Система конституційного права України

Система конституційного права України - це система інститутів і норм конституційного права.

Елементами системи конституційного права є принципи, інститути та норми конституційного права.

Принципи конституційного права - це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела - Конституції України.

Принципи поділяються на загальні та спеціальні. У загальних принципах втілюються основні ідеї конституції, її призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в Конституції України: державний суверенітет, розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо. До спеціальних принципів відносяться принципи діяльності органів державної влади, принцип виборності органів місцевого самоврядування тощо.

Конституційно-правовий інститут - це функціонально відокремлена, внутрішньо стабільна підсистема взаємозв'язаних між собою конституційно-правових відносин в межах даної галузі права.

Розрізняють галузеві правові інститути (інститут загальних засад конституційного ладу; інститут прав і свобод людини та громадянина; інститут громадянства; інститут прямого народовладдя; інститути законодавчої, виконавчої та судової влади; інститут територіального устрою; інститут місцевого самоврядування; інститут, що визначає порядок змін і доповнень Конституції) та міжгалузеві (інститут права власності).

Конституційно-правові норми – це встановлені та санкціоновані державою загальнообов'язкові правила поведінки, які регулюють конституційно-правові відносини та становлять предмет галузі конституційного права.

Особливості норм конституційного права:

1) вони здебільшого складаються тільки з диспозиції;

2) характеризуються відсутністю санкцій, що передбачені в інших галузях права;

3) гіпотеза в цих нормах рідко має словесне вираження;

4) мають особливе коло суб'єктів - народ, держава тощо;

5) носять загально регулятивний характер (норми-принципи, норми-дефініції, норми-програми).

Класифікація конституційно-правових норм:

1. за змістом:

- норми, що закріплюють засади конституційного ладу (ці норми проголошують Україну як суверенну і незалежну, демократичну, правову, соціальну державу, єдиним джерелом влади в якій є народ і конституційний лад якої ґрунтується на принципах пріоритету прав і свобод людини, відповідальності держави перед народом і суспільством за свою діяльність, верховенства права, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму, територіальної цілісності, переваги загальновизнаних принципів міжнародного права над інтересами національного права та ін.);

- норми, що закріплюють основи правового статусу людини і громадянина;

- норми, що закріплюють систему органів влади (Президент України, органи місцевого самоврядування, Верховна рада України, КМУ);

- норми, що закріплюють народне волевиявлення (вибори, референдум) та інші форми безпосередньої демократії;

- норми, що закріплюють територіальний устрій України, його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя;

2. за ступенем визначеності:

- абсолютно визначені імперативні норми - визначають такий і тільки такий варіант поведінки (обрання Президента України народом України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років; закон України підписує Голова Верховної Ради і передає його Президенту України; формування Президентом України Кабінету Міністрів шляхом призначення Прем'єр-міністра за згодою Верховної Ради);

- відносно визначені - передбачають певну свободу вибору:

- ситуаційні - застосовуються залежно від конкретних ситуацій (ст. 112 КУ щодо виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України у разі дострокового припинення повноважень Президента України);

- факультативні - норми, які поряд з основним варіантом передбачають факультативний варіант;

- диспозитивні - надають право обрання варіанта поведінки на власний розсуд, якщо на це в законі нема конкретної заборони;

3. за призначенням у механізмі правового регулювання:

- матеріальні (виражають зміст діяльності державних органів, визначаючи їх правовий статус);

- процесуальні (закріплюють порядок, способи, методи здійснення діяльності державних органів шляхом встановлення конкретних організаційно-правових (процесуальних) форм реалізації матеріальних норм). Прикладами можуть бути законодавчий процес, вибори, референдум, реґламент законодавчого або представницького органу, чітко визначений процедурно-процесуальний характер діяльності Конституційного Суду;

4. за характером припису, що міститься у нормі:

- уповноважуючі (встановлюють права на ті чи інші позитивні дії, наприклад, норми, які уповноважують Президента здійснювати цілу низку дій щодо реалізації свого державно-правового статусу);

- зобов'язуючі (встановлюють обов'язок особи вчинити певні позитивні дії, наприклад, п.1 ст. 92 КУ зобов'язує здійснювати законодавче регулювання конституційних прав, свобод і обов'язків громадян України);

- забороняючі (встановлюють обов'язок утриматися від певних дій, наприклад, заборона вчиняти дії щодо обмеження прав за расовими і національними ознаками відповідно до ст. 22, 24 Конституції);

