Прямі методи

Методи державного регулювання економіки

Методи ДРЕ — це сукупність способів, прийомів та засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни:

- прямі;

- непрямі: правові, економічні;

- імперативні (адміністративні);

- індикативні;

- неформальні;

- специфічні.

Прямі методи – це методи за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси. До інструментів прямого втручання належать:

v держконтракт і держзамовлення;

v субсидії, субвенції, дотації;

v ліцензування, квотування, контингентування;

v прямі витрати уряду;

v встановлення фіксованих цін, валютних курсів;

v встановлення економічних, соціальних, екологічних стандартів.

Держконтракт і держзамовлення — це договори між державою і суб'єктами господарювання на виготовлення певного товару чи виконання певного виду послуг з метою задоволення соціально-економічних потреб споживача, стимулювання вироб­ництва дефіцитного товару, у тому числі на експорт, розвитку пріоритетних галузей і виробництв, впровадження нових техно­логій, виконання міжнародних угод та задоволення соціальних потреб суспільства. Держконтракт укладається з державними підприємствами та фінансується з державного бюджету. Держзамовлення застосовується для підприємств недержав­ної форми власності й зазвичай фінансується із власних джерел підприємства, а держава надає при цьому певні преференції (лат. — перевага, привілей) та пільги (в оподаткуванні, кредитуванні, гарантуванні ринку збуту тощо).

Субсидія — форма цільової фінансової або матеріальної допомоги держави окремим суб'єктам економіки (галузям, регіо­нам, фірмам, банкам, фізичним особам). Наприклад, житлові суб­сидії для населення.

Субвенція — форма грошової чи матеріальної допомоги, що надається державою в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, війна, економічні кризи тощо).

Дотація — різновид субсидій, а саме: асигнування, допла­та із державного бюджету з метою збалансування бюджетів ниж­чих рівнів.

Ліцензування — видача державними органами дозволу на право займатися певним видом діяльності, у тому числі експор­тно-імпортними операціями тощо.

Квотування — встановлення державою розмірів, частки у загальному виробництві, збуті, експорті чи імпорті.

Контингентування — встановлення певних норм, обме­ження певними умовами. Наприклад, контингентована емісія, контингентовані товари, податки тощо.

Фіксовані ціни на товари і тарифи на послуги — дер­жава встановлює певний рівень цін на ті чи інші товари і тарифи на послуги.

Встановлення державних стандартів і нормативів — визначення єдиних вимог, норм стосовно якості, хімічного скла­ду, фізичних властивостей, ваги, розмірів, кількості тощо.

Економічні стандарти і нормативи втілюють показни­ки ефективності виробництва (наприклад, норми рентабельності, енерго-, праце-, матеріало- і взагалі ресурсомісткості продукції).

Соціальні стандарти — офіційно встановлені державою нормативи у сфері соціальних відносин (мінімальна зарплата, мінімальна пенсія, рівень прожиткового мінімуму, тривалість ро­бочого тижня, відпустки, умови праці тощо).

Харчові стандарти — встановлені державою вимоги щодо якості продуктів харчування. Наприклад, допустимі види харчо­вих добавок (консерванти, барвники тощо), не шкідливих для здо­ров'я людини.

Фармацевтичні стандарти — нормативи виготовлення лікарських препаратів, перелік ліків і фармацевтичних засобів, вживання і реалізація яких офіційно дозволена державою.

Екологічні стандарти включають норми безпечного викиду шкідливих речовин у повітря чи водойми, рівень радіацій­ного забруднення тощо.

Непрямі методи ДРЕ — сукупність опосередкованих за­собів державного впливу на діяльність суб'єктів економіки (сис­тема правових та економічних методів).

Правові методи ДРЕ — система законів та законодавчих актів, що регламентують діяльність суб'єктів господарювання (ви­значають правовий простір).

Економічні методи державного регулювання економі­ки пов'язані зі створенням державою фінансових чи матеріаль­них стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів господарювання й обумовлювати їхню поведінку.

