Розбивка осей опор

При розбивці опор малих і середніх споруд центри опор переносять на місцевість безпосереднім виміром відстаней між знаками (див. пункти А і В на рис. 3.1, а), що закріплюють вісь споруди, і центрами опор, прив'язаними в проекті до пікетажу дороги. Для промірів відстаней через водотік в літній період вздовж осі переходу влаштовують легкий пальовий місток. На містку замірами відстаней від вихідних пунктів до осей опор знаходять і закріплюють цвяхами їх центри, після чого, встановлюючи теодоліт над центром кожної опори, пробивають їх поздовжні осі. Якщо за місцевими умовами не вдається розташувати допоміжний місток на осі переходу, тоді його влаштовують поруч, встановлюючи дублюючу допоміжну вісь (рис. 3.1, б), на яку переносять вихідні пункти А і В. Допоміжну вісь бажано розташовувати паралельно основній осі. Якщо осі не паралельні, тоді кут між ними враховують при переносі центрів і осей опор дублюючих на основну. Взимку розбивку осей ведуть з льоду по настилу.

Рис. 3.1. Схема разбивки центрів опор середнього мосту:

№ 1…4 - номера опор моста, 1 - вісь моста; 2 - поздовжня вісь; 3 - центер опо­ри,

4 - дублююча вісь

Лінійні вимірювання виконують компарованою шкаловою стрічкою або сталевою рулеткою. Натяг стрічки або рулетки регулюють динамометром або постійним зусиллям досвідченого робітника. Вимірюючи відстані, інструмент (стрічку, рулетку) розташовують горизонтально; при ухилах місцевості більше 3-5°, коли горизонтальне розташування вимірювального інструмента є затрудненим, вносять відповідні поправки в довжини ліній. Поверхність землі попередньо планують, зрізаючи горби, вирубуючи чагарник і т. інш. На крутих схилах рекомендується влаштовувати ступінчасті містки і переносити відстань з одного рівня на інший за допомогою схилу. У виміряну довжину потрібно вводити відповідні поправки на компарування вимірювальних інструментів і на різницю температур при вимірі і контрольній їх перевірці.

Одним інструментом вимірюють в прямому і зворотному напрямках, а двома - в одному напрямку. Осі закріплюють парними стовпами, розташованими з кожного боку опори по її осях.

Створні знаки на осі моста і вихідні пункти потрібно зберігати без пошкоджень протягом всього періоду будівництва моста.

Розбивка осей опор великих мостів необхідна при побудові цих споруд на широких і глибоких річках в теплу пору року, коли неможливо безпосередніми вимірами визначити відстань між вихідними пунктами і розбити осі опор. У цьому випадку вдаються до паралактичого або триангуляційного способів. З цією метою створюють на берегах геодезичну опорну мережу. Розбивки виконують, прив'язуючись до пунктів геодезичної опорної мережі, що має координати в абсолютній або умовній системі.

На будівництві великих мостів з великою кількістю опор геодезичні спостережні вишки рекомендується встановлювати також по поздовжній осі моста, розташовуючи їх у вихідних спостережувальних пунктах. Геодезичні вишки потрібно по можливості зберігати на весь період будівництва опор і монтажу прогонових будов. Для мостів довжиною понад 100 м рекомендується мати дублерну вісь (паралельну осі моста), розташовану в зручному місці для розбивки берегових і заплавних опор, але за межею земляних робіт на підходах і регуляційних спорудах.

Для забезпечення точності геодезичних робіт, на будівництві мостів довжиною до 100 м при визначенні відстаней між вихідними пунктами, що закріплюють вісь споруди, і відстаней між осями опор допускається відносна помилка не більше 1: 5000; на мостах довжиною понад 100 м точність вимірювання відстаней між вихідними пунктами, що закріплюють вісь мосту, і положення осей надфундаментної частини опори залежить від можливого зсуву на опорах прогонових будов. Довжина базисів вимірюється в 2 рази точніше, ніж при безпосередньому вимірі мірним інструментом відстаней між вихідними пунктами, що закріплюють вісь (табл. 3.2).

