Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Проблема сирітства в сучасній Україні

ХХ століття було назване "Століттям Дитини". Згідно з Конвенцією ООН про права дитини людина вважається дитиною до досягнення 18-літнього віку. На підставі цього критерію в наш час у світі нараховується 2 млрд. дітей (усього населення планети – більше 6 млрд. чоловік). На жаль, майже в усіх країнах світу багато дітей живе поза сім'єю. І ця проблема сьогодні розглядається як одна з найбільш серйозних проблем світового рівня.

Це відбувається з різних причин. Назвемо найважливіші з них.

Бідність, що характеризується не лише нестачею грошей, а й недоїданням, голодом, хворобами, безграмотністю й незахищеністю. Вона виявляється як у вигляді масового убозтва в країнах, що розвиваються, так і у вигляді окремих мікрорегіонів убозтва в багатих країнах. За даними Програми розвитку ООН, прожиткові засоби 1/5 населення світу складає менше 1 долара США на день.

Війни й соціальні потрясіння. Вони змушують людей кидати місця перебування, у результаті чого діти розлучаються зі своїми батьками й родичами.

Структурні зміни в сім'ях. В останні десятиліття ХХ століття урбанізація істотним чином вплинула на структуру сім'ї. Наприклад, у Латинській Америці близько 80% населення живе в містах. У результаті великі сільські й багатопоколінні сім'ї в містах перетворилися в нуклеарні сім'ї. У багатьох регіонах світу через зростання безробіття помітно слабшає статус чоловіків у сім'ї, які виявилися нездатними їх утримувати. У містах переважають малодітні сім'ї. Сім'ї стaли менше захищеними, оскільки родичі й сусіди, що успішно виконували функцію соціального захисту в попе­редні роки, втратили її.

Юні матері. У світі статева зрілість жінок стала більш ран­ньою. Одночасно втратив дієвість традиційний соціaльний контроль стосунків між статями у суспільствах з швидко змінюваними соціальними перетвореннями, відсутня нова система консультацій і підготовки молоді до сучасного життя.

У результаті кожен рік у світі 15 млн. дівчат вагітніють у віці 14-20 років і народжують дітей, піклування за якими частіше всього беруть на себе батьки або старші родичі. Часто ці діти виявляються залишеними, покинутими, потрапляють до дитячих установ.

Насильство й зловживання. Різноманітні види насильства й жорстокого поводження з дітьми в сім'ях (ігнорування дитячих інтересів і потреб, фізичне, психічне й емоціональне насильство, сексуaльне зловживання) призводять до того, що діти змушені ставати безпритульними або потрапляють до дитячих установ.

Функціональні порушення у дітей. У світі від 6 до 7% усіх дітей народжується з функціональними порушеннями в тій чи іншій формі. У більшості країн світу сім'ї не мають можливості отриму­вати тy практичну, матеріальну, психолого-педагогічну допомогу, яка необхідна для проживання з дитиною-інвалідом у сімейних умовах.

ВІЛ-СНІД. ВІЛ-інфіковані є в усіх країнах світу. Особливу занепокоєність викликає розвиток ситуації в Африці, Латинській Америці, Азії, Східній і Центрaльній Європі.

У 1995р. число дітей у віці до 15 років, що втратили одного або обох батьків, досягло більше 30 млн.; прогнозується, що в 2010 р. ця цифра перевищить 41 млн. Точні статистичні дані про те, скільки дітей у світі виховується в установах, відсутні, однак приблизно більше 10 млн. При цьому в окремих регіонах і країнах світу число таких дітей надзвичайно велике й постійно зростає. Так, за даними ЮНІСЕФ, у країнах Східної й Центральної Європи l млн. дітей знаходиться на утриманні суспільства.

Дослідження науковців засвідчують складність аналізу явища сирітства, який слід проводити паралельно на двох рівнях:

- на макрорівні – це соціально-економічні чинники, тобто вид сирітства (біологічна сирота; дитина, позбавлена батьківської турботи; дитина, яка проживає в інтернаті тощо) і сімейний статус дитини, що втратила батьківську опіку;

- та на мікрорівні – небажана вагітність, психотравмуючий вплив біологічної сім'ї, жорстоке ставлення або насильство над дитиною.

