Принципи та джерела екологічного права

Кожна галузь права, в тому числі й екологічне право, ґрунтується на певних правових принципах, що визначають її спрямованість з врахуванням особливостей суспільних відносин, які нею регулюються.

Під принципами екологічного права необхідно розуміти виражені в його нормах основоположні засади, положення, риси, згідно з якими здійснюється регулювання екологічних відносин.

Відповідно до ст.3 Закону України ”Про охорону НПС”, основними принципами охорони навколишнього природного середовища є:

а) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

б) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я людей;

в) запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

г) екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;

д) збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об’єктів і комплексів;

е) науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища;

є) обов’язковість екологічної експертизи;

ж) гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;

з) науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

и) безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

і) стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

ї) вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної зміни територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку;

й) поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища;

к) вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міждержавного співробітництва[20].

Важливою передумовою формування та становлення екологічного права як самостійної галузі, з точки зору теорії права, є наявність системи його джерел, які включають, насамперед, багаточисельні нормативні акти, які регулюють використання та охорону навколишнього середовища. Завданням законодавства про охорону навколишнього природного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідація негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною.

Джерела екологічного права - нормативні акти, що містять еколого-правові норми, призначені для регулювання екологічних правовідносин.

Джерелами екологічного права є нормативні акти, які приймаються компетентними державними органами і є офіційною формою вираження правових норм. Вони досить різноманітні і за формою поділяються на: закони і постанови ВРУ, постанови ВР Автономної Республіки Крим, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, положення, рішення, інструкції та інші нормативні акти міністерств, відомств, державних комітетів, рішення органів місцевого самоврядування.

Джерела екологічного права можуть класифікуватись за їх юридичною силою, за колом об'єктів, на які поширюється їх дія, за обсягом регулювання.

Законом прямої дії та найвищої юридичної сили є Конституція Україна[21], прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Найважливішими екологозначими статтями Основного закону є:

- стаття 13, яка встановлює, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону;

- стаття 14, яка визначає землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави;

- стаття 16, яка визнає, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є одним із найважливіших обов’язків держави;

- стаття 50, яка закріплює право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Крім цього, кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Наступним джерелом, своєрідно «екологічною Конституцією» нашої держави, є згадуваний раніше Закон України ”Про охорону навколишнього природного середовища”, який був прийнятий Верховною Радою 25 червня 1991 р. У названому нормативному акті визначено, що охорона НПС, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини є невід’ємною умовою сталого економічного та соціального розвитку України.

Складається цей закон із 14 розділів в яких об’єднано 72 статті. Основними питаннями, які знайшли своє врегулювання в зазначеному нормативному акті є: основні напрями державної екологічної політики, екологічні права та обов’язки громадян, повноваження органів державної влади, місцевого самоврядування та громадських об’єднань в галузі використання та охорони НПС, основні засади здійснення екологічної експертизи в Україні, поняття та завдання стандартизації та нормування в сфері екології, заходи щодо забезпечення екологічної безпеки в Україні, визначення основних засад юридичної відповідальності в сфері охорони НПС.

Загальне значення Закону України ”Про охорону НПС” можна звести до того, що він визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

Наступними важливими законами, які регулюють екологічні правовідносини є:

- ”Про природно-заповідний фонд України”[22], який визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об’єктів;

- ”Про охорону атмосферного повітря”[23] від 16 жовтня 1992 р., який спрямований на збереження та відновлення природного стану атмосферного повітря, створення сприятливих умов для життєдіяльності, забезпечення екологічної безпеки та запобігання шкідливому впливу атмосферного повітря на здоров’я людей та навколишнє природне середовище;

- ”Про екологічну експертизу”[24] від 9 лютого 1995 р., який визначає порядок проведення в Україні екологічної експертизи як виду науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об’єднань громадян, що ґрунтується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об’єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища;

- ”Про рослинний світ”[25] від 9 квітня 1999 р., який регулює суспільні відносини у сфері охорони, використання та відтворення дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів, їх угруповань і місцезростань;

