Економіка України у роки довоєнних п’ятирічок

Реформування економіки в умовах нової економічної політики приводило не тільки до позитивних наслідків, а й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза, нестача капіталів для реконструкції промисловості та інші). Тому радянська влада встала на шлях відмови від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація ресурсів і фасований ринок основної ланки господарства – важкої промисловості.

Крім економічних протиріч, впровадження НЕПу дедалі більше виявило серйозні політичні та соціальні суперечності: швидка диференціація суспільства; поява безробіття, зростання соціальної напруги, а значить і створення соціальної бази для відмови від ринкових відносин.

Безпосереднім приводом до демонтажу НЕПу стала хлібозаготівельна криза 1927 – 1928 рр. У січні 1928 р. почали застосовувати адміністративний тиск на тих селян, які не бажали продавати “надлишки” зерна державі за низькими закупівельними цінами. Поступово держава почала відроджувати надзвичайні заходи. У відносинах із селом держава замість закупівель на ринку в кінці 1927 р. почала застосовувати конфіскаційний принцип хлібозаготівель. У 1927 році для промислових підприємств було встановлено директивні плани. Трестівський госпрозрахунок, що охоплював, головним чином, сферу управління виробництвом, заміняли госпрозрахунком підприємств. 5 грудня 1929 р. ЦК ВКП (б) прийняв постанову “Про реорганізацію управління промисловістю”, за якої підприємства, а не трести, як раніше, оголошувалися основною ланкою управління. Фактично розпочалося здійснення галузевого принципу управління промисловістю. В роки першої п'ятирічки трести взагалі припинили своє існування.

Вся велика промисловість України перейшла у підпорядкування загальносоюзних наркоматів.

Новий господарський механізм ґрунтувався на централізованому плануванні, а не на економічних законах. У 1927 р. ХV з’їзд ВКП (б) проголосив примат плану над ринком.

В умовах формування командно-адміністративних методів управління відбувалися зміни у фінансово-кредитній системі. На початку 30-х років був повністю витіснений капітал із різних секторів економіки, анульовані всі іноземні концесії.

Була проведена податкова реформа. Було введено два основних види податків: податок з обороту й відрахування з прибутку. Але оскільки підприємства функціонували на основі обов’язкових планових завдань, то податки, тільки забезпечували надходження до державного бюджету країни.

Протягом 1930-1932 рр. фактично було покінчено з ринковими методами і в кредитній системі. Кредит було замінено централізованим фінансуванням. Усі операції з короткострокового кредиту перейшли до Держбанку, який зосередив 97% усього об'єму короткострокового кредитування.

Таким чином, утвердження адміністративної системи управління, директивний плановий розподіл ресурсів і продукції витіснили ринкові відносини.

Наприкінці першої п'ятирічки повністю сформувалась надцентралізована економіка, яка з незначними змінами проіснувала в СРСР до кінця 80-х років ХХ ст.

У роки довоєнних п’ятирічок велику увагу приділяли індустріалізації, тому що народне господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. ХІV з’їзд партії (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію – створення великого машинного виробництва та технічну реконструкцію народного господарства, здійснювану на найпрогресивнішій тоді енергитичній основі. Курс на індустріалізацію України передбачив перетворення СРСР із держави, що ввозить машини в державу, що їх виробляє, з аграрної у промислову. Радянський Союз жив у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом, і ця обставина диктувала необхідність здійснити індустріалізацію в найкоротші строки, щоб створити потужну оборонну промисловість.

У 1927 р. економісти почали розробку першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства (1928 – 1932 рр.). Він передбачив розвиток всіх регіонів країни і максимальне використання всіх ресурсів з метою індустріалізації економіки. Керівництво країни взяло курс на прискорення темпів індустріалізації та колективізації сільського господарства, щоб створити матеріально-технічну базу соціалізму. Для проведення індустріалізації потрібні були великі кошти. Не маючи змоги отримати іноземні позики, радянська влада повинна була шукати внутрішні капіталонагромадження, вони були такі:

- перерозподіл грошових коштів і сільського господарства, легкої, харчової промисловості в тяжку;

- податки з населення;

- внутрішні позики;

- збільшення продажу горілки;

- експорт хліба, нафти, лісу, тканини та ін.;

- жорсткий режим економіки;

- експлуатація селян і робочого класу, використання праці ув’язнених.

З погляду промислового розвитку перший п’ятирічний план розвитку народного господарства був дуже сприятливим для України. Вона отримувала понад 20% загальних капіталовкладень, а це означало, що 1500 нових промислових підприємств, які планувалося спорудити в СРСР, 400 припадало на Україну. Було створено електроенергетичну базу. Гордістю енергетичного будівництва став Дніпровський ГЕС у Запоріжжі, найбільша на той час гідроелектростанція в Європі.

Важливим завданням індустріалізації було зміцнення та подальший розвиток її паливнометалургійної бази. Були споруджені 3 нові гіганти світового значення – “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”.

У 1932 р. в Україні виникла нова галузь металургійної промисловості – електрометалургія. Швидкими темпами створювались трубопрокатне виробництво, кольорова металургія.

