Якщо молярна концентрація і товщина поглинаючого шару розчину дорівнюють одиниці, то

Молярний коефіцієнт поглинання залежить від довжини хвилі абсорбованого світла, температури, природи розчиненої речовини і розчинника, але не залежить від концентрації розчину. Якщо = 0, то розчин не абсорбує світла.

В колоїдних розчинах інтенсивність світла, що пройшло через систему, може зменшуватись не тільки внаслідок поглинання, але й за рахунок розсіювання світла частинками дисперсної фази. Через це, використовуючи закон Бугера-Ламберта-Бера, необхідно, окрім коефіцієнта поглинання, враховувати і коефіцієнт світлорозсіювання ()

КІНЕТИЧНА (СЕДИМЕНТАЦІЙНА) ТА АГРЕГАТИВНА СТІЙКІСТЬ ДИСПЕРСНИХ СИСТЕМ. КОАГУЛЯЦІЯ. КОАГУЛЯЦІЯ ПІД ДІЄЮ ЕЛЕКТРОЛІТІВ. ПОРІГ КОАГУЛЯЦІЇ. ПРАВИЛО ШУЛЬЦЕ—ГАРДІ. КОЛОЇДНИЙ ЗАХИСТ.

Седимента́ція

• Осідання або спливання часток дисперсної фази (твердих крупинок, крапельок рідини, бульбашок газу) в рідкому або газоподібному дисперсійному середовищі в гравітаційному поліабо полі відцентрових сил. Седиментація відбувається, якщо направлений рух часток під дією сили тяжіння або відцентрової сили переважає над хаотичним тепловим рухом часток. Швидкість седиментації залежить від маси, розміру і форми частинок, в'язкості і густини середовища, а також від прискорення вільного падіння або діючих на частинку відцентрових сил. швидкість седиментації обчислюють за формулою Стокса.

Коагуляція - процес злипання (злиття) колоїдних часток з утворенням більших агрегатів з наступною втратою кінетичної стійкості.

У загальному значенні під коагуляцією розуміють втрату агрегативної стійкості дисперсної системи.

Коагуляція може бути викликана різними факторами:

• введенням електролітів;
• нагріванням або заморожуванням дисперсної системи;
• механічним впливом;
• високочастотними коливаннями;
• ультрацентрифугуванням і ін. факторами.

Найбільш важливим і вивченим є дія електролітів.

Установлено ряд емпіричних закономірностей впливу електролітів, які відомі за назвою правил коагуляції:

1. Будь-які електроліти можуть викликати коагуляцію, однак помітний вплив вони роблять при досягненні певної концентрації.

Поріг коагуляції – мінімальна концентрація електроліту, що викликає коагуляцію (g, моль/л; іноді С_к).

Поріг коагуляції визначають по помутнінню, зміні фарбування або по початку виділення дисперсної фази в осад.

1. Правило Шульці-Гарди (правило значимості, емпіричне): коагулюючєю дією, володіє той іон електроліту, що має заряд, протилежний заряду потенціалвизначених іонів міцели (гранули), причому, коагулююча дія тим сильніше, чим вище заряд.

де; К - здатність, що коагулює (приймемо неї за одиницю)

За правилом Шульца - Гарди значення порогів коагуляції для противоіонів із зарядами 1, 2 і 3 співвідносяться як 1:1/20:1/500, тобто чим вище заряд, тим менше потрібно електроліту, щоб викликати коагуляцію.

Правило Шульці - Гарди має наближений характер і описує дію іонів лише неорганічних сполук.

1. У ряді органічних іонів коагулююча дія зростає з підвищенням адсорбційної здатності.
2. У ряді неорганічних іонів однакової зарядності їхня коагулююча активність зростає зі зменшенням гідратації.

Сучасна фізична теорія коагуляції електролітами заснована на загальних принципах статистичної фізики, теорії молекулярних сил і теорії розчинів. Її авторами є: Б.В. Дерягін, Л.Д. Ландау (1937-1941рр.), Э. Фервей, Я. Овербек (по перших буквах ДЛФО)

Суть теорії: між будь-якими частками при їхньому зближенні виникає розклинюючий тиск поділяючого рідкого прошарку в результаті дії сил притяжіння й відштовхування. Розклинюючий тиск є сумарним параметром, що враховує дію як сил притяжіння, так і сил відштовхування.