Таблиця 3.2.

Довжина моста, м	Допустимі відхилення при замірі азимута кута	Гранична допустима неув’язка в трикутниках
£200	1/10 000	±20
200-500	1/30 000	+7	±10
500—1000	1/50 000	±3	±5
>1 000	1/80 000	±1,5	±2

Допустима помилка в розбивці осей фундаментів опор може бути збільшена вдвічі.
Для висотних розбивок біля осі моста встановлюють репери, абсолютні позначки яких визначають геометричним нівелюванням в тій системі, в якій отримані позначки точок траси. Репери потрібно зберігати в незмінному положенні до закінчення будівельних робіт і здачі споруди в експлуатацію. Відмітки побудованих реперів треба визначати, допускаючи відхилення (в міліметрах) не більш ± 10 мм.

Розташування різних допоміжних і основних конструкцій, що застосовуються при спорудженні опор (шпунтування, каркаси для паль і оболонок і т. інш.), на річках точно визначають за допомогою теодолітів, встановлених на берегах в точках триангуляційних базисів і на осі моста.

При спорудженні фундаментів у відкритих котлованах розміри огорож та окремих елементів фундаментів виносять за межі опор і закріплюють кілками або на спеціальних обносках з дощок. Осі і всі розміри на обносках відзначають цвяхами. Натягуючи між цвяхами шнури або сталевий дріт у двох напрямах, на перетині їх отримують необхідні точки перетину граней кладки, центри паль і т. інш. Висотні відстані - відмітки дна котловану, уступи і обрізи фундаменту - переносять нівелюванням від допоміжних реперів і вертикальними проходами рулеткою. При розбивці пальових ростверків з похилими палями або оболонками повинен бути встановлений певний рівень, на якому будуть закріплені їх центри, так як положення цих центрів змінюється по висоті. При відсутності води положення кожної палі або оболонки опори закріплюють дерев'яними коликами на дні котловану або на поверхні землі.
Взимку розбивку паль ведуть з льоду, закріплюючи їх осі коликами, вмороженими в лід. На глибоких і широких річках при забивці паль влітку з плавучих засобів положення паль і оболонок влаштовують шляхом візування відстані або способом засічок. У першому випадку на відстані не менше 10 м одна від іншої встановлюються віхи, які своїми створами визначають положення рядів паль і оболонок в опорі. Візуючи по віхах і одночасно відмірюючи відстань від берега і від раніше забитих рядів паль, встановлюють і закріплюють у потрібному положенні плавучий копер, а потім забивають палі. У другому випадку (за способом засічок) на березі розбивають базис А - Б. На кінцях базису в точках А і Б встановлюють теодоліти, візирні осі яких орієнтують за заздалегідь обчисленими кутами для кожної оболонки.

Більш точне положення паль (оболонок) досягається при забиванні через напрямні каркаси. Плаваючий каркас установлюють за допомогою засічок кутомірним інструментом в проектне положення і закріплюють анкерними палями (оболонками). Після цього забивають інші палі (оболонки) через гратки каркасу.

Правильність занурення опускних колодязів і паль-оболонок великого діаметру контролюють за допомогою розміток фарбою на їх бічних гранях.

Після зведення фундаменту на його обрізі вдруге разбивають осі опори і намічають контур надфундаментной частини. У процесі зведення надфундаментної частини її геометричні форми перевіряють перенесенням осей і граней по схилу на обріз фундамента або візуванням теодолітом з точок, що закріплюють осі опори. На обрізі фундаменту, підферменній ділянці і в інших характерних рівнях наносять незмивною фарбою тимчасові будівельні репера.

