Роль та місце ООН в системі міжнародного екологічного співробітництва

40-50-ті р.р. XX століття ознаменувалися появою екологічного аспекту в міжнародних відносинах, хоча питання охорони навколишнього середовища займали важливе місце в міждержавних зв'язках і раніше. Проте, такі відносини, в основному, були пов'язані з питаннями військових конфліктів і економічного співробітництва і, як правило, не виходили за регіональні межі.

Кардинально положення змінилося після Другої Світової війни. Розвиток суспільства, демографічний вибух, посилення антропогенного впливу на природу зумовило зростання уваги до екологічних питань з боку світового співтовариства.

В даний момент екологічна проблематика включена в сферу інтересів таких авторитетних регіональних організацій як Рада Європи, Організація по безпеці та співробітництву в Європі, Європейський союз, Організація американських держав. Проте, необхідно визнати, що на глобальному рівні відповідальність у даній сфері покладено на створену в 1947 р. Організацію Об’єднаних Націй.

Перша екологічна акція цієї міжнародної організації датується 1949 р., коли в Лейк-Саксессі (США) була проведена Міжнародна науково-технічна конференція по охороні природи. Вже з 60-тих років в ООН намітилася тенденція переходу від розрізнених, безсистемних заходів, пов'язаних з окремими аспектами природокористування, до більш комплексної, і що найголовніше, постійної діяльності.

Поворотним пунктом у природоохоронній діяльності ООН можна вважати 1972 р., коли у Стокгольмі було проведено Конференцію ООН з проблем навколишнього середовища. Необхідно зазначити, що в роботі конференції прийняло участь 113 держав. На жаль, в числі учасників не опинилося представників СРСР та країн Східної Європи, які бойкотували конференцію з міркувань, які не мали нічого спільного з охороною навколишнього середовища.[66]

Саме Стокгольмська конференція заклала основи збалансованого та комплексного підходу до вирішення на глобальному рівні всього спектра екологічних проблем. Прийняті у шведській столиці рішення надали могутнього імпульсу міжнародному природоохоронному співробітництву, визначивши стрімкий розвиток міжнародного екологічного права. Крім цього, конференція вплинула і на внутрішню політику багатьох держав, у національних пріоритетах яких колись були відсутні питання, пов’язані з охороною природи.

Безпосередній підсумок роботи конференції виявився в прийнятті в ході заключного пленарного засідання Декларації про середовище, яке оточує людину. Деякі делегати порівнювали Декларацію по її значенню в історії людства з Великою хартією вільностей, а представник Канади охарактеризував цей документ як перший важливий крок на шляху до розробки міжнародного екологічного права[67].

Декларація починається з тези про те, що людина є одночасно і продуктом, і творцем навколишнього середовища. Останнє визначає інтелектуальний, соціальний та духовний ріст людини. В Декларації підкреслюється, що охорона і поліпшення навколишнього середовища є необхідною умовою для людського благополуччя, причому відповідальність за здійснення діяльності в цьому напрямку покладається не лише на уряди, але і на окремих людей.

Друга частина Стокгольмської декларації складається із зводу двадцяти чотирьох керівних принципів, яким держави і міжнародних організацій повинні керуватися здійснюючи дії, які можуть вплинути на стан довкілля. Перший з цих принципів має, мабуть, фундаментальне значення, оскільки встановлює нерозривний зв'язок між охороною навколишнього середовища і реалізацією основних прав та свобод людини. Шість наступних принципів підкреслюють, що природні ресурси, під якими розуміється не лише нафта і корисні копалини, але і повітря, вода, ґрунт, рослини і тварини, вимагають дбайливого ставлення до них в інтересах сьогоднішніх та майбутніх поколінь. На людині лежить особлива відповідальність за збереження природної спадщини.

Принципи з 8 по 25 визначають заходи, що повинні виконуватися державами з метою охорони та поліпшення навколишнього середовища. Окремо вказується на необхідність збалансованого та систематичного підходу до планування державами такого свого розвитку, який би забезпечив найбільш раціональне використання природних ресурсів.

