Цивільне право. 1. Поняття спадкового права

План

1. Поняття спадкового права. Порядок спадкування.

2. Підстави цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова відповідальність неповнолітніх.

1. Поняття спадкового права. Порядок спадкування

Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлої особи до інших осіб.

Особа, після смерті якої залишилось майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті спадкодавця, називаються спадкоємцями. Спадкоємство виникає у випадку смерті громадянина чи визнання його померлим у судовому порядку. Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями можуть бути лише громадяни, а спадкоємцями можуть бути фізичні особи, юридичні особи і держава.

Майно, що залишилося після смерті спадкодавця і переходить до спадкоємців, називається спадщиною. Спадщина складається з прав і обов’язків спадкодавця (наприклад, сплата боргу). Якщо спадкоємець приймає спадщину, то приймає всі права і обов’язки по ній. Право спадкоємця – прийняти таку спадщину або відмовитися від неї.

Нормами цивільного права встановлюються два види спадкування – за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування за заповітом і за законом. Наприклад, частина майна спадкодавцем заповідана, а друга частина успадковується за законом.

Спадкоємцями можуть бути громадяни, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при житті і народжені після його смерті. Громадяни і держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так і за законом, а юридичні особи – тільки спадкоємцями лише за заповітом.

Певні особи не мають права бути спадкоємцями:

1) особи, які навмисне позбавили життя спадкодавця чи кого-небудь із спадкоємців або зробили замах на їх життя;

2) після смерті дітей батьки, які на момент відкриття спадщини були позбавлені батьківських прав відносно них;

3) батьки і повнолітні діти, які злісно ухилялись від виконання покладених на них у силу закону обов’язків по утриманню спадкодавця, якщо це підтверджено в судовому порядку.

Спадкоємство за заповітом має місце тоді, коли спадкодавець при житті розпоряджається своїм майном так, що воно після його смерті переходить до тих осіб, які визначені в заповіті.

Заповіт – це розпорядження власника своїм майном на випадок його смерті.
Заповіт може укладати лише дієздатна особа. Якщо буде встановлено, що заповідач діяв у стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій, заповіт може бути визнаний недійсним. Заповіт укладається в нотаріальній формі. Заповіт заповідач може в будь-який час змінити, скасувати, написати новий. Заповіт обов’язково підписується спадкодавцем. Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, то за його дорученням, у його присутності та в присутності нотаріуса заповіт може підписати інший громадянин. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його зроблено.

Спадкування за законом має місце у таких випадках:

1) якщо немає заповіту;

2) заповіт визнано недійсним (наприклад, його укладала недієздатна особа);

3) спадкоємці, які вказані у заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовились її прийняти.

Існує дві черги спадкоємців. Спадкоємцями першої черги в рівних долях визнаються діти (у тому числі усиновлені), чоловік (дружина), батьки (усиновителі) померлого, а також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкоємця є спадкоємцями за законом, якщо в час відкриття спадщини немає в живих того із їх батьків, який був би спадкоємцем.
За відсутності спадкоємців першої черги чи не прийнятті ними спадщини, а також у випадку, коли всі спадкоємці першої черги не призиваються до спадкування, успадковують у рівних долях рідні брати і сестри померлого, а також дід і баба померлого як зі сторони батька, так і зі сторони матері (це спадкоємці другої черги).

До числа спадкоємців за законом відносяться непрацездатні особи, які знаходились на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. При наявності інших спадкоємців вони успадковують нарівні із спадкоємцями тієї черги, які призиваються до спадкування.

Закон передбачає право на обов’язкову долю в спадщині. Неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (у тому числі усиновлені), а також непрацездатний чоловік (дружина), батьки (усиновителі) та утриманці померлого успадковують, незалежно від заповіту, не менше, 2/3 долі, яка була б надана кожному з них при успадкуванні по закону.

У певних випадках спадщина переходить до держави:

1) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за заповітом, ні за законом;

2) якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини;

3) якщо всі спадкоємці позбавлені права на спадщину;

4) якщо ніхто із спадкоємців не прийняв спадщину.

2. Підстави цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова відповідальність неповнолітніх

Цивільно-правова відповідальність – це такий вид юридичної відповідальності, яка наступає за невиконання або неналежне виконання зобов’язань (договорів) і яка передбачена в діючому цивільному законодавстві або угодою сторін, що не суперечить чинному законодавству.

Відповідальність настає лише при наявності певних умов:

а) вини;

б) протиправності дії (бездіяльності);

в) наявності майнової шкоди;

г) причинного зв’язку між протиправною дією і шкодою.

Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише тоді, коли заподіювач винен у нанесенні шкоди. Вина – це психічне ставлення особи до своєї протиправної дії. Вона може бути у формі умислу або необережності. Особа, яка передбачає шкідливі наслідки своєї протиправної поведінки і бажає їх настання або ставиться до настання їх байдуже, діє умисно (вина в формі умислу). Необережність – це коли особа передбачає настання негативних наслідків, але легковажно гадає їх відвернути, тобто не бажає, щоб настали негативні наслідки. Підставою цивільно-правової відповідальності є вина як у формі умислу, так і в формі необережності.
В окремих випадках цивільним законодавством передбачена відповідальність, яка наступає без вини, коли шкода заподіяна джерелом підвищеної небезпеки і таку шкоду відшкодовує власник джерела підвищеної небезпеки.
Відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, регулюються ст. 450 Цивільного кодексу. Джерело підвищеної небезпеки – це будь-яка діяльність, у тому числі діяльність з використання, трансформування, збереження предметів матеріального світу, яка створює високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої шкоди через неможливість безперервного і високоякісного контролю за нею людини.

Для того, щоб накласти відповідальність, дія або бездіяльність, якими заподіяно шкоду, повинні бути протиправними, тобто забороненими законом. До протиправних дій відносяться невиконання або неналежне виконання договору, заподіяння шкоди особі чи її майну.

Під шкодою розуміють будь-яке зменшення або знищення будь-якого особистого чи майнового блага (тобто шкода може бути моральною і матеріальною).

Необхідною умовою виникнення цивільно-правової відповідальності є наявність певного причинного зв’язку між протиправною дією особи і тим негативним наслідком, що настає у результаті цієї протиправної дії.
У деяких випадках боржник звільняється від відповідальності за невиконання зобов’язання або заподіяння шкоди, коли мають місце непереборна сила або випадок. Непереборна сила – це такі явища природи, яким людина не могла запобігти (наприклад, землетрус). Випадок – такий збіг обставин, за яких виконання зобов’язання стало неможливим, але в цьому ніхто не винен. Непереборну силу усунути людина не може, випадок, як збіг обставин, можна усунути і тим запобігти негативним наслідкам.

Залежності від характеру порушеного правовідношення розрізняють договірну і позадоговірну відповідальність. При невиконанні обов’язку, що випливає з укладеного договору, настає договірна відповідальність. У разі порушення обов’язку, встановленого законом або підзаконним актом, виникає позадоговірна відповідальність. Для неї характерна відсутність договірних відносин між особою, на користь якої встановлено відповідальність, і тією, яка її несе, наприклад, якщо особа заподіяла шкоду іншій особі (чи її майну) або організації.

Згідно з положеннями Цивільного кодексу України,цивільно-правова відповідальність — це санкції, що застосовуються до правопорушника у вигляді накладення на нього додаткових цивільно-правових обов'язків або позбавлення належного йому цивільного права. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.

Відповідальність може наставати у таких формах: відшкодування збитків, сплата неустойки, втрата завдатку, конфіскація майна, компенсація моральної (немайнової) шкоди і т. ін.

За підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлена відповідальність, вона поділяється на договірну і недоговірну. Договірна відповідальність настає у вигляді санкцій за порушення договору (коли боржник вчасно не передає речі, не виконує роботу або виконує її неналежним чином, то він повинен відшкодувати кредиторові збитки, заподіяні таким невиконанням). На відміну від договірноїнедоговірна відповідальність має місце, коли відповідна санкція застосовується до правопорушника, який не перебуває у договірних відносинах з потерпілим (у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я юридична чи фізична особа, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, виплатити одноразову допомогу і т. ін.).

Юридичне значення розмежування договірної і недоговірної відповідальності полягає в тому, що форми та розмір недоговірної відповідальності встановлюються тільки законом, а форми і розмір договірної відповідальності визначаються як законом, так і договором.

За загальним правилом цивільно-правова відповідальність може мати місце занаявності складу правопорушення. Саме склад цивільного правопорушення є юридичним фактом, який породжує правовідносини між правопорушником і потерпілим та створює певні претензії потерпілого та обов'язки порушника відшкодувати шкоду, заподіяну протиправними діями. Сукупність умов, за яких може настати відповідальність у вигляді відшкодування збитків, і називають загальним складом цивільно-правової відповідальності.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є також те, що вона може настати й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Це можна пояснити специфікою деяких договорів та особливостями позадоговірних відносин. Так, власник джерела підвищеної небезпеки зобов'язаний відшкодувати шкоду, заподіяну цим джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведе, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. За договором зберігання професійний зберігач відповідає також за втрату або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили.

У Цивільному кодексі України відповідальність без вини (крім дії непереборної сили) встановлена також для осіб за порушення зобов'язань у зв'язку зі здійсненням ними підприємницької діяльності.

За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг віку п'ятнадцяти років, відповідають його батьки чи опікуни, якщо вони не доведуть, шо шкода заподіяна не з вини неповнолітнього.

Неповнолітній у віці від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років сам відповідає за заподіяну ним шкоду. У випадку, якщо у неповнолітнього у віці від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років немає майна чи заробітку достатнього для відшкодування заподіяних ним збитків, шкоду у відповідному співвідношенні повинні відшкодовувати батьки чи піклувальники.

Тема:

Дата добавления: 2014-01-07