Основні відомості з історії європейського та слов’янського мовознавства

Лекція 1

1) Етапи розвитку письма: ідеографічне, ієрогліфічне, складове, буквене.

2) Походження європейського буквеного письма.

3) Основні граматичні традиції європейського мовознавства.

4) Мовознавство античних часів.

5) Європейське мовознавство середньовіччя.

6) Порівняльно-історичне мовознавство ХІХ ст.

7) Основні етапи та завдання східнослов’янського мовознавства.

Мовознавча наука має свою тривалу історію. Уже в давніх переказах і легендах різних народів відображено інтерес людини до мовних явищ, ставиться питання про те, як виникли перші слова і чому люди розмовляють різними мовами.

За християнською Біблією, всі народи спочатку розмовляли однією мовою. Однак потім вони намагалися збудувати у Вавилоні вежу, яка б сягнула неба. Бог розгнівався на людей за таке зухвальство і змішав мови будівників. Вони перестали розуміти один одного, і будівництво було припинено.

1. Етапи розвитку письма: ідеографічне, ієрогліфічне, складове, буквене. У давніх переказах різних народів письмо називають даром богів. Давні єгиптяни винахід письма приписували богу Тоту, в стародавніх індійських легендах розповідається, що письмо людям дав бог БрахмаОднак давні перекази – це ще не наука. Перші наукові знання з лінгвістики з’являються тоді, коли люди починають замислюватися над створенням письма. На письмі можна позначити різні елементи мовної системи: речення, слова, склади, фонеми. Виділення в мовній системі цих елементів є складним лінгвістичним завданням, оскільки навіть зараз відрізнити слово від речення, морфему від слова, а фонему від морфеми непросто.

Першим письмом було малюнкове, або ідеографічне. Це проміжний, перехідний етап від власне малюнка до письма, що був не дуже зручний у користуванні: фіксувалося речення, яке не могло мати стандартного зображення, і тому всі люди по-своєму створювали малюнок і по-своєму його сприймали. Стандарти у зображенні та сприйнятті були створені в ієрогліфіці, яка виникла в різних народів у різних частинах світу: в Месопотамії, Єгипті, Китаї. Саме в Китаї вже у VIII ст. до н.е. за імператора Сюань Вана (епоха Чжоу) було проведено першу писемну реформу, завданням якої було створення стандартних однотипних знаків. Деякі народи і до цього часу користуються ієрогліфами, їм так зручно. В інших народів письмо еволюціонувало від ієрогліфіки до абеткового письма. Можна простежити, що письмо у єгиптян виникало і розвивалося як ієрогліфічне, але пізніше знак, який був ієрогліфом, став позначати склад (складове письмо), а ще пізніше той самий знак став позначати фонему (абеткове письмо). Складове письмо досі вживають в Японії та Ефіопії.

2. Походження європейського буквеного письма. Більшість європейських алфавітів пов’язані з єгипетськими ієрогліфами. Однак першими абетковий принцип письма винайшли фінікійці, які розмовляли мовою, спорідненою із давньоєгипетською. Від фінікійців цей принцип запозичили давні євреї, створивши так зване єврейське квадратне письмо (кожна літера такого письма вписується в квадрат, наприклад: א,ב,ה,כ,ם,מ). Таке запозиченя абеткового принципу також зумовлене спорідненістю мов, давньоєгипетської та давньоєврейської. Від фінікійського письма походить також і арабське, адже арабська мова теж була споріднена із фінікійською. Абетковий принцип письма від фінікійців запозичили і давні греки. Грецька мова з фінікійською не споріднена, тому це запозичення мало велике значення, довівши універсальний характер абеткового принципу, його придатність для мов різного типу. Грецький алфавіт вплинув на створення латинського. Через переклади християнської Біблії грецьке письмо справило вплив і на створення слов’янського алфавіту. Першими християнство стали приймати слов’яни, що переселилися у VII ст. у Балканські провінції Римської імперії (нині це території сучасних Болгарії, Македонії та Сербії). Слов’янські просвітники брати Кирило (827 – 869), відомий у хрещенні як Костянтúн Філóсоф, і Мефодій (бл. 815 – 885), створили для перекладу грецьких текстів Біблії спеціальну оригінальну абетку, яка одержала назву глаголиці. Пізніше в Болгарії, яка об’єднала майже все слов’янські племена Балканського півострова, глаголічне письмо замінили, там де це можливо, на грецький алфавіт. Саме тому слов’янські літери, особливо рукописні, схожі на грецькі, наприклад: α, β, κ, μ, π, ρ, ς. Така абетка одержала назву кирилиці (на честь перших слов’янських просвітників). Таким чином, єврейське, арабське, грецьке, латинське і слов’янське письмо, хоча і не схожі між собою, насправді походять від одного – фінікійського.