Розвиток дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської турботи, залежить від ряду чинників (або їхньої відсутності), що впливає на психічний, особистісний, фізіологічний розвиток таких дітей.

Зовнішні чинники:

1. Основним чинником, що впливає на розвиток дитини, позбавленої можливості виховуватися в сім'ї, є nсихологічна деnривація, яка виникає в результаті того, що дитина позбавлена можливості задовольнити основні (життєві) психічні потреби достатньою мірою та протягом певного часу. До основних життєвих потреб можна віднести потреби в різноплановому й розвиваючому оточенні; в емоційних зв'язках, перш за все з матір'ю, батьком та близькими людьми, які мають їх забезпечити; наявність затишку для дитини; відчуття комфорту, захищеності, довіри, відчуття постійності та доброзичливості навколишнього середовища, що потім сприяє здатності до самореалізації. Психічна депривація розрізняється за формами прояву стосовно того, яких саме життєво необхідних факторів позбавлена дитина. Діти, позбавлені батьківського піклування, можуть одночасно переживати кілька видів деприваційних впливів, чим і зумовлюється їхній подальший розвиток як у психофізіологічному, так і в особистісному напрямках.

Наслідки психічної депривації виявляються в непристосованості дитини чи молодої людини до соціально визначених норм життя та розвитку. Негативний вплив деприваційних умов розвитку залежить від віку дитини – чим менша дитина, а отже більш безпорадна, більш залежна від умов перебування, тим вона інтенсивніша.

2. У соціальному оточенні дітей виділяються також чинники, вплив яких на фізичний та психічний розвиток дитини може створити передумови для деприваційних проявів. Це проживання дітей у сім'ях з низьким соціальним статусом та культурним рівнем, в багатодітних сім'ях; спілкування з батьками та родичами, які мають проблеми психічного та фізичного розвитку; проблемність стосунків батьків та дітей у сім'ї, тривале перебування дитини в сирітській установі. До травмуючих чинників належить також надзвичайно високий соціально-економічний статус сімей, у разі наявності надмірних вимог до рівня розвитку дитини з боку батьків, які, у свою чергу, не приділяють достатньої уваги потребам дитини, що зумов­лює дисконтинуальний характер виховання.

Відомі приклади крайньої депривації, коли дитина перебувала в повній ізоляції від людського суспільства та культури. Реальне завершення відомої нам історії Мауглі відрізняється від художньої інтерпретації тим, що "вовчі діти" – Каміла, Амада та Каспер так і не змогли перевищити рівень розвитку 5-річної дитини.

3. Надзвичайним випадком депривації є таке явище, як гос­піталізм (погіршення стану здоров'я дитини як наслідок тривалого перебування в лікувальних установах), що виникає, коли дитина ще немовлям (як правило, в період між 6-11 місяцями й до 2-х років) втрачає вже налагоджені близькі зв'язки з матір'ю або осо­бою, яка її заступае.

Перша стадія прояву госпіталізму характеризується яскраво вираженим протестом: криком, агресивними спробами вирватися з несприятливої ситуації. Але, через кілька годин, можливо, і днів, дитина заспокоюється, вона ніби втрачає надію в результативність своїх зусиль. У цей період може виникнути аутоеротична активність (ссання пальця, мастурбація, розгойдування тіла), що е виявом намагань самої дитини розширити поле сенсорної стимуляції без допомоги дорослого. Поступово дитячий плач стає монотонним, а то й зовсім припиняється, погляд набуває меланхолічного виразу. Діти ніби "завмирають". Вони годинами можуть лежати з широко відкри­тими очима, сфокусованими в одному напрямку. Спілкування з таким дітьми поступово ускладнюється, а то й зовсім стає неможливим. Розвиток поступово затримується, дитина втрачає вагу, сон стає нестійким, знижується опір організму захворюванням. Далі порушується життєдіяльність основних життєвих систем – травлення, дихання, функціонування шкіряних покривів та основних органів, що робить їх вразливими до інфекцій. Якщо вчасно їй не допомогти, то процес стає незворотним – розвивається синдром госпіталізму, що в крайніх випадках закінчується смертю.

