Лекція 2. Принцип народного суверенітету

в державному праві (2 год.)

1. Суверенітет як категорія конституційної теорії та практики.

2. Народний суверенітет і конституційно-правові засоби прямої демократії.

3. Народний суверенітет і вибори.

Одним з найбільш загальних конституційних принципів є принцип суверенітету. Поняття суверенітету відоме конституційній практиці всіх країн, хоч існують різні і досить далекі від його традиційного тлумачення.

Звичайно принцип суверенітету асоціюється з визначенням самого сенсу державності. Це зумовлює його універсальне політико-правове значення.

Поняття суверенітету вперше сформулював Жан Боден (XV ст.), який запропонував засновану на принципі суверенітету концепцію державної влади. За Ж. Боденом, суверенітет – це постійна і абсолютна, найвища і невідчужувана влада в державі, яка здійснюється як в середині держави, так і поза її межами. Ж. Боден визнавав носієм суверенітету не державу, а монарха.

У подальшому ідею суверенітету розвинули представники школи природного права, найбільш відомий з яких – Гого Гроцій – розмежував поняття суверенітету і його носія.

Аналіз розвитку політико-правової теорії засвідчує, що поняття суверенітету змінювало свій зміст залежно від особливостей конкретного історичного періоду. У другій половині XVIII ст. за роки, що передували французькій революції, була сформульована концепція народного суверенітету. Найбільш широке обґрунтування ідеї народного суверенітету запропонував французький просвітитель XVIII ст. Ж.Ж. Руссо, який визнавав народ суб’єктом і носієм суверенної влади, джерелом повноважень усіх державних органів. Ж.Ж. Руссо прямо заперечував сумісність принципу народного суверенітету і представницької демократії, вважаючи за неможливе вираження загальної волі, або волі народу, засобами, заснованими на представництві.

Опоненти – Шарль Монтеск’є та Еммануїл Сійєс. Вважали, що більшість громадян нездатна оцінювати зміст законів, оскільки їй не вистачає освіти, щоб розуміти ці закони, і дозвілля, щоб їх вивчати.

Сам же принцип народного суверенітету в загальному плані визнаний в конституційній практиці абсолютної більшості зарубіжних країн.

Іноді у відповідних конституційних положеннях замість народного суверенітету декларується національний суверенітет. Використання терміна “національний суверенітет” відображало процес формування в XVII – XIX ст.ст. національних держав. Нації, які на той час утворились, набували державних форм, тож не дивно, що майже відразу в зарубіжній політико-правовій науці поняття національного суверенітету стало сприйматись як першооснова державного суверенітету.

Що ж до прийнятого в науці поняття державного суверенітету, то воно звичайно трактується як верховенство держави на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах.

Верховенство держави означає дію в межах її території тільки однієї публічної влади, яка визначає повноваження усіх державних органів і посадових осіб, а також підлеглість цій владі всього населення території.

Проте існують країни, де принцип народного суверенітету визнано із застереженнями. Це передусім Великобританія та інші англомовні країни, що прийняли головні ідеї британського конституціоналізму.

Особливу роль у конституційній теорії і практиці цих країн відіграє принцип суверенітету парламенту (парламентського верховенства). Сучасне його тлумачення запропонував Альберт Дайсі – відомий британський учений – юрист. Він розрізняв юридичний суверенітет, що мав належати парламенту, і політичний суверенітет, носієм якого називається електорат (виборці). Зміст юридичного суверенітету виявляється в тому, що парламент має формально абсолютну законодавчу компетенцію.

2. Народний суверенітет і конституційно-правові засоби прямої демократії.

Принцип народного суверенітету знайшов своє відображення в цілому ряді конкретних засобів реалізації влади. За змістом цього принципу до таких засобів насамперед мають бути віднесені конституційно-правові засоби прямої демократії.

Найвідомішим і найпоширенішим засобом прямої демократії є референдум.

Референдум – це спосіб прийняття офіційних рішень шляхом проведення голосування виборців з питань, встановлених конституцією або законодавством. Таке голосування може мати загальний або локальний характер (відповідно загальнодержавний і місцевий референдуми).

Конституції і закони встановлюють певне коло суб’єктів референтної ініціативи. У різних країнах до них віднесені глава держави або парламент. Іноді ці суб’єкти мають взаємодіяти. Наприклад, у Польщі референдум можуть призначити нижня палата парламенту або президент за згодою верхньої палати.

У деяких країнах правом референтної ініціативи наділена визначена частина складу парламенту (1/3 у Словенії, 1/5 в Італії тощо).

У ряді країн референдум повинен бути проведений на вимогу певної кількості виборців (петиційний референдум). У Словаччині референдум проголошує президент на пропозицію парламенту і на вимогу 350 тисяч виборців.

За предметом, за змістом питання, що виноситься на голосування, референдуми бувають конституційними, законодавчими і з питань поточної політики.

Конституційний референдум – це голосування виборчого корпусу, яке звичайно затверджує основний закон, його перегляд або внесення поправок до нього.

Конституційний референдум, що проводиться у федеративній державі, може бути загальнодержавним і таким, що відбувається в межах окремих суб’єктів федерації.

Законодавчий референдум – це голосування виборчого корпусу, яке звичайно затверджує законопроект або скасовує закон, що набув чинності. Така форма референдуму визнана конституціями Данії, Естонії, Ірландії, Ісландії, Італії, Латвії, Португалії, окремих штатів США, Швейцарії та інших.

Законодавчий референдум може мати попередній або наступний характер.

У процесі проведення попереднього референдуму на голосування виноситься законопроект. Такий референдум практично завжди є затверджуючим, ратифікуючим.