3. Мовознавство античних часів. Європейська мовознавча традиція, як і в цілому європейська культура, спирається на традиції античності, тобто культуру Давньої Греції і Риму. Вперше навчальні граматики і словники в Європі стали створювати давні греки. Історію давньогрецького мовознавства зазвичай поділяють на 2 періоди: філософський (V – ІІІ ст. до н.е.) та олександрійський з ІІІ ст. до н.е. до ІV ст. н.е.). У перший період мовознавчі проблеми розв’язували філософи, у другий – граматисти з міста Олександрії в Єгипті. Серед видатних грецьких мовознавців можна назвати філософа Аристóтеля (384 – 322 рр. до н.е.), чий твір „Поетика” був однією із найдосконаліших граматик свого часу. Твори найдавніших олександрійських граматистів повністю до наших часів не дійшли. Зберігся лише підручник граматики Діонíсія Фракíйця. Грецькі традиції стали запозичувати римляни, як вони запозичили практично всю граматичну термінологію. Таким чином, в основі граматичної термінології багатьох європейських народів ми знаходимо грецькі або латинські корені, наприклад, слова граматика, діалект, іменник і т.д. грецького походження, лінгвістика – латинського. Можна помітити, що деякі терміни утворені від слів, які на перший погляд видаються українськими. Слід пам’ятати: існує такий спосіб запозичення, як калькування, а отже і такі терміни, як давальний відмінок або ж мовознавство є також запозиченими (кальками).

Цікаво, що тривалий час давні народи не вивчали іноземних мов, зневажливо ставлячися до іноземців. Наприклад, давні греки усіх іноземців називали звуконаслідувальним словом варвар, вважаючи, що ці люди не вміють розмовляти по-людськи, а лише щось незрозуміло белькочуть. Причину такої зневаги слід шукати в тому, що давні племена найчастіше контактували між собою у формі військових сутичок, фізично знищуючи представників інших етносів або ж захоплюючи полонених. Військовополонених найчастіше перетворювали на рабів, а мови рабів їхні господарі практично не вивчали: це їм було непотрібно. Однак можна помітити, що слов’яни, які для греків були варварами, теж ставилися з повагою до себе, наголошуючи, що володіють словом, а інших людей називали німцями, тобто німими, так само підкреслюючи їхнє невміння розмовляти. Таким чином, подібні уявлення були характерні для усіх без виня

тку давніх народів.

4. Середньовічне європейське мовознавство. В Європі зміни в ставленні до інших народів і, відповідно, інших мов, принесло християнство. Ця релігія поширилася у Римській імперії, де рабами часто ставали представники еліти інших народів: військові ватажки правителі, інші шановані люди. Вони не могли миритися з такою радикальною зміною свого суспільного статусу, і тому дуже легко і органічно сприймали християнські ідеї про рівність усіх людей. Саме тому християнство так швидко поширювалося в Європі і стало релігією рабів і поневолених мас. Християнські місіонери ставали першими мовознавцями. Вони перекладали Біблію живою і доступною для вірян мовою, як це зробив готський єпископ Ульфíла (311 – 384), створювали нові алфавіти, як слов’яни Кирило і Мефодій, створювали словники і граматики невідомих європейцям мов, як це робили проповідники в Латинській Америці. У ХV – ХVI ст., в епоху великих географічних відкриттів, місіонери створили граматики мексиканської, ацтекської, перської, корейської та японської мов.