Якщо дитині вдалося вижити, то на третій стадії починається процес відтворення стосунків з оточуючими. Але дитина вже "психологічно відмовилася" від материнської любові. І в цей момент вона може відреагувати на повернення матері безпристрасним, нехтуючим ставленням, навіть презирством.

4. Тривога, нудьга, депресія, а також агресія – все це спроби дитини відновити емоційні контакти з близькою людиною. Чим швидше це відбувається, тим меншою мірою порушується її розвиток. Описані явища дають можливість зрозуміти деякі механізми та причини виникнення проявів агресивності дитини, позбавленої батьківської турботи.

Діагностувати деприваційні враження дитини можливо за умови багаторівневого обстеження функціонування її організму, враховуючи особливості соціальних впливів на її розвиток. Поряд з цим досить важко розмежувати наслідки пережитої дитиною депривації від відхилень в їі розвитку, зумовлених іншими чинниками (наприклад, органічного характеру). Основним критерієм визначення саме деприваційних впливів на особливості розвитку дитини вважається швидше включення відтворюючого процесу у випадку заміщення негативних чинників.

У дітей, які перебувають в однаково несприятливих умовах, вчені виявили п'ять типів депривованої особистості:

- "пригнічений тип" – пасивність, апатичність; такий стан утруднює діагностику причин, що призводять саме до таких проявів у розвитку дитини, інколи це е підставою для віднесення таких дітей до групи розумово відсталих;

- "соціальні провокацїї" – контрастні емоційні прояви; розвиваються внаслідок постійного проживання в закритих установах;

- "гіперактивний тип" – легко вступають у контакт; різко виражені тенденції демонстративної поведінки, зацікавленості всім, що їх оточує, така поведінка сприймається самими дітьми, як гра, забава;

- добре "пристосовані діти" – компенсаторна поведінка у відповідь на відсутність соціальних потреб; такий тип характеризується ненаситністю в їжі, мастурбаціями, ранніми сексуальними зв'язками, аутичними тенденціями, нарцисизмом тощо.

Унаслідок неминучих втрат у житті дітей-сиріт виробляється механізм захисту від душевного болю – байдужість та черствість.

5. Дефіцит адекватного спілкування з дорослими та дітьми, що е характерним для вихованців інтернатних установ, зумовлює розвиток неадекватності в побудові моделі подальшого спілкування: переживання захисних форм поведінки у конфліктних ситуаціях, що проявляється в нездатності до конструктивного вирішення проблемних ситуацій, агресивних спалахах, прагненні перекласти відповідальність на інших. Відсутність постійної значимої фігури та безумовного прийняття дорослими дитини, тиск ситуації, необхідність постійно пристосовуватися знижують активне ставлення до життя, схильність уникати прийняття самостійних рішень, пасивна, пристосовницька орієнтація на запропоновані стандарти оцінок, поведінки. Прояв таких якостей поведінки робить дітей-сиріт легкою наживою криміногенних структур.

У вихованців інтернатних закладів дослідники спостерігають формування особистості з недорозвиненим механізмом активної, ініціативної та вільної поведінки, з переважанням залежної та реактивної, для якої характерно особливе психологічне утворення – дитбудинківське – ми. Діти без батьків поділяють світ на "свій" та "чужий". Але, відмежовуючись від "чужих", вони здатні використовувати їх у своїх цілях. Тож нерідко у дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, домінують вузькопрагматичні, споживацькі мотиви спілкування. Ослаблена внутрішня позиція, емоціональна бідність, недорозвинена прихильність, звужене бачення перспекти­ви, проблемність статево-рольового самовизначення, домінування імпульсивності та залежності в поведінці, ситуативність мислення – далеко неповний перелік характеристик дітей, які виховуються поза сім'єю.

6. Вивчення фізичного розвитку дітей, позбавлених батьківського піклування, що проживають у державних закладах (інтернатах, притулках), демонструє суттєве зниження їхніх антропометричних показників та наявність порушень трьох груп: адаптаційних, психічного розвитку, супровідних психічних захворювань.

