Особливості становлення і розвитку соціологічної думки в Україні

Соціологія в цілому і кожна її окрема галузь, є результатом творчої діяльності багатьох поколінь вчених і мислителів різних країн і народів, і в цьому розумінні вона інтернаціональна за своїм характером, завданнями і задачами. Соціологія є феноменом загальнолюдським.

Соціологія ніколи не була єдиною наукою, одночасно існувала велика кількість шкіл і напрямків, різних за своїм змістом і характером, розумінням теорії і методології, предметом і структурою соціологічної науки. Ці школи і напрямки базувалися на діаметрально протилежних світоглядних і філософських позиціях, характеризувалися різними підходами до визначення об’єкта дослідження і можливостей його пізнання.

Аналіз становлення і розвитку соціологічної думки в Україні вкрай ускладнений через причини об’єктивного і суб’єктивного ха-рактеру. До сьогоднішнього часу багато матеріалів архівного характеру знаходяться за межами України. Труднощі розвитку соціології в Україні були пов’язані з тим, що довгий час країна перебувала у складі інших держав, у неї не було своїх спеціальних дослідних установ, обов’язкових навчальних курсів, кафедр в університетах, періодичних видань. Тому тривалий час це була сфера індивідуальних творчих зусиль.

Зміна суспільних відносин, які були викликані розвитком капіталізму в Росії, породжувала об’єктивну необхідність виникнення різних соціологічних шкіл і напрямів. Загальносоціологічні і націо-нальні особливості соціології в Росії мають декілька аспектів:

по-перше, вони сягають корінням у національну культуру і в традиції національно-визвольного руху;

по-друге, соціологічна думка в Росії розвивалася як складова частина європейської культури, вбираючи в себе все краще з класичної соціології і здійснюючи на неї свій безпосередній вплив.

У соціологічній думці Росії, яка розвивалася паралельно з класичною соціологією Західної Європи, налічують більше десятка різних напрямів і шкіл.

Натуралістичний напрям представлений двома школами: географічною і органічною.

Представники географічної школи намагалися пояснити історію розвитку суспільства за допомогою природних сил (клімату, ґрунту, системи річок і т. ін.). Найяскравішими представниками даної школи були:

· Мечников Лев Ілліч (1838-1888 рр.) – вчений-географ, соціолог і публіцист. У молоді роки Л.І. Мечников бився в загоні Джузеппе Гарібальді; товаришував з М.О. Бакуніним, представником бунтарської теорії революції; співробітничав в журналі «Дзвін», який видавав О.І. Герцен. Пізніше Л.І. Мечников організував російську школу в Японії; завідував кафедрою порівняльної статистики і географії Невштательській Академії наук у Швейцарії. До кінця своїх днів Л.І. Мечников залишався демократом, утопічним соціалістом, схильним до анархізму.

· Соловйов Сергій Михайлович (1820-1879 рр.) – ліберальний історик, якому належить велика кількість досліджень, присвячених минулому Росії.

· Ключевський Василь Осипович (1841-1911 рр.) – видатний історик, учень і послідовник С.М. Соловйова. Представник буржуазно-поміщицького лібералізму в Росії, що визнавав як ідеал надкласову, а фактично буржуазну державу, в якій гармонійно можуть злитися інтереси всіх станів. Найкращою політичною формою державного устрою В.О. Ключевський вважав конституційну монархію.

Звернення до географічного чинника, який нібито впливає на своєрідність соціально-культурного розвитку, стало наслідком впливу ідей і методів природознавства, що посилюється на суспільну думку. Воно було пов’язане з прагненням пояснити історію людства за допомогою природних сил, дати оцінку соціальному прогресу на основі природничо-наукового критерію.

Органічна школа в соціології склалася під впливом розвитку біології. Засновником школи був англійський соціолог Г. Спенсер. Порівняння суспільства з біологічним організмом (підтримуюча, розподільна і регулятивна системи), яке спочатку застосовувалося як метод пояснення складних соціальних процесів за допомогою, як здавалося, простих і природніших, незабаром перетворилося на затвердження тотожності суспільства з біологічним організмом.

Представниками даної школи в Росії були Стронін Олександр Іванович (1826-1889 рр.) – випускник історико-філологічного факультету Київського університету і Лілієнфельд Павло Федорович (1829-1903 рр.) – видатний царський сановник і монархіст.

Соціологічні теорії народництва представлені в Росії трьома школами: 1) анархічного напряму; 2) бланкистською (змовницькою); 3) суб’єктивістського напряму.