Заводські або виготовлені на будівельному майданчику елементи збірних бетонних, залізобетонних та металвих конструкцій до їх монтажу піддають контрольним геодезичним вимірюванням зі звіркою розмірів з робочими кресленнями. При цьому перевіряють геометричні розміри перерізів, форму і довжину окремих елементів, а також правильність положення заставних і стропувальних частин, монтажних отворів і т. інш. За всіма виявленими проблема з робочими кресленнями і відхиленням розмірів, що перевищують допустимі, до ------відступами або вносять відповідні виправлення елементів конструкцій. На лицьових частинах елементів збірних конструкцій розмічають незмивною фарбою положення їх осей і центрів тяжіння, відновлюють або знову наносять маркування відповідно до схеми монтажу, на палях і оболонках наносять розмітку їх довжини на дециметри.

Для перевірки монтажу прогонової будови, в першу чергу, на підферменних майданчиках опор наносять осі опорних частин та їх висотні відмітки. Далі в процесі монтажу пролітної будови систематично перевіряють стан в плані його осі і осей елементів, відхилення їх від вертикальних площин, відмітки елементів і т. д. Для цього використовують теодоліти, нівеліри, сталеві рулетки і дріт, а на конструкції встановлюються спеціальні марки.

Вертикальність положення площин ферм і головних балок перевіряють рівнем. Відхилення вузлів ферм і поясів від вертикальної площини встановлюють теодолітом або рівнем. При спорудженні монолітних залізобетонних прогонових будов перевіряють також правильність встановлення і розміри опалубки, риштування і кружал, положення арматури і т. інш. Відхилення в положенні змонтованих конструкцій збірних мостів і труб не повинні перевищувати допусків, зазначених в проекті споруди або Будівельних нормах і правилах (СНиП III - Д.2). Відхилення, що перевищують допуски, потрібно усувати до остаточного закріплення і повного замонолічування збірної конструкції.

Питання для самоконтролю:

1. Які роботи слід виконати до початку геодезичних робіт?

2. Геодезичні роботи, що забезпечують проектне положення споруди.

3. Розбивка опор малих та середніх мостів.

4. Розбивка опор великих мостів.

Лекція№4.

Влаштування фундаментів неглибокого закладання

Фундаменти опор, розташованих на суходолах або в заплаві річок, а також в річках при близькому заляганні міцних грунтів, часто влаштовують у відкритих котлованах на природній основі. При відсутності грунтових вод в межах глибини фундаменту котлован може бути з природними укосами, тобто без спеціальних огорож. У водоносних грунтах необхідно виконати штучне водозниження або огорожу котлованів різними видами допоміжних конструкцій.
У котлованах без огороджень і при їх глибині до 5 м крутизну відкосів призначають залежно від виду грунтів і природної вологості (табл. 4.1). При більш глибоких котлованах (понад 5 м) крутизну відкосу встановлюють па підставі розрахунку його стійкості. У перезволожених суглинних і глинистих грунтах крутизна не повинна перевищувати 1:1, а в лесовидних і супіщаних сильно зволожених грунтах для розробки котлованів необхідні огородження.

Таблиця 4.1

Крутизна відкосу в залежності від типу грунту

Грунт	Відношення висоти відкосу при глибині котловану, м
<1,5	1,5-3,0	3,0-5,0
Насипний	1: 0,25	1: 1,0	1: 1,25
Піщний і гравійний	1: 0,50	1: 1,0	1: 1,0
Глинистий:
Супісок	1: 0,25	1:0,67	1: 0,85
Суглинок	1: 0	1: 0,50	1: 0,75
Глина	1: 0	1: 0,25	1: 0,50
Лесовий сухий	1: 0	1: 0,50	1: 0,50

До початку розробки котловану перевіряють розбивку осей опори і встановлюють контури фундаменту, закріплюючи їх положення, влаштовуючи на відстані 1,0-1,5 м від межі котловану і поза межами роботи землерийних машин. При влаштуванні котловану з укосами роботи спрощуються, але значно збільшується обсяг земляних робіт. В період сильних дощів або непередбаченого припливу грунтових вод відсутність кріплень створює небезпеку зсуву укосів. Тому розробляти котлован без кріплень і влаштовувати в них фундаменти необхідно якомога швидше.

