Найдавніші відомості про слов’ян. Питання про давню територiю прабатькiвщини слов’ян

Спільноіндоєвропейська мова – спільна прамова всіх індоєвропейських народів

Індоєвропеїстика, індоєвропейське мовознавство – галузь мовознавства, що вивчає індоєвропейські мови, які належать до однієї з найбільших і науково вивчених мовних сімей. Мови цієї сім’ї на початку ІІ тисячоліття до н.е. займали територію від Індії до Європи.

Спільноіндоєвропейська мова - прамова, яка була довгий час спільною для всіх індоєвропейських мов: слов’янських, балтійських, іранських, індійських, германських, романських, кельтських, грецької, албанської, вірменської, ряду мертвих мов. Як вважає більшість мовознавців, ця мова існувала орієнтовно у V-ІV тисячоліттях до н.е.

Її важко назвати мовою в сучасному розумінні цього слова, бо це була діалектно диференційована єдність, розпад якої став складним процесом не лише мовної дивергенції (розходжень), але також і конвергенцій (сходжень). Одним із давніх процесів мовної дивергенції стала палаталізація задньоязикових приголосних у низці індоєвропейських мов, в результаті чого утворилося два ареали. Мови, де була здійснена ця палаталізація (у слов’янських, балтійських, індійських мовах), - це мови сатем. Мови, де цей процес був відсутнім (германські, романські, кельтські, грецька мови), склали групу кентум.

Л.Залізняк припускає, що прабатьківщиною індоєвропейців слід вважати Німецьку, Польську, Наддніпрянську низини та басейн Дінця. Скотарство як окрема галузь господарства спричинило поширення праіндоєвропейської мови-основи [3]

Приблизно у ІІІ тис. до н.е. територія індоєвропейської прамови значно розширилася. Це спричинило послаблення між діалектами, які поступово перетворювалися на нові мови, зокрема праслов’янську, прабалтійську, прагерманську, котрі існували довго і породили цілі гілки нових мов, а також хетські, тохарська мови, що зникли безслідно, не породивши нових мов.

Час існування індоєвропейської спільності дає можливість визначити спільна індоєвропейська лексика, зокрема назви людей за спорідненістю та іншими ознаками (мати, батько, син), назви частин тіла (око, брова, зуб, серце), тварин (вівця, бик, корова, вовк), рослин (дерево, береза, верба), житла, господарських будівель (дім, двері, віз) тощо. Розгорнутий i змiстовний опис генеалогiчної класифiкацiї iндоєвропейських мов та iнших сiмей розробив мовознавець О.Широков.

У VІ ст. слов’яни існують під двома назвами склавіни та анти, але походять вони від одного кореня. Візантійський історик Прокопій Кесарійський стверджує, що раніше у них назва була спільною, їх називали спорами.

Питання про прабатькiвщину слов’ян розв’язується шляхом зiставлення i синтезу рiзних наук - насамперед дані порiвняльно-iсторичного мовознавства - топонiмiї, фiтонiмiї i зоонiмiї, археологiї, етнології, антропологiї, палеонтологiї, iсторiї тощо.

Спроби віднайти історичну прабатьківщину слов'ян робилися ще Нестором-Літописцем: "...По долгим же временам се сели суть славяне по Дунаеви, где ныне Угорская земля и Болгарская. От тех славян разойдетися по всей земле и прозвалася имени своими где сели, на котором месте". Припущення Нестора започаткувало одну з багатьох наукових концепцій — дунайську, обґрунтовану П.Шафариком.

Стародавні дослідники Пліній Старший, Тацит, Птолемей, Иордан висловлювали припущення, що територією розселення слов'янського племені венедів були піврічні схили Карпат та верхів'я Вісли (вісло-дніпровська концепція).

Ключовим елементом азіатської теорії вважається етнонім "русь" — іранського, на думку її прихильників, походження.

На сьогодні існують дві теорії походження слов’ян: міграційна (згідно якої слов’яни не є корінним народом Європи, вони прийшли сюди у першому столітті) і автохтонна (слов'яни споконвічно займають теориторію Європи) [див.5, 16]. Розглянемо окремі з положень вчених (детальна характеристика міститься у джерелі 14).

Словацький етнограф П.Шафарик вважав, що слов’яни походять з північно-східного Прикарпаття. Російський мовознавець О.Шахматов стверджував, що праслов’янська батьківщина була розташована на території Прибалтики.

Це питання пов’язує власне лiнгвiстичну проблематику порiвняльно-iсторичного вивчення слов’янських мов з бiльш загальною соцiально-iсторичною проблематикою етногенезу слов’ян, iсторiєю їх матерiальної культури, соцiальних установ та iнших сторiн суспiльного життя.

Більш чітко, на думку науковців, визначив етнічну територію слов’янських племен чеський археолог, етнограф та славіст Любор Нідерле, концепція якого була підтверджена багатьма археологічними дослідженнями ХХ ст. Прабатьківщина слов’ян, на його думку, – це басейни річок Прип’яті та Вісли, а також північ Європи: північний схід - на території угро-фінських племен (басейни Оки та верхньої течії Волги), на захід аж до р.Лаби (німецька назва Ельба), на південь – на Балкани.

На думку Г.Півторака, слов’яни під спільною назвою "венеди" заселяли величезну територію від Вісло-Одерського басейну і Південної Балтики (на заході) до Дніпра (на сході) й від Прип’яті (на півночі) до Карпат і зони Степів (на півдні) [7]. Отже, майже половина цієї прабатьківщини слов’ян містилась у межах сучасної України. І хоча слов’янська людність здавна складалася з багатьох племен, які жили в різних природно-кліматичних умовах, мали певні відмінності в матеріальній і духовній культурах, все ж спільного в них було набагато більше, ніж відмінного. Усі вони розмовляли спорідненими діалектами, які вчені назвали "праслов’янською мовою" [див. 12].

Назви давніх племен у різних частинах слов’янського світу часто одні й ті ж. Так, східнослов’янські племена часто називають дреговичі, кривичі (предки сучасних білорусів), радимичі та в’ятичі (поклали початок етногенезу росіян), сіверяни (частково українці), а південнослов’янські - драгувіти, кривичі, севери були на Балканах, плем’я дулібів - на Волині та в Південній Чехії (doudlebi). Існували племена полян під Києвом та племена полян у центральній Польщі, давньоруські древліни і древляни на річці Лабі, серби на Нижньому Дунаї і лужицькі серби у колишній НДР, хорвати на Балканах та білі хорвати у Карпатах, плем’я ободритів на Лабі і ободрити на Нижньому Дунаї, новгородські словени та словени в Альпах, словаки у Татрах і словінці у Польській Прибалтиці.

Українці - нащадки східнослов’янського племені антів. Саме з цього давнього племені утворилися праукраїнські племена: поляни (у Центральній Україні, у середньому Подніпров’ї), древляни (на північний захід від полян), сіверяни (північний схід), уличі і тиверці (на півдні), волиняни, дуліби, білі хорвати (на заході України).

Дата добавления: 2014-01-07