Ще одна мовознавча ідея володіла думками християнських ченців: пошук первісної мови, від якої походять усі сучасні мови світу. За Біблією, усе людство походить від спільного предка Адама, отже, в усіх мовах повинні були зберегтися давні спільнокореневі слова. В середньовіччі християнські філософи намагалися віднайти такі корені і з цією метою почали порівнювати усі відомі їм мови. Найвизначнішою з цих спроб була граматика Антуáна Арнó та Клóда Ланслó („Загальна універсальна граматика”), укладена у 1660 р. в монастирі Пор-Рояль поблизу Парижа. В цій граматиці зіставлявся матеріал французької, латинської, грецької та частково давноьоєврейської мов. Давньою прамовою християни вважали давньоєврейську мову, оскільки цією мовою створений Старий Завіт, найдавніша частина Біблії.

Однак водночас панування християнства стало гальмувати розвиток інтелектуального і духовного життя Європи. Воно поступово стало релігією правлячих класів. За часів середньовіччя єдиною мовою, яку вивчали масово, була латина. Лише в епоху Відродження європейці повернулися до вивчення давньогрецької мови. Прокидається в цей час і інтерес до вивчення східних мов, головним чином семітських (арабської, давньоєврейської, сирійської).

5. Індійська філологія в Європі. Уявлення європейських мовознавців про розвиток мови радикально змінилося у XVIII ст. Тоді європейці вперше познайомилися із літературною мовою стародавньої Індії – санскритом, що відіграло особливу роль у розвитку мовознавчої науки. Санскрит був мовою індуїстської релігії, яка об’єднувала численні народи, які спілкувалися різними, іноді не дуже подібними мовами. Ще у ХV ст. італійський мандрівник Філіппо Сассеті, пробувши в Індії 5 років, повідомив у листі про разючу подібність числівників латинської, санскритської та італійської мови (лат. duo, trēs, quattuor, quinque, sex, septem, octo, novem, dexem, санскр. dvau, trànas, čatur, pañča, šaš, saptá, aštá, náva, dáca). Однак наукового висновку з цього повідомлення не було зроблено. Лише у ХVIII ст. англійський юрист (не мовознавець!) Вíльям Джонс (1746 – 1794), який багато років працював в Індії, переклав англійською мовою декілька видатних творів давньоіндійської літератури і надрукував у заснованому ним журналі „Азійські дослідження” (“Asiatic Researches”) власні лінгвістичні гіпотези. В.Джонс декларативно проголосив, що санскритська, грецька, латинська, германські, кельтські та іранські мови становлять собою єдину сім’ю мов, що походять усі ці мови з єдиного джерела, можливо вже втраченого, що схожість у коренях дієслів і граматичних формах цих мов не може бути випадковістю. Проте переконливих наукових доказів своїх припущень автор не навів і не міг навести, оскільки не був фахівцем у цій галузі. Однак саме завдяки ідеям В.Джонса став формуватися новий, досі невідомий мовознавчий метод – порівняльно-історичний, для якого стали характерними порівняння великої кількості мов у їхньому історичному розвитку з метою доведення спорідненості цих мов.

6. Виникнення індоєвропейського порівняльно-історичного мовознавства. Поширенню ідей спорідненості індоєвропейських мов і пробудженню інтересу до вивчення санскриту сприяла видана у 1808 р. праця німецького дослідника Фрíдріха Шлéгеля „Про мову і мудрість індійців”, де якій усі мови світу поділялися на два типи: органічні (що характеризуються розмаїттям грматичних форм) та афіксальні (де як граматичні показники вживаються спеціальні елементи, які прикріплюються до незмінюваних коренів). До „органічних” Ф.Шлегель відносив насамперед санскрит, латину та грецьку мову, а також усю германську групу мов (німецьку, англійську, скандинавські мови). Типовим представником афіксальних мов можна вважати турецьку. Автор уперше ввів у науковий обіг термін „порівняльна граматика” і обстоював думку, що латинська, грецька, германскі та іранські мови не лише споріднені із санскритом, але й беруть з неї початок. Таким чином, у науковий обіг було введено термін прамова, або мова-основа.