З правової точки зору найбільший інтерес представляє заключна група принципів, особливо принцип 21, відповідно до якого держави мають, з одного боку, суверенне право експлуатувати свої природні ресурси відповідно до власної природоохоронної політики, а з іншого боку, зобов'язані забезпечити такі умови їх експлуатації, які б не завдавали шкоди навколишньому середовищу інших держав.

Крім Стокгольмської декларації значний вклад в справу охорони НПС внесли такі міжнародні акти як Вашингтонська конвенція 1973 р. про міжнародну торгівлю видами дикої флори і фауни, що знаходяться під загрозою зникнення, Базельська конвенція 1989 р. про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів і їх видаленням, Рамкова конвенція ООН про зміну клімату 1992 р. Окремо варто згадати Віденську конвенцію про охорону озонового шару 1985 р. — угоду, яка була підписана менш ніж через рік після того, як вченим вдалося визначити причину руйнування озонового шару нашої планети.

Через двадцять років після Стокгольму, у червні 1992 р. у Ріо-де-Жанейро відбулася Конференція ООН по навколишньому середовищу і розвитку. Форум зібрав рекордне число учасників: 179 держав направили в Бразилію в цілому 8 тис. делегатів.

Одним із результатів роботи конференції стало прийняття Декларації про навколишнє середовище і розвиток. Декларація включає 27 принципів, які в багатьох положеннях віддзеркалюють основні здобутки Стокгольмської конференції. У той же час у Декларації Ріо-де-Жанейро відобразилися кардинальні зміни, що відбулися у світі в 80-ті р.р. Так, принцип 3 Декларації, що розкриває зміст концепції, говорить: "Право на розвиток повинно здійснюватися таким чином, щоб адекватно задовольняти потреби нинішнього і майбутнього поколінь". Важливо також відзначити, що в Декларації започатковане окреслення загальних контурів нової моделі міжнародного співробітництва — "глобального партнерства з метою збереження, захисту та відновлення чистоти та цілісності екосистеми Землі" (принцип 7).

На конференції в Ріо-де-Жанейро були також відкриті для підписання дві найважливіших глобальних угоди: Рамкова конвенція про зміну клімату і Конвенція про біологічну різноманітність. Названі конвенції спрямовані, відповідно, на досягнення стабілізації вмісту в атмосфері парникових газів і забезпечення стійкого використання генетичних ресурсів планети. Обидва документи, хоча і мають величезне значення, склали лише фундамент для наступного розвитку правового регулювання в даних галузях. Передбачається, що для реалізації цілей, визначених у конвенціях, держави повинні розробляти національні плани, приймати відповідні закони й укладати міжнародні угоди, уточнюючи тим самим зобов'язання, взяті на себе в Ріо.

Як і документи, схвалені в Стокгольмі, рішення конференції в Ріо-де-Жанейро (насамперед, план заходів "Порядок денний на XXI століття") мали визначені організаційні наслідки, головним з який стало створення Комісії зі сталого розвитку, який став органом, який на національному, регіональному та глобальному рівнях сприяє комплексному та раціональному регулюванню розвитку та охорони навколишнього середовища.

В цілому підсумки конференції в Ріо-де-Жанейро викликають неоднозначну реакцію. З одного боку, вона по праву може вважатися історичною віхою в розвитку міжнародного природоохоронного співробітництва. По-перше, зібравши безпрецедентне число державних діячів вищого рангу, форум в Ріо-де-Жанейро ознаменував перехід екологічних проблем з периферійної області міжнародної політики в розряд головних пріоритетів. По-друге, конференція, з її акцентом на ідеї сталого розвитку, вказала на необхідність комплексного підходу до вирішення екологічних проблем. По-третє, крім офіційних делегацій у Ріо-де-Жанейро з'їхалася безліч представників неурядових організацій і зацікавлених приватних осіб, що додало міжурядовій конференції досить демократичного характеру, створивши корисний прецедент на майбутнє.