Предметом наступного, так званого післяпарламентського референдуму є перегляд закону, який набув чинності. Це скасовуючий референдум.

Референдум з питань поточної політики – це голосування виборчого корпусу, що прямо не стосується конституційної або законодавчої нормотворчості.

Різновидом референдуму з питань поточної політики є плебісцит. Поняття плебісциту в юридичній науці тлумачиться по-різному. Нерідко воно сприймається як синонім загального поняття референдуму. З іншого боку, плебісцитами називають референдуми, що не мають законодавчого і конституційного характеру. Термін “плебісцит” використовується для позначення голосувань, які проводяться для визначення політичного статусу територій. Зокрема, плебісцити проводяться з питань визначення державної належності окремих територій.

У міжнародному праві плебісцит характеризується як засіб і юридична підстава територіальних змін. Плебісцитами є також голосування з питань форми держави.

Обов’язковий референдум – голосування виборчого корпусу, яке обов’язково проводиться з тих питань, що визначені в конституції або в законодавстві.

Факультативний референдум – це народне голосування з питань, визначених у конституції або в законодавстві, що проводиться лише за певних умов, встановлених там само. Таке голосування проводиться не автоматично, а за ініціативою певного числа суб’єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць, державного органу, частини депутатів або частини виборчого корпусу.

Інститут народної законодавчої ініціативи. За його змістом визначена в конституції кількість виборців має право поставити в парламенті питання про прийняття закону, і представницький орган зобов’язаний розглянути це питання.

В Італії народна ініціатива здійснюється шляхом внесення у парламент постатейно зробленого законопроекту від імені не менше, ніж 50 тис. виборців.

Інститут народної конституційної ініціативи. В Окремих штатах США (Каліфорнія, Орегон та деякі інші) виборці мають право ініціювати не тільки звичайні законопроекти, а й проекти конституційних поправок. (Румунія – 500 тис. виборців; Киргизстан та Литва – 300 тис. виборців; Молдова – 200 тис.; Білорусія і Македонія – 150 тис.; у Словенії – 30 тис. виборців).

Народний розпуск представницького органу, запроваджений у ряді швейцарських кантонів.

3. Народний суверенітет і вибори.

Засіб представницької демократії.

Прямі вибори відбуваються за умов, коли виборці безпосередньо виявляють своє ставлення до кандидатів шляхом голосування.

Праймеріз – висунення кандидата із застосуванням голосуванням виборців. Але на відміну від самих виборів на праймеріз обираються кандидати на виборні посади, які після цього балотуються у звичайному порядку.

Виборча система – встановлений конституцією і законодавством порядок визначення результатів виборів.

Існує три системи виборчих систем, кожний з яких має багато конкретних варіантів. Це мажоритарні, пропорційні і змішані виборчі системи.

Мажоритарні виборчі системи абсолютної більшості, за якими обраними вважається той кандидат, який одержав 50 % встановленої в законі або загальної кількості поданих в окрузі голосів і ще один голос, тобто той, хто користується абсолютною підтримкою виборців, які брали участь у голосуванні.

За правилами мажоритарних систем відносної більшості, обраним у виборчому корпусі визнається той кандидат (або партійний список кандидатів), який набрав більше голосів, ніж кожний окремий його конкурент, хоча це і становить менше половини всіх поданих в окрузі.

Лекція 3. Форми держави в зарубіжних країнах (2 год.)

1. Поняття форми держави. Елементи форми держави.

2. Форми правління в зарубіжних країнах.

3. Форма державного устрою.

4. Форма державного режиму.

1. Поняття форми держави. Елементи форми держави.

Однією з найголовніших характеристик державного ладу будь-якої країни є форма держави, в якій виявляються особливості організації влади, відбивається співвідношення окремих ланок державного механізму.

Форма держави – це сукупність найбільш загальних ознак держави, які зумовлені інституціональними і територіальними способами організації влади.

Елементами форми держави, що прямо стосуються змісту конституційного права, є

- форма державного правління (інституціональні характеристики організації влади);

- форма державного устрою (територіальні характеристики);

- форма політичного режиму.

2. Форми правління в зарубіжних країнах.

Форма державного правління – спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави.

Однією з сучасних форм державного правління в розвинутих країнах є президентська республіка.

Головними ознаками президентської республіки є:

a. дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг;

b. обрання президента на загальних виборах;

c. поєднання повноважень глави держави і уряду в особі президента;

d. формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту;

e. відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;

f. відсутність права глави держави на розпуск парламенту;

g. відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.

Різновидами сучасних форм державного правління є парламентарні республіка і монархія. Головна відмінність між ними полягає у тому, що в монархіях глава держави визначається в порядку престолонаслідування, в республіках – шляхом виборів.

Парламентарні форми правління досить поширені в розвинутих країнах. Їхніми ознаками є:

h. здійснення повноважень глави держави (президента, монарха) і глави уряду різними особами;

i. обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави;

j. формування уряду парламентом за участю глави держави, яка в багатьох випадках є майже номінальною;

k. формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом;

l. право глави держави розпустити парламент;

m. контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром.

Ознакою парламентарно-республіканської форми правління є також те, що глава держави – президент – обирається не на загальних виборах, а парламентом або спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту.

Своєрідністю відзначається парламентарно-монархічна форма правління, прийнята в ряді країн – колишніх колоніальних володіннях Великобританії. Ці країни за традицією іноді називають домініонами. Серед них насамперед слід назвати Австралію, Канаду і Нову Зеландію.

Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської і парламентарної республік. Як і президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб’єктами виконавчої влади є прем’єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед представницьким органом.