У 1810 р. в Москві був виданий твір російського диякона Орлова, який служив при посольстві у Персії. У цій праці на лексичному матеріалі була продемонстрована спорідненість перської, грецької, латинської, слов’янської та німецької мов: перс. мадар, грецьк. μήτηρ, лат. mater, ст.-слав. мати, нім. Mutter; перс. педар, лат. pedar, нім. Vater, перс. барадар, лат. frater, ст.-слов. брат, нім. Bruder; перс. нам, лат. nomen, ст.-слов. имя, нім. Nomen.

У 1811 р. в Петербурзі вийшов друком анонімний (вірогідно, Ф.П.Аделунга або ж Г.С.Лебедєва) твір „Про подібність санскритської мови до російської”, де наводилося 178 лексичних відповідностей санскриту і слов’янських (російської) мов з грецькою, латинською, германською (давньоверхньонімецькою) та давньоісландською мовами, подавався порівняльний аналіз дієвідмінювання дієслова бути (ст.-слов. єсмь, санскр. asmi).

У 1816 р. німецький дослідник Франц Бопп (1791 – 1867) видав невелику книжку „Про систему дієвідмінювання санскриту в порівнянні з дієвідмінюванням грецької, латинської, перської та германської мов, з епізодами з „Рамаяни” і „Махабхарати” у точному метричному перекладі з оригінального тексту та з деякими фрагментами з „Вед”.Тут уперше теорія про спорідненість індоєвропейських мов була послідовно застосована до вивчення не окремих елементів лексики та граматики, а до системи дієвідмінювання в цілому. Від першого видання і до кінця життя дослідник залучав до вивчення все нові й нові мови: готську, литовську, вірменську, албанську, слов’янські, кельтські. Завдяки працям Ф.Боппа мовознавство стає дуже точною наукою. У своїй праці „Порівняльна граматика індоєвропейських мов”, виданій у 1833 р., автор залучав дані не лише дієвідмінювання, але й відмінювання. Між усіма порівнювами мовами не просто виявлялися подібні явища, але й встановлювалася ціла система відповідностей, генетична єдність індоєвропейської граматичної системи. Цю єдність можна продемонструвати на прикладі парадигм дієвідмінювання у теперішньому часі дієслова bher- (нести, брати).

В таблиці подаються приклади порівняння даних з різних мов за працею Ф.Боппа:

Давньо- індійська	Латинська	Готська	Старослов’янська
О Д Н И Н А
bhārami	fero	baíra	беру
bharasi	fers	baíris	береши
bharati	fert	baírip	беретъ
М Н О Ж И Н А
bharamas(i)	ferimus	baíram	беремъ
bharatha	fertis	baírip	берете
bharati	ferunt	baírand	берутъ

Практично одночасно із Ф.Боппом порівняльно-історичні дослідження здійснював датський дослідник Рáсмус Раск (1787 – 1832), який надрукував у 1818 р. у Копенгагені наукову працю про походження ісландської мови. Р.Раск так само, як і Ф.Бопп, порівнював матеріал різних мов Європи: ісландської, баскійської, гренландської, фінської, лапландської з норвезькою, шведською, датською та іншими германськими, балтійськими і слов’янськими. В результаті порівняння будо відзначено, що баскійська, гренландська, фінська та лапландська мови з індоєвропейськими мовами не споріднені. Однак Р.Раск, на відміну від Ф.Боппа, не залучав до порівняння санскриту, хоча у 1816 – 1823 рр. мандрував по Азії та Індії. Отже, завдяки працям представників порівняльно-історичного напрямку у мовознавстві було встановлено, що мовна спорідненість етносів може не збігатися з їхніми етнокультурними зв’язками на сучасному етапі розвитку: росіяни та білоруси мають багато спільного в культурі з носіями фінської групи мов, що належить до фінно-угорської мовної родини, в українців такі зв’язки практично відсутні. Мовна спорідненість далеко не завжди збігається із расовою спорідненістю. Наприклад, турки за своїми антропологічними ознаками більше подібні до носіїв індоєвропейських мов болгар і греків, аніж до тюркомовних якутів, які мають яскраво виражений монголоїдний тип зовнішності.