На початку 30-х років на перше місце у капіталовкладеннях вийшло машинобудування. Продукція машинобудування і металообробки за першу п’ятирічку зросла у 4 – 5 рази.

Якщо в першій п’ятирічці Україна отримала понад 20% капіталовкладень, то в другій (1933 – 1937 рр.) і в довоєнні роки 3-ї п'ятирічки (1938 – 1941 рр.) вони були скорочені.

У другій п’ятирічці в Україні було збудовано 1000 заводів з 4500, а у третій – 600 з 3000 заводів.

Таким чином, індустріалізація в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мала цілий ряд особливостей: вкладення у промисловість республіки, особливо у початковий період, значної частини коштів; зведення в Україні у роки перших п’ятирічок більшості запланованих промислових об'єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява у промисловості України нових галузей.

Індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру народного господарства; зросла доля промисловості порівняно з долею сільського господарства у загальному обсязі валової продукції України; у валовій продукції промисловості починає переважати виробництво засобів виробництва; дрібна промисловість активно витісняється великою індустрією.

У результаті індустріалізації Україна стала індустріальною країною. У 1940 р. промисловий потенціал України в 7 разів перевищував рівень 1913 р. Вона перетворилась на одну з найпередовіших промислових країн Європи. Вона посідала 2 місце в Європі (після Німеччини) за виплавку чавуну, 3 місце – за виробництво сталі (після Німеччини та Англії), 4 місце за видобуток вугілля.

Однак форсована індустріалізація стимулювала появу негативних тенденцій в економіці: домінуюче становище виробництва; побудова й реконструкція підприємств-монополістів; незавершене будівництво багатьох об'єктів через нестачу сировини, палива, обладнання, робочої сили; нерівномірне формування промислового потенціалу України; централізація економіки. Монополізація центром управління промисловістю республіки, повернення до командних методів управління економікою.

Визначений курс на індустріалізацію та модернізацію промислового потенціалу країни все більше вимагав коштів, сировини та робочих рук. Спочатку радянське керівництво намагалось вирішити це завдання завдяки поступовому впровадженню кооперації. Але починаючи з 1928 р., починається колективізація, оскільки потреби індустріалізації можна було задовольнити, спираючись не на індивідуальні селянські господарства, а на колективні.

З переходом до політики суцільної колективізації у 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. При цьому були визначені надзвичайно жорсткі строки. Зокрема, в центрально-чорноземних областях і районах степової України колективізація повинна була завершитись до осені 1931 р., на лівобережній Україні – до весни 1932 р., в інших районах – до 1933 р. Основною формою об’єднання селян стала сільськогосподарська артіль (колективне господарство).

Політика суцільної колективізації проходила жорстокими методами, насильно заганяла селян до колгоспів. Основний опір цьому насильству чинило заможне селянство, в якого влада відбирала землю, худобу тощо. Колективізація супроводжувалась “політикою ліквідації куркульства як класу”. Протягом 1930 р. з України було депортовано не менше 75 тис. селянських родин. За роки колективізації було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств і в цілому знищено клас селян – власників.

У грудні 1936 р. на УІІІ з’їзді Рад була прийнята Конституція СРСР. Згідноз новою Конституцією політичну основу країни становили Ради депутатів трудящих, а економічну основу – соціалістична власність на засоби виробництва.

Таким чином, у кінці 1930 р. в СРСР утворилась специфічна соціально-економічна система, яку найчастіше називають “державним соціалізмом”. Її характерними рисами були повне одержавлення виробництва й ліквідація приватної власності.

Зупиняючись на питанні “Народне господарство України в роки другої світової війни та повоєнної відбудови”, студенти повинні уяснити економічне становище західноукраїнських земель у 20-30-ті роки ХХ століття. Показати, що країни, до яких входили західноукраїнські землі, значно відставали у своєму економічному розвитку від розвинутих країн світу. Вони були колонією, аграрно-сировинним придатком іноземних держав. Розвиток сільського господарства було низько прибутковим. Дуже низькими темпами розвивалась промисловість. Понад 80 % населення займалося сільським господарством. Економіка Західної України, Буковини, Закарпаття пристосовувалась до економіки Польщі, Румунії, Чехословаччини як ринок для збуту товарів, джерело дешевої сировини й робочої сили.

У 1939 – 1940 рр. землі Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії відійшли до Радянського Союзу. На цій території створювались органи народовладдя; соціально-економічні перетворення: запровадження безплатного медичного обслуговування, націоналізацію фабрик і заводів, відкриття шкіл українською мовою, безплатна передача малоімущим житла. Найпопулярнішим заходом радянської влади стала експропріація польських землевласників і передача їх земель у руки безземельних або малоземельних селян. У 1940 р. утворюються перші колгоспи. Разом з тим утвердження радянської системи здійснювалось адміністративно-командним методом, відбувався процес уніфікації державного ладу, управління економікою, соціально-політичною і культурною сферами.

Однак, незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики радянської влади в цілому регіоні, об'єднання в рамках однієї держави більшості українських етнічних територій уперше за багато століть було явищем позитивним, важливим кроком у розв’язанні українського питання.

Дата добавления: 2014-01-07