Деякі системи мають дуже високу стійкість, вони навіть здобувають здатність до мимовільного утворення - колоїдну розчинність.

У більшості ж золів на границі розподілу двох фаз існують адсорбційні шари, утворені молекулами ПАР. Адсорбційні шари охороняють частки від злипання, але вони покривають не всю поверхню, а приблизно 40...60% її.

Максимальна стійкість досягається при утворенні повного адсорбційного шару.

Підвищення стійкості дисперсних систем під впливом ПАР називають колоїдним захистом або стабілізацією колоїдів.

Як стабілізатори використовують: високомолекулярні ПАР, желатин, альбумін, казеїн, крохмаль, пектин, каучуки, гемоглобін та ін.

Для кількісної оцінки стабілізуючої дії того або іншого колоїду Р. Зігмонді запропонував так зване золоте число.

Золоте число - це мінімальна маса (у мг) стабілізуючої речовини, що здатна захистити 10 мл червоного золю золота (перешкодити зміні кольору червоний-голубий) від коагулюючого впливу 1 мл 10%-ного розчину NaCl.

Чим менше золоте число, тим більше захисна дія колоїду.

Визначена також захисна дія відносно золів срібла - срібне число, конго рубінового - рубінове число, сірки - сірчане число і т.д.

МІКРОГЕТЕРОГЕННІ СИСТЕМИ: АЕРОЗОЛІ, ЕМУЛЬСІЇ, СУСПЕНЗІЇ.

Аерозо́лі (рос. аэрозоли, англ. airsols, нім. Aerosole, Luftkolloide, aerosol Schwebstoffe) — дисперсні системи, що складаються з дрібних твердих або рідких частинок (дисперсна фаза) та дисперсійного газового середовища (наприклад, повітря) де зависли ці частинки. Аерозолі присутні в атмосфері шахт, кар'єрів, копалень, збагачувальних фабрик, брикетних фабрик, на ряді підприємств хімічної промисловості, коксохімії тощо. За характером утворення розрізняють диспергаційні і конденсаційні аерозолі.

Диспергаційні аерозолі виникають під час розбризкування рідин, дроблення і подрібнення твердих речовин, особливо тонкого подрібнення в струминних млинах, переходу до завислого станупорошків, руйнування вугільного і породного масивів (буріння шпурів і свердловин, підривні роботи, при роботі комбайнів гірничих, екскаваторів і ін.).

Конденсаційні аерозолі утворюються під час конденсації пари. Швидкість осідання частинок аерозолів дуже мала. Частинки аерозолів мають розміри від найбільших молекул (від 1 нм) до 100 мкм, їхній вміст в 1 см³ повітря — від декількох одиниць до декількох тисяч. Аерозолі поділяються на тумани (дисперсна фаза — краплі рідини 10 мкм), дими (частинки 0,1-5 мкм), смог (0,1-50 мкм) та пил (до 10-100 мкм). Тонкодисперсну тверду речовину аерозолів називають порошком. Пил, що осів, та порошок — тотожні поняття. Тверді частинки аерозолів, що осіли (тонкий порошок) згідно з термінологією колоїдної хімії називають аерогелем.

Аерозолі поділяють на полідисперсні та монодисперсні. Тривалість перебування частинки аерозолю у завислому стані залежить від седиментаційної швидкості (швидкості осідання) та швидкості витання. Седиментаційна швидкість — швидкість падіння, яку має частинка аерозолю у спокійному дисперсійному середовищі під дією сили ваги. Швидкість витання — швидкість, якої набуває частинка під дією вертикального висхідного потоку. Від співвідношення цих швидкостей залежить запиленість повітря у гірничих виробках та промислових приміщеннях.

Ему́льсія — дисперсна система з рідким дисперсійним середовищем та рідкою дисперсною фазою.

Складається з двох взаємно нерозчинних рідин, одна з яких рівномірно розподілена в другій у вигляді найдрібніших крапель, а розміри розпорошених часточок є більшими від характерних для колоїдів. При визначенні назви першою називають дисперсну фазу, а потім дисперсійне середовище, напр. вода в маслі, бензол у воді тощо (наприклад, молоко — Е., де краплинки жиру розподілені у водному середовищі). Е. низької концентрації — неструктуровані рідини. Висококонцентровані Е. — структуровані системи.