Адаптційні розлади у дітей-сиріт виявляються на всіх основник векторах життєвого простору: сімейному, соціальному, шкільному та всіх рівнях нервово-психічного реагування: соматовегетативному, психомоторному та сімейно-ідеаторному. Розлади в адаптації у "дітей без сім'ї" об'єднуються в групи з найбільш представленими поведінковими розладами: агресивні, регресивні, психопатоподібні прояви, які зустрічаються частіше у дітей-сиріт, ніж у соціальних сиріт; та менш представленими: психосоматичні­ порушення сну, головні й серцеві болі, дискінезія жовчовивідник шляхів, тривожно-депресивні – проявляються виключно у соціальних сиріт і відновлюються без спеціальної терапії через 1-5 місяців, а також випадки швидкої адаптації, що супроводжуються байдужим ставленням дітей до власної долі.

7. Травмуючий вплив на розвиток дитини має також фактор "повторного сирітства" – зміна форми соціально-правового ста­тусу дитини – сироти чи дитини, позбавленої батьківської турботи, і повторне і ї влаштування в інтернатний заклад.

Фактори ризику, що можуть зумовити деприваційні порушення розвитку дитини:

- небажана вагітність;

- неодноразові та тривалі розлучення з близькими людьми у віці до 3-х років;

- втрата батьків внаслідок смерті;

- тривале перебування дитини в деприваційних ситуаціях, що зумовлює незадоволеність основних потреб дитини в сенситивні періоди ії розвитку. Такими періодами можуть бути: тривале проживання в установах загального утримання, несприятливі сімейні чинники – неповна або багатодітна родина, наявність у сім'ї "бар'єрів" спілкування, безоглядність, проживання в сім'як слабкорозумних та психопатичних батьків, хворих на хімічну залежність, а також надвисокий соціально-економічний статус батьків, що при­зводить до дискотинуального характеру виховання;

- нехтування віковими потребами, жорстоке ставлення до дітей, насильство,експлуатація.

Ступінь деприваційних уражень дитини визначають передусім її індивідуальні особливості.

Установлені та узагальнені особливості розвитку дітей, які втратили батьківське піклування й були влаштовані в прийомні сім'ї, можна об'єднати в групи факторів ризику, що загрожують здоров'ю дітей та відповідному їхнім віковим нормам розвитку.

І група. Чинники, пов'язані з біологічною сім'єю прийомної дитини:

1.відсутність будь-якої попередньої інформації прожиття дитини;

розлучення батьків до досягнення дитиною повноліття;

смерть одного з батьків; смерть обох батьків; відсутність батька (батько записаний зі слів матері);

значний термін перебування дитини без сімейного оточення;

постійні асоціальні явища в життєдіяльності сім'ї;

алкогольна та наркотична залежність біологічних батьків;

моральний спосіб життя батьків, розпуста, сімейні чвари, бійки тощо.

ІІ група. Чинники, які безпосередньо пов'язані з психічним розвитком самої дитини, у тому числі внаслідок втрати опіки біологічних батьків:

відставання дитини в розвитку (фізичному чи психічному);

досвід фізичного та психічного насильства (експлуатація ди­тини, сексуальні домагання тощо);

досвід деприваційного впливу;

проблеми особистісного розвитку та невротичні розлади та розлади в поведінці тощо.

 

Наслідки деприваційного впливу необхідно аналізувати, вико­ристовуючи багаторівневий підхід у кожному окремо взятому ви­падку на основі індивідуального резерву дитини з урахуванням типу сирітства, віку влаштування до закладу загального утримання, особливостей дії стрес-фактору.

Діагностика характеру розвитку дитини е основою для побудови індивідуальних реабілітаційних програм.

………………………………………………………………………………

2. Організація соціального захисту дітей-сиріт в сучасній Україні.

Феномен сирітства порушує одне з базових прав дитини на сімейне виховання й батьківську турботу, проголошених Конвенцією ООН про права дитини.

Сирітство визначається як соціальне явище, обумовлене наявністю в суспільстві дітей, батьки яких померли, а також дітей, що залишилися без опіки батьків внаслідок позбавлення батьківських прав, визнання в усталеному порядку батьків непрацездатними, безвісти відсутніми та ін.