Відкриті котловани без огороджень механізованими засобами різними способами:

- бульдозерами або скреперами з видачею машиною грунту у відвал;

- бульдозером з видачею грунту транспортерами;

- драглайнами, екскаватора з прямою або зворотньою лопатою та ін.

Вибір способу розробки котловану і обладнання залежить від форми котловану, виду грунту, обсягів робіт і виробничих можливостей. Бульдозери та скрепери часто застосовують для влаштування великих в плані котлованів, наприклад, для фундаментів опор широких мостів. Екскаватор, обладнаний драглайном або зворотньою лопатою, доцільний, якщо він може переміщатися по брівці порівняно нешироких і неглибоких котлованів (до 4 м).

У скельних грунтах або щільно залягаючих гальках і твердих глинах, розташованих в межах глибини котловану, при малих обсягах робіт розробку ведуть пневматичними інструментами, а при великих обсягах - вибуховим способом. У водопроникних дрібних грунтах, щоб уникнути спливу укосів іноді котловани розробляють, вдаючись до штучного водопониження або до влаштування огорожі.

Огороджувальні конструкції можуть бути у вигляді закладного кріплення, опускного залізобетонного ящика, шпунтових перемичок з дерев'яних або металевих стінок.
Закладне кріплення виконують з дощок або залізобетонних плит, які закладаються в пази вертикальних стійок огороджнення. Стійки з двотаврових балок № 30-50 забивають у грунт відразу на всю глибину котловану і додатково на 0, 5 - 1,0 м нижче його дна або ж занурюють у міру розробки котлована. Стійки розташовують по контуру і розкріпляють поперек дерев’янними або металевими розпірками.

Огороджувальні пристрої у вигляді бездонного опускного ящика із залізобетонних плит монтують автокраном на сухому місці ярусами по висоті в заздалегідь влаштованому котловані невеликої глибини. Такі огородження доцільно поєднувати з влаштуванням фундаменту опор з монолітного бетону, що укладається в котлован. У цьому випадку стінки ящика служать опалубкою і входять до складу фундаменту, не викликаючи особливого його подорожчання.
Шпунтові огорожі котлованів у вигляді дерев'яних або металевих стінок із забивних паль є найбільш поширеними в мостобудуванні.

Огорожу з дерев'яного шпунта влаштовують при малих глибинах його занурення в грунт (не більше 6 м) і відсутності включень у вигляді каменів, крупного гравію, затонулих дерев і т. інш. Дерев'яний шпунт виготовляють з лісу хвойних порід. При рівні води до 3 м можна застосовувати дощатий шпунт товщиною до 10 см з трикутною формою паза і гребеня, а при рівні більше 3 м - шпунт товщиною до 24 см з прямокутною формою гребеня.
Для зручності занурення дерев'яний шпунт групують в пакети з двох-трьох шпунтин, скріплюються між собою скобами, розташованими по довжині палі через 100-150 см, а по кінцях через 50 см. Скоби забивають в шпунт під кутом 45 ° поперемінно в протилежних напрямках, запобігаючи зсув однієї шпунтини відносно іншої (рис. 4.1). Головки шпунта зрізають перпендикулярно до їх поздовжньої осі, поверху об'єднують бугелем прямокутної форми, що охороняє палі від швидкого руйнування, нижні кінці загострюють на правильний клин, а збоку гребеня скошують. Все це забезпечує щільне прилягання палі за рахунок опору грунту при зануренні.

Огородження із сталевого шпунта влаштовують при глибині занурення в грунт більше 6 м, а також і при менших глибинах в щільних глинистих і гравійних грунтах, коли неможлива забивка дерев'яного шпунта. Такий шпунт - інвентарне майно будівельної організації, і після влаштування фундаменту його залучать для повторного використання.