Представники школи анархічного напряму вважали методологічною основою аналізу суспільства волюнтаризм і суб’єктивізм. Вони проповідували ідею безвладдя як основний принцип державного устрою. Виразниками і теоретиками цих ідей були Михайло Олександрович Бакунін (1814-1876 рр.) – представник бунтарської теорії революції і Петро Олексійович Крапоткин (1842-1921 рр.) – відомий географ, вчений, теоретик анархічного напряму в народницькій соціології.

Теоретиком і пропагандистом ідей бланкистсько-змовницького напряму (Огюст Бланки – французький революціонер-змовник) був Петро Микитич Ткачов (1844–1886 рр.) – відомий революційний діяч, соціолог, літературний критик і публіцист.

Представники суб’єктивістської школи вважали особистість головною соціальною силою. На їх переконання, сукупність індивідів з їх бажаннями і потребами утворюють суспільство. Цієї теорії дотримувалися Петро Лаврович Лавров (1828-1900 рр.) – російський філософ, соціолог і історик; Микола Костянтинович Михайловський (1842-1904 рр.) – російський соціолог, літературний критик і публіцист, революціонер, виразник сподівань селянства.

З ідеологією ліберальної буржуазії, яка зрозуміла, що без урахування діяльності мас відтепер неможливо осягнути історичні процеси, пов’язаний психологічний напрям в буржуазній російській соціології.

Представниками цього напряму були:

· Де Роберті Євген Валентинович (Де Роберті Де Кастро Де ла Сердо – 1843-1915 рр.). Становлення його поглядів відбувалося під впливом позитивістської теорії О. Конта. Надалі він перейшов на позиції суб’єктивного ідеалізму. Автор численних робіт з соціології.

· Карєєв Микола Іванович (1850-1931 рр.) – відомий російський історик і соціолог. Професор Варшавського і Петербурзького університетів, член-кореспондент Російської Академії наук, почесний академік Академії наук СРСР, представник поглядів ліберальної буржуазії.

· Коркунов Микола Михайлович (1853-1904 рр.) – юрист, професор, викладав в Олександрійському ліцеї і Петербурзькому університеті.

Плюралістична теорія виникла як реакція на обмеженість психологічного і біологічного напрямів і малу ефективність геогра-фічної школи. До кінця ХІХ століття в російській соціології стало очевидним, що при розв’язанні складних соціальних проблем не мож-на покладатися на один будь-який чинник, а необхідно враховувати всю сукупність і взаємодію соціальних елементів і явищ. Дану думку проповідував Максим Максимович Ковалевський (1851-1916 рр.) – соціолог, правознавець, історик і етнограф. Як соціолога М.М. Ковалевського цікавили наступні проблеми: зв’язок соціології з історичними науками; порівняльно-історичний метод дослідження; багатофакторний підхід до вивчення суспільства; соціальні законо- мірності і суспільний прогрес.

Мета соціології, вважав М.М. Ковалевський – розкрити причину спокою і руху людського суспільства, стійкості і розвитку порядку в різні епохи в їх наступному і причинному зв’язку між собою.

Російський релігійний ідеалізм був представлений вченими, які спочатку стояли на позиціях марксизму і діалектичного матеріалізму, а потім, розчарувавшись в марксизмі, перейшли на позиції теології і релігійної філософії. Представники релігійного ідеалізму в російської соціології:

· Соловйов Володимир Сергійович (1853-1900 рр.) – релігійний філософ, поет, публіцист, проповідник ідей всесвітньої теократії і есхатології;

· Булгаков Сергій Миколайович (1871-1944 рр.) – економіст, релігійний філософ, професор богослов’я з 1923 року жив в еміграції в Парижі;

· Бердяєв Микола Олександрович (1874-1948 рр.) – релігійний філософ, ідейний супротивник марксизму і комунізму, з 1922 року жив і працював в Парижі.