- ”Про мисливське господарство та полювання”[26] від 22 лютого 2000 р., який визначає правові, економічні та організаційні засади діяльності юридичних і фізичних осіб у галузі мисливського господарства та полювання, забезпечує рівні права усім користувачам мисливських угідь у взаємовідносинах з органами державної влади щодо ведення мисливського господарства, організації охорони, використання та відтворення тваринного світу;

- ”Про тваринний світ”[27] від 13 грудня 2001 р., який регулює відносини у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, об’єкти якого перебувають у стані природної волі, у напіввільних умовах чи в неволі, на суші, у воді, ґрунті та повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

- ”Про Червону книгу України”[28] від 7 лютого 2002 р., який регулює відносини, пов’язані з веденням Червоної книги України, охороною, використанням та відтворенням рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України.

- ”Про охорону земель”[29] від 19 червня 2003 р., який визначає правові, економічні та соціальні основи охорони земель з метою забезпечення їх раціонального використання, відтворення та підвищення родючості ґрунтів, інших корисних властивостей землі, збереження екологічних функцій ґрунтового покриву та охорони довкілля;

- ”Про екологічний аудит”[30] від 24 червня 2004 р., який визначає системний незалежний процес оцінювання об’єкта екологічного аудиту, що включає збирання і об’єктивне оцінювання доказів для встановлення відповідності визначених видів діяльності, заходів, умов, системи управління навколишнім природним середовищем та інформації з цих питань вимогам законодавства України про охорону навколишнього природного середовища та іншим критеріям екологічного аудиту.

- ”Про екологічну мережу України”[31] від 24 червня 2004 р., який регулює суспільні відносини у сфері формування, збереження та раціонального, невиснажливого використання екомережі як однієї з найважливіших передумов забезпечення сталого, екологічно збалансованого розвитку України, охорони навколишнього природного середовища, задоволення сучасних та перспективних економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства;

Серед законів, які складають джерела екологічного права, в окрему групу необхідно виділити галузеві кодекси: Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 р[32]; Кодекс України про надра 27 липня 1994 р.[33]; Водний кодекс України від 6 червня 1995 р.[34]; Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р.[35]. Характеристиці зазначених нормативних актів в подальшому нами буде приділена особлива увага.

Наступну групу нормативних актів в галузі охорони НПС складають постанови Верховної Ради України. Як приклад таких джерел екологічного права необхідно згадати постанову ВРУ від 22 вересня 1994 р. ”Про Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні”[36], метою якої є поліпшення умов для збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду як національного надбання, забезпечення подальшого науково обґрунтованого розвитку заповідної справи в Україні до 2005 року на основі визнання її соціального, економічного та екологічного значення для усталеного розвитку держави та народу України.

Важливу роль в регулюванні екологічних правовідносин відіграють укази Президента України. Прикладами таких нормативних актів є:

- ”Про день довкілля” від 6 серпня 1998 р.[37], який має на меті залучити громадськість, широкі верстви населення до здійснення комплексу заходів, спрямованих на поліпшення стану довкілля, озеленення, благоустрій населених пунктів та прилеглих до них територій, очищення водних джерел, збереження природно-заповідних та інших особливо цінних об’єктів, поширення екологічних знань, активізацію державного та громадського контролю за додержанням природоохоронного законодавства тощо;

- ”Про заходи щодо дальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні” від 23 травня 2005 р.[38], який має на меті поліпшити умови для реалізації єдиної державної політики у сфері розвитку природно-заповідної справи, вдосконалити управління природними, біосферними заповідниками та національними природними парками, прискорити формування національної екологічної мережі, розвитку міжнародного співробітництва з цих питань.

Наступними нормативними актами, які справляють значну роль на екологічні правовідносини є постанови Кабінету Міністрів України:

- ”Про затвердження переліку видів діяльності, що належать до природоохоронних заходів” від 17 вересня 1996 р. N 1147[39];

- ”Про затвердження Класифікації запасів і ресурсів корисних копалин державного фонду надр” від 5 травня 1997 р. N 432[40], яка встановлює єдині для державного фонду надр України принципи підрахунку, геолого-економічної оцінки і державного обліку запасів корисних копалин згідно з рівнем їх промислового значення та ступенем геологічного і техніко-економічного вивчення, умови, що визначають підготовленість розвіданих родовищ корисних копалин до промислового освоєння, а також основні принципи кількісної оцінки ресурсів корисних копалин;