З іншого боку, підставою для скепсису може служити той факт, що в Ріо проявилися розбіжності, що існують між промислово-розвинутими державами і країнами, що розвиваються. Так, через протидію країн "третього світу" учасникам форуму не вдалося виробити угоду по одній із самих важливих екологічних проблем — тотальному знищенню тропічних лісів. Крім цього, певний розкол намітився і в рядах розвинутих країн, внаслідок чого в Конвенцію про зміну клімату не ввійшли конкретні зобов'язання держав по обсягах і темпам скорочення викидів в атмосферу парникових газів. США відмовилися підписати Конвенцію про біологічну розмаїтість, посилаючись на те, що в ній адекватно не відображено права, пов'язані з інтелектуальною власністю.

Як вже вказувалося, реалізація завдань, які випливають з необхідності охорони НПС, вимагає консолідації ресурсів як на національному, так і на міжнародному рівні. Саме цим питанням і була присвячена міжнародна конференція під егідою ООН, що відбулася в грудні 1997 р. у Кіото (Японія) за участю більш як 120-ти країн. На цій конференції обговорювалися практичні заходи та рекомендації із залучення коштів окремих країн для вирішення найбільш гострих екологічних проблем, зокрема, був визначений рівень відрахувань на природоохоронні заходи в групах країн (ЄС) і в окремих країнах. Крім цього, «Кіотський договір» передбачив заходи для зменшення парникового ефекту за допомогою встановлення лімітів викидів вуглекислого газу для окремих країн. Особливістю такого лімітування є передбачена можливість для країн, які вкладаються в визначені викиди, продавати свої квоти державам, які їх перевищують. Тим самим був покладений початок міжнародному економічному механізму обмеження шкідливих впливів на навколишнє середовище. На жаль, дотепер «Кіотський договір» не ратифікований з боку Конгресу США, на які припадає левова частка викидів забруднюючих речовин в атмосферу. Проте світове співтовариство має намір і надалі послідовно та скоординовано боротися за рішення цієї пріоритетної глобальної проблеми сучасності.

Підсумовуючи роль ООН в справі захисту навколишнього середовища, необхідно згадати про значний внесок у розвиток механізму міжнародно-правового регулювання охорони навколишнього середовища деяких спеціалізованих установ ООН. Так, під егідою ЮНЕСКО були розроблені дві найважливіших універсальних угоди: Паризька конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини і Рамсарська конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення. Міжнародна морська організація брала участь у розробці більшості угод у галузі охорони світового океану. У їхньому числі — Лондонська конвенція 1972 р. про запобігання забруднення моря скиданнями відходів та інших матеріалів. МАГАТЕ, незабаром після аварії на Чорнобильської АЕС, ініціювала прийняття двох конвенцій: про раннє повідомлення про ядерний інцидент і про надання допомоги у випадку ядерного інциденту.

На регіональному рівні заслуговує на увагу діяльність Європейської економічної комісії ООН, яка першою в системі ООН зайнялася розглядом екологічних проблем. До числа найбільш значних досягнень ЄЕК відноситься Женевська конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 р. З моменту вступу цього документу в силу в 1983 р. він був розширений шляхом прийняття п'яти протоколів, що встановлювали темпи й обсяги скорочення державами-учасниками викидів забруднюючих речовин.

Питання для самоконтролю:

1. Назвати та охарактеризувати основні світові екологічні проблеми.

2. Розкрити значення Стокгольмської конференції ООН з проблем навколишнього середовища 1972 р.

3. Охарактеризувати основні результати конференції ООН по навколишньому середовищу і розвитку в Ріо-де-Жанейро 1992 р.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Тема 8. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ

План (логіка викладу):

1. Правове регулювання земельних відносин. Основні етапи земельної реформи.

2. Склад та цільове призначення земель України.

3. Права на землю.

4. Набуття та припинення права власності на землю.

Дата добавления: 2014-01-07