Спектр причин дитячого неблагополуччя й сирітства досить широкий. Це й різке падіння рівня життя населення, і погіршення умов утримання дітей, і збільшення кількості неповнолітніх матерів і дітей із уродженими патологіями, обумовленими різними екологічними й економічними факторами. Діти з уродженими патологіями й діти неповнолітніх мам досить часто стають так званими "відмовниками", тобто їх залишають прямо в родбудинку.

Поряд з терміном "сирітство" існує й поняття "соціальне сирітство", що використовується лише у вітчизняній літературі для визначення соціального явища, обумовленого ухиленням або усу­ненням батьків від виконання ними своїх батьківських обов'язків по відношенню до своїх неповнолітніх дітей і, як наслідок, відсутність потрібної турботи про дитину й умов для її повноцінного фізичного, емоціонального й соціального розвитку.

Закон України "Про охорону дитинства", який був прийнятий 20 квітня 2001 р., став основним Законом, що регулює питання, пов'язані з захистом прав і інтересів дітей, вихованням і піклуванням про них. Існує більше 15 нормативно-правових актів, що регулюють соціaльний захист дітей-сиріт і дітей, що залишилися без опіки батьків. Основними з них є:

· Декларація прав дитини;

· Конвенція ООН про права дитини, ратифікована Україною в 1991 р.;

· Конституція України;

· Кодекс про шлюб і сім'ю;

· Закон України "Про освіту";

· Закон України "Про охорону дитинства";

· Закон України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми";

· Закон України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" (5 лютого 1993 р.);

· Національна програма "Діти України";

· ст.52 Конституції України (підкреслюється, що будь-яке на­сильство над дитиною та її експлуатація переслідується законом.

 

Зміст і виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, покладається на державу. Формами опіки так званих "державних дітей" є:

1. Усиновлення (пріоритетна форма).

2. Опіка над дитиною з боку фізичної особи (опікуна, попечи­теля).

3. Поселення в державні установи для дітей, позбавлених батьківської опіки (дитячі будинки, школи-інтернати).

4. Дитячі будинки сімейного типу.

 

Розділ V "Дитина в несприятливих умовах і екстремальних ситуаціях" Закону України "Про охорону дитинства" зафіксував, що діти-сироти, у тому числі й соціальні сироти, повинні бути передані під опіку або опікунстство, на всиновлення або поміщені на виховання, в сім'ї громадян, у дитячі будинки, школи-інтернати, дитячі будинки сімейного типу на повному державному забезпеченні. Таким чином, приймальні сім‘ї визнані Законом, що означає створення можливостей для зміни пріоритетів у системі опіки. Сьогодні в Україні допомогу дітям-сиротам і дітям, що залишилися без опіки батьків, надають установи освіти, охорони здоров'я, соціального захисту населення, соціaльних служб для молоді й служб у справах неповнолітніх. Виявлення дітей, що потребують захисту, українським законодавством покладено на служби у справах неповнолітніх, а також на органи опіки й піклування місцевих органів влади.

В українському законодавстві існує також ряд нормативних актів, спрямованих безпосередньо на покращення соціального захисту дітей-сиріт і дітей, що залишилися без опіки батьків. Це Постанова Верховної Ради України "Про дотримання законодавства по всиновленню дітей України іноземними громадянами" (1994 р.), Постанови Кабінету Міністрів України "Про покращення виховання, навчання, соціального захисту й матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, що залишилися без опіки батьків" (1994р.), "Про покращення матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, що залишилися без опіки батьків" (1995р.). „Здійснення контролю над умовами проживання в сім'ях усиновлювачів" (1996р.). Кабінетом Міністрів України в 1996 році при Міністерстві освіти створений Центр по усиновленню дітей.