- ”Про затвердження Положення про державну систему моніторингу довкілля” від 30 березня 1998 р. N 391[41], яка визначає порядок здійснення моніторингу довкілля як системи спостережень, збирання, оброблення, передавання, збереження та аналізу інформації про стан довкілля, прогнозування його змін і розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень про запобігання негативним змінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки;

- ”Про затвердження Положення про Державну екологічну інспекцію” від 17 листопада 2001 р. N 1520[42], яка визначає порядок здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональним використанням природних ресурсів.

Джерелами екологічного права є також нормативні акти міністерств, відомств, державних комітетів, інших органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування. Основними формами нормативних актів, що приймаються міністерствами, державними комітетами та відомствами, органами державної виконавчої влади та місцевого самоврядування є накази, розпорядження, тимчасові положення, інструкції тощо.

Таким чином, нормативні акти як джерела екологічного права є досить різноманітними за своєю формою, юридичною силою, колом об'єктів, на які поширюється їхня дія, обсягом регулювання тощо.

Найбільш важливим завданням екологічного законодавства є розробка дієвих механізмів його реалізації. Це потрібно для того, щоб перейти від існуючого, часто декларативного правового регулювання до ефективної системи виконання екологічних норм. Необхідно зазначити, що до сьогодні в багатьох випадках механізм охорони НПС в Україні ще не "запрацював", ефективність застосування екологічного законодавства залишається досить низькою. Часто це призводить до появи в екологічному законодавстві негативних колізій, які створюють підстави для альтернативного вибору найбільш зручної, "сприятливої" норми у процесі вирішення конкретної справи, створюючи таким чином реальні можливості до ігнорування правопорядку та законності у процесі реалізації норм екологічного законодавства.

На сьогодні перед законодавцем в галузі екології стоять наступні завдання: систематизація діючих у певній галузі актів та розробка нових законодавчих актів екологічного законодавства з тим щоб максимально підняти рівень урегульованості екологічних відносин, усунути наявні недоліки.

Питання для самоконтролю:

1. Назвати передумови виникнення екологічного права.

2. Визначити поняття та предмет екологічного права.

3. Перерахувати об’єкти екологічного права.

4. Назвати принципи екологічного права.

5. Окреслити основні джерела екологічного права.

Тема 2. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ОБ’ЄКТИ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА

План (логіка викладу):

1. Поняття та зміст права власності на об’єкти НПС.

2. Форми власності на об’єкти НПС.

3. Суб’єкти та об’єкти права власності на об’єкти НПС.

4. Підстави виникнення та припинення права власності на об’єкти НПС.

Поняття та зміст права власності на об’єкти НПС

Одним із найважливіших інститутів екологічного права, який регулює відносини в сфері належності природних ресурсів визначеним особам, є інститут права власності на природні ресурси.

Поняття права власності щодо природних ресурсів можна розглядати в об’єктивному та суб’єктивному значенні.

В об’єктивному значенні право власності на об’єкти НПС - це сукупність правових норм та інших правових засобів, що закріплюють та охороняють відносини власності щодо природних ресурсів (землі, надр, вод, лісів, рослинного та тваринного світу, об’єктів природно-заповідного фонду), і які забезпечують можливість реалізації суб’єктом правомочностей власника.

В загальних рисах право власності на природні об’єкти встановлено в ст.13 Конституції України, згідно якої земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

Крім Конституції, правові норми, які складають зміст права власності в об’єктивному значенні містяться в законах та підзаконних нормативних актах гірничого, водного, лісового, фауністичного, природно-заповідного законодавства тощо.

Наприклад, відповідно до ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу. Регіональні ландшафтні парки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.

На основі та у відповідності до норм права виникає й існує право власності в суб’єктивному значенні.

В суб’єктивному значенні право власності на природні ресурси – це сукупність повноважень відповідних суб’єктів (державних органів, юридичних та фізичних осіб) щодо володіння, користування та розпорядження належними їм природними ресурсами.