Основні типи Е.: прямі, з краплями неполярної рідини в полярному середовищі (типу «масло у воді») і зворотні або інвертні (типу «вода у маслі»). Зміна складу Е. або зовнішня дія можуть привести до перетворення прямої Е. у зворотну, і навпаки. Ліофільні Е. утворюються самочинно і термодинамічно стійкі. Ліофобні Е. виникають при механічному, акустичному або електричному емульгуванні, а також внаслідок конденсаційного утворення крапель дисперсної фази у перенасичених розчинах чи розплавах. Вони термодинамічно нестійкі і тривало можуть існувати лише в присутності емульгаторів.

Суспензія (від пізньолат. suspensio - підвішування) — дисперсна система з рідким дисперсійним середовищем та твердою диспергованою (дисперсною) фазою, частинки якої достатньо великі, щоб протидіяти броунівському руху. На відміну від високодисперсних систем, в суспензії частинки відносно швидко седиментують (випадаюсть в осад, або зрідка спливають на поверхню дисперсіної рідини).

ВИСОКОМОЛЕКУЛЯРНІ СПОЛУКИ (ВМС) — ОСНОВА ЖИВИХ ОРГАНІЗМІВ. ГЛОБУЛЯРНА ТА ФІБРИЛЯРНА СТРУКТУРА БІЛКІВ. ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОЗЧИНІВ ВИСОКОМОЛЕКУЛЯРНИХ СПОЛУК, ІСТИННИХ ТА КОЛОЇДНИХ РОЗЧИНІВ.

Біополіме́ри — загальна назва макромолекулярних сполук, що існують у живій природі;^[1] полімерибіологічного походження. Прикладами біополімерів є полімери цукрів (полісахариди): целюлоза,крохмаль, інулін, декстрин, ксилан і ін.; білки та пептиди, ДНК та РНК. Більшість біополімерів єкополімерами, тобто складаються із мономерних ланок різного типу.

Глобулярні білки або сферопротеїни — один з головних класів білків за формою (інший — фібрилярні білки). Ці білки мають форму глобули (тобто практично сфери) та в багатьох випадках (окрім інтегральних мембранних білків) розчинні в водних середовищах, де вони формують колоїдні розчини.

Форма молекули — поліпептидний ланцюг щільно скручений в кулясту або овальну структуру — глобули. Механічні властивості — нездатні до стискання і розпрямлення. Функції — виконують переважно динамічні функції (ферменти,антитіла, білки молока, деякі гормони,гемоглобін).

Фібриля́рні білки́ — білки, утворені поліпептидними ланцюгами, розташованими паралельно один одному уздовж однієї осі, створюючі довгі волокна (філаменти) або шари.

Фібрилярні білки зазвичай є інертними структурними або запасними білками. Найчастіше вони нерозчинні в воді, та утримуються разом за допомогоюгідрофобних взаємодій завдяки гідрофобним бічним ланцюгам амінокислот на зовнішньому боці молекули. Послідовності амінокислоти, з яких вони зроблені, часто мають невелике число з багатьма повторами. Вони можуть формувати незвичайні вторинні структури, наприклад потрійну спіраль колагену. Ці білки часто містять перехресні зв'язки між ланцюгами, наприклад дисульфідні зв'язкиміж ланцюгами кератину.

За функцією, фібрилярні білки найчастіше є компонентами цитоскелету (проміжні філаменти еукаріотів, кресцентин бактерій) або позаклітинної матриці, причому часто гомологічні білки (наприклад, кератини) знайдені в обох типах структур. В позаклітинній матриці ці білки забезпечують жорсткість тканини, наприклад на частку кератину припадає майже вся суха вага волосся, вовни, рогів, копит,ногтей, луски, пір'я, тоді як колаген — основний білок сухожиллів, хрящів,фіброїн — білок шовку.