5. за сферою дії: загальні та локальні;

6. за тривалістю дії: постійні та тимчасові;

7. за органами, що видають нормативні акти: норми, видані Верховною Радою України, Президентом України, місцевою радою або іншим органом місцевого самоврядування;

8. за характером (ступенем) визначеності гіпотези конституційно-правової норми:

- абсолютно визначена гіпотеза - вказує на гранично визначені, конкретні і точні обставини дії диспозиції (дострокове припинення повноважень народного депутата приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради);

- відносно визначена - вказує лише на загальні умови, факти та обставини, пов'язані з застосуванням норми (ст. 81 КУ - "В разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду");

- невизначена гіпотеза - норма дозволяє застосовувати її за власним розсудом: в нормах вказано "у разі необхідності", "на власний розсуд", " у разі потреби" тощо (ст. 89 КУ - ВР може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань).

Конституційне право як наука і навчальна дисципліна

Наука конституційного права - це система ідей, концепцій, теорій, тобто вчення про конституційне право як галузь національного права.

Предмет науки конституційного права:

- конституційно-правові норми;

- суспільні відносини, що регулюються конституційно-правовими нормами;

- практика реалізації конституційно-правових норм;

- джерела галузі конституційного права;

- становлення та розвиток конституційно-правових інститутів.

Система науки конституційного права визначається її предметом і включає чимало питань, яких не може мати система галузі:

- теоретичні основи конституції;

- методологічні проблеми науки;

- питання демократії, державної влади, самоврядування.

Підрозділи системи науки конституційного права:

1. загальні питання науки: предмет, методологію, сутність і особливості конституційних норм та інститутів, методи правового регулювання, джерела та місце галузі в системі національного права України;

2. вчення про Конституцію України: питання конституціоналізму, теорія і сутність Конституції; питання, пов'язані з охороною Конституції;

3. загальні засади конституційного права України: фундаментальні основи організації й діяльності українського суспільства і держави;

4. конституційно-правовий статус особи: сутність правового статусу особи, основою якого є громадянство, конституційні права й свободи громадян;

5. форми безпосередньої демократії: проблеми виборчого права, референдумів, інших форм безпосередньої демократії;

6. організація державної влади: дослідження інститутів державної влади (законодавчої, виконавчої і судової), інституту президентства, їх організації й діяльності;

7. територіальний устрій: принципи територіального поділу, статус адміністративно-територіальних одиниць, статус АРК;

8. місцеве самоврядування: проблеми статусу територіальних громад, органів та інших суб'єктів місцевого самоврядування.

Джерелами науки конституційного права є праці вітчизняних і зарубіжних вчених, Конституція України, конституції зарубіжних країн, нормативні акти, що містять конституційно-правові норми, практика реалізації конституційно-правових норм.

До функцій науки конституційного права, у яких розкривається сутність, зміст, соціальне науково-пізнавальне та навчальне призначення науки конституційного права, відносять політичну, методологічну, ідеологічну, еврестично-прогностичну, комунікативну, прикладну.

Методи науки конституційного права - це сукупність правил, засобів, принципів наукового пізнання, які застосовуються в наукових дослідженнях і забезпечують отримання об'єктивних достовірних знань.

Методи, що застосовуються наукою: формально-юридичний аналіз; порівняльно-правовий; історичний; системний; статистичний; конкретно-соціологічний.

Конституційне право як навчальна дисципліна являє собою систему знань, одержаних наукою конституційного права і практикою його створення і реалізації. Ця дисципліна передбачає насамперед одержання студентами знань про поняття конституційного права, його предмет, метод, систему, функції, джерела. В курсі висвітлюються найважливіші вчення про конституцію, основні етапи історії Конституції України, її юридичні властивості, основні принципи, порядок її реалізації, тлумачення, внесення до неї змін та її охорона.

Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні. Джерела Конституційного Права України

Витоки українського конституційного процесу мають дав­ні історичні традиції. Ще за часів Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях «Руської Правди».

У новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 р., яка, хоч не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку демократичних для тієї доби державних інститутів.

У подальшому в Україні розроблялися такі конституційні проекти, як «Начерки конституції республіки» одного з членів Кирило-Мефодіївського товариства Георгія Андрузького (1827) та більш докладний проект Конституції України під назвою «Вольний союз» (Вільна спілка). Його розробив 1884 р. український вчений і політичний діяч Михайло Драгоманов (1841-1895).