У країнах з монархічною формою правління главою держави є монарх, правове становище якого вирізняється двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юридично вважається непохідною від будь-якої іншої влади, органу або виборчого корпусу. Монарх панує (обмежено або абсолютно) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади. Влада монарха спадкова.

У так званих мусульманських країнах збереглась і така реліктова форма правління, як абсолютна монархія (Оман, Саудівськая Аравія).

3. Форма державного устрою.

Це спосіб організації державної влади, який визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її складових частин.

а) Федерація – це держава, територія якої складається з територій її членів – суб’єктів (державних утворень).

Федерації, в яких розмежування компетенції здійснюється шляхом визначення виключної компетенції самої федерації і передачі залишкових повноважень її членам, прийнято називати децентралізованими.

Для федерації характерні такі ознаки:

- існування загальних для всієї держави вищих органів державної влади та управління й одночасно вищих органів державної та управління в суб’єктах федерації;

- можливість установлення так званого подвійного громадянства, тобто громадянин кожного із суб’єктів одночасно є громадянином федерації;

- дві системи законодавства – загальнофедеральна й кожного суб’єкта;

- суб’єкти федерації можуть мати свою судову систему поряд із вищими судовими органами федерації;

- двоканальна система податків.

4. Форма державного режиму.

Поняття політичного режиму охоплює низку основних критеріїв:

- характер і міра здійснення влади;

- механізм формування влади;

- відносини суспільства і влади;

- роль і значення недержавних та неполітичних організацій і структур;

- характер заборон у суспільстві;

- роль ідеології в житті суспільства;

- характер політичного лідерства;

- співвідношення прав і свобод громадян;

- становище засобів масової інформації;

- роль політичних партій;

- співвідношення між законодавчою і виконавчою владою;

- роль і значення силових органів;

- тип політичної поведінки.

Класифікація політичних режимів:

- тоталітарні;

- авторитарні;

- демократичні.

Лекція 4. Парламент і парламентаризм

1. Парламенти і парламентаризм.
2. Побудова, склад і організація парламентів.
3. Комісії як елемент структури парламентів.
4. Компетенція парламентів. Статус депутатів.
5. Законодавчий процес у парламентах.

1. Парламенти і парламентаризм.

Парламенти – це виборні і колегіальні органи держави, які функціонують в умовах демократичного правління і мають свої головні повноваження у сфері законотворчості.

В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях – також і на рівні їхніх суб’єктів.

Парламентаризм – це система взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу.

У президентських республіках конституції встановили досить жорстокий розподіл основних функцій вищих органів держави. Внаслідок цього парламенти діють як юридично і фактично незалежні органи з властивими тільки їм важливими повноваженнями. Прикладом можуть бути США, де Конгрес не тільки суто законодавчий орган, а й виступає як один з центрів концентрації політичної влади. Сучасна історія цієї країни наочно свідчить, що за певного розкладу партійно-політичних сил конгрес ефективно конкурує з президентом у здійсненні державних функцій.

У країнах з парламентарними формами правління уряд майже завжди контролює парламент за допомогою партійної більшості у представницькому органі, на яку він спирається.

1. Побудова, склад і організація парламентів.

Головною ознакою побудови парламентів значної кількості країн є двопалатність або бікамералізм.

Двопалатність тривалий час була типовою рисою парламентаризму. Історично створення або збереження верхніх палат відображало компроміси, що були досягнуті між буржуазією і феодальним класом в їхній боротьбі за політичну владу.

В наш час існування верхніх палат передусім пояснюється потребами оптимізації парламентської організації. Акцент звичайно ставиться на необхідність забезпечити врівноважений підхід у парламентській роботі, надати їй високого професійного рівня.

У федеративних державах двопалатна побудова парламентів вважається чи не обов’язковою і пояснюється необхідністю представництва на загальнонаціональному рівні інтересів суб’єктів федерації та їхнього населення. За прийнятою формулою, депутати нижніх палат парламенту представляють увесь народ в цілому, а верхніх – тільки свій штат, провінцію тощо.

Істотне значення в характеристиці побудови парламентів має порядок формування палат.

Нижні палати двопалатних парламентів, як і однопалатні парламенти в цілому, практично повсюдно формується на основі прями виборів.

Порядок формування верхніх палат має істотні відмінності і звичайно відрізняється від прийнятого для нижніх. В ряді країн застосовуються прямі вибори. Їх нерідко проводять не тільки на основі виборчого права з більш високим віковим цензом, а й з використанням інших виборчих систем.

Свої особливості мають прямі вибори у верхні палати парламентів деяких федеративних держав. Представництво в таких палатах насамперед враховує наявність суб’єктів федерації. Від кожного суб’єкта обирається рівна кількість депутатів.

Строк повноважень (так званий строк легіслатури) членів верхніх палат нерідко більш тривалий. Так, у Конгресі США членів нижньої палати обирають на 2 роки, а верхньої – на 6.

У Франції – на 5 і 9 відповідно.

Для членів однопалатних парламентів тривалість легіслатури встановлена, як правило, в межах 4 – 5 років.

У деяких країнах верхні палати формуються на невиборній основі, наприклад шляхом призначення. У Канаді сенаторів призначає генерал-губернатор за рекомендацією прем’єр-міністра.

Особливе місце серед верхніх палат займає палата лордів парламенту Великобританії (спадкові лорди, духовні лорди, судові лорди.

Найважливішими елементами структури палат парламентів є парламентські фракції, керівні органи і комісії (комітети). Усі вони своєю діяльністю забезпечують функціонування представницького органу та реалізацію його завдань.