Суб’єктивне право власності виникає у зв’язку з передачею чи придбанням у власність природних ресурсів. Воно підтверджується, як правило, державними актами на право власності чи цивільно-правовими угодами на придбання (купівлю, продаж, дарування, обмін тощо).

Необхідно зазначити, що суб’єктивне право власності носить абсолютний характер, тобто закріплює виключну належність повноважень щодо володіння, користування і розпорядження природними ресурсами їх власнику, а також визначає загальний обов’язок для всіх інших суб’єктів утримуватись від порушення законних прав та інтересів власника природних об’єктів.

Право власності на природні ресурси має ряд специфічних особливостей, пов’язаних з екологічним змістом останніх:

по-перше, таке право власності не має всеосяжного характеру - це означає, що не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть знаходитися у чиїсь власності, а лише такі з них, що є відносно стабільними та підлягають індивідуалізації. До таких об’єктів НПС за загальним правилом належать земля, її надра, води, ліси та тваринний світ. Проте, є такі елементи природного середовища, які не здатні бути об’єктами права власності (атмосферне повітря, вітрова та сонячна енергія, кліматичні ресурси тощо), оскільки, за своїми об’єктивними властивостями не можуть бути привласнені окремою людиною, або групою людей, а є загальнодоступними для використання;

по-друге, хоча природні ресурси, і є самостійними об’єктами права власності, така самостійність є відносною, в зв’язку з тим, що всі природні об’єкти знаходяться у нерозривному екологічному взаємозв’язку один з одним. Наприклад, водний об’єкт неможливо розглядати окремо від земельної ділянки на якій він розташований. Звичайно, воду можна, наприклад, відкачати, але в цьому випадку, водний об’єкт як елемент НПС зникне як такий, а та вода, яку помістять в певні ємності перетвориться в об’єкт, правовий режим якого буде регулюватися не екологічним, а, наприклад, цивільним правом.

Таким чином, як правило, неможливо здійснювати право власності щодо конкретного природного об’єкту без впливу на інший об’єкт з яким той тісно взаємопов’язаний;

по-третє, природні ресурси як об’єкти природного походження, на відміну від товарно-матеріальних цінностей, які створюються людиною, не мають реальної вартості, тобто не є майном у власному розумінні цього слова. Звичайно, гектар землі, барель нафти, кубометр лісу має грошову оцінку. Але хіба можна визначити реальну вартість нафти, яка створювалась протягом мільйонів років внаслідок унікальних геологічних процесів? Хіба можна визначити реальну вартість землі, при умові, що на створення родючого шару ґрунту природа витрачає від 1500 до 7000 років? Звичайно ж ні! Таким чином, грошова оцінка природних об’єктів носить суто умовний характер.

Для характеристики права власності в суб’єктивному значенні важливого значення має з’ясування тих правомочностей, якими наділені власники природних об’єктів.

Як відомо, зміст права власності складають правомочності по володінню, користуванню та розпорядженню природними ресурсами в межах, визначених законом.

В контексті екологічного права володіння – це право фактичного панування над певним природним об’єктом. Фактичне панування над природним об’єктом означає здатність суб’єкта утримувати об’єкт власності в сфері свого господарювання та вчиняти дії по недопущенню інших осіб до відповідного природного об’єкту.

Необхідно зазначити, що право володіння може належати не лише власнику, але й особі, якій власник передав свій природний об’єкт на підставі договору, наприклад, договору оренди. Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати природний об’єкт у складі свого майна.

Користування - це право власника вилучати з природного об’єкту його корисні властивості для задоволення своїх або суспільних потреб.

В залежності від суб’єктів, які здійснюють зазначене повноваження, право користування природними ресурсами поділяється на два види:

1) право користування, яке належить державним органам та органам місцевого самоврядування;

2) право користування, яке належить фізичним та юридичним особам - безпосереднім користувачами природних ресурсів.

Необхідність такої класифікації обумовлена тим, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування безпосередньо природний об’єкт не використовують (не займаються вирощуванням сільськогосподарської продукції, рубкою лісу, видобутком корисних копалин тощо). В зв’язку з цим, для таких органів їхнє право користування природними об’єктами зводиться до наданої їм можливості отримувати плату від тих суб’єктів, яким вони передали об’єкт НПС для здійснення останніми безпосереднього природокористування.