Адміністративні методи базуються на використанні сили державної влади. Це заходи (засоби) заборони, дозволу або примусу.

Застосування адміністративних методів необхідне і навіть ефективне у таких сферах:

1) прямий контроль держави над монопольними ринками;

2) охорона навколишнього середовища і здоров'я людей;

3) соціальний захист населення, визначення і гарантування
мінімально допустимих життєвих параметрів — встановлення соці­альних стандартів (гарантований прожитковий мінімум, регла­ментація умов праці тощо);

4) захист національних інтересів у світогосподарських зв'яз­ках (ліцензування експорту, державний контроль за імпортом капіталу, робочої сили, товарів тощо);

5) реалізація державних програм і планів.

Імперативні методи регулювання (лат. — владний, на­казовий) — це адміністративні методи.

Індикативні методи (лат. — вказувати, орієнтувати) — це методи непрямого, опосередкованого впливу, що мають орієн­товний, рекомендаційний характер (наприклад, індикативні ціни).

Неформальним засобом державного впливу на економі­ку є переконання. Держава використовує для його реалізації: публічні лекції, рекламу, спеціальні програми на радіо і телеба­ченні, публікації у періодичних виданнях, соціологічні дослідження й опитування, впливаючи таким чином на формування громад­ської думки, суспільної свідомості, економічного мислення.

Специфічним інструментом ДРЕ є державний сектор економіки — комплекс господарських об'єктів, які повністю або частково належать центральним чи місцевим органам держав­ної влади і використовуються державою для виконання нею еко­номічних, соціально-культурних та політичних функцій.

Таким чином, державне регулювання економіки (ДРЕ) — це сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб'єктів господарювання і ринкову кон'юнктуру з метою створення нормальних умов для функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства.

Питання третє. Фінансова система. Суть і структура фінансової системи. Державний бюджет. Місцеві бюджети. Формування доходів і витрат державних та місцевих бюджетів.

Формування фінансової системи будь-якої країни неможливе без утворення різних централізованих і децентралізованих фондів, де провідна роль належить бюджету як загальнодержавному фонду грошових ресурсів.

Бюджет – це план, який відображає утворення і використання фінансових фондів у державі.

За своєю будовою бюджет характеризується як бюджетна система.

Бюджетна система – це об’єднання усіх ланок державного бюджету на єдиних принципах (єдності, повноти, достовірності, гласності, наочності).

Бюджетна система кожної країни визначається її адміністративно-територіальним поділом і державним устроєм.

Структура бюджету країни характеризується насамперед двома головними взаємопов’язаними складовими: доходами і видатками. У доходах бюджету відображається податкова політика держави, а у видатках – пріоритетні напрямки вкладень коштів.

Доходи державного бюджету формуються за рахунок ПДВ, акцизу, податку на прибуток підприємств усіх форм власності і підпорядкування, надходжень від зовнішньоекономічної діяльності, доходів від приватизації державного майна та від його реалізації, внесків до пенсійного фонду, внесків до державного фонду сприяння зайнятості населення та інших фондів, надходжень від внутрішніх позик, плати за спеціальне використання природних ресурсів та інших надходжень передбачених законодавством.

До видатків державного бюджету належать:

- фінансування державних централізованих програм;

- витрати на соціальний захист і соціальне забезпечення;

- фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров’я;

-фінансування виробничого і невиробничого будівництва, геологорозвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт, що здійснюються відповідно до загальнодержавних програм;

- фінансування оборони, охорони навколишнього середовища;

- утримання державних органів і влади;

- здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

- дотацій, що передаються з державного бюджету до бюджетів нижчих рівнів;

- фінансування сільського господарства, промисловості, енергетики та правоохоронної діяльності;

- утворення резервів;

- обслуговування внутрішнього та зовнішнього боргів;

- інші видатки.