Сталевий шпунт для огородження котлованів застосовується різних профілів. Вони бувають легкі плоского типу з малим моментом опору і більш жорсткі і важкі коритного профілю.

Рис 4.1. Пакет дерев’янного шпунта з двох шпунтин з обробкою його головки і наконечника: 1 - скоби, 2 - брус, 3 - шпунтина, 4 - довжина шпунтини

Заводи постачають сталевий шпунт довжиною від 8 до 22 м; при необхідності шпунтин нарощують з перекриттям стику накладками довжиною не менше 600 мм зі зварними болтовими з’єднаннями. Щоб забезпечити збіг замків нарощуваних шпунтин, потрібно попередньо зібрати стик і тимчасово його закріпити, пропускаючи в замках з обох сторін відрізки шпунтин довжиною 2-3 м. Шпунтини різного профілю з'єднують між собою на болтах, на зварюванні внахлест і з застосуванням поздовжніх накладок кутникового профілю.

До початку забивання необхідно перевірити правильність і прямолінійність замків шпунта, протягуючи по замках шаблон (з відрізка шпунтин довжиною 2 м). Щоб забивання відбувалося правильно і шпунтини не вирвалася з раніше поставленої палі, кінці сталевого шпунта обрізають строго перпендикулярно до поздовжньої осі. Шпунт занурюють між парними напрямляючими захватками, прикріпленими до маякових паль. Направляючі стики дерев'яного шпунта охоплюють маякові палі або ж розташовують зсередини. При зануренні сталевого шпунта маякові палі розташовують поза лінією шпунтової стінки (рис. 4.2). Відстань між захватками в цьому випадку фіксують тимчасовими прокладками, що встановлюються на відстані 2-3 м і видобуваються в міру забивання шпунтового ряду.

Діаметр дерев'яних маякових паль приймають від 18 до 26 см, направляючі стики з пластин 22/2-26/2 см, з окантованих колод - не менше 18 см або з брусів перетином не менше 14х14 см. Дерев'яні шпунтові палі і пакети забивають так, щоб паз занурюваної шпунтини ковзав по гребеню. Кутові і маякові палі повинні мати по два гребеня.

Рис. 4.2. Направляючі для забивання стального шпунта:

1 – маякова паля; 2 - направляючі захватки; 3 - кутова шпунтина; 4 – проміжна шптунтина; 5 - тимчасові прокладки; 6 - вісь шпунтового ряду

Для запобігання нахилу шпунтового ряду і створення можливості його замикання шпунтові палі виставляють секціями між маяковими палями, після чого занурюють в два-три прийоми. Після закінчення занурення шпунтового ряду можливе неспівпадіння або розбіжність замкових частин сторін ряду. У цьому випадку забивають клинові шпунтини, виготовлені за точно заміряними розмірами замикаючого шва. Для полегшення занурення і витягування забитого сталевого шпунта його замки змащують солідолом.

Шпунтові палі зазвичай занурюють високочастотними віброзанурювачами або молотами. Щоб уникнути розклепування паль при забиванні важкими молотами на верхню частину пари шпунтин надягають спеціальний наголовник. Необхідна потужність віброзанурювачів і молотів залежить від виду шпунта і глибини його занурення. Для занурення шпунта, особливо стального, застосовують вібромолоти, в яких поряд з високою частотою вібрацій на палю передаються і ударні впливи.

Вібромолоти кріплять до шпунтової палі болтами. Шпунтові огородження закріплюють усередині котловану системою горизонтальних контурних обв'язок і розпірних кріплень, що перешкоджають деформації стінок і забезпечують стійкість огорожі при розробці грунту в котловані. Кількість і відстань по висоті між обв'язуваннями і розпірками визначають розрахунком у залежності від типу шпунта, глибини його забивання і глибини котловану. Розташування горизонтальних розпірок між обв'язуваннями назначають з урахуванням прийнятого способу розробки котловану і наявних механізмів. Кріплення всередині котловану встановлюють по мірі звільнення його від води і грунту. Горизонтальні обв'язки і поперечні розпірки закріплюють від випадіння при випадкових ударах, можливих у період розробки грунту, забивання паль в котловані і бетонування фундаменту.