Неопозитивізм у російській соціології вивчав насамперед со- ціальну поведінку, а потім соціальні структури як постійні (або такі, що повторюються) форми взаємодій. Головну увагу соціологи цієї школи зосередили на вивченні соціальної поведінки і суспільства узятих переважно в аспекті статичності, організованості. Представляли дану школу Звоницька Агнеса Соломонівна (1897-1942 рр.) – перша з жінок, виступила на російському соціологічному терені; Тахтарев Костянтин Михайлович (1871-1925 рр.) – автор ряду робіт з соціології, професор Петербурзького університету, який тривалий час займався історією соціології і Пітирим Олександрович Сорокін (1889-1968 рр.) – російсько-американський соціолог. Сорокін П.О. був особистим секретарем М.М. Ковалевського, член партії есерів, секретар О.Ф. Керенського – глави Тимчасового уряду Росії в 1917 році, по-чесний член Засновницьких зборів, редактор журналу «Воля народу», професор Петербурзького і Московського університетів. З 1923 року працював і жив у США. Автор більше 40 книг і декілька сотень статей з соціології. З 1930 року – професор Гарвардського університету (США), він розробив: теорію соціальної поведінки; теорію соціальної стратифікації і мобільності; вчення про інтегральну соціологію.

Біля витоків школи марксистської соціології в Росії стояв Плеханов Георгій Валентинович (1856-1918 рр.) – філософ, пропагандист марксизму, один з лідерів меншовизму, що підтримав Тимчасовий уряд і негативно ставився до Жовтневої революції, але не підтримав контрреволюцію. Г.В. Плеханов піддав різкій критиці суб’єкти-вістський підхід російських народників до оцінки суспільних явищ у післяреформеній Росії; розвинув соціологічні ідеї марксизму у світлі матеріалістичного розуміння історії; розробив питання про співвідношення ролі особистості та народних мас в історії.

Революційний напрямок у соціологічній теорії марксизму в Росії очолив Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870-1924 рр.) – теоретик Жовтневого революційного перевороту. У своїх роботах він розвивав марксистське положення про суспільно-економічні формації; розглядав роль особистості в історії; розвинув теорію класів, класової бо-
ротьби і революції.

Соціологічна думка в Україні розвивалася як інтегративна частина європейської культури, яка зазнавала помітного впливу концепцій як значних західних соціологів, так і блискучих представників російської соціології.

У 40-х роках XIX ст. в Україні оформлюються два основних напрямки в суспільно-політичній думці: ліберально-демократичний (Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов і ін.) і революційно-демократичний (Сергій Подолинський, Тарас Шевченко, Іван Франко та ін.), які вплинули на становлення і розвиток української соціологічної думки.

Аналізуючи традиції українського національного суспільствознавства, ми можемо виділити плеяду українських соціологів кінця XIX–початку XX ст., серед яких ідеї Михайла Драгоманова є найбільш показовими для української соціології класичного періоду.

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 рр.) прийшов у соціо-логію через історико-філософський напрямок. Людина надзвичайно різноманітних інтересів, публіцист, суспільний діяч, вчений, магістр всесвітньої історії. Не випадково його вважали генератором суспільних ідей, а сам себе він називав «соціалістом» західноєвропейського зразка.

Космополіт і ліберал, М. Драгоманов виступав проти приватної власності, проти рівності, але за справедливість. Ніколи не підтримував демократичний централізм, завжди виступав за федеративний устрій. В усіх питаннях (історичних, національних, державних, політичних) ставив на перший план людину, потім суспільство, громаду. Кожна людина, на його думку, незалежно від національності повинна стояти вище державної нації.

Своєрідним еталоном виміру рівня демократії в державі для М. Драгоманова був ступінь свободи національних меншостей порівняно з державною нацією. Драгоманов вважав, що федерація є вищою формою демократії. Він представляв федеративний союз вільних громад у державній структурі, де громада повинна відстоювати і забезпечувати вільний розвиток особистості.

Світогляд М. Драгоманова формувалося під впливом європейського буржуазно-визвольного позитивізму, утопічного соціалізму і української демократичної традиції. Основи позитивної соціології у світогляді Драгоманова поєднуються з визнанням великої залежності соціальних процесів від явищ суто природних. Виходячи з логіки еволюціоністів, він переносить завоювання природничих наук у науки соціальні, вважаючи, що без визначеного розуміння історії неможлива ніяка розумна і свідома політика. Стосовно розвитку суспільства Драгоманов проводить аналітичне розчленовування на господарську, суспільну (соціальну) і державну частини. Органічній еволюції підлягали дві перші сфери громадського життя – економіка і соціальні відносини. Що стосується моменту зміни форм політичних, державних, то вони еволюціонують залежно від двох перших, і тому нераціо- нально зосереджувати всю свою увагу на державному моменті, що є тільки «дахом господарських порядків і результатом людських думок». Цей же еволюціонізм дозволяв драгоманівській історіософії простежити постійну мінливість історичного процесу, відсутність у ньому чогось постійного, застиглого, нерухомого.