Форми виплати із державного бюджету можуть бути наступних видів:

1) асигнування (видача грошових засобів із держбюджету на утримання підприємств і установ);

2) субсидії (вид державної грошової допомоги, яка надається організаціям, установам та населенню);

3) субвенції (вид державної грошової допомоги місцевим органам влади або окремим галузевим господарським органам для розвитку);

4) дотації (вид державної грошової допомоги організаціям, підприємствам для покриття збитків з метою підтримки).

Стан бюджету може характеризуватися балансом доходів і видатків, перевищенням доходів над видатками або, навпаки, видатків над доходами. Найбільш оптимальним і прийнятним для будь-якої країни є збалансованість доходів і видатків бюджету. Перевищення доходів над видатками (профіцит) означає надійну фінансову стабільність держави, але воно не може бути суттєвим і тривалим, оскільки немає сенсу збирати зайві податки. Найгострішою і складною є тут проблема бюджетного дефіциту. Випереджаюче зростання державних витрат порівняно з доходами зумовлює хронічний дефіцит бюджетів більшої частини країн світу.

Причинами виникнення дефіциту є спад виробництва; зниження ефективності функціонування окремих галузей економіки; несвоєчасне проведення структурних змін в економіці або її технічного переоснащення; великі воєнні витрати та інше.

Види державного дефіциту:

· фактичний – відображає реальні надходження і видатки за певний період часу;

· структурний – показує, якими можуть бути надходження, урядові витрати і дефіцит при потенційному обсязі національного виробництва;

· циклічний – відбиває вплив циклічних коливань на надходження, видатки та дефіцит і визначається як різниця між фактичним і структурним дефіцитом.

Питання четверте. Податки. Елементи системи оподаткування. Крива Лаффера. Функції податків. Класифікація податків. Бюджетно-податкова система як інструмент економічної політики держави.

Головним джерелом доходів держави є податки.

Податки – це примусові стягнення державою коштів з фізичних і юридичних осіб для здійснення її економічних функцій.

Податкова система – сукупність чинних у країні податків, форм, принципів та методів їхньої побудови, а також інститутів та організацій, що забезпечують їх вилучення, здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства.

Функції податків:

а) фіскальна (централізація частини ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби);

б) розподільча (перерозподіл вартості ВВП між державою, юридичними та фізичними особами);

в) регулююча (вплив податків на різні аспекти діяльності).

Елементи системи оподаткування:

- суб’єкт (платник податків) – юридична чи фізична особа, що сплачує податки;

- об’єкт оподаткування – дохід або майно з якого нараховується податок (податкова база);

- ставка податку (норма оподаткування) – законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування:

· тверді ставки, які встановлюються в абсолютній сумі на одиницю об’єкту не залежно від доходу;

· пропорційні ставки, які встановлюються у вигляді незмінного відсотка до об’єкту податку;

· прогресивні ставки встановлюються у відсотках, які зростають по мірі зростання доходу;

· регресивні ставки встановлюються у відсотках і передбачають зменшення надходжень при зростанні доходу.

Класифікація податків

Залежно від рівня державних структур:

- загальнодержавні (встановлюються державними органами влади вищого рівня);

- місцеві (встановлюються місцевими органами влади);

За об’єктом оподаткування:

- податки на доходи фізичних і юридичних осіб;

- податки на майно (сплачується постійно впродовж усього часу перебування майна у власності);

- податки на споживання (сплачуються при використанні доходів);

Залежно від використання:

- загальні, надходячи в розпорядження державних органів, використовуються для фінансування найрізноманітніших заходів, тобто не закріплюються за конкретним видом видатків державного і місцевого бюджетів;

- специфічні – акумулюються в спеціальних фондах і використовуються за цільовим призначенням;

За формами оподаткування:

- прямі – вилучаються безпосередньо у власників майна, отримувачів доходу;

- непрямі – вилучаються у сфері реалізації або споживання товарів та послуг, тобто перекладаються на споживача і не залежать від рівня доходу.

