавши одну бабу...» При цьому гроші, отримані таким шляхом, студент хоче використати у благих цілях: закінчити курс в університеті, допомог­ти матері й сестрі, виїхати за кордон і «потім усе життя бути чесним, твердим, неухильним у виконанні гуманного боргу перед людством».

У цьому висловлюванні Достоєвського потрібно особливо підкресли­ти дві фрази: молода людина, що живе в крайній бідності» і «піддавшись деяким дивним незакінченим ідеям». Саме ці дві фрази є ключовими для розуміння причиново – наслідкового дій Раскольникова. Що було раніше: тяжке становище героя, яке призвело до хвороби і до хворобливої теорії, чи теорія, що стала причиною жахливого становища Раскольникова?

Достоєвський у своєму романі зображує зіткнення теорії з логі­кою життя. На думку письменника, живий життєвий процес, тобто логіка життя, завжди спростовує, робить неспроможною будь-яку теорію — і найбільш передову, революційну, і найбільш злочинну. Виходить, робити життя по теорії не можна, і тому головна філософська думка роману розкривається не в системі логічних доказів і спростувань, а як зіткнення людини, одержимої вкрай злочин­ною теорією, з життєвими процесами, що спростовують цю теорію.

Теорія Раскольникова побудована на нерівності людей, на обраності одних і приниженні інших. І вбивство лихварки задумане як життєва перевірка цієї теорії на окремому прикладі. Такий спосіб зображення убивства дуже яскраво виявляє авторську позицію: зло­чин, скоєний Раскольниковим, — це підла справа, з погляду самого Раскольникова. Але він зробив його свідомо, переступивши через свою людську натуру, через самого себе. Своїм злочином Раскольников викреслив себе з розряду людей, став знедоленим, ізгоєм. «Я не стару вбив, я себе убив», — зізнався він Соні Мармеладовій.

Ця відокремленість від суспільства заважає Раскольникову жити, його людська натура не приймає цього. Виявляється, людина не може жити без спілкування з людьми, навіть така горда людина, як Раскольников. Тому боротьба героя стає дедалі напруженішою, вона йде у безлічі напрямків, і кожний приводить у глухий кут. Раскольников, як і раніше, вірить у непогрішність своєї ідеї і зневажає себе за слаб­кість, за бездарність; раз у раз називає себе негідником. Але в той же час він страждає від неможливості спілкуватися з матір'ю і сестрою, думаючи про них так само болісно, як думає про убивство Лизавети. І він намагається не робити цього, бо як почнеш думати, то неодмінно повинен будеш вирішити питання, куди ж їх віднести за своєю теорією— до якого розряду людей. За логікою його теорії вони належать до «нижчого» розряду і, отже, сокира іншого Раскольникова може упасти на їхні голови, і на голови Соні, Полечки, Катерини Іванівни.

Раскольников повинен, за своєю теорією, відступитися від тих, за кого страждає. Повинен зневажати, ненавидіти, убивати тих, кого любить, і він не може цього пережити. Йому нестерпна думка про те, що його теорія схожа з теоріями Лужина і Свидригайлова, він ненавидить їх, але не має права на цю ненависть. «Мати, сестра, як люблю я їх! Чому тепер я їх ненавиджу?» Людська натура його тут найбільш гостро зіткнулася з його нелюдською теорією. Але теорія перемогла. І тому Достоєвський ніби приходить на допомогу, людській натурі свого героя. Відразу ж після цього монологу він дає третій сон Раскольникова: той знову убиває стару, а вона з нього сміється. Сон, у якому автор виносить злочин Раскольникова на суд народний. Ця сцена оголює весь жах діяння Раскольникова.

Достоєвський не показує морального відродження свого героя, тому що його роман зовсім не про це. Завдання письменника полягало в тому, щоб показати, яку владу над людиною може мати ідея і якою страшною і злочинною може бути ця ідея.

Таким чином, ідея героя про право сильного на злочин виявилася абсурдною. Життя перемогло теорію.

Дата добавления: 2014-01-06