У 1993 році був прийнятий Закон "Про сприяння соціальному розвитку молоді України", згідно з яким соціальну опіку над дітьми-сиротами здійснюють соціальні служби для молоді. У законі звернено увагу на необхідність розробки доповнень до законодавства України про підвищення відповідальності батьків за виховання дітей; на необхідність розробки нової редакції Правил опіки й піклування, а також проекту Положення про прийомну сім'ю. Однак згодом розробили й прийняли лише Положення про приймальну сім'ю. Лише в 1998 році була розпочата робота по створенню Інституту фостерної (в українських документах - прийомної) сім'ї. 2 березня 1998 році Кабінет Міністрів України прийняв Постанову №241 "Про про­ведення експерименту по створенню прийомних сімей в Запорізькій області й утвердження Положення про прийомні сім'ї". А через рік, 15 вересня 1999 р., була прийнята ще одна Постанова Кабінету Міністрів України ~ 171 "Про проведення експерименту по ство­ренню приймальних сімей у деяких регіонах України".

Крім таких форм влаштування дітей, що залишилися без опіки батьків, як усиновлення, опіка, приймальна сім'я, дитячий будинок сімейного типу, існують у країнах СНД й інші:

· патронажний устрій;

· дитячі села "SOS";

· сімейні пансіонати;

• різноманітні форми постінтернатної адаптації випускників ус­танов для дітей-сиріт.

 

Стисла характеристика форм влаштування дітей, що залиши­лися без опіки батьків.

Дитячі будинки, школи-інтернати. Число дітей, що живуть у сирітських установах різко збільши­лося після перебудови й продовжує рости. За цим ростом стоїть різкий стрибок числа ранніх відмовлень, зростаюча алкоголізація і як наслідок цього – безпритульність і насильство в сім'ях, зростан­ня числа дітей з відхиленнями у розвитку. Останні особливо часто потрапляють у сирітські установи, що до цих пір складало частину офіційної державної політики в нашій країні по відношенню до дітей з різними порушеннями в розвитку.

У період тяжких економічних криз із вище перерахованими проблемами доводилося зіштовхуватися практично усім державам. Так, система сирітських установ була розвинута в США у другій половині ХІХ ст. у зв'язку з соціальними катаклізмами й зубожінням під час індустріальної революції й громадянської війни. ц 1930р. число притулкових установ у США досягло 144. ц результаті роз­гортання національних програм по підтримці бідних сімей це число почало поступово знижуватися. З часом під значним натиском і при активній участі громадськості була розроблена комплексна система заходів у вигляді економічної підтримки одиноких матерів, профілактики ранніх відмовлянь, створення нормaльних умов для виховання в сім'ї дітей із відхиленнями в розвитку. Усі ці заходи, однак, не вирішують повністю проблему сирітства, яка залишаєть­ся досить актуальною й на Заході.

Економічні підрахунки показали ресурсоємкість й економічну неефективність моделі виховання в сирітських установах, і на сьо­годні найбільш розвинені країни практично повністю відмовилися від неї. Однак поряд з економічними причинами іншим важливим по­штовхом для відмови служать численні спостереження зацікавле­них людей і спеціалістів, які дали негативну оцінку вихованню в сирітських установах для психічного розвитку дитини та ії соціаль­ної адаптації.

Негативні риси суспільного виховання:

l ) неправильна організація спілкування дорослих з дітьми, неадекватність тих його форм, які домінують у сирітських устано­вах; знижена інтимність і довіра, емоціональна враженість спілку­вання дорослих з дітьми; дефіцит можливостей встановлення міцних і тривалих взаємовідношень дитини з певними дорослими; наявність дорослих, що змінюють один одного, з неспівпадаючими програ­мами поведінки, висока частота змінюваності цих дорослих; гру­пова, а не індивідуальна, спрямованість виховних впливів, жорстка регламентація поведінки дитини, гіперопіка в діяльності – покроко­ве планування й санкціонування дорослими поведінки дітей, за цих умов позитивне ставлення дорослого дитина повинна заслужити виконанням його вимог, зразковою поведінкою, гарними оцінками;

2) недостатня психолого-педагогічна підготовленість вихова­телів;

3 ) недосконалість програм виховання й навчання, що не ком­пенсує дефектів розвитку, викликаних відсутністю сім'ї;

4) бідність конкретно-чуттєвого досвіду дітей, обумовлена надмірною звуженістю оточуючого їх середовища: малою кількістю й одноманітністю предметів, з якими вони діють;

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Тема: технології соціальної роботи з сім‘єю | Постійне знаходження дітей в умовах колективу
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 2880; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.016 сек.