Величину заглиблення шпунта в грунт нижче дна котловану встановлюють розрахунком на стійкість стінки і фільтрацію води в залежності від виду грунту і напору води. У всіх випадках заглиблення повинно бути не менше 1 м в крупнопіщаних і гравійних грунтах і не менше 2 м в дрібнопіщаних і плавунах. Верх шпунтового огородження повинен бути розташований на 0,2 - 0,4 м вище рівня грунтових вод і не менше ніж на 0,7 м вище робочого рівня води в річці. За робочий рівень води (РРВ) приймають можливий рівень десятирічної повторюваності, що визначається з гідрологічних даних на період виконання робіт у котловані.

На місцевості, покритою водою, для огородження котлованів іноді застосовують перемички грунтові, шпунтові (стінки) з одностороннім засипанням грунтом, дворядні шпунтові із засипанням між рядами грунту, а також перемички з понтонів, крижані та інш. Дно річки очищають від коренів, каменів та інших перешкод, які можуть перешкодити влаштуванню перемичок або зменшити її водонепроникність.

Найбільш проста грунтова перемичка (рис. 4.3, а), використовується при глибинах води до 2-3 м і швидкостях течії до 0,4-0,5 м/с. Не можна допускати переливу води через неї, особливо від можливих паводків. Грунтові перемички намивають за допомогою гідромеханізмів, що розташовуються на плавучих засобах, взимку - з льоду та іншими способами. Матеріалом для перемичок може бути дрібний пісок і супісок. Ширину по верху перемички призначають не менше 2 м, укоси в бік котловану - від 1:1 до 1:2, а річкові - від 1:3 до 1:4. Недолік земляних перемичок - велика ширина, що викликає значне стиснення русла і збільшення швидкості течії води в річці. Зменшити розміри перемички можна влаштуванням односторонньої шпунтової стінки (рис. 4.3, б) по периметру котловану.

Найбільш поширені в будівництві - дворядні дерев'яні шпунтові перемички із засипанням між рядами супіщаного або краще суглинного грунту (рис. 4.3, в). При глибині води в річці до 4-5 м і швидкості течії до 0,7-1,0 м/с відстань між шпунтовими рядами повинна бути не менше 2 м.

Рис. 4.3. Види перемичок: 1 - вісь опори, 2 – шпунт; 3 – розпірка; 4 - стяжка

Між собою понтони з'єднують, забезпечуючи підвищення водонепроникності їх швів за допомогою гумової прокладки або гумового джгута, що встановлюється перед затяжкою з'єднувальними болтами. Понтони кріплять до ножа на болтах. Всі понтони об'єднують між собою повітряною мережею через верхні штуцери, приєднуючи до компресора. Нижні отвори в понтонах дозволяють регулювати наповнення водою і створення плавучості.

Перемички з понтонів КС можуть захищати котловани при глибині води в річці до 10-12 м. Конструкції інвентарних перемичок збирають на березі і після спуску доставляють по воді до місця опускання. Для опускання перемички на дно ріки в повітряній її мережі знижують тиск повітря. У відкриті отвори входить вода в понтони, і перемичка занурюється на дно ріки, а після додаткового баластування врізається своїм ножем у верхні шари грунту.

Після влаштування фундаменту опори нижньої частини перемички з її ножем зазвичай залишають у грунті. Водолази розбирають болтові з'єднання ножа і верхня частина інвентарної перемички спливає, що забезпечується підвищенням тиску повітря, викликаючи витіснення води з понтонів через нижні відкриті отвори. Такі перемички зручні для влаштування фундаментів на палях і оболонках.