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р.: у першому числі часопису Української народної партії «Самостійна Україна» під назвою «Основний закон «Самостійної України» спілки народу українського». Цей проект передбачав повну самостійність України, територія якої мала складатися з дев'яти земель.

Реальний конституційний процес в Україні розпочався з поваленням самодержавства та організацією у березні 1917 р. Української Центральної Ради. Становлення української державності започаткував І Універсал Центральної Ради, який розглядався як «статут автономії України».

Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917р. ІІ Універсалу Української Центральної Ради, який можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. У II Універсалі проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України.

Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. III Універсалу, який проголошував установлення вже не автономних, а федеративних відносин з Росією. Але така позиція Центральної Ради не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні пропозиції України й розпочала проти Української Центральної Ради воєнні дії. За цих умов 9 січня 1918 р. було прийнято IV Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося: «... однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, правової системи, Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Про це безпосередньо свідчить текст Конституції УНР 1918, р., яка, на жаль, так і не набрала чинності, позаяк саме в день її прийняття до Києва увійшли німці та почалася доба українського Гетьманату Павла Скоропадського.

Серед державно-правових актів Гетьманату, насамперед, слід згадати гетьманську «Грамоту до всього, українського народу» від 29 квітня 1918 р., яка скасувала всі акти, прийняті Центральною Радою, в тому числі й Конституцію, проголосила право приватної власності фундаментом культури й цивілізації, цілковиту свободу приватного підприємництва та ініціативи. Того самого дня, 29 квітня 1918 р., було прийнято установчий правовий акт під назвою «Закони про тимчасовий державний устрій України», в якому вирішувалися питання «про гетьманську владу», «про віру», встановлювалися «права і обов'язки українських козаків і громадян», у спеціальному розділі «Про закони» наголошувався особливий правовий статус цього закону. Йшлося також «про Раду Міністрів і про міністрів», «про фінансову Раду», «про Генеральний Суд».

Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади дісталася Директорія. Серед правових актів Директорії, які мали конституційне значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці, Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. Особливо слід зазначити, що за доби Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою «Основний державний закон Української Народної Республіки».

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвитку конституційного процесу в Україні. Радянська Конституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 р., здебільшого лише повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 р., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919 р.

Створення 1922 р. Союзу радянських соціалістичних республік і прийняття в 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести в Конституцію УРСР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані головно з розподілом компетенції між союзною та республіканською владою.

У грудні 1936 р., тобто в розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, проголошену «найдемократичнішою у світі». Конституція Української РСР, прийнята 1937 р. на основі «сталінської» Конституції, повністю дублювала її основні положення.

Засудження «культу особи» Сталіна, певне розширення повноважень союзних республік наприкінці 50-х років, декларування того, що Радянський Союз із держави «диктатури пролетаріату» перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки в бік поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відверто опозиційних рухів – усе це вимагало принаймні косметичних конституційних змін. За таких умов почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми й положення Конституції СРСР 1977 р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне та громадське життя України.

Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався новий етап у розвитку конституційного процесу в Україні. Його вихідним пунктом стало проголошення Декларації про державний суверенітет України, 16 липня 1990 р. Важливе конституційне значення мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р., та деякі інші правові акти.

З огляду на проголошення незалежності України і створення самостійної Української держави необхідно було визначити долю державної території, державно-правових закладів, законодавчих нормативно-правових актів, міжнародних майнових прав і обов'язків України, питання громадянства. З цією метою 12 вересня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про правонаступництво України.

Поряд з прийняттям цих нормативно-правових актів в Україні велася робота з підготовки Конституції незалежної України. Основними віхами конституційного процесу в Україні після здобуття нею незалежності були: підготовлення кількох нових проектів Конституції України; створення конституційних комісій та їхніх робочих груп, що протягом 1991-1996 рр. підготували й розглянули кілька проектів Конституцій України; укладення в червні 1995р. Верховною Радою України і Президентом України Конституційного договору, який діяв до прийняття нової Конституції України.

Джерела сучасного конституційного права України – це чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми і до яких відносяться: Конституцію України як основне джерело права; конституційні закони, звичайні, інші акти Верховної Ради України, акти всеукраїнського референдуму, певні нормативні акти Президента України; деякі постанови Кабінету Міністрів України, окремі акти представницьких органів місцевого самоврядування (наприклад, їхні регламенти), акти Конституційного Суду України.

Дата добавления: 2014-01-07