Навпаки, право користування юридичних та фізичних осіб полягає в їхній юридично-гарантованій можливості здійснювати самостійне господарювання по вилученню корисних властивостей з конкретного об’єкту НПС для задоволення власних та суспільних потреб.

Право користування, так само як і право володіння, може належати не лише власнику, а й іншій особі. В цьому випадку право користування осіб, що не є власниками, похідне і залежне від права власника природного об’єкту.

Третьою правомочністю власника є право розпорядження.

Право розпорядження - це визнана за власником і гарантована йому можливість вчиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу та/або економічного призначення чи стану природних об’єктів.

Так само як і право користування, право розпорядження природними ресурсами в залежності від суб’єктів, які його здійснюють, поділяється на:

право розпорядження державних органів та органів місцевого самоврядування – юридично забезпечена можливість таких органів визначати режим використання природних ресурсів, встановлювати порядок та розміри плати за їх використання, розподіляти та перерозподіляти природні ресурси, передавати їх у власність і надавати у користування юридичним та фізичним особам;

право розпорядження фізичних та юридичних осіб – право зазначених суб’єктів, передавати природні об’єкти у власність іншим особам, шляхом укладання цивільно-правових угод.

Аналізуючи повноваження власників природних ресурсів, необхідно згадати, що одним із основоположних правових принципів є принцип рівності всіх власників. Це означає, що всі власники, незалежно від форми власності, мають одинакові правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами власності.

Потрібно зазначити, що цей принцип, хоча і діє в екологічному праві, проте має деякі обмеження. Такі обмеження, насамперед стосуються такої правомочності власника як права самостійно, на власний розсуд розпоряджатися своїм майном. Так, наприклад, власник холодильника має право експлуатувати його за призначенням, в будь-який момент продати, змінити його цільове призначення, наприклад, використовувати його не для зберігання продуктів харчування, а інших речей, врешті решт власник в будь-який момент може знищити свою річ. Всі ці дії суб’єкт вчиняє на свій розсуд, ніхто не має право втручатися в його дії по експлуатації належного йому майна.

В екологічному праві самостійність в розпорядженні об’єктами НПС значно обмежена вимогою використовувати природний ресурс виключно в цільовому призначенні. Наприклад, власник землі, який отримав її для ведення особистого селянського господарства, не може самостійно змінити її цільове призначення, вирішивши, наприклад, створити на ній штучну водойму (ставок) для ведення рибного господарства. В даному випадку, відповідно до ст. 143 Земельного кодексу такому власнику загрожує примусове припинення права власності, в зв’язку з нецільовим використанням землі.

Так само як і землевласники, не можуть самостійно змінювати цільове призначення об’єктів НПС і інші суб’єкти, які у встановленому законом порядку отримали природні ресурси у власність. Проте, необхідно зазначити, що таке обмеження у розпорядженні природними об’єктами не можна розглядати як ущемлення прав власників, в зв’язку із особливістю самого об’єкту права власності. Така особливість полягає у тому, що природний ресурс, який перебуває у власності конкретного суб’єкта, не перестає бути складовою НПС і дії, які наприклад, призводять до його пошкодження або знищення тягнуть за собою негативний вплив на всю екологічну систему, а це в свою чергу може негативно вплинути на життя, здоров’я, законні права та інтереси інших осіб.

Певні обмеження щодо свободи розпорядження об’єктами НПС можна знайти не лише в екологічному законодавстві, а й в інших нормативних актах. Наприклад, відповідно до ч.3 ст.410 Цивільного кодексу України, землекористувач зобов’язаний ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.

Таким чином, наявні обмеження в розпорядженні природними ресурсами, об’єктивно зумовлені тим, що ці ресурси є особливими об’єктами права власності в зв’язку з тим, що мають важливе значення для забезпечення якості навколишнього середовища, є основою для економічно-соціального розвитку суспільства та добробуту громадян.

Проте, екологічному праву відомі випадки, коли обмеження правомочності по розпорядженню природними ресурсами мають не лише об’єктивне обґрунтування. Наприклад, відповідно до перехідних положень Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2007 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Крім цього, на період до 1 січня 2015 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею лише до 100 гектарів.