У слабозв’язанних грунтах середньої щільності котловани розробляють грейферним способом (рис. 4.4, а). Для розробки слабозв’язанних грунтів, які добре піддаються розмиву, може бути застосований землесос або гідроелеватор (рис. 4.4, в), а для незв'язаних - ерліфт без видалення води з обгородженого простору (рис. 4.5, б). Для розробки особливо щільних глинистих і скельних грунтів доводиться застосовувати пневматичні інрументи або вибухи дрібними зарядами, виконуючи ці роботи з інтенсивним водовідливом. Видачу розробленого грунту з котлована в цих випадках забезпечують грейферами або цебрами (рис. 4.5, г).

Рис. 4.4. Схема розробки грунту з котловану: 1 - плавучий стріловой кран на понтонах; 2 - огородження котловану; 3 - грейфер; 4 - напрямок руху пульпи; 5 - напрямок руху повітря;

6 – компресор; 7 – понтони; 8 – насос; 9 – гідромонітор; 10 - баддя

Осушують котловани перед закладанням фундаменту. Воду відкачують на поверхні грунту, а при глибині більше 5-6 м, коли насос не може відсмоктати воду, його поміщають в котлован для нагнітання води вгору. З невеликої глибини водовідлив забезпечують діафрагмовими і поршневими насосами, а для видалення води нагнітанням - відцентровими насосами, водопотоковими та пневматичними ежекторами, опускають у котлован.
Найбільш поширені - відцентрові насоси; вони високопродуктивні, безвідмовні в роботі, можуть служити як для всмоктування, так і нагнітання; їх застосовують навіть при забрудненій воді, що вельми важливо для котлованних робіт. Ежектори (гідроелеватори) можуть видаляти воду практично з будь-якої глибини. При водовідливі з котлованів насосами застосовують всмоктуючий трубопровід з гнучким шлангом і наконечником, який має зворотній клапан і сітку для захисту від попадання в шланг сміття. У зниженому місці дна котловану влаштовують водозбірний колодязь (приямок-зумпф), який захищають дерев'яним або металевим ящиком, куди поміщають кінець всмоктуючого шланга. Дно колодця влаштовують не менш ніж на 0,7 м нижче найнижчого рівня води в котловані (рис. 4.5).

Приймальний колодязь розташовують за межами контуру фундамента. Для кращого стоку води до криниці по периметру котлована влаштовують канавки з ухилом в бік приямка. Кількість води, що проникає в котлован через дно і огорожу, залежить від ступеня водонепроникності грунту, рівня (напору) води, глибини розташування водонепроникного шару і якості захисту.

Рис. 4.5. Схема видалення води з котлована насосами: 1 - насос; 2 - нагнітальний шланг; 3 - всмоктуючий шланг; 4 - приямок

Як правило, в кожному котловані повинно бути не менше двох насосів, а при змінному припливі води в котлован доцільна більша кількість їх з меншою продуктивністю кожного.

Підготовлений котлован оглядає спеціальна комісія зі складанням акту. Комісія встановлює відповідність розмірів і відміток котловану проекту, порівнює фактичні нашарування і якість грунтів з геологічними розрізами та буровими колонками, наведеними в проекті, дає дозвіл па подальші роботи з влаштування фундаменту. У тих випадках, коли виникають сумніви в несучій здатності грунту основи, його випробовують у відповідності зі спеціальними правилами.

Безпосередньо перед влаштуванням фундаменту дно котловану зачищають до проектної позначки. При мокрих глинистих грунтах після видалення верхнього розрідженого шару грунту в основу котловану втрамбовують шар щебеню товщиною не менше 10 см з поливанням його цементним розчином. Якщо на дні котловану виявлено джерела, їх заглушають або відводять за межі фундаментів.