Парламентські фракції утворюються за принципом належності депутатів до тієї чи іншої політичної партії, репрезентованої у представницькому органі. Угруповання депутатів за іншими принципами звичайно забороняються, хоч існують країни, де, крім фракцій, у парламентах функціонують об’єднання депутатів на основі спільних професійних інтересів, регіональної належності тощо.

Фракції виконують суттєву роль у підготовці і прийнятті практично всіх парламентських рішень. Від них залежить зміст порядку денного роботи палати, хід законодавчого процесу, ініціативи щодо контролю за урядом тощо. Беруть активну участь у формуванні інших парламентських структур – постійних і спеціальних комісій (комітетів), а також керівних органів палат.

Керівні органи – одноосібні або колегіальні. В Японії, в англомовних і деяких інших країнах керівництво палатами здійснюється одноосібно їхніми головами.

В однопалатних парламентах і в нижніх палатах голів обирають самі палати, іноді лише на час сесії.

Особа спікера вважається політично нейтральною.

Крім спікера, в палаті громад парламенту Великобританії працює ще одна важлива особа – лідер палати. Його призначає прем’єр-міністр з числа політичних діячів – членів кабінету (уряду). Виступає від імені уряду.

У більшості країн керівну роботу в палатах парламентів здійснюють виборні колегіальні органи (бюро, президія, правління тощо). Голову цього органу, як правило, обирає палата і він є водночас його головою.

Кількісний склад колегіальних керівних органів палат істотно різниться. У цілому ряді країн він визначений у межах від трьох до п’яти осіб. У Швейцарії бюро нижньої палати складається з 10, а верхньої – з 5.

Адміністративно-допоміжні служби.

1. Комісії як елемент структури парламентів.

Найголовніший елемент внутрішньої структури.

Бувають кількох видів.

Постійні комісії. Головна функція – детальний розгляд законопроектів.

Спеціальні комісії можуть мати найрізноманітнішу предметну компетенцію. У нижній палаті парламенту Канади спеціальні комітети створюють для розгляду якогось окремого питання або для підготовки конкретного законопроекту.

Слідчі комісії або комітети з розслідування. Займаються питаннями державно-політичного життя, які мають певний суспільний резонанс: від розслідування зловживань окремих парламентаріїв та урядовців до масштабних політичних скандалів.

Об’єднані (спільні) комісії.

4. Компетенція парламентів. Статус депутатів.

Бікамералізм парламентів зумовлює наявність повноважень у кожної з двох палат, і, як правило, нижні палати відіграють більшу і навіть домінуючу роль. Разом з тим є парламенти, де повноваження палат в цілому рівні (Італія, США та ін.).

- законотворчість;

- прийняття бюджету;

- контроль за діяльністю органів виконавчої влади;

- зовнішньополітична;

- судова.

Вільний мандат.

Імперативний мандат.

Депутатський індемнітет.

Депутатський імунітет.

5. Законодавчий процес у парламентах.

- внесення законопроекту;

- перше читання;

- дебати в палаті щодо законопроекту;

- розгляд законопроекту в комісії (комітеті);

- стадія доповіді;

- третє читання;

- промульгація;

- офіційне опублікування закону.

Лекція 5. Глава держави у зарубіжних країнах (2 год.)

1. Місце глави держави в системі центральних органів влади.
2. Юридичні форми глави держави.
3. Порядок заміщення поста глави держави в монархіях і республіках.
4. Повноваження глави держави в зарубіжних країнах.

1. Місце глави держави в системі центральних органів влади.

На відміну від “класичних” галузей влади: парламенту, уряду, суду (законодавчої, виконавчої та судової влади), фактичне і юридичне становище глави держави однозначно визначити неможливо.

Однозначної й універсальної відповіді на питання про те, яке місце глави держави в системі державного механізму, дати неможливо. У кожній країні місце цієї посадової особи дуже своєрідне, і в кожній країні є своя специфіка.

Однак все ж можна виокремити найбільш загальні риси, найбільш яскраві специфічні особливості, що характеризують інститут глави держави.

Можна, незважаючи на всі труднощі й суперечності, спробувати дати визначення глави держави.

Такі визначення у вітчизняній правовій літературі є.

Так, В.М. Шаповал дає наступне визначення:

Глава держави – особа, яка займає формально вище місце в структурі державних інститутів і водночас здійснює функцію представництва самої держави в цілому.

Юридичний статус і політичне значення сучасного глави держави залежить від форми державного правління, прийнятої в тій чи іншій країні. Його реальна роль у здійсненні влади багато в чому зумовлена також існуючим у країні політичним режимом.

1. Юридичні форми глави держави.

Сучасна світова практика свідчить, що є шість варіантів персоніфікації (реалізації) посади або функції глави держави.

Перший варіант – найбільш давній і традиційний – це глава держави в особі монарха.

Є три способи, за допомогою яких монарх обіймає престол:

а) монарх, що успадкував свою посаду (абсолютна більшість монархій – Великобританія, Нідерланди, Бельгія, Японія, Таїланд тощо).

б) монарх, що або призначений, або обраний своєю родиною (старійшинами династії), наприклад, у Саудівській Аравії, південноафриканському королівстві Свазіленд, державі Катар та інших близькосхідних монархіях;

в) монарх, що обирається іншими монархами, своїми колегами, які очолюють суб’єктів федерацій. Це глава монархічної федерації.

Такий приклад тільки один – Малайзія, де глави султанів вибирають верховного правителя на п’ять років.

Наводиться ще приклад Об’єднаних Арабських Еміратів, але там глави семи еміратів раз на п’ять років обирають не головного еміра, а президента. Очевидно, це робиться за західним зразком або щоб не оголошувати одного зі своїх колег “еміром над емірами”.