Переваги непрямих податків:

- швидке надходження до бюджету, оскільки опосередковують реалізацію та споживання;

- рівномірність вилучення у територіальному аспекті;

- мотиваційна роль у створенні державою умов для виробництва і реалізації як передумови стабільності податкових надходжень;

- обмеження споживання одних груп товарів та послуг і розширення інших завдяки диференціації податкових ставок державою.

Недоліки непрямих податків:

- неадекватність податків розміру доходів платників;

- непомірна обтяжливість для малозабезпечених верств населення.

Принципи оподаткування:

1) обов’язковість;

2) оптимальне поєднання економічної ефективності та соціальної справедливості;

3) відносна стабільність у коротко- та середньостроковому періоді і гнучкість у довгостроковому періоді;

4) прогресивний характер оподаткування;

5) захист вітчизняного виробника;

6) уникнення подвійного оподаткування.

Є три основні способи збалансування дефіцитного державного бюджету.

1) Підвищення податків має свої межі. У довгостроковому періоді залежність доходів держави від податків описує крива Лафера (рис.7.1). За нульових податкових ставок жодних податкових надходжень не буде. Якщо ж податки сягнуть 100%, тобто держава привласнюватиме всі результати праці громадян, ніхто не матиме бажання працювати в офіційній економіці і вся національна економіка стане тіньовою. Тому знову ж не буде податкових надходжень. Отже, податкові ставки можливо ефективно підвищувати лише до певної межі.

Рис.7.1. Крива Лафера

Ця крива виявляє таку ставку оподаткування, за якої податкові надходження досягають максимального обсягу (N). При подальшому зростанні податкової ставки знижуються стимули до підприємництва та праці, знижується податкова база та податкові надходження до бюджету.

2) Додаткова емісія грошей (сеньйораж) – це монетаризація дефіциту, шляхом випуску державою додаткової кількості грошей. Це дуже зручний для уряду метод збалансування бюджету. Але він викликає інфляцію;

3) Державні позики – випуск державних цінних паперів. Для отримання позики уряд випускає і продає державні цінні папери, натомість отримуючи гроші. Цей метод не викликає інфляції, але призводить до виникнення державного боргу.

Державний борг – це загальний розмір накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за мінусом бюджетних надлишків. Державний борг складається із внутрішнього та зовнішнього.

Внутрішній державний борг – заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.

Зовнішній державний борг – це заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.

Традиційним методом зменшення державного боргу є його реструктуризація.

Рефінансування державного боргу – виплата власникам державних цінних паперів, строк погашення яких настав, грошей, що отримані від продажу нових цінних паперів.

Ключові слова: податки, податкова система, державне регулювання економіки, методи державного регулювання економіки, форми державного регулювання економіки, екстерналії, суспільні блага, неспроможності ринку, державний борг, дефіцит держбюджету, фінансова система, бюджет.

Лекція 8. Світове господарство і міжнародні економічні відносини

1. Сутність та етапи становлення світового господарства.

2. Основні форми міжнародних економічних відносин та види інтеграційних формувань. Міжнародна економічна інтеграція.

3. Міжнародна торгівля та її економічні основи. Міжнародний поділ праці, його принципи і форми. Міжнародна спеціалізація і кооперація виробництва.

4. Міжнародна міграція робочої сили. Сутність і причини міжнародної міграції робочої сили. Основні напрями міграції.

Питання перше. Сутність та етапи становлення світового господарства.

Сучасне світове господарство – це сукупність національних господарств окремих країн та інших об’єднань, які взаємопов’язані міжнародними економічними відносинами на основі міжнародного поділу праці.

Міжнародний поділ праці являє собою спеціалізацію деяких країн на виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку. Практично це зводиться до зосередження у цій країні відносно більшої кількості певного виду праці в загальній структурі її витрат порівняно з іншими державами (наприклад, в Аргентині та Австралії – праці тваринників, у Японії – виробників електронної техніки тощо). Ґрунтуючись на природничих або суто економічних передумовах, така спеціалізація країн пов’язана зі світовими показниками.

