Слов’янська філологія, її складові

Слов’янознавство або славістика – це сукупність наукових дисциплін про мови, літератури, фольклор, історію, матеріальну та духовну культуру слов’янських народів.

Структура славістики, як і кожної науки, зумовлюється її предметом, проблематикою, напрямами, аспектами і методами дослідження. У славістиці виділяють кілька розділів: лінгвістична славістика, літературознавча славістика, слов'янська фольклористика, археологічна славістика, історична славістика тощо, кожен з яких теж являє собою певну наукову галузь. Сьогодні розвивається контрастивна лінгвістика, контрастивна славістика.
Слов’янознавство зароджується в ХVІ на початку ХVII ст. коли з’являються чеські, польські, словенські, хорватські граматики. Поступово у зв’язку з формуванням слов’янських націй та піднесенням національно-визвольного руху західних і південних слов’ян слов’янознавство трансформується в уже визначені наукові напрямки, зокрема слов’янську філологію.

Слов’янська філологія – це розділ філології, що вивчає історію й функціонування слов’янських мов, їх діалектне членування, а також міфологію, усну народну творчість давніх слов’ян. Об’єктом слов’янської філології є мови та літератури слов’ян.

В курсі „Вступ до словянської філології” вивчаються питання, пов’язані із словянським етногенезом та глотогенезом, а саме походження словянських народів та мов, прародина словян, винекнення словянської писемності, історія і особливості словянських азбук, типологія словянських літературних мов та ін.. До проблематики курсу також належать питання, що стосуються історії словян, наприклад, міграціонні процеси у словян в перші століття н.е., виникнення перших феодальних держав у словян, а також окремі питання археології.

Слов′яни в сучасному світі

Увага:
Готуючись до заняття, повторіть тему "Мови світу, генеалогічна класифікація мов" з курсу "Вступ до мовознавства" (див. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства.-К., 2000).

1. Етнонім "слов’яни".
Етнічна близькість слов’янських народів

Слов’яни - це найбільша в Європі група людей, єдність яких зумовлена спільним походженням племен, народів, націй, що ґрунтується на спільних традиціях мови, звичаях, матеріальної культури, антропології, історії. Слов’яни займають територію від Адріатичного моря до Тихого океану, від Середньої Азії до Балтійського моря й Північного Льодовитого океану.

Етимологія слова "слов’яни" тлумачиться по-різному. М.Фасмер висловлює припущення, що праслов’янським словом було *sloveninъ і пов’язує його з гідронімами Днепр-Словутич, Славніца - річка в Угорщині, Slawa - у Польщі [6, 664]. Найбільш імовірним є значення "члени племені, одноплемінники", виведене фінським славістом Й.Мікколою із зіставлення старослов’янського слова словьне з грецьким, що означає "народ", і кельтським "община" [4]. Ця назва спочатку, як свідчить напис з Ь, була назвою певної групи племен, а саме південних, а потім стала назвою всіх слов’ян. С.Б.Бернштейн підтримує концепцію про походження даного слова з індоєвропейського слова *slauos “народ”.

Спільність слов’ян зумовлюється компактністю проживання слов’ян у Центральній Європі. Крім того, назва з коренем слав- належить й іншим етнічним єдностям: Словакія, Словенія, словінці, словени. Себе вони називають слов’яни, словени, германці їх називають - венедами, вендами. Слов’яни належать до одного і того ж антропологічного типу людей - до європеїдної раси. Прокопій Кесарійський так описував наших предків: "... тілом вони стрункі і надзвичайно міцні. Колір шкіри в них білий чи золотистий". Лише після того, як слов’яни розширили свої землі у Європі, вони набули нових атропологічних рис.

У слов’ян був подібний побут, вони були єдині в боротьбі проти чужоземних загарбників. У записі від 898 р. літописець "Повісті временних літ", протиставляючи слов’ян іншим іншомовним племенам і народам, знову згадує про їхню мовну єдність: "Бе єдина мова словенска: словени, иже седаху по Дунаеви, їх же прияша угри, і морава, і чеси, і ляхове, і галявині, яже нині зовомая Русь. Цим бо перше преложени книги мораве, яже прозвася грамота словенська, яже грамота є в Русі й у болгарех дунайських" (Повесть временных лет. – М.; Л., 1950. - С. 11).

Є й інші цікаві гіпотези щодо слов'янської прабатьківщини, які свідчать, що походження народу було далеко не простим і одномоментним явищем. Скоріше за все етногенез слов'ян не прив'язувався до якогось одного ареалу чи епіцентру, а являв собою етнічні спалахи великого масиву споріднених племен. В усякому разі археологічні матеріали виявляють й інші ареали кристалізації слов'янства — на території пеньківської культури Наддніпрянщини, створеної антами, і празької культури Наддністрянщини і Волині, де знайдені найдавніші поселення склавінів. Як свідчать арабські автори X ст. (наприклад, Аль-Масуді), саме на землі склавінів було створено у VII—VIII ст. племінне об'єднання на чолі з волинським князем Маджаком — одна з найдавніших східнослов'янських державностей.

Загальна кількість слов’ян становить приблизно 300 млн. чоловік.

Дата добавления: 2014-01-07