Другий варіант – глава держави – президент.

Є також три способи здобуття цієї посади:

а) президент, обраний народом, громадянами;

б) президент, обраний парламентом;

в) президент, що обирається спеціальними колегіями. Колегії можуть бути різними, такими, що складаються із членів парламенту та представників місцевих органів влади.

Третій варіант нестандартний і нетиповий. Йдеться про главу держави у вигляді колегіального органу, що обирається парламентом на певний строк. Наприклад, у колишньому Радянському Союзі (принаймні це трактувалося саме так), нині на Кубі. Оскільки колегіальний орган не може виконувати низки функцій, властивих главі держави, бо вони мають виконуватися індивідуально, то якісь повноваження передаються одному з представників цього органу. Наприклад, однією дюжиною – членом (або главою) колегіального органу підписуються документи, приймаються вірчі грамоти від іноземних послів тощо.

Четвертий варіант – глава держави за сумісництвом. Таку функцію, наприклад, виконує глава уряду – прем’єр-міністр у землях ФРН. Там кожний суб’єкт федерації – земля – має парламент і уряд, але глави цього державного утворення немає. Глави земельних урядів здійснюють одночасно функції глав тринадцяти земель.

П’ятий варіант коли главою держави “ніби є” генерал-губернатор (представник британського монарха в державах – колишніх домініонах, які нині йменуються членами Співтовариства).

Як відомо, Великобританія та більшість її колишніх колоній утворюють Співдружність. Раніше вона називалася Британською співдружністю націй. Спочатку всі держави Співдружності визнавали британську королеву своїм головою держави, а потім, коли 1950 р. Індія стала республікою і за її прикладом пішли інші члени Співдружності, ці держави стали визнавати британську королеву лише главою Співдружності. Нині з 49 країн Співдружності вона є главою держави в 17, до яких належать Канада, Австралія, Нова Зеландія, Барбадос, Ямайка та ін. У кожній із цих 17 держав британська королева призначає за рекомендацією уряду відповідної держави свого представника – генерал-губернатора, що і здійснює повноваження глави держави. Оскільки верховенство британської монархії є взагалі умовним, генерал-губернатор, будучи формальним представником британської корони, є досить серйозною в державному плані фігурою.

Шостий варіант - найбільш нестандартний і ненормальний державний механізм. Це одноособовий або колегіальний глава держави, що здобув свою владу незаконно – шляхом узурпації. Як правило, це військові, що очолили військовий переворот, глави військових хунт та ін.

1. Порядок заміщення поста глави держави в монархіях і республіках.

Особливістю конституційного статусу монарха є наслідування його влади представниками правлячої династії. Порядок престолонаслідування, як правило, визначається конституціями.

В розвинутих країнах з парламентарно-монархічною формою правління прийняті три системи престолонаслідування:

- салічна (Бельгія, Норвегія, Японія);

- кастильська (Великобританія, Данія, Іспанія, Швеція);

- австрійська (Нідерланди).

За салічною системою наслідування престолу здійснюється тільки чоловіками за правом первородства. У сучасному світі салічний спосіб існує в основному тільки в країнах Сходу: Таїланді, Омані, Саудівській Аравії і Японії.

Кастильський спосіб престолонаслідування має 2 варіанти: традиційний і сучасний.

За традиційним способом спадкоємцем престолу є старший з дітей, але перевагою користується нащадок чоловічої статі. Тобто існує формула: “Молодший брат має перевагу перед старшою сестрою”. (Великобританія, Іспанія та ін.).

За сучасним варіантом кастильської системи спадкоємцем вважається будь-який старший нащадок незалежно від статі. У цьому випадку працює принцип первородства. (Норвегія, Швеція).

Австрійська система (австро-угорська, габсбурзька) зумовлює наявність такого права у жінок лише в тому випадку, коли відсутні законні претенденти на престол чоловічої статі. “Троюрідний племінник має перевагу перед дочкою короля”. Ця система діяла, наприклад, у Росії з 1797 по 1917 р. Її запровадив імператор Павло І, і припинилася вона разом із загибеллю династії Романових. Зараз ця система не застосовується.

Мусульманська система – вибори монарха.

Вакантність престолу, незалежно від її причин, завжди має певні юридичні наслідки. Одним із таких наслідків може бути встановлення регентства, тобто тимчасового правління іншої особи або групи осіб (регентська рада) замість монарха. (Тимчасова недієздатність монарха, малолітство та ін.).

Конституції більшості парламентарних монархій відносять вирішення питання про заміщення вакантного престолу монарха за відсутності законних спадкоємців до компетенції парламентів.

До особливостей конституційного статусу монарха слід також віднести наявність у нього спеціальних особових прав, пільг і привілеїв, зокрема права на титул.

Одним з особових прав монарха є право на державне утримання за рахунок так званого цивільного листа – особливої статті у державному бюджеті, де визначені кошти на утримання монарха, а також звичайно його найближчих родичів та двору.

На відміну від монарха, главу держави в республіці – президента – обирають.

Є три варіанти обрання глави держави в парламентарній республіці.

1. Президент обирається тільки парламентом, і жодні інші посадові особи й представники представницької влади в цій процедурі участі не беруть. Туреччина, Іран, Ізраїль.

2. Для обрання президента з депутатів парламенту й представників органів місцевого самоврядування створюється спеціальна виборча колегія. Італія.

3. У деяких федеративних державах для обрання федерального президента формується особлива колегія, що складається з депутатів федерального парламенту і представників суб’єктів федерації. ФРН.

4. Повноваження глави держави в зарубіжних країнах.

