Сучасні тенденції і перспективи українського театру

Пошуковий театр. Наявна криза тоталітарно-соціалістичної моделі буття, конфлікт між традиційною культурою і новими типами свідомості. чергове збільшення актуальності постановки “вічних” шекспирівських трагедій, тільки не так званих “трагедій прозріння” (“Гамлет”, “Король Лір”), а відповідно до соціокультурної ситуації епохи “трагедій падіння”, насамперед “Ричарда Третього” та “Макбета”.

У часи війни театр розвивався як діяльність фронтових бригад, театр в окупації та театр у евакуюванні. В окупації Гітлер санкціонував легітимність сценічного мистецтва з метою ангажування його для власних потреб. Проте, за підрахунками, приблизне співвідношення відвідування драматичного театру було таким: приблизно 30% складали німці, а близько 70%— українці. Більшість окупаційних театрів було створено націоналістами, але не виключно. Окупаційні театри стали першим кроком у знайомстві європейського глядача з феноменом українського театру та українського мовлення, адже частину публіки складали, крім німців, військовополонені англійці, французи, американці, італійці.

В евакуації до Узбекистану театр імені І.Франка сумісно з місцевим театром імені Мукілі здійснив постановку “Наталки Полтавки” узбекською мовою, а М.Крушельницький на сцені Ферганського драматичного театру поставив узбекську драму “Надира”.

Театр естетичних новацій. На іншій території Союзу в цей час панує «хрущовська відлига», але на Україні завдяки надмірній “ідеологічній пильності” перепони були навіть могутнішими, ніж в інших республіках. Основні надбання епохи:

1. Демократизація структури управління театрами: командно-адміністративний стиль керівництва поступово замінюється на творчий, враховується думка громадських організацій, художніх рад, результатів оглядів-конкурсів, семінарів режисерів і драматургів.

2.Розширення професійної підготовки творчих кадрів.

3.Розширення кола тематики п’єс: звернення до гострих, соціально значущих конфліктів, звідси випливає розширення жанрово-стильової палітри п’єс, отриманні громадських резонансів на вистави.

4. Актуалізується переклад і постановка українською мовою класичної драматургії відновлюються раритетні імена митців “срібного” віку українського театру — Леся Курбаса та М.Куліша, проте, гостро відчувається брак нових театральних ідей, в основному режисерських, через те, що практично жоден з талановитих митців тридцятих - п’ятдесятих років не залишив учнів-послідовників.

Друга половина 80 — 90 роки — це доба пошуку національної ідентичності. Для неї характерний “ прийом семіотичного цитування” - внесення в культурний текст чужих фрагментів, що спонукає до нових мислеобразів, змінюючи зміст першооснови. Так, наприклад, у виставі “Гамлет-Лабіринт” О.Ліпцина, що була поставлена в Центрі Леся Курбаса в 1996 році, текст “відкріплено” від конкретних персонажів, він довільно перетікає від Офелії до Гертруди, від Гамлета до Гільденстерна і т.п.

Початок переходу до нових мистецьких засад постмодернізму.

1. Регіональна нерівномірність ресурсного потенціалу культури.

2. Культурний та політичний розрив між західними та східними регіонами країни (вище аналізувалися ці два типи української ментальності та роль і місце в цій дихотомії вербального фактору, що прямо впливає на особливості художньої культури, а відтак і на сценічне мовлення), а також розрив між центром і периферією, між міськими ф сільськими регіонами

3. Загальна соціокультурна маргіналізація більшості населення України, «естетизація кічу».

4. Театр в силу історичної традиції завжди був соціальним інструментом виховання, а сьогодні ми спостерігаємо його пристосування до вимог суспільства, насамперед, здебільшого через економічні чинники.

5. Низький суспільний та соціально-правовий статус української культури взагалі.

6. Зміна головної репрезентативної системи в галузі художньої культури, в тому числі і театру. Це ще раз підкреслює наявну сьогодні тенденцію сценічних позавербальних мистецтв, орієнтованих насамперед на видовищність. Характерним прикладом може слугувати популярний сьогодні сценічний жанр вербатим, який полягає в особливому способі створення драматургічного матеріалу – вільному компануванні діалогів пересічних людей з реального життя, зафіксованих без змін. З 2000 року знову запроваджено жанр «театральної читки» - п’єсу читають зі сцени по ролях, щоб ознайомити глядача з новою українською драматургією.

Можливість мінливості цих тенденцій: «Це лише коливання історичного маятника», «культура і театр м’яко накопичують нову мову, нові нормативи, періодично вибухуючи оксамитовими революціями».

Дата добавления: 2014-01-07