Аналізуючи повноту наповнення правомочностей власника необхідно визнати, що в повному об’ємі вони належать лише державі в особі уповноважених органів. Це твердження може бути обґрунтоване наступними тезами:

1) лише в державній власності може знаходитись будь-який природний ресурс. В приватній власності, на сучасному етапі, може знаходитись доволі обмежене коло об’єктів НПС (земля, об’єкти тваринного світу, деякі об’єкти природно-заповідного фонду).

2) держава при набутті права власності може використати будь-який спосіб, а деякі з таких способів можуть бути використані лише державою (націоналізація, реквізиція, конфіскація);

3) через законодавчі органи держава самостійно встановлює для себе права та обов’язки, пов’язані із здійсненням права власності, і тому, обмеження в здійсненні правомочностей власника стосуються інших власників (комунальних та приватних).

Форми власності на об’єкти НПС

Із контексту ст. 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» можна зробити висновок, що в Україні власність щодо об’єктів НПС виступає в таких формах: державна, комунальна та приватна.

Зміст державної форми власності проявляється в ст. 13 Конституції України, відповідно до якої власником природних ресурсів, які знаходяться в межах України є народ України. Проте, як зазначає М. Шульга, встановлення власності народу України на природні ресурси необхідно розуміти як перехід їх до України як самостійної та суверенної держави. В зв’язку з цим, державна власність виступає як категорія тотожна загальнонародному привласненню і означає належність природних ресурсів народу в особі обраних ним представницьких органів державної влади[43].

Таким чином, право державної власності - це сукупність правових норм, що закріплюють та охороняють належність природних ресурсів народу України в особі обраного ним представницького органу влади, а також інших уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» лише в державній власності можуть перебувати такі природні ресурси:

а) територіальні та внутрішні морські води;

б) природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

в) атмосферне повітря;

г) підземні води;

д) поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області;

е) лісові ресурси державного значення;

є) природні ресурси в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

ж) дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об’єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України “Про тваринний світ” і які перебувають у державній власності, а також об’єкти тваринного світу, що у встановленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об’єктами загальнодержавного значення.

з) корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

Крім вищевказаного Закону в поресурсовому законодавстві можуть встановлюватися додаткові умови щодо належності того чи іншого об’єкту НПС виключно до державної власності. Наприклад, в ст. 84 Земельного кодексу вказано, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну та приватну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;

в) землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;

г) землі під водними об’єктами загальнодержавного значення;

ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

е) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами;

є) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності.

Порівняно новим видом права власності в галузі екології є право комунальної власності на природні ресурси, яке можна визначити як сукупність правових норм, що встановлюють правові підстави виникнення повноважень щодо володіння, користування та розпорядження природними об’єктами у територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо, або через утворені ними органи місцевого самоврядування, мають право управляти майном, вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Основними природними ресурсами, які згідно до чинного законодавства можуть перебувати у комунальній власності, є землі, лісові ресурси, водні об’єкти, об’єкти тваринного світу, деякі об’єкти природно-заповідного фонду.

Особливою формою власності на природні ресурси є право приватної власності. Право приватної власності, в контексті екології, являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну належність природних об’єктів фізичним або юридичним особам.

Як вже було зазначено, коло природних об’єктів, які можуть знаходитьсь у приватній власності невелике. Найпоширенішим об’єктом приватної власності в Україні є, безперечно, земля. Відповідно до ст. 81 Земельного кодексу України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про тваринний світ» право приватної власності на об’єкти тваринного світу може виникати в зв’язку із вилученням об’єктів тваринного світу із стану природної волі, розведенням (отриманням) у напіввільних умовах чи в неволі або набуттям іншим не забороненим законом шляхом.

Законність набуття у приватну власність об’єктів тваринного світу (крім добутих у порядку загального використання) повинна бути підтверджена відповідними документами, що засвідчують законність вилучення цих об’єктів з природного середовища, ввезення в Україну з інших країн, факту купівлі, обміну, отримання у спадок тощо, які видаються в установленому законодавством порядку.

Відповідно до ч.2 ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд», регіональні ландшафтні парки, зони — буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.

Дата добавления: 2014-01-07