У президентських республіках глава держави одержує свій мандат від виборчого корпусу і завжди наділений широкими і реальними владними повноваженнями. Тут президент є важливою ланкою у державному механізмі і відіграє чи не найголовнішу роль у державно-політичному житті. Це стосується і глав держав у деяких країнах із змішаною республіканською формою правління.

У парламентських республіках глава держави отримує мандат від парламенту, і його влада є похідною. Він звичайно не має істотних владних повноважень і реалізує свою компетенцію здебільшого у взаємодії з урядом. Статус такого президента в цілому аналогічний статусу глави держави у парламентарній монархії.

В усі країнах із змішаною республіканською і парламентарними формами правління, крім тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, важливим засобом забезпечення главою держави своєї компетенції є контрасигнування – скріплення підписом глави уряду та (або) окремого міністра рішення, прийнятого главою держави. Без такого підпису рішення не дійсне.

У більшості країн Центральної і Східної Європи за главами держав визнається право законодавчої ініціативи. Є нетиповим для країн Західної Європи.

Право вето і право повернути закон для повторного розгляду до парламенту.

Право розпуску парламенту або його нижньої палати. У президентських республіках глави держав такого права не мають, що зумовлено вимогами жорсткого поділу влад.

Повноваження, пов’язані зі сферою реалізації виконавчої влади.

Повноваження, пов’язані зі сферою реалізації влади.

У сфері зовнішньої діяльності держави.

Право ініціювати референдум.

Право звертатися з посланнями до парламенту або до народу.

Оголошення надзвичайного стану.

Лекція 6. Органи конституційного контролю (2 год.)

1. Організація конституційного контролю.
2. Порядок утворення органів, що здійснюють конституційний контроль.
3. Компетенція органів конституційного контролю і механізм її реалізації.

1. Організація конституційного контролю.

Найбільш прийнятним є вузьке трактування конституційного контролю, за яким він сприймається насамперед як оцінка судами загальної або спеціальної юрисдикції нормативно-правових актів на предмет їхньої відповідності конституції.

Уперше судову функцію конституційного контролю було визнано в США ще на початку ХІХ ст. До кінця ХІХ ст. судова функція конституційного контролю була сприйнята в ряді країн Латинської Америки і Європи. Новий етап у розвитку конституційного контролю почався після першої світової війни. Справжнє визнання цей інститут одержав після другої світової війни, коли він знайшов відображення в більшості новітніх конституцій. Відповідний інститут сприйнятий майже в усіх країнах Центральної та Східної Європи і в тих, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Існують дві основні моделі організації конституційного контролю.

Одна з них має назву американської. За її умов відповідними повноваженнями наділені всі суди загальної юрисдикції. Наприклад, у США рішення будь-якого загального суду з питань конституційності закону або окремих його положень стає обов’язковим у межах його територіальної юрисдикції. За умов апеляції остаточне рішення приймає верховний суд. Воно є обов’язковим на всій території держави.

Модель організації конституційного контролю, за якою відповідні питання вирішуються практично всіма судами загальної юрисдикції, називається також децентралізованою або “ефузивною” моделлю.

Різновидом американської моделі організації конституційного контролю є така модель, за якою функція контролю належить не всім загальним судам, а тільки вищому суду (Австралія, Естонія, Індія, Ірландія, Канада, Швейцарія та ін.). Такий суд є органом загальної юрисдикції, і конституційний контроль становить не єдину його функцію.

Іноді функція конституційного контролю надана не всьому верховному суду в цілому, а його спеціальній палаті.

Існують країни, де для розгляду відповідних питань передбачене створення спеціального складу верховного суду.

Іншою моделлю організації конституційного контролю є так звана європейська або австрійська модель. Її характеризує наявність у державному механізмі спеціалізованого судового органу, відокремленого від судів загальної юрисдикції. Головним завданням цього органу – конституційного суду – є оцінка конституційності законодавчих актів, хоча він наділений і рядом інших повноважень. Поряд з конституційним судом можуть існувати і інші спеціалізовані суди, але саме він має найбільший авторитет.

Органи конституційної юстиції, як правило, називаються конституційними судами, хоч зустрічаються й інші назви. Франція, Казахстан – конституційні ради.

1. Порядок утворення органів, що здійснюють конституційний контроль.

Порядок утворення неоднаковий і залежить від моделі його організації.

За умов американської моделі посади суддів верховних судів заміщуються, як правило, за рішеннями глави держави, санкціонованими парламентами.

У США суддів верховного суду призначає президент з “поради і згоди” сенату. В такому ж порядку призначаються судді інших федеральних судів.

Японія. Верховний суд складається з 15 суддів, включаючи головного суддю. Головного суддю формально призначає імператор за поданням уряду. Усіх інших суддів верховного суду призначає уряд. Водночас передбачене схвалення призначень суддів верховного суду виборцями під час парламентських виборів. Така процедура повторюється через кожні десять років.

Індія. Постійних суддів верховного суду призначає президент (консультується з урядом і суддями). Тимчасових суддів призначає головний суддя за погодженням з президентом.

У Швейцарії суддів союзного суду обирає федеральний парламент.

3. Компетенція органів конституційного контролю і механізм її реалізації.

Існує дві основні форми контролю – попередній і наступний.

Попередній контроль має місце на стадіях парламентського розгляду законопроектів до промульгації її главою держави. У разі визнання їх неконституційними такі законопроекти не можуть стати законами.

Існує в Румунії, Польщі, Угорщині і Франції.

Своєрідним різновидом попереднього контролю можна вважати надання ними консультативної оцінки законопроектів у процесі проходження їх через парламент.

Подібна практика прийнята в Австралії, Канаді, деяких штатах США, Норвегії та ін.