Збірні фундаменти монтують, розташовуючи блоки на піщаній, гравійній або щебеневій подушці товщиною 20-30 см. Для влаштування подушки необхідні пісок, гравій та щебінь подають автомобільними самоскидами, грейфером або цебрами за допомогою крана. Верх подушок розрівнюють під правило і ущільнюють трамбуванням. Гравійну і щебеневу подушку рекомендується полити цементним розчином.

Фундамент монтують, подаючи блоки стріловими стаціонарними самохідними автокранами. При піщаній подушці елементи укладають безпосередньо на пісок, а при щебеневій - на шар свіжого цементного розчину. Між собою блоки з'єднують з укладанням у шви жорсткої цементо-бетонної суміші, а при влаштуванні армування - електрозварюванням сталевих закладних частин і випусків арматури. До укладання суміші в місцях стиків окремих блоків встановлюють опалубку.

Для влаштування фундаментів з монолітного бетону спочатку встановлюють захисну бічну опалубку з дерев’яних щитів, розпертих в огородженнях котловану. Щити об’єднюють стиками з влаштуванням внутрішніх розпорок. При наявності дерев'яної огорожі, яка зазвичай залишається на місці зведення фундаменту, опалубкою нижнього шару бетонованої фундаментної плити може служити шпунтова стінка.

Для підводного бетонування застосовують труби діаметром 300 мм з товщиною стінок 3-5 мм, зібрані з окремих ланок, які з’єднуються водонепроникними прокладками. У верхній частині труби влаштовують воронку з бункером об'ємом до 3 м³, біля основи воронки рекомендується встановлювати на спеціальному майданчику вібратор з двигуном потужністю 1 -1,5 кВт. Періодичне включення вібратора забезпечує безперервний рух бетонної суміші по трубі.

Для забезпечення високої якості підводного бетонування потрібно розрахунком встановити необхідну кількість труб та їх розміщення за площею фундаменту, забезпечуючи надходження за 1 год через трубу не менше 0,3-0,4 м³ цементобетонної суміші на 1 м² бетонованого на майданчику котловану. Радіус розтікання бетону з однієї труби складає 3-4 м.
Бетонна суміш підводного бетонування повинна бути пластичної консистенції з осіданням конуса 16-20 см. Міцність бетону, що укладається підводним способом, має бути на 15-20% більше вказаної в проекті. Крупність застосованих заповнювачів повинна бути не більше 40 мм (для підводної бетонної суміші рекомендується гравій).

Підводне бетонування допускається тільки в огородженому котловані, добре захищеному від проточної води. Бетонну суміш потрібно укладати без перерв і якомога інтенсивніше.

Товщину тампонажного шару визначають з розрахунку рівності ваги бетонованої плити і гідростатичного тиску на рівні дна котловану з коефіцієнтом запасу 1,1. Однак у всіх випадках згідно БНіП мінімальний шар підводного бетону має бути не менше 1 м. У період підводного бетонування і до набору бетоном міцності не менше 5 МПа забороняється водовідлив з котловану. Міцність тампонажного шару бетону в усіх випадках повинна забезпечувати сприйняття гідростатичного напору.

Відкачавши воду, поверхню укладеного підводним способом бетону очищають, видаляючи верхній його шар (шлам), а потім бетонують верхні яруси фундаменту звичайним способом в сухому котловані.

Питання для самоконтролю:

1. Способи розробки котлованів при влаштуванні фундаментів мостових споруд.

2. Вибір способу обробки котловану.

3. Огороджуючі конструкції котлованівз дерев’яних шпунтів.

4. Огороджуючі конструкції котлованів з сталевих шпунтів.

5. Огородження котлованів на місцевості покритій водою.

6. Види перемичок.

7. Монтування фундаментів мостових споруд.

8. Підводне бетонування.

Лекція№5

ВЛАШТУВАННЯ ПАЛЕВИХ ФУНДАМЕТІВ

Дата добавления: 2014-01-07