Грубодисперсні системи	Колоїдні системи	Справжні розчини
Непрозорі	Прозорі, опалесціюють	Прозорі не опалесціюють
Мають поверхню поділу фаз	Мають поверхню поділу фаз	Не мають поверхні поділу фаз
Частинки не проходять через паперовий фільтр	Частинки проходять через паперовий фільтр, але затриму-ються целофаном	Частинки проходять через паперовий фільтр і целофан
Нестійкі кінетично і термодинамічно	Відносно стійкі кінетично	Стійкі кінетично та термодинамічно
Старіють в часі	Старіють в часі	Не старіють в часі
Частинки видно в оптичний мікроскоп	Частинки видно в електронний мікроскоп	Частинки не видно в сучасні мікроскопи

НАБРЯКАННЯ І РОЗЧИНЕННЯ ПОЛІМЕРІВ. МЕХАНІЗМ НАБРЯКАННЯ. ВПЛИВ РН СЕРЕДОВИЩА, ТЕМПЕРАТУРИ ТА ЕЛЕКТРОЛІТІВ НА НАБРЯКАННЯ. ІЗОЕЛЕКТРИЧНИЙ СТАН БІЛКА. ІЗОЕЛЕКТРИЧНА ТОЧКА (ІЕТ).

Набрякання полімерів. При контакті полімеру з розчинником завжди відбувається його набрякання.

Набрякання - це мимовільний процес поглинання низькомолекулярного розчинника високомолекулярною речовиною, що супроводжується збільшенням маси й об'єму полімеру. Набрякання часто є початковим етапом розчинення високомолекулярних речовин. Розрізняють обмежене й необмежене набрякання.

При обмеженому набряканні об'єм і маса полімеру досягають певних значень і подальший контакт полімеру з розчинником не приводить до яких-небудь змін. У результаті обмеженого набрякання полімер перетворюється в холодець.

При необмеженому набряканні відсутній межа набрякання, із часом полімер поглинає все більшу кількість рідини й у результаті, набрякання переходить у розчинення. Прикладом обмеженого набрякання є набрякання гуми в бензині; набрякання каучуку в цьому ж розчиннику необмежено.

На характер набрякання впливає температура. Причиною набрякання є дифузія низькомолекулярного розчинника у високомолекулярну речовину.

Таким чином, набрякання можна представити як процес однобічного змішування, при якому молекули низькомолекулярної речовини, завдяки великій рухливості, проникають у простір між молекулами високомолекулярної речовини.

Набрякання полімеру характеризується ступенем набрякання:

,

де: - маса полімеру до й після набрякання

Ступінь набрякання залежить від міцності міжмолекулярних зв'язків у полімері і енергії сольватації. Якщо для лінійного полімеру робота, яку треба затратити на розрив зв'язків слабких Ван-дер-Ваальсових сил, менше, ніж енергія сольватації, то набрякання буде необмеженим. Якщо в полімері є поперечні зв'язки, то енергії сольватації може бути недостатньо для їхнього розриву. Тоді набрякання буде обмеженим і тим меншим, чим міцніше міжмолекулярні зв'язки.

На ступінь обмеженого набрякання впливає також температура. Якщо набрякання обмежується тільки першої, сольватаційною стадією, що є екзотермічним процесом, то ступінь набрякання з підвищенням температури зменшується. Друга стадія набрякання може бути ендотермічним процесом, тоді ступінь набрякання повинна збільшуватися з підвищенням температури.

Білки характеризуються ізоелектричною точкою (pI) — кислотністю середовища pH, при якому молекула даного білка не несе електричного заряду. Чим більше в даному білкугідроксильних груп (основних залишків), тим вище за нього pI. Білки з pI меншим за 7 називаються кислотними, а білки з pI більшим за 7 — основними. В цілому, pI білка залежить від функції, яку він виконує, так білки, що зв'язуються з нуклеїновими кислотами часто відносяться до основних білків. Прикладом таких білків служать гістони.

ПОРУШЕННЯ СТІЙКОСТІ РОЗЧИНІВ ВМС. ВИСОЛЮВАННЯ, ДЕНАТУРАЦІЯ, КОАЦЕРВАЦІЯ.

Висолювання (рос. высаливание, англ. salting out; нім. Entsalzung f) – виділення речовини зрозчину шляхом введення в нього іншої, як правило, добре розчинної речовини – висолювача. Висолювана речовина може виділятися у вигляді нової фази - твердого осаду, рідкої або газової фази. В. може бути пов'язане зі збільшенням концент-рації спільного йону чи йонної сили або зі зміною структури розчинника, також – покращання екстракції речовини додаванням електроліту в водну фазу. Протилежний В. ефект (збільшення розчинності однієї речовини в присутності іншої) називається всолюванням. В. застосовується в технологічних процесах розділення та вилучення в системах рідина-рідина або рідина-тверде тіло для переведення цінного компонента в осад або в іншу рідку фазу.