Міжнародний поділ праці спочатку ґрунтувався на різниці в наявності в країні природних ресурсів (клімат, грунт, водні ресурси, ресурси лісу тощо). Після промислового перевороту посилюється спеціалізація, яка ґрунтується на різниці в наявних інших чинниках виробництва – капіталу, працею, підприємницькими здібностями, знаннями. Саме це сьогодні в багатьох визначає, на виробництві яких товарів і послуг світового ринку спеціалізується країна.

Розрізняють три послідовні форми міжнародного поділу праці: загальну, часткову та одиничну. Під загальною розуміють поділ праці за сферами виробництва (промисловість, сільське господарство тощо). Часткова форма міжнародного поділу праці передбачає спеціалізацію певних галузей виробництва на виготовленні певних видів готової продукції; одинична – спеціалізацію різних країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, комплектуючих, на технологічних стадіях виробництва.

У рамках міжнародного поділу праці розділяють всесвітній поділ праці, який охоплює світове господарство в цілому, і регіональний міжнародний поділ праці – на рівні окремих географічних регіонів світу.

Матеріальним фундаментом розвитку світового господарства є інтернаціоналізація виробництва та господарського життя в цілому (інтернаціоналізація – це надання по договору всім державам права користуватися на рівних умовах тими чи іншими ресурсами, спорудами, територіями і т. д.).

Інтернаціоналізація виробництва знаходить вияв у процесі встановлення таких виробничих зв’язків між підприємствами різних країн, за яких виробництво однієї країни все більше перетворюється на частину світового виробничого процесу.

Найсуттєвіша риса інтернаціоналізації господарського життя полягає в посиленні суспільного характеру праці по лінії як її спеціалізації, так і кооперації.

Спеціалізація – зосередження діяльності на деякому її виді (розподіл праці на окремі операції).

Кооперація – одна з форм організації праці, при якій багато осіб разом беруть участь в одному і тому ж процесі праці або в різних, але взаємозв’язаних між собою процесах праці (масові колективні об’єднання в галузі виробництва і обміну.

Світове господарство історично сформувалося на межі ХІХ - ХХ ст. як ринкове, підприємницьке. Складалося воно сторіччями, коли економічні засади його формування доповнювалися позаекономічними, воєнно-колоніальними методами.

Формування світового господарства розпочалося з розвитку міжнародної (світової) торгівлі, тобто руху товарів і послуг між країнами, яка має тривалу історію.

Особливо великий внесок у становлення світової торгівлі зробило активне поширення в новітній час ринкових відносин (спочатку у Західній Європі, а потім і в інших регіонах світу), значні географічні відкриття ХV – ХVІІ ст., поява в ХІХ ст. машинної індустрії й сучасних засобів транспорту і зв’язку.

Внаслідок цього наприкінці ХІХ ст.. склався світовий ринок товарів і послуг. Одночасно в світі посилювався рух майже всіх чинників виробництва (капіталу, робочої сили, підприємницьких здібностей, технології).

У процесі еволюції сучасного світового господарства можна виділити кілька етапів:

1) 10 – 30 –ті роки ХХ ст. – характеризувався даний етап кризовими явищами в розвитку світового господарства, спричинені політичним переворотом у 1917р. в Росії і світовою економічною кризою (“Великою депресією”) в 1929 – 1933рр.;

2) кінець 40-х – 80-ті роки ХХ ст. – характеризувався інтенсивним зростанням вивезення підприємницького капіталу у світовій капіталістичній економіці, новим зламом структури світового господарства у зв’язку з утворенням світового соціалістичного господарства, яке розвивалося на іншій соціалістично-економічній основі;

3) початком нового етапу в розвитку світового господарства можна вважати останнє десятиріччя ХХ ст. Його відрізняють зростаючий ступінь опанування географічного простору, формування міжнародних продуктивних сил, посилення економічної взаємодії і взаємозалежності.

Сучасне світове господарство характеризується прискоренням ряду довготривалих тенденцій, насамперед:

- збереження стабільних темпів економічного зростання;

- підвищення ролі зовнішнього чинника в господарському розвитку країн;

- глобалізація фінансових ринків і посилення взаємозалежності національних економік;

- зростання питомої ваги сфери послуг;

- розвиток регіональних інтеграційних процесів.