Наступний контроль здійснюють щодо законів, які прийняті парламентом, промульговані главою держави і набули чинності.

Існує 2 процедури такого контролю – шляхом дії і шляхом заперечення.

В першому випадку відразу ж після введення закону в дію і незалежно від факту його застосування може бути ініційований розгляд питання про його конституційність (абстрактний).

У другому випадку розгляд цього питання про його конституційність (конкретний).

Обов’язковий контроль здійснюється відповідними органами на основі приписів конституції й законодавства і незалежно від волевиявлення будь-якого іншого органу чи посадової особи.

Факультативний контроль здійснюється тільки з ініціативи тих, хто наділений відповідним правом.

Крім визначення конституційних законодавчих актів, до повноважень органів, що здійснюють конституційний контроль, входить вирішення багатьох інших питань.

У країнах, де конституційний контроль здійснюють суди загальної юрисдикції, останні мають право давати оцінку конституційності судових рішень і нормативно-правових актів органів виконавчої влади, включаючи акти глав держав.

Органи конституційної юрисдикції встановлюють конституційність парламентських регламентів (Молдова, Румунія, Франція, Угорщина).

Повноваження оцінювати відповідність основному закону укладених державою і від її імені міжнародних договорів.

Юрисдикційні справи, тобто питання, пов’язані з розмежуванням компетенції.

Повноваження щодо контролю за функціонуванням механізмів прямої і представницької демократії.

Повноваження у сфері безпосереднього захисту прав особи.

Застосування процедур, подібних до імпічменту.

Казахстан, Литва, Чехія – конституційні суди роблять висновок, чи дозволяє стан здоров’я президентів виконувати надалі їх функції.

Лекція 7. Основи конституційного права США (2 год.)

1. Принципи американського конституціоналізму.
2. Президент у системі органів США.
3. Законодавча влада в США.
4. Організація виконавчої влади в США.

1. Принципи американського конституціоналізму.

Конституцію США прийнято 1787 року.

Жорстка конституція.

Складається: Конституція, перші 10 поправок (Білль про права), другий цикл поправок.

Конституція складається з 7 статей, які, у свою чергу, мають частини (розділи).

Принципи:

- верховенство влади народу і закону;

- гарантії прав і свобод людини;

- поділ влади, система заборон і противаг;

- федералізм;

- механізм змін і доповнень Конституції шляхом внесення поправок.

Білль про права включає перелік 29 прав особи.

Поправка 1 містить перелік основних прав і свобод.

В інших поправках містяться основні правила недоторканості, захисту від злочинності та притягнення до відповідальності, здійснення судового процесу.

1. Президент у системі органів США.

Є главою держави й уряду.

Обирається непрямим шляхом строком на 4 роки.

Вибори двоступеневі. Спочатку населення обирає членів колегії виборщиків, які у свою чергу обирають президента та віце-президента США.

У перших числах листопада виборці голосують у штатах. У кожному штаті обирають стільки виборщиків, скільки обрано представників і сенаторів від штату в Конгрес. Для цього встановлюються багатомандатні виборчі округи (1 штат – 1 округ) і застосовується мажоритарна система відносної більшості. Список виборщиків від однієї партії, який одержав відносно більше голосів, ніж інші списки, завойовує всі місця від цього штату в колегії вибірників.

У середині грудня виборщики збираються в столицях штатів і голосують бюлетенями за президента і віце-президента.

Повноваження. Широкі повноваження виконавчої влади. Він “забезпечує точне дотримання законів і визначає повноваження всіх посадовців Сполучених Штатів”.

- представляє державу у відносинах з іншими державами (“за порадою і за згодою сенату”);

- призначає дипломатичних представників і відкликає їх;

- має право проводити переговори з іноземними державами і укладати міжнародні договори;

- головнокомандуючий збройних сил;

- призначає міністрів (“за порадою і за згодою сенату”);

- призначає членів Верховного суду і багатьох інших посадовців (“за порадою і за згодою сенату”);

- розробка і внесення проекту федерального бюджету на розгляд Конгресом.

Не несе політичної відповідальності перед Конгресом.

Імпічмент – особлива процедура притягнення президента до відповідальності, а також деяких інших вищих цивільних посадовців (міністрів, послів, федеральних суддів).

Представляє квазісудові повноваження Конгресу.

Підпорядкований апарат федеральних міністерств і відомств.

1. Законодавча влада в США.

Конгрес. Складається з двох палат – Палати представників і Сенату.

Обирається на основі загальних рівних і прямих виборів таємним голосуванням.

Палата представників є органом загальнонаціонального представництва.

435 депутатів строком на 2 роки.

Між штатами депутатські місця розподіляються пропорційно до чисельності населення.

Віковий ценз – 25 років.

Сенат є органом представництва штатів і складається зі 100 сенаторів.

Кожен штат обирає по два сенатори строком на 6 років одночасно з палатою представників.

Сенат оновлюється на 1/3 кожні два роки.

Сенатором може бути вибрана особа, що є громадянином США не менше 9 років, досягла 30 років і проживає в штаті, від якого обирається.

Структура Конгресу: голови палат, комітети, партійні фракції, адміністративно-технічні служби.

Компетенція:

- прийняття законодавства;

- бюджет і фінанси;

- формування апарату виконавчої і судової влади;

- контроль за діяльністю урядового апарату;

- здійснення квазісудових функцій;

- регулювання міжнародних відносин.

- повноваження у галузі економіки і торгівлі;

- військові повноваження.

Імпаундмент – відмова президента витрачати гроші, виділені згідно із законом Конгресом.

Компетенція палат Конгресу не є однаковою.