Денатура́ція — зміна високорівневої структуримакромолекул (зазвичай білків або нуклеїнових кислот) у результаті екстремальних умов навколишнього середовища, наприклад, обробки кислотами абоосновами, високими концентраціями неорганічних солей або органічних розчинників (спирт, хлороформ), нагрівання. У результаті макромолекула втрачаєнативний стан та необхідні властивості для функціонування в клітині. Денатуровані білки проявляють широкий ряд характеристик, від втрати розчинності до агрегації.

Денатурація білка — це руйнування третинної і вторинної структури білка. Вона може бути викликана нагріванням, дією радіації, струшуванням. Денатурація білка відбувається при варінні яєць, приготуванні їжі і т.

Коацервація – злиття гідратних оболонок частинок при зниженні розчинності ВМС.

В теории происхождения жизни на Земле, разработаннойакадемиком А.И. Опариным, большое значение придается возникновению белковых коацерватов из белковых молекул

ДРАГЛЮВАННЯ РОЗЧИНІВ ВМС. ВЛАСТИВОСТІ ДРАГЛІВ.

ДРАГЛІ - системи полімер - розчинник, що характеризуються великими оборотними деформаціямипри практично повній відсутності в'язкої течії. Для цих систем іноді застосовують термін "гелі", який в колоїдній хімії позначає низькоскоагульовані золі. І хоча історично термін "гель" вперше з'явився при дослідженні саме полімерної системи (водного розчину желатину), після розмежування колоїдної хімії і хімії полімерів у останній гущавині використовують термін "холодці".

Драглі відрізняються від вязкотекучих розчинів полімерів такій же концентрації структурними особливостями, які і призводять до того, що замість течії розвиваються оборотні деформації. Ці особливості структури різноманітні, що дозволяє провести класифікацію драглів за окремими типами.

До драглів першого типу відносять набряклі в розчинниках сітчасті полімери наприклад, полістирол з поперечними дівінілбензольними "містками".

Різновидом драглів першого типу є системи, в яких стійкі контакти між макромолекулами забезпечуються локальною кристалізацією групи ланцюгів. Відрізки макромолекул між крісталічними "вузлами" здатні до таких же конформаційних перетворень під дією зовнішніх навантажень, як і хімічно зшиті полімери, але верхня межа області оборотної деформації обмежується температурою плавлення кристалічних вузлів. Вище цієї температури драглі перетворюються у звичайний розчин полімеру. Прикладом драглю цього типу можуть служити розчини полівінілхлориду з невисоким ступенем кристалічності, обумовленої низькою синдіотактічністю макромолекул. Локальна кристалізація в цьому випадку відповідальна за оборотну деформацію високопластіфікованих виробів з полівінілхлориду. Аналогічні драглі часто утворюються з розчинів співполімерів, у яких в результаті неоднорідного розподілу

співмономерів у ланцюзі виникає можливість локальної кристалізації послідовності однакових мономерів. Локальна кристалізація спостерігається і для полімерів що утворюються при часткових полімераналогічних перетвореннях, наприклад, при неповному омиленні похідних целюлози.

Всі драглі першого типу можна умовно розглядати як однофазні системи, навіть у разі локальних крісталлізац. вузлів, кількість яких дуже мала в порівнянні зі всією масою полімеру.

Драглі другого типу відрізняються від драглів першого типу виразно вираженим двофазним станом. Вони виникають в результаті розпаду однофазних розчинів полімерів > на дві фази, перша з яких, що містить велику кількть полімеру, утворює переважно безперервний каркас, а друга фаза з дуже низькою концентрацією полімеру включена в цей каркас у вигляді дисперсії. Властивості цієї системи визначаються каркасною полімерною фазою, яка в багатьох випадках наближається по властивостях до твердого тіла і тому здатна до часткового пружного вигину. При цьому загальна відносно висока деформація системи складається з суми малих деформацій окремих елементів просторової сітки, створюючої цю структуру. Крім того, внесок в оборотну деформацію вносить зміну форми і протяжності міжфазної межі (міжфазна енергія має невелике, але все-таки кінцеве значення).

