Критерії якості стану компонентів довкілля

Класифікація екологічного моніторингу

Існують різні підходи до класифікації моніторингу (за характером розв'язуваних задач, рівнями організації, по природних середовищах, в яких ведуться спостереження). У таблиці 1.1 представлена класифікація, що охоплює весь блок екологічного моніторингу, спостереження за мінливою абіотичною складовою біосфери і відповідною реакцією екосистем на ці зміни. Екологічний моніторинг включає як геофізичні, так і біологічні аспекти, що визначає широкий спектр методів і прийомів досліджень, використаних при його здійсненні.

Таблиця 1.1

Класифікація моніторингу

Моніторинг джерел впливу	Джерела впливу
Моніторинг факторів впливу	Фактори впливу
Фізичні	Біологічні	Хімічні
Моніторинг стану середовищ	Природні середовища
Атмо-сфера	Океан	Води суши	Ґрунт	Біота
	Геофізичний моніторинг	Біоло-гічний

Виділяють різні види моніторингу в залежності від критеріїв: біоекологічний (санітарно-гігієнічний); геоекологічний (природо-господарський); біосферний (глобальний ); геофізичний; кліматичний; біологічний; здоров'я населення і т. ін.

Особливу роль у системі екологічного моніторингу відіграє біологічний моніторинг, тобто моніторинг біотичної складової екосистем ( біоти ). Біологічний моніторинг - це контроль стану компонентів довкілля за допомогою живих організмів. Головний метод біологічного моніторингу - біоіндикація, що полягає в реєстрації будь-яких змін у біоті, викликаних антропогенними факторами. У біологічному моніторингу можуть бути використані не тільки біологічні, але і будь-які інші методи, наприклад, хімічний аналіз вмісту шкідливих речовин у живих організмах.

М.Ф. Реймерс вважав доцільним розподіл моніторингу на фоновий і імпактний (кризовий), з одного боку, і з іншого боку, - на екосистемний ( по ієрархії природних ЕС, агросистем і урбосистем)і компонентний ( за екологічними компонентами ).

Концентрація шкідливих речовин в тих чи інших компонентах довкілля є наслідком техногенного впливу, а її величина стає інформативною тільки в порівнянні з початковою концентрацією цієї забруднюючої речовини – або з фоновою, або з ГДК.

Гранично-допустима концентрація – це гігієнічний норматив, що регламентує безпечне для людини забруднення навколишнього природного середовища хімічними (у тому числі радіоактивними) речовинами. ГДК – необхідний критерій для здійснення санітарної охорони повітря, води, ґрунту й інших компонентів довкілля.

ГДК в Україні і багатьох інших країнах закріплені законодавчо. Відповідність якості навколишнього природного середовища цим стандартам контролюється відповідними органами нагляду. Значення ГДК шкідливих речовин для повітря визначається в мг/м³, для води – у мг/дм³, для ґрунтів – у мг/кг. Відповідно до ГОСТ 12.1007-76 поряд із ГДК указується клас небезпеки речовин, а також агрегатний стан речовини в реальних умовах контакту з людьми (для обґрунтування методів контролю).

ГДК затверджуються Міністерством охорони здоров'я, а контроль за їхнім дотриманням покладений на органи й установи санітарно-епідеміологічної служби (СЕС). Найбільша кількість ГДК у Росії й Україні встановлена для повітря та води і набагато менша – для ґрунтів. Донні відкладення взагалі не мають законодавчо затверджених нормативів.

Поряд із ГДК використовуються такі показники, як орієнтовно-безпечні рівні дії (ОБРД). Вони являють собою орієнтовані гігієнічні нормативи, що обмежують вміст забруднюючих речовин в об'єктах довкілля для забезпечення безпечних умов праці і побуту людей. ОБРД застосовуються на стадії дослідницької і дослідно-промислової розробки, на стадії випробувань нових речовин і технологічних процесів. ОБРД визначаються розрахунковим шляхом за параметрами токсикометрії і короткостроковим експериментам. ОБРД затверджуються Мінздравом на обмежений термін і згодом повинні замінюватися на ГДК.

Поняття ГДК, прийняте в Україні, відрізняється від закордонних регламентацій. У США поширене поняття “ величини граничної межі ” (Threshold Limit Values (TLV)), що означає середню концентрацію шкідливих речовин за зміну. Величини ГДК і TLV відрізняються іноді в десятки разів.

Для характеристики мікробіологічного і бактеріологічного техногенного забруднення використовуються, зокрема, такі санітарно-гігієнічні показники, як біохімічне споживання кисню - БСК (біохімічна потреба в кисні, непрямий показник змісту нестійких, які легко окислюються, органічних речовин у воді водних об’єктів і в стічних водах), колі-індекс (кількість бактерій групи кишкової палички в 1дм³ води), колі-тітр (найменший об’єм води, який припадає на одну кишкову паличку) і т. ін.

Дуже складною є проблема розробки інтегральних показників, які б враховували усі види впливу, або вплив декількох забруднювачів на компонент довкілля. Для того, щоб позбутися розмірності показника і спростити його використання в картографічних цілях, значення показників переводять у безрозмірні, найчастіше, відносні величини (поділяють розмірний показник на його фонове чи максимальне (мінімальне) значення).

У зв'язку з розробкою інтегральних показників техногенного впливу на навколишнє середовище важливою проблемою є оцінка гранично допустимих рівнів техногенного впливу (ГДР). Очевидно, для оцінки ГДР треба розробити відповідні критерії, що дозволяють визначати той чи інший рівень впливу. Більшість авторів у даний час вважає, що в основу оцінки ГДР повинні бути покладені критерії оцінки стійкості навколишнього середовища чи його компонентів до техногенних впливів.

Дата добавления: 2014-01-07