Лише до палати представників можуть вноситися фінансові законопроекти.

Вона формулює також звинувачення у порядку імпічменту стосовно президента та інших вищих посадовців.

Обирає президента у випадку, якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів виборців.

Лише сенату належить право ратифікувати міжнародні договори, затверджувати призначення на вищі посади в державі, здійснювані президентом, вирішувати питання про винність посадовця у порядку імпічменту, обирати віце-президента, якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів виборців.

1. Організація виконавчої влади в США.

Уряд США. До його складу входять всі глави центральний відомств із загальнонаціональною територіальною юрисдикцією.

Американська адміністрація є суто дорадчим органом, оскільки всі рішення в межах повноважень виконавчої влади ухвалюються лише одноособово президентом.

Лекція 8. Основи конституційного права Франції (2 год.)

1. Загальна характеристика Конституції 1958 р.
2. Президент Французької Республіки.
3. Парламент.
4. Уряд Франції.

1. Загальна характеристика Конституції 1958 р.

Відповідно до цього документа у Франції діє республіканська форма правління, що має змішаний характер, оскільки їй притаманні риси президентської республіки (глава держави обирається без участі парламенту, уряд призначається ним же) і парламентської республіки (уряд несе відповідальність перед нижньою палатою парламенту).

Головна риса Конституції 1958 р. – концентрація політичної влади в руках виконавчих органів (глави держави й уряду).

Президент має широкі прерогативи в галузі законодавства. Наділений правом законодавчої ініціативи. Має повноваження розпускати нижню палату.

Конституція точно визначає коло питань, з яких парламент має право видавати закони. Вирішення питань, не включених у цей список, віднесено до відання уряду.

Конституційна рада – особливий орган, який контролює дотримання Конституції.

2. Президент Французької Республіки.

Термін президентських повноважень не повинен перевищувати 5 років.

Президент республіки обирається абсолютною більшістю голосів.

Конституція передбачає взаємодію глави держави і глави уряду. Акти президента, за винятком вказаних у Конституції, контрасигнуються прем’єр-міністром і, у разі потреби, - відповідальними міністрами.

Право розпускати Національні збори, обмежене лише трьома умовами:

1) не може бути здійснено розпуск протягом року, наступного після попереднього розпуску;

2) під час дії надзвичайного становища;

3) тимчасовим президентом республіки, тобто головою Сенату.

Може передати на референдум будь-який законопроект, що стосується організації публічної влади, який не суперечить Конституції і відбився б на функціонуванні державних інститутів.

Практично повністю формує виконавчу владу. Призначає міністрів, усіх вищих урядовців.

Глава збройних сил.

Укладає і ратифікує міжнародні договори, за винятком тих, які потребують обов’язкової ратифікації парламентом. Ратифікація вимагає контрасигнації членів уряду.

Право помилування.

Головує в Раді міністрів., підписує декрети і ордонанси, прийняті нею.

Бере участь у розгляді законопроектів уряду.

3. Парламент.

Складається з 2 палат:

нижньої (Національні збори) і

верхньої (Сенат).

Пасивне виборче право для обрання до Національних зборів надається з 23 років, до Сенату – з 35 років.

Національні збори обираються строком на 5 років загальним прямим голосуванням за змішаною мажоритарною системою: у першому турі для обрання потрібно одержати абсолютну більшість голосів (від округу обирається один депутат). Якщо через тиждень ніхто не отримав такої більшості, то тоді проводиться другий тур. До нього допускаються кандидати, що набрали в першому турі як мінімум 12,5 % голосів від кількості виборців, внесених у списки. Для обрання в другому турі достатньо одержати відносну більшість голосів.

Сенат в основному створюється триступеневими виборами. Сенатори обираються на 9 років у колегіях у кожному з департаментів. Палата оновлюється на 1/3 щороку, що приводить до зменшення впливу виборчого корпусу на склад Сенату.

Функції парламенту: законодавчі, економічні, контрольні, судові та зовнішньополітичні.

Збирається на одну сесію на рік.

Для керівництва роботою кожна палата створює бюро (склад: голова палати, віце-голова, секретарі та квестори).

Парламентарі розглядаються як представники всієї нації і виконують свої функції на основі представницького, а не імперативного мандата.

Немає права відкликання парламентарія.

Стаття 34 Конституції встановлює перелік питань, з яких парламент може законодавствувати. Усі інші сфери – віднесено до відання уряду.

Законодавча ініціатива належить прем’єр-міністру і парламентаріям. Президент такої ініціативи не має.

Після прийняття законопроекту парламентом він передається президентові для промульгації.

4. Уряд Франції.

Колегіальний орган, що складається з прем’єр-міністра і міністрів.

Відповідно до Конституції функціонують:

Рада міністрів - збори міністрів під головуванням президента республіки.

Кабінет міністрів - збори міністрів під головуванням прем’єр-міністра.

Саме Рада міністрів здійснює повноваження, що належать за Конституцією уряду.

Уряд призначається так:

Президент республіки підбирає кандидатуру і призначає прем’єр-міністра.

Прем’єр-міністр підбирає міністрів і представляє їх президенту, який їх призначає.

У виборі кандидата на пост прем’єр-міністра президент користується значною свободою.

Усі акти, які виходять від Ради міністрів, підписуються президентом республіки.

Повноваження уряду поділяються на здійснювані ним колегіально і на здійснювані особисто прем’єр-міністром.

Прем’єр-міністр координує роботу міністерств, контролює її; головує в між міністерських комітетах; може головувати і в Раді міністрів; несе відповідальність за національну оборону; може пропонувати президенту скликати парламент.

Дата добавления: 2014-01-07