Питання друге. Основні форми міжнародних економічних відносин та види інтеграційних формувань. Міжнародна економічна інтеграція.

Міжнародні економічні відносини своїм корінням сягають глибокої давнини. Початком їх розвитку вважають перші елементарні форми «міжнародної» торгівлі, що уособлювала у собі натуральний обмін між окремими особами, сім'ями, племенами тощо. Першими предметами «міжнародного» обміну були надлишки окремих товарів та засоби виробництва.

Уперше міжнародна торгівля проявилася як торгівля між країнами у період рабовласницького ладу. Тоді основними предметами обміну стали предмети розкоші, деякі види сировинних матеріалів, а також раби.

У період капіталізму міжнародна торгівля набула особливого розвитку. Перехід від натурального виробництва до товарно-грошових відносин, поява великого машинного виробництва, покращення умов транспортування, розвиток ринкових відносин стимулювали поширення зовнішньої торгівлі. На цьому часовому проміжку до торгівлі були залучені майже всі країни світу. Формується світовий ринок, а в кінці ХІХ ст., з переходом до монополістичного капіталізму, утворилася світова система господарства. Саме в цей період міжнародні відносини перестають обмежуватись лише торгівлею. Їх об'єктом стають також фактори виробництва.

Початок інтернаціоналізації господарських відносин разом із міжнародним капіталом сприяли виникненню монополістичних об'єднань. Монополістичний капітал економічно розвинутих країн почав проникати на територію менш розвинених, і, закріплюючись, забезпечував собі не тільки економічне, але й політико-адміністративне панування над «поглиненою» державною. Цей процес призвів до завершення формування територіального поділу світу між розвиненими країнами та розподілу колоній. Почався специфічний колоніальний поділ праці, у якому країни-метрополії нав'язували вигідну для себе спеціалізацію країнам-колоніям, який повністю підпорядковував господарство залежних країн експорту певного виду сировини.

Після завершення Першої світової війни розпочався процес деколонізації, який завершився в 60-х роках ХХ ст., і у результаті якого світове господарство набуло сучасного вигляду. Особливостями цього господарства є взаємопроникнення економічних систем, перетворення національного виробництва на інтернаціональне, набуття ним міжнародних і міжнаціональних ознак; активізація спільної підприємницької діяльності із масштабним залученням до неї іноземного капіталу, формування інтернаціональних господарських комплексів, виникнення міжнародної власності.

Історичне формування світового ринку стало головною засадою зв'язків між державами, що базувалися на засадах міжнародної економіки.

У кінці ХІХ ст. міжнародна економіка трактувалася як сукупність усіх національних економік. Пізніше, у 30-х роках, виникає гіпотеза, що під міжнародною економікою слід розуміти сукупність міжнародних економічних відносин. У широкому розумінні міжнародною економікою є теорія, що застосовується для вивчення економіки сучасного взаємозалежного світу.

У вузькому розумінні міжнародною економікою є частина ринкової економіки, яка вивчає закономірності взаємодії суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та міжнародних економічних відносин у міжнародному обміні товарами та послугами, русі факторів виробництва, творенні міжнародної економічної політики країн. Міжнародна економіка як наймолодша складова частина сучасної економічної теорії вивчалася спочатку тільки у призмі макро- та мікроекономіки, тільки у к. ХІХ – п. ХХ ст. вилившись окремою наукою.

Міжнародна економіка функціонує за специфічною схемою, яка включає в себе економіку окремої країни (особливості зв'язків між споживачами та виробниками) у її взаємозв'язку із економіками інших країн (експорт, імпорт).