Драглі другого типу часто утворюються з розчинів білкових речовин, при осадженні полімерів в ході їх переробки у вироби (наприклад, в хімічні волокна, зокрема при дозріванні віскози), з водних розчинів метил- і оксиетилцелюлози. При цьому фазовий розпад пов'язаний із зміною активності<http://www.xumuk.ru/encyklopedia/101.html> розчинника унаслідок введення "нерозчинника" або різкої зміни температури.

Серед багатьох властивостей драглів слід виділити явище синерезису -відділення частини рідини при зміні термодинамічних параметрів системи. У випадку драглів першого типу, в яких набухання початкового хімічно зшитого полімеру відбувається до встановлення рівноваги між вільною енергією змішання компонентів і зворотною дією розтягуючої сітки, синерезіс спостерігається тільки при послідовній зміні температури або складу розчинника. Він припиняється повністю після досягнення нової рівноваги. Для драглів, у яких вузли сітки утворені локальною кристалізацією, можуть спостерігатися процеси доповнить. кристалізації, що приведе до нового часткового відділення синеретичної рідини.

Для драглів другого типу характерна нестабільність, обумовлена термодінамічною нерівноважністю системи. Це виражається перш за все в синеретичному виділенні фази з низькою концентрацією

полімеру. Теоретично синерезіс повинен протікати до встановлення єдиної межі розділу між двома фазами, але практично він сповільнюється в часі через складність дифузійних процесів у ге-терогенних системах. При переробці полімерів у промисловості залишкові кількості розхчинника відокремлюють випаровуванням.

З ін. Властивостей драглі мають значення їх механічні і оптичні характеристики. Міцність драглів першого типу визначається в принципі міцністю початкового полімеру і залежить від його частки в системі. Проте практично найбільш важливий показник - модуль пружності, який характеризує "податливість" системи при накладенні зовнішніх навантажень, оскільки ці системи використовують в умовах не повного руйнування, а до досягнення певної деформації при заданій напрузі.

Оптичні властивості драглів першого типу мало відрізняються від таких для звичайних розчинів полімерів. Драглі другого типу характеризуються інтенсивними светорозсіянням через двофаз-ності системи і наявності розривів суцільності (тріщин) в масі драглю.

Практичне значення студнеподібного стану дуже велике. Окрім випадку формування виробів з розчинів полімерів грає виключно важливу роль в процесах переробки харчових продуктів, зокрема для додання готовим продуктам кінцевої форми. У біології студнеподібний стан складає основу процесів перетворення в організмах. Багато складових частин організмів знаходяться в стані рухомої рівноваги з водним середовищем, і їх поведінка в підкоряється закономірностям, типовим для драглів. Зокрема, деякі патологічні зміни живих організмівсупроводжуються явищами синерезіса

АНОМАЛЬНА В’ЯЗКІСТЬ РОЗЧИНІВ ВМС. В’ЯЗКІСТЬ КРОВІ.

В'ЯЗКІСТЬ – це властивість газів і рідин чинити опір необоротному переміщенню одній їх частини щодо іншої при зрушенні, розтягуванні і ін. видах деформації. Вязкість характеризують інтенсивністю роботи, що витрачається на здійснення перебігу газу або рідини з певною швидкістю.

З підвищенням температури вязкість газів збільшується, оскільки вона обумовлена інтенсивністю теплового руху. Вязкість рідин з підвищенням температури зменшується завдяки зниженню енергії міжмолекулярної взаємодії, що перешкоджають переміщенню молекул.Із збільшенням тиску Вязкість завжди зростає.

В’язкість крові – визначає величину її внутрішнього тертя та вимірюється у відносних одиницях (в порівнянні з в’язкістю води). В’язкість плазми крові складає 1,7-2,3 й зумовлена наявністю в ній білків. В’язкість крові складає 4,5-5,0. збільшення в’язкості крові в порівнянні з в’язкістю плазми пов’язана з наявністю в ній форменних елементів, перш за все, червоних кров’яних тілець (еритроцитів). В’язкість крові впливає на рух крові по судинам, особливо мікроциркуляторного русла.

В'язкість крові схильна до впливу багатьох чинників. Всі вони реалізують свою дію, змінюючи в'язкість плазми або реологічні властивості формених елементів крові.
Еритроцит - основна клітинна популяція крові, що бере активну участь у процесах фізіологічної агрегації.

Термін «реологічне поведінка крові» (rheological behavior) є загальноприйнятим, підкреслює «неньютонівських» характер плинності крові.

Дата добавления: 2014-01-07