Російський дослідник Олександр Христофóрович Востóков (1781 – 1864) порівнював слов’янські мови із давніми (грецькою та латинською) та новими європейськими мовами, вказував на можливість реконструкції давньої, праслов’янської мови, яка ще не мала писемної фіксації. Завдяки дослідженням О.Х.Востокова у порівняльно-історичному мовознавстві стало необхідним зіставлення матеріалу мертвих мов з фактами не лише сучасної літературної мови, а живих діалектів, які могли зафіксувати архаїчні риси, втрачені літературною мовою.

Була необхідна тривала (понад століття!), наполеглива робота кількох поколінь високоосвічених і талановитих дослідників-фахівців, щоб довести спорідненість кількох „малих” мовних родин (слов’янської, балтійської, романської, германської, іранської, індійської та ін.) між собою та об’єднати в одну „велику” мовну родину, яка одержала назву індоєвропейської.

Генетичні зв’язки (спорідненість) багатьох мов світу досі не встановлені. Наприкінці ХІХ ст. завдяки застосуванню порівняльно-історичного методу були створені генеалогічні класифікації найбільш поширених та відомих мовних родин: індоєвропейської, семіто-хамітської, тюркської та уральської.

7. Основні етапи та завдання східнослов’янського мовознавства. Окремо слід зупинитися на історії слов’янського мовознавства. Перші достовірні свідчення про слов’ян датуються I – II ст. н.е. у повідомленнях римських учених Плíнія Старшого, Корнелія Тáцита і Клавдія Птолемéя. Спільнослов’янський період продовжувався до ІХ ст., саме на цей час припадає розпад слов’янської мовної спільноти, зумовлений вторгненнями та впливами германських, угорських та тюркських етносів на слов’янські землі. Лінгвістичні розвідки слов’ян пов’язані насамперед із прийняттям християнства і створенням письма. Християнство у Київскій Русі було прийняте як державна релігія у 988 р. князем Володимиром Хрестителем, з цього часу у східнослов’янських землях поширюються писемні традиції і розвивається власна література, спочатку церковнослов’янською, або ж старослов’янською (давньоболгарською) мовою, мовою Кирила і Мефодія, а пізніше місцевою, яку називали слов’яноруською, або ж давньоруською. Найдавніші уявлення про спорідненість слов’янських мов та походження слов’янських народів містяться у „Повісті минулих літ”, створеній ченцем Києво-Печерського монастиря Нéстором (1113 р.). Першу слов’янську граматику надрукував у Литовській Русі, у Вільні (нині Вільнюс) 1596 р. Лаврéнтій Зизáній. Література, створена до ХV ст. на східнослов’янських землях, вважається спільним надбанням трьох східнослов’янських народів: українського, російського та білоруського. У ХVІ ст. три східнослов’янські мови можна вважати остаточно сформованими. Саме в цей час можна помітити значний вплив українських граматичних традицій на російську мовну культуру. У 1619 р. було видане перше видання славетної церковнослов’янської граматики Мелéтія Смотрúцького, яка істотно вплинула на граматичні традиції слов’янського світу в цілому. Старослов’янська мова на той час розглядалася як мова, спроможна консолідувати увесь слов’янський світ перед загрозою тотального турецького ісламського завоювання, саме тому їй приділялася така значна увага. Вплив цієї граматики позначився навіть на відомій „Російській граматиці” Михáйла Ломонóсова більше ніж через 100 років (1755 р.). З 2-ї пол. ХVІІ – початку ХVІІІ ст. українська мова вже має літературні традиції, представлені у творчості Климента Зинов’єва та Григорія Сковороди. Однак мова цих авторів хоч і зрозуміла сучасному читачеві, але видається архаїчною. Норми сучасної літературної мови складаються на початку ХІХ ст. і виражені у творчості І.П.Котляревського. Першою спробою застосування порівняльно-історичного методу у слов’ян можна важати опубліковану в Петербурзі у 1811 р. анонімну (без прізвища автора) працю „Про подібність санскритської мови з російською”, яка передувала дослідженням О.Х.Востокова у цьому напрямку.

Дата добавления: 2014-01-06