М.П. Драгоманов прийняв як критерій оцінки історичних явищ ідею прогресу. «Тільки віра в прогрес, при всій суворості ідеалу, рятує людину від песимізму і розпачу, від гуманної мізантропії, і вчить вимірювати часи і обличчя міркою відносної досконалості, власне історичної». Розуміючи історичний процес як процес універсальний, однаковий скрізь по своїй соціальній суті і неоднаковий тільки за формами прояву, М. Драгоманов зробив методологічний висновок, що історичні, як і взагалі соціальні явища, можна і слід вивчати і досліджувати тільки і винятково порівняльним методом.

Цікаві думки М. Драгоманова про співвідношення національного і соціального в суспільному розвитку, про місце і роль мови і спільноти. Виступаючи за пошук прогресивних суспільно-політичних ідей, він підкреслював: «Якщо поставити думку про національності на перше місце, то ми або поженемося за хмарою, або станемо слугами того, що намагається зупинити кроки людства, і саму нашу національність». Таке бачення національних питань стало основою для космополітизму М. Драгоманова. Його соціально-політичним кредо стали слова «космополітизм в ідеях і меті, національність в основі та формах культурної роботи».

Погляди М. Драгоманова зазнали критики ще при його житті. Але, напевно, найбільш вірну оцінку дав М. Драгоманову І. Франко, який писав про нього: «Він був для нас дійсним вчителем і цілком безкорисливо не шкодував праці, послань і переконань і докорів, щоб наставити нас, ледачих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, світлі шляхи європейських цивілізацій».

Богдан Олександрович Кістяківський (1868-1920) учень – М.П. Драгоманова, філософ, соціолог, юрист, політичний діяч. Б.О. Кістяківський почав спробу поєднати неокантіанські погляди на суспільні явища з «позитивними методами» їхнього дослідження. Він дійшов висновку, що результати, отримані за допомогою методів, перенесених із природничонаукової сфери в соціологію, є обмеженими, тому що в історичних процесах, поряд з необхідністю, значне місце займають стихійність і свідомі дії людей, обумовлені рівнем соціальної культури. Отже, тією реальністю, яку має вивчати соціологія, крім економічних відносин, свідомості, є дії людей, обумовлені соціальною дійсністю і її культурними формами. Звертання до цієї реальності – умова відділення соціології як системи наук про соціальні відносини від філософії, як у свій час природознавства від натурфілософії.

Завдяки діям людей змінюється суспільство, відносини в ньому. Деякі стихійні дії переростають у звичаї, традиції, правила, яких люди в суспільстві дотримуються свідомо і несвідомо в рамках культури. Через соціальну культуру, вважав Б. Кістяківський, можливий шлях до правової держави. Думки про відносини Росії і України Б. Кістяківський висловив у статті «Українці і російське суспільство», відзначивши, що, на жаль, Росія як загальна Батьківщина для України була злою мачухою.

Інша соціологічна теорія, у розробку якої зробив свій внесок Б. Кістяківський, – це соціологія права. Почавши з критики права, він припускає розуміння права, пояснюючи його за допомогою психологічних феноменів, тому що вченого хвилювали не тверді закони, акти, норми, а самі люди, їхнє відношення до законів, правових форм поведінки, останні він пов’язував з культурою. Культурна людина більш дисциплінована, вона живе за людськими принципами і правилами.

У правовій державі має бути і правова особистість, яка може реалізувати свої права, має їх широкий вибір. Б. Кістяківський розділяв індивідів на соціальні типи залежно від їх відношення до права, адже різні люди мають різну свідомість і мету в житті. Вони можуть бути високої культури, естетично розвиненими, але водночас і революціонерами. Дії проти держави властиві революційній поведінці, і ведуть до руйнування норм і актів держави. Тому будь-яка держава, неза-лежно від форми правління, приймає такі закони (і це справедливо), що охороняють її як зсередини, так і ззовні. Однак революційні дії вступають у протиріччя з культурою (традиціями, звичаями), а як наслідок – з правом.

Б.О. Кістяківський пише у своїй роботі «У захист права», що немає загальних ідей, правового устрою, конституційності, які були б загальними для всіх народів і часів, як і немає капіталізму або іншої господарської або громадської організації, що була б загальною для всіх країн.

Якби навіть у Б. Кістяківського не було теоретичних розробок у сфері соціології, то все одно ми могли би віднести його до україн-
ських соціологів тільки за те, що він вивчав і був критиком закордонної соціології, що пізніше знайшла відображення в його роботах.

Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934 рр.) – ще один учень М.П. Драгоманова. У науковому середовищі він відомий як історик, етнограф, літературознавець. Під час становлення української державності був відомий як політичний діяч на посаді глави Центральної Ради, був першим президентом Української Народної Республіки.

Соціологія зацікавила його тоді, коли він ознайомився з теорією О. Конта, працями Е. Дюркгейма. Маловідомо, що М. Грушевський був засновником Українського соціологічного інституту (УСІ), що відкрився і почав роботу восени 1919 р. у Відні. Майже за рік роботи УСІ опублікував 8 робіт, серед яких робота М. Грушевського «Начала громадянства. Генетична соціологія». Багато робіт цього періоду невідомі і не вивчені з точки зору соціологічної думки.

М.С. Грушевський надавав величезного значення інституту. Метою УСІ було об’єднання різних політичних і наукових течій у єдиному науковому центрі. У програму діяльності УСІ були введені дослідження сучасних соціальних рухів, пропаганда досягнень соціологічних центрів у вивченні українського суспільства; підтримка відносин з міжнародними соціологічними організаціями. От деякі з курсів, що викладалися в УСІ: Н. Шраг – «Держава і державне право в минулому і замітки державного права в соціальному майбутньому», В. Старосольський – «Теорія націй», Д. Антонович – «Соціальні основи розвитку мистецтва», М. Чечель – «Криза капіталізму», М. Шаповал – «Нове господарство», М. Грушевський – «Начала громадянства і генетична соціологія», «Сучасна соціологія», «Примітивне мислення і його еволюція».

Соціологічний інститут припинив своє існування в 1924 р. у зв’язку з переїздом М. Грушевського на Україну. Спроба М. Грушевського створити в Україні соціологічний інститут або філію не здійснилася. Він не міг бути створений, тому що мета соціологічного інституту суперечила інтересам тоталітарної держави.

М. Грушевський у проекті Українського соціологічного інституту (1919 р.) писав про те, що необхідно налагоджувати зв’язки з пануючою верхівкою, радикалами та опозицією в сфері науки і мис- тецтва. Необхідно скрізь вивчати думки, погляди, як вони формуються і впливають на сучасні уряди, політику. Необхідно звертатися до тих кіл, які можуть стати впливовими і взяти керівництво у свої руки найближчим часом. Однак соціологи звернулися до вивчення суспільної думки і поглядів суспільства тільки в 60-ті роки XX століття.

У своїх працях М.С. Грушевський досліджував не тільки історич-ний процес, але й українську національність. Особливо це можна побачити в роботі «Хто такі українці і чого змолоду бажають» (1917 р.), де наданий аналіз громадянства України, релігійним відносинам, державному устрою і відношенням до влади. У цій роботі знаходимо і стратифікацію суспільства, і характеристику правових відносин, і такий напрямок, як соціологія політики, де в центрі уваги – проблема прийняття політичних рішень як з боку уряду, так і з боку виборців. Із соціологією його поєднують і роздуми на тему громадянства. Коли людина стає громадянином? Це питання мало для нього особливе значення, тому що на основі громадянства має настати згода у відносинах між людьми.

М. Грушевський займав і винятково типовими для соціології питаннями, зокрема, його цікавить питання відносин різних соціальних груп у суспільстві в різні періоди історії.

Підводячи підсумок, ми можемо зробити висновок, що засновником соціологічної школи в Україні може вважатися М. Драгоманов. Представники української соціологічної школи зробити свій внесок у розвиток соціологічної теорії, запропонувавши такі дослідні напрямки: М. Драгоманов – суспільство і відносини в суспільстві через історичний процес; Б. Кістяківський – історичний процес, його стихійність і усвідомленість у соціальній культурі; М. Грушевський – історичний процес і зародження громадянськості. Генетична соціологія. Теоретик і засновник соціологічного наукового центру.

Якщо характеризувати українську соціологічну школу, то від європейської соціології її відрізняють:

а) гуманізм;

б) розробки в соціальній і культурній сферах;

в) широкий демократизм;

г) увага до соціальних подій і їх періодизація в історичному процесі;

ґ) розуміння українського етносу через його духовну культуру і самосвідомість.

Вчені, що працювали в соціологічному напрямку, мали широкий творчий діапазон й різнорідні інтереси. Вони залишили Україні величезну духовну спадщину, їх теорії і сьогодні вписуються в соціологічні, політичні, національні, державні, правові й інші відносини в суспільстві.

Дата добавления: 2014-01-07