Ключовими категоріями, якими оперує міжнародна економіка є світовий ринок, міжнародна економічна діяльність, світове господарство тощо. Світовий ринок є механізмом інтернаціонального руху товарів та послуг, факторів виробництва, фінансових засобів під впливом і внутрішніх, і зовнішніх попиту та пропозиції. Дії із міжнародного переміщення товарів та послуг, фінансових засобів та факторів виробництва, які проявляються через укладання угод (здійснення певних операцій), через які передається право власності на фінансові та матеріальні активи, надаються послуги називаються міжнародною економічною діяльністю.

У зв'язку з тлумаченням складників сукупного поняття "міжнародна економіка" можна стверджувати: - міжнародну економіку не можна ототожнювати зі світовим господарством чи світовим ринком; - під міжнародною економікою слід розуміти потоки товарів, послуг, капіталів, інших факторів виробництва та фінансів між країнами.

Міжнародна економіка як дисципліна вивчає причини руху цих потоків, взаємопов'язаність, операції, що фіксують ці потоки та ефективність здійснення таких операцій. Вона включає до себе, на відміну від світового ринку, ще й фактори ризику, фактори попиту і пропозиції, які впливають на конкурентноздатність об'єктів і суб'єктів торгівлі.

Невід'ємною складовою частиною міжнародної економіки є міжнародні економічні відносини, тобто такий різновид суспільних відносин, який виникає між суб'єктами господарювання різних країн з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ. Міжнародні економічні відносини – це система різноманітних господарських зв'язків між державами та іншими суб'єктами національних економік, яка сформувалася під впливом розвитку міжнародного поділу праці, продуктивних сил, економічного, соціального та політичного їх устрою з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання благ у міжнародному масштабі.

Функціонування і розвиток міжнародних економічних відносин є результатом інтернаціоналізації й транснаціоналізації виробництва, утворення загальноцивілізаційної економічної основи.

У зв'язку із сферою розповсюдження дії міжнародних економічних відносин, їх поділяють на три основні рівні: мікрорівень, макрорівень та наднаціональний рівень.

До мікрорівня відносять міжнародні зв'язки, які здійснюють окремі громадяни, підприємства чи фірми] через проведення зовнішньоекономічних операцій. На макрорівні знаходяться безпосередньо державні та міждержавні міжнародні процеси національного господарства, які здійснюють і регулюють зовнішньоекономічну діяльність. Наднаціональний рівень являє собою сукупність міжнародних зв'язків галузевого чи регіонального значення.

Окрім того вирізняють рівні міжнародних економічних відносин за рівнем розвитку стосунків між суб'єктами цих міжнародних економічних відносин. Найпростішим рівнем міжнародних економічних відносин у даному випаду є міжнародні економічні контакти – одиничні, випадкові економічні зв'язки, які регулюються певними наборами разових угод і мають епізодичний характер. Більш розвиненою і тривалою є міжнародна економічна взаємодія, яка ґрунтується на довготривалих міжнародних економічних угодах і договорах, стійких економічних зв'язках між суб'єктами. Міжнародне економічне співробітництво – це міцні і тривалі зв'язки кооперативного характеру, в основі яких лежить вироблені та узгоджені наперед наміри, що закріплені в довготривалих економічних угодах і договорах. Найвищим рівнем розвитку міжнародних економічних відносин є міжнародна економічна інтеграція, яка розуміє під собою дуже тісні зв'язки між економіками різних держав (злиття економік), проведенням спільної узгодженої внутрішньо економічної та зовнішньоекономічної політики.

Об'єктами міжнародних економічних відносин є те, на що спрямована господарська діяльність суб'єктів світового господарства. До них відносять експорт та імпорт товарів, послуг, капіталу; міжнародна спеціалізація та кооперація виробництва; здійснення господарської діяльності за кордоном; фінансові операції; науково-технічні зв'язки; оренда засобів виробництва; зустрічна торгівля; спільне підприємництво.

Суб'єктами міжнародних економічних відносин є учасники відносин, які можуть активно та відносно незалежно діяти для здійснення власних економічних інтересів. До них належать фізичні, юридичні особи, держава, міжнародні організації та деякі специфічні суб'єкти.